— То шо, ти не чув, шо тут привид живе? Отамого? Шо, не чув?
— Та який привид? Ти дурне зовсім?
— Шо ти обзиваєшся?! Я правду кажу! Коло стіни тієї!
Вони могли сваритися до пізньої ночі, якби Шо не звалив додому. Сказав, що нібито якісь важливі справи. Однак хлопці знали, що він боявся мами й тому не запізнювався. Для кого ти вибрики незрозуміло.
Стіна, про яку вони тільки-но розмовляли, можна сказати, росла в їхньому дворі. Колись вона була частиною споруди, побудованої тут за часів графа Потоцького. Споруда зруйнувалась, залишилось лише кілька мурів. На їхньому місці виросли будинки та гаражі. Однак ту руїну ніхто не чіпав, лише молоденьке дерево вчепилось за неї та кілька куцих кущів.
Хлопці сиділи у дворі, аж доти, поки комарі не почали жерти їх. Зрештою, хлопцям було не звикати: цілими днями вони лазили по деревах, по закинутих будинках, падали, роздирали коліна, їх жалила кропива, кусали комахи… Їхня шкіра не встигала загоюватись. Кілька укусів кровожерливих комарів погоди не зроблять. А от байка про стіну…
— І де він тієї бридоти набрався? — хекнув Бебрик, прибивши на нозі жирного комара.
— Та то начитався десь. Чи хтось розповів, — кинув Кабіна.
— То ви не знали про цю історію? — здивувався Лол. — Ох, лол, ну ви даєте! Та про це весь Тульчин знає!
— Чуєш, ти. Ми тут недавно опинились не зі своєї волі, якщо ти пам’ятаєш, — нагадав Бебрик, він ще важко розмовляв українською, але страшно старався.
— Ох, лол, добре. Друзі мої, розкажу вам коротку історію. Колись тут жили слуги графа Потоцького чи конюшні були, я вже і не знаю що тут було. Коротше, тут шось було. Отже, коли те зруйнувалось, тут знайшли кістки. Людські кісти, уявіть! Отож, — Лол помітив як змінились обличчя хлопців і натхненно провадив: — Закопані були ото, отамо під тією стіною. Найстрашніше, що то були кістки дитини. Хтось просто вбив малого і закопав його у нашому, можна сказать, дворі. Лежав він тут років зі сто, перш ніж викопали. Чули, га?
— Брешеш. Якщо брешеш, по кабіні отримаєш.
— Лол, ти такий дивний. Досить вже погрожувати. Це ж міська легенда, друже!
Лол плеснув Кабіну по плечу так, що той ледь не гепнувся з лавки. То він лише завжди обіцяв по кабіні дати, але ніколи не бився. Ба більше, скоріш би його самого побили.
— Так, а далі як? — запитав Бебрик.
Він обережно зазирнув через плечі хлопців: десь там в сутінках ховалась таємнича стіна.
— А далі? Далі дух того малого почав забирати собі тіла інших хлопців.
Бебрик аж спину випрямив, хоч до цього горбився:
— Як це?
— Батько розповідав, що коли він був малим, у них тутечки зник хлопчик. Його не знайшли. Ні живого, ні мертвого. Кажуть, то його дух забрав.
Запала така мертва тиша, що чутно було крики сусідських котів. Лол розсміявся, знову плеснув по плечу Кабіну. Цього разу Кабіна міцно тримався за лавку. Ніхто не хотів озиратися назад, туди, де знаходилась страшна стіна.
— Та, — махнув рукою Бебрик. — Нюхай бебру, це все брехня собача.
Його заціпеніння швидко минуло. Він навіть озирнувся на руїну, що височіла між кущами. З вікна другого поверху падало мляве світло, якого, втім, вистачало для освітлення. Нічого і нікого страшного Бебрик там не помітив. То просто старий зруйнований мур.
— Є ідея! — зістрибнув з лавки жвавий Лол. — Хочете в схованки погратися?
Кабіна з Бебриком перезирнулись. Нависла мовчанка. Знову почулись крики котів.
— Лол, та ви чого? Перед сном корисно буде! Та й далі двору виходить не можна!
— Хіба в темряві шукати не важко? — запитав Кабіна, повільно вставши з лавки.
Історія про привида налякала його, але задкувати він не міг. Та й якщо той привид існує, то він точно по кабіні отримає. «Нєфіг шастать», — як каже Кабіновий батько.
— Навпаки! У темряві грати в схованки краще!
