Ми стомлені. Сидимо на валізах і чекаємо на літак. Рейс переносять вже двічі за останні чотири години. Від нічого робити, люди тиняються по великій, безкінечній залі, де будь-які звуки луною розносяться і відбиваються від стін.
Високий чоловік сварився за стійкою з працівницею, її не було видно за його широкою спиною. Він вказував на табло рукою, повністю вкритою татуюваннями. У відчаї махнув на неї, сів через два крісла від мене, закинув голову і прикрив очі.
Я стримувала прихід як могла: читала написи на чужій мові, букви розпливалися і формували нові слова, їх змазувало і повертало назад. Рука інстинктивно потяглася до чорного футляру. Із нього, такого ж кольору, показалася гітара.
Гомін, що роздирав зубами тишу, зник. Теплий стук дерева розлився у порожньому чорному тілі. Пальці торкнулися струн. Всередині вже народжувався ураган, хвиля струму пройшла від червоних конверсів до потилиці. Шкіру на руках пробили розпечені голки.
Я судомо видихнула. Це відчуття, ніби Він увійшов в мене і тепер немає двох. Є одне ціле. Такий непохитний і сильний. Не в змозі більше терпіти це знущання, він хоче почати рухатися, але я не даю. Стискаю руку в місці, де завжди квітне троянда. Інша залишає шрами на шпалерах. Губи відкриті до насолоди, тіло тремтить. Ми. Я. Ти. Разом. Одне ціле.
Сама не помітила, як почала танути в цьому спогаді. Далеко звідси – я, а в залі залишилась тільки оболонка, що повільно перебирає струни, в тілі народжується мелодія, всередині кричать емоції, а назовні виходять слова.
Якщо придивитися, це співає не дівчина. Скрізь час, крізь біль через неї співають тисячі голосів. Вони тут, накладаються один на одного, розривають її свідомість, залишають по собі тривожні чорні плями.
Співає спочатку тихо, опустивши очі в підлогу, погляд застряг в рамках картатого візерунку. На мить спиняється – забула слова. Збиває чортів візерунок.
Він схожий на кінець спекотного серпня, на ящик з персиками, що давно зібрані, повернені до сонця червоними боками. Їх ніхто не їсть, так і лежать, сховавши сморід смерті за солодкими ароматом. Сюди більше не приїжджають. За нас забули.
Повітря занадто сухе. Рій мушок обліпив місця плодів, що вже оголили соковиту м’якоть. Це вже бруд і добриво, але ми цього не бачимо. Ще не бачимо. Вони вже лежать на купі перегною, вперемішку з черв’яками.
Такого не може бути. Цього болісного відчуття порожнечі насправді немає. Це тільки цирк для привертання уваги.
Запевнюю себе: «Ти не задихаєшся, потопаючи у примарних спогадах й не відчуваєш, як нудота скручує нутрощі у вузол і підіймається наверх.»
Голову ріже настирливий писк вперемішку з сонячним світлом. Ще трохи і мої органи опиняться частково на кросівках, а все інше вкриє проклятий візерунок.
Я згадую, що це зараз мине. Треба тільки наважитися відкрити рот і змусити вимовити перші слова.
Так. Рядок. Ще один. Я краєм ока бачу, що Він зрозумів. Він уважно мовчить, не відриваючи погляд.
Мені вдалось показати. Весь цей час я робила невірно: намагалася розповісти звичайним текстом.
Зараз він відчув, його власні тригери підкралися крізь заплющені очі.
Мігрень запустила кігті у голову, знову те саме.
Де ми? Що ми тут робимо?
Раз. Світло. Два. Три. Світло.
Ми не можемо полетіти і повертатися нам нікуди.
Ми у вічному ув’язнені. Чекаємо на літак, який ніколи не прилетить. Наш рейс буде відмінено раз за разом. Але про це ніхто не скаже, вони не мають права зруйнувати надію.
Вічність прямо тут. Я обіймаю гітару й намагаюсь не замазати підлогу, а ти уважно мовчиш і спостерігаєш.
Ти. Я. Ми. Єдині назавжди.