Ну, що ж. Я живу.
Хоча, скоріш, існую. Бо востаннє радість я відчував на курсі шостому, а зараз мені дев’ятнадцять.
Із самого початку було ясно, що просто так нас ніхто не відпустить, та й з іншої сторони рік судової тяганини - збіса мало. Тим більш з таким зручним вироком… «Пройти виправні курси». Пф-ф! Якщо врахувати те, що мама взагалі залишилася недоторканною, то ми в розтоплених шокожабках. Газета, що валялася праворуч від мене на дивані, повинна була стимулювати викид дофаміну від гучного заголовку на першій шпальті: «Мелфоям все зійшло з рук! Суд виправдав смертежерів!». Та чомусь лише від одного погляду на текст нудота підкочувалася до горла. Загалом мене нудило від усього - від газети, від набридливих репортерів та журналістів, які скакали біля судової зали, від чаробраслета, який світиться червоним сяйвом кожного разу, коли я бодай подумаю про магію, від маєтку, від вироку, від себе.
«Здобуття освіти є обов’язковим. Ми обрали для Вас продовжити навчання у Гоґвортській школі чарів та чаклунства на АВК (альтернативний восьмий курс) задля зручности».
Я важко зітхнув. У животі ніби кроти їбуться.
- «Зручно» - це останнє слово, яким я описав би виправні курси в Гоґвортсі! - я кинув рішення суду на стіл, а сам розлігся на дивані, схрестивши руки на грудях.
- Так дійсно краще. - заперечила мама, що сиділа навпроти мене. - Уяви, що тобі прийдеться знайомитися з новими одногрупниками. Та й у Гоґвортсі ти багатьох знаєш. Пенсі теж цьогоріч поїде на АВК.
- Та рішення саме по собі маячня! Чому це повна освіта є обов’язковою? Як вона вплине на мою думку?
- А чом би й ні? Уяви, скільки проблем їм приносить табун молоді без освіти. Вони пхатимуть восьмий курс усюди, куди тільки можна і не можна. - сказала мама, мирно попиваючи чай.
Я прикусив внутрішню сторону щоки і заплющив очі. Рік буде важким.