Безіл страждав.
З тих пір, як художник зустрів свою музу–чарівного юнака з білявим волоссям та світлими очима на ім’я Доріан Грей, його світ перевернувся з ніг на голову. До цього Голуорд не переймався що хтось побачить його твори, його не турбувало що його друзі познайомляться одне з одним та переймуть звички. Раніше жити було простіше.
Але все змінилося, коли в життя Безіла увійшов Доріан Грей.
Тепер Безіл сидів у своїй майстерні, мовчки малюючи портрет. На дивані лежав його друг–Лорд Генрі, який потягував цигарку та випускав нікотиновий дим у маленьку, вже пропахлу фарбами кімнату.
–Тож, Безіле,–Генрі прибав цигарку від рота,–Ти будеш виставляти свою картину на виставку?
Всередині Безіла все охололо. Його рука з пензлем сіпнулася, полишаючи майже непомітний мазок.
–Боюся що ні, любий друже,–Врешті Голуорду вдалося опанувати себе,–Я вклав занадто багато себе у цей портрет. Можна навіть сказати, що тут лежить частинка моєї душі.
Лорд Генрі встав з канапи та плавним кроком підійшов до Безіла. Спочатку він глянув на портрет, а потім на художника. Було очевидно, що м’які та тендітні риси натури не були присутні у гострому обличчі митця. Генрі промугикав собі щось під носа, явно не погоджуючись з Безілом.
—Містере Голуорде,—До майстерні зайшов слуга,—Містер Доріан Грей прибув. Він чекає на вас у вітальні.
У Безіла знову сіпнуласа рука. Цього разу персиковий рум’янець ледь не зайшов на око. Художник кинув пензля у склянку з брудною водою.
—Передай йому, що я зараз вийду,—Безіл повернувся до свого прислуги. Коли той зник за дверима, художник повернувся до свого друга,—Лорде Генрі, вам варто піти.
—Чому це?
—Просто… Не хочу, щоб ви зіпсували його. Лорде Генрі, я вас благаю: йдіть.
Лорд Генрі тяжко зітхнув.
—Без проблем, Безіле. Побачимось пізніше,—Чоловік мовчки вийшов геть з майстерні, а згодом і з будинку Голуорда.
Безіл вийшов до вітальні і помітив там свою музу, який читав якусь книжку. Митець підійшов ближче до юнака.
—Вітаю, Доріане,—Голуорд посміхнувся,—Я вже завершив ваш портрет і хотів щоб ви глянули на нього.
Грей підняв на Безіла свої світлі очі. Юнак витримав зоровий контакт з художником, та згодом відвернувся від нього.
—Так швидко? Мушу визнати, я вражений вашою продуктивністю,—Доріан усміхнувся, та ця усмішка не була адресована митцеві,—Добре, ходімо гляньмо на ваше творіння.
Вони двоє неквапливо зайшли до погано освітленої майстерні. Безіл запалив гасову лампу, що була поряд із диваном, і кімната наповнилася теплим освітленням. На мольберті стояв портрет Доріана Грея. Він виглядав дуже реалістично, немов намальований Доріан зараз заговорить зі своїм творцем. Єдине, що могло б відрізнити справжнього Доріана від його портрету, це невдалий мазок персикового кольору, що мав би слугувати рум’янцем.
—Цей портрет чарівний…—Доріан провів пальцями по ще не застиглій фарбі, ще більше розмазуючи її,—У вас золоті руки.
—Золотий натурник,—Промурмотів під носа Безіл. Коли Грей повернувся до нього, той вдав, що нічого не сказав. Та згодом, Голуорд набрався сміливості та легенів у повітря і повторив,—Я мав на увазі, що ваша заслуга теж тут є. Коли ти малюєш щось з великим ентузіазмом, з цього завжди вийде шедевр. Я хотів вас намалювати, Доріане.
Доріан зашарівся. Йому неодноразово казали про його невинність та вроду, тож він вже сприймав це як належне. Та все ж йому було приємно почути це від митця. Бо на його думку ті, що в прекрасному здатні добачити прекрасне,—люди культурні. У них є надія. А він хотів, щоб у Безілі була надія. Він йому подобався.
Вони простояли в ніяковій тиші ще кілька хвилин.
—Ви будете виставляти його на аукціон?
—Кого?
—Портрет,—Натурник кивнув на свій портрет, в якого була розмазана щока. Тепер здавалося, що він потроху тане мов морозиво.
Всередині Безіла знову все похололо. Він не хотів виставляти на показ свою картину. Вреші решт, там була його душа і людина, в яку митець закохався. До того ж, його наврядчи прийняли б з розмазаною щокою, що ледь змішувалася з куточком губ.
—Я не знаю. Певно залишу в себе. Або подарую вам, якщо того бажаєте.
—Подаруєте?—Доріан поглядав то на художника, то на портрет.
—Так. Хоча його ще треба покрити шаром лаку зверху, щоб фарба не так швидко розлізлася. Тож я можу принести його до вас додому через кілька днів, або буде ліпше якщо ви самі навідаєтеся до мене.
Доріан кивнув. Йому подобалася пропозиція прикрасити свою вітальню власним портретом. Він вважав, що цю красу, хоч і пошкоджену недбалістю, мали бачити усі.
—Гаразд. Тоді я до вас зайду пізніше. А поки прощавайте.
Грей вже збирався йти, аж раптом Голуорд виріс перед ним, відогороджуючи від дверей. Грубі пальці потягнулися до лиця натури, обережно взяли біляве пасмо та прибрали його за вухо.
—Пане Голуорде, що ви робите?—Лице Доріана залилося фарбою.
—У вас пасмо вибилося. Тепер точно бувайте.