— Вірно кажеш. Тобто правильно, — кивнув Бебрик. — Але не більше пів години, скоро додому.
— Звичайно. Не хочу зникнути як той хлопчик, — усміхнувся Лол, і у самого на мить сироти ногами пробіглись. — Кляті комарі! Так, нумо. Лише наш двір. Дозволяється вмикати ліхтарик, але після того, як всі заховаються!
Як на людину, яка вдягнулась у дуже яскравий одяг, Лол поводився впевнено.
Та от, шукати Лола та Бебрика довелось Кабіні. Він насправді так і знав, що саме йому доведеться це зробити. Залишалось сподіватися, що нікому з друзів не заманеться сховатися біля руїни. Що не кажи, а Кабіна знайомитися з привидом не бажав. Та й хто б забажав при своєму розумі?
Як тільки Кабіна закінчив рахувати, щось зашелестіло в кущах. Тихенько, аби не налякати друзів, він рушив туди. Темрява густішала, ніби вчорашній борщ. Світло з вікон та з вулиці ледь потрапляло сюди, тому ховатися тут, у чагарниках, було б найкращим рішенням. Поколоти руки-ноги, подряпати щоки чи навіть без ока залишитися — також.
Кабіна обережно зазирнув у нутрощі кущів, однак нічого, крім купки сміття там не помітив. Світло ліхтарика налякало ще одного кота, який відпочивав у затишній зелені. Його стрибок ледь не збив з ніг Кабіну та не на жарт його налякав. Телефон гепнувся на землю, а ліхтарик вимкнувся.
Відхекуючись після зустрічі з котом, Кабіна пішов далі. Ліхтарик на телефоні більше не вмикався. Заховались хлопці гарно, однак з кожним новим кроком шукати їх хотілось все менше. Попереду, ніби випалена сонцем кістка, виднівся мур. Частина стіни, під якою поховали тіло людини. І тепер Кабіна накрутив себе до того, що, мабуть, не всі його рештки звідси вивезли.
— Чортовий телефон! — гаркнув він на гаджет, тріснув його рукою, та не це не допомогло.
Якщо хлопці зараз вийдуть до нього самі, то назвуть боягузом. Такого Кабіні лише бракувало! Томі він, сунувши телефон до кишені, почав шукати без світла.
Очі ще не звикнули до темряви, коли Кабіна дійшов до стіни. Низьке галуззя торкалось його обличчя та плечей, а ноги лоскотала вже суха трава. Кабіна розкидав руками ті кляті гілки та шукав друзів. Часу на ігри було не так багато, а тут ще ця історія про залишки стіни.
Бебрик заховався недалеко від лавки, на дереві. Таким чином він гадав обдурити Кабіну: той би не здогадався шукати так близько. А от Лол поліз якнайближче до зруйнованої стіни, бажаючи трохи налякати Кабіну. Він вважав, що легкий переляк ще нікому не завадив, тому і мав не так багацько друзів.
Кабіна, нічого не підозрюючи, наближався до муру. Живіт скрутило у передчутті чогось недоброго, однак не міг же Кабіна здатися зараз. Він вже бачив шматок світлої футболки Лола. Тільки останній дурень ховатиметься у чомусь настільки яскраво-білому у темряві! Але то вже проблеми Лола.
Підкравшись, як той самий кіт на м’яких лапках, Кабіна простягнув руку вперед. Кілька миттєвостей — і він мав би вхопити друга за спину. Однак замість цього доторкнувся до… та до нічого не доторкнувся. Те біле, що він прийняв за Лолову одежину, виявилось порожнечею. Долоню Кабіни облизав пекучий холод. Відсахнувшись, Кабіна гепнувся на дупу.
Раніше він завжди сміявся, коли в жахастиках хтось ось так брав та падав перед монстром. А сам… Кабіна розкрив рота, а в горлі у нього застряг крик. Проте білий силует не рухався, завмер там, в кущах попід стіною.
— Кабіно! — заволав звідкись Лол. — Ти де там вештаєшся?!
Лол, бажаючи налякати Кабіну, знудився. Вичікував, вичікував, аби вистрибнути з-під кущів та заволати: «Бу-у-у!» та й втомився. Кабіна не йшов та й не чутно було його.
— Кабіно! Хай тобі грець! Агов!
Кабіна не міг відповісти, лише трохи відсунувся далі від невідомого об’єкта.
— Ти тут?! — цього разу Лол кричав десь поблизу.
