Хрускіт дрібного каміння під ногами чутно з кожним кроком. До Майрона доносяться глухі звуки битви й тріумфальні заклики валінорського воїнства. Вони поступово віддаляються й стають тихішими - майар прямує углиб фортеці. Швидко минає спорожнілі величні коридори один за одним. Іноді з-під стелі доноситься метушливе трепетіння кажанячих крил. У вцілілих залах Анґбанду панує густий та пригнічений морок.
Майрон йде, раз-у-раз торкається поглядом величних візерунчастих колон й чудернацьких конструкцій, монолітних плит, вкритих стрункими рядами гліфів, і кованих орнаментальних канделябрів. Кожна лінія й форма, кожний старий рубець та скоба зберігає свою історію. Колись цієї фортеці боялись, знаючи про жахаючу могутність тутешньої сили.
Майар не стрічає на шляху жодного з прислужників. Мертвими годуються стерв’ятники, а живі розбіглись у страху і відчаю, більше не стримувані волею Морґота. Фаталізм не властивий Майрону, однак зараз він розуміє, що поразка володаря тотальна. Майар бачить громіздку залізну браму тронного залу цитаделі, мимохіть майже біжить. Він хоче побачити Мелкора. Сподівається, що знайде його тут.
Знаходить. Фігура біля масивного обсидіанового трону здається йому ірреально маленькою і понурою. Мелкор сидить на сходині. Лікті впираються в коліна, понівечені долоні звішені. Його погляд не спрямований ні на що конкретне й блукає стелею, голова лежить на сидінні трону. Він схожий на безживну порцелянову ляльку із скляними чорними очима. Залізна зубчата корона з двома сильмарилами лежить осторонь. Майрону відомо, що валар ненавидить, коли хтось бачить його слабким. Мелкор завжди дбав, щоб випадкові глядачі страждали більше, аніж страждав від образи й роздратування він. Однак тепер здається, що володар не помітить нікого, хоч би хто зайшов. «Мабуть, він знає, що очікувати на когось марно» - боляче штрикає думка.
Майрон здригається. Шумно вдихає й опановує себе. Щось всередині надривно волає, що так не має бути. Це неправильно. В Мелкорі завжди яріло полум’я нездоланності, хоч би що траплялося. Майар пам’ятає, що ані після трьохсот років ув’язнення ані викрадення сильмарилу загребущі лабети відчаю не мали над володарем істотної сили. Тепер видається, що духу їм протистояти навіть на зовнішню впевненість не лишилось.
Жилами Майрона тече моторошне й гидотне усвідомлення невідворотного. Він намагається це ігнорувати йдучи вперед.
А тоді чує Мелкора.
- Йди звідси, - безживно, - тікай, рятуйся.
- Володарю… - майар розуміє, що ніколи не бачив, щоб зневіра просякла в нього настільки. Майрон підходить ближче, ступає, як і говорить, обережно, - я прийшов по тебе. Ходімо разом, ще є час. Останню оборону Анґбанду вони прорвуть не одразу.
У відповідь отримує мовчання. Може лише здогадуватися, чи були його слова почуті. Він опускається, міцно обіймає Мелкора. Відчуває, що той вагається - не може ані відштовхнути ані податись назустріч. Тоді Майрон відсувається, торкається його підборіддя, повертає голову і змушує дивитись на себе. Мелкор знову ігнорує, і майар трясе його за плече. За інших обставин не ризикнув би, а тепер у погляді володаря - той врешті фокусує його на Майроні - лише сумна байдужість.
- Це був наказ, Майроне. Гадаєш, можеш піддавати мої накази сумніву?
Майару щемить серце від враження, що тому в дійсності немає різниці й, можливо, деякою мірою володар прагне задовольнити гидке мазохістичне бажання переконатись, що не так багато треба, щоб лишитись покинутим, зрадженим й забутим.
- Хуйові в тебе накази.
- Виконують їх не краще, - Мелкор вперше тягне вуста в пародії на усміх.
Якусь мить панує тиша, однак схоже, що морок пригніченості вдається розвіяти. Туга припиняє душити так сильно. Майрон бере долоні Мелкора у свої, той не противиться. Старі опіки не загояться ніколи, майар торкається дбайливо й обережно.
- Чому ти усе ще тут?
- Мені нікуди втікати, вогнику, - стиха відповідає, - та й як далеко зможу? Не бреши, що цього не розумієш, і дійсно вважаєш, я можу просто сховатись й чекати, допоки валінорська армія не знудиться й піде собі. Сьогодні валари вирішили, що їм не байдуже на Ендоре.
Він почасти кривить душею. Мелкору хочеться утнути будь-що ірраціональне й приречене на провал, однак здатне на короткий час подарувати ілюзію шансу. Століття тому він повторював собі, що за жодного випадку не опиниться знову у кайданах перед валарами - переможений, принижений, позбавлений усього. Не почує голос Манве, який в показне «я розумію тебе, але так треба» й оманливу поблажливість загортає презирство й огиду.
«Врешті, ти одинаком стоїш на руїнах, - провадитиме той речитативом, - не можеш не усвідомлювати, що усі виправдання скоєного зла руйнуються, за нього доведеться платити справжню ціну. Тобі, Морґоте, а не прибічникам й слугам, які розлетілися, щойно побачили твою поразку. Чого в результаті вартує божевілля твоїх збочених ідей?».
Мелкора виривають з роздумів.
- Тоді дозволь мені бути поруч. Одне твоє слово, і я лишуся, - мовить майар, - покалічу стількох покидьків, скількох зможу, щойно вони увірвуться. Хай би що не очікувало.
Мелкор уважно дивиться на Майрона, бачить у ньому готовність здійснити саме так. Знає, що Майрон ні про що не шкодуватиме.
«Фантастична відданність».
Вкотре усвідомлює, наскільки його цінує і любить. Саме тому не дозволить собі поступитись егоїстичному бажанню прийняти пропозицію аби лише не стрічати ворогів наодинці. Він почувається надто розбитим, щоб відчувати впевненість в будь-чому, однак це – правильно.
Мелкор вивільняє долоні і торкається волосся майара. Неймовірно м’яке на дотик й дивовижно яскраве, полум’яне – яким було і вперше, коли вони зустрілись.
- Ні, - хитає головою, - я відпускаю тебе. Наказую, якщо забажаєш. Вшивайся звідси, - Мелкор переривається, прислухається на декілька секунд й провадить далі, - вже. Верхню браму зруйнували, я чую регот Тулкаса.
Валар підводиться, розправляє могутні плечі. Бере з підлоги корону й опускає її на голову. Сильмарили тьмяно сяють. Мелкор не подарує нікому більше преференції бачити його переможеним та зневіреним.
Майрон стиха видихає й підходить до Мелкора, востаннє вдивляється в його обличчя. Розуміє, що віднині муситиме шукати нові сенси й жити кардинально новим життям, а не безцільно блукати у пародії на нього тінню колишнього себе.
Він міцно цілує сухі Мелкорові губи перед тим як піти.