Він підійшов ближче, тримаючи в руках телефон з увімкненим ліхтариком. Кабіна навіть не кліпнув. Лол пригледівся до нього, помахав перед обличчям рукою — нуль реакції. Тоді Лол роззирнувся й помітив у кущах дещо незвичайне.
— Там привид! — підірвався з місця Кабіна.
Лол поглянув на нього, потім на привида. Потім знову на Кабіну, і знову на привида. Виступив вперед, хоч і самому стало лячно: коліна захрустіли від страху (і це в дванадцять). Кабіна заховався за спиною друга, вчепившись в його білосніжну футболку. Брудні від землі та трави пальці миттю пофарбували тканину в інший колір.
— Привид, це… ти?
Ніби привид відповів би йому чи Дію показав. Лол зробив ще один крок, перш ніж зупинився. Світло ліхтарика впало на… великий пакет з АТБ.
— Боже… — видихнув Лол. — Це не привид, це пакет!
— Як це?! Це привид!
Бебрику набридло сидіти в засідці на дереві. Він вийшов з темряви, тягнути за собою затерплу ногу.
— Що тут у вас? — прогугнявив Бебрик. — Я відсидів вже всі свої конє… кінцівки.
— Тут привид! — вигукнув Кабіна, хапаючи пакет.
— У пакеті?
— Та ні, тут був привид! Він був таким холодним і… та не було тут цього пакета!
Поки Кабіна шарудів пакетом, марно намагаючись витрясти звідти привида, його друзі перейшли на шепіт.
— З ним все норм? — поцікавився Бебрик, танцюючи на місці, аби розрухати ногу.
— Хіба в АТБ тепер привидів продають, лол. А ти чого танцюєш?
Бебрик махнув на Лола рукою. Кабіна вже розідрав той пакет і сердито жбурнув його залишки назад в кущі. Потім недобре блиснув очима й процідив крізь зуби:
— Втік. Скотина.
Ніби й не він зовсім недавно вріс дупою в землю й не мав сил поворушитися. Тепер під пильними, злегка насмішкуватими поглядами друзів, він точно мав знайти привида. Ніхто не любить брехунів!
— Не хочу вас засмучувати, але пів години минуло. Нам тре додому.
— Ой, леле! — вжахнувся Бебрик, раптово пригадавши цей вигук. Він навіть ногу відчув, так обурився: — Кабіно, кидай той пакет.
— Але ж привид…
Не думали хлопці про те, що так і не пограли нормально в схованки. Вони дивились на старання Кабіни відшукати в зарослях привида чи того, хто ним прикидався. Та, зрештою, нікого, навіть кота, там не знайшлось. Отже, то все фантазія домалювала? Але ж звідки той страшний холод? Кабіна гнівався. І тепер точно міг прописати комусь в кабіну вперше в житті по-справжньому.
— Привида вдома не чекають. А нам тре йти, бо завтра не пустять на веліках кататись! — нагадав Бебрик, потягнувши Кабіну за руку.
Кабіна відсахнувся, сердито схрестивши руки на грудях.
— Та сам дійду! Ходімо!
Він ще кілька разів озирався на зруйновану стіну. З темряви на нього дивились тільки очиці віконного отвору, а дверний нагадував чудернацький рот. Пакет шарудів від поривів вечірнього вітру, але привидів біля нього не водилось. Лол з Бебриком також озирались та знизували плечима. Ніхто з них й не гадав, що старенька історія так вплине на бідного Кабіну.
— Кабін, — почав Лол, — ти як?
— Житиму, — буркнув той, хоч після того жить було важко.
— О! — викрикнув Бебрик, поплескавши себе по кишенях. — У мене є… жвачка? Жуйка! Хочете?
Звісно, вони хотіли, тим паче фруктову. З’їли всю одразу, і в роті запанувала така смакота, що Кабіні захотілось жить по-справжньому.
Хлопці зайшли до під’їзду. І коли за ними зачинились двері, розпливчата фігура за деревами виплила вперед. Довго дивилась вона на двері під’їзду, ніби вони мали от-от відчинитися. А потім махнула напівпрозорою рукою та відлетіла назад.
Десь там, між зруйнованою стіною та кущами жив привид. Колись тут закопали його кістки. Потім їх вивезли, але привид залишився. Шукав тут друзів, проте його не бачили. Розповідали про нього — так, однак не помічали. Навіть пакет з голови зірвали, а він же хотів налякати! Що ж він за привид тоді такий?
Хлопчик похитав головою, невесело всміхнувся тонкими губами. Його знову не помітили. Його не знайшли! Чорт забирай, і чому з живими так важко?!