Довжелезні криваві сліди звивалися за санями поміж товстих стовбурів віковічних ялин. Кров дика скрапувала з дертого сукна й рясно зрошувала всипану мерзлим снігом землю. Вельша піймала його випадково — піймала чи, радше, знайшла, коли йшла дивитися пастки, розставлені на зайця. Напевне, Праматір все ж мала до неї бодай краплю прихильності.
Вельша саме поралася коло сильця, перев’язувала наново петлю, коли почула позад себе якийсь шум, раптовий та різкий, як той, коли підрізаєш добрячий жмут грубої трави, що встигає вирости за коротке літо. Вельша здригнулася й миттю притисла руку до грудей, сторожко роззирнувшись, завше так робила, коли не знала, чого чекати. Всім силам молила, аби то виявилась лисиця — вони надто полохливі, аби нападати на людей, принаймні Вельша ще жодного разу про таке не чула. Проте коли знову зашуміло, коли роздалося рохкання, всі надії вмить зійшли нанівець. Десь поблизу вештався кабан, і добре, коли він один.
«В жоднім разі не починай бігти». Найперша настанова, котру мусиш згадати, як ненароком стрінеш десь дика. Їх копита набагато прудкіші за людську ноги, легко можуть наздогнати навіть найвправнішого бігуна. Тож краще одразу видряпатися на дерево та перечекати. Проте таких дерев, що підходили б для цього, поблизу не виднілося — усі або молодесенькі, заледве з Вельшу зростом, обо такі, де гілля починалося набагато вище Вельшиної голови, на такі навіть зайця не повішаєш, аби випатрати, бо не дотягнешся. Та й не лазила вона по деревах давно, з самісінького дитинства, коли гілка тріснула їй під ногою, і вона, звалившись на землю, мало не зламала собі карк, тож обіцяла всім богам, що більше не лазитиме.
Вельша глибоко вдихнула й затримала подих, щоб вгамувати серце, котре від страху, здавалося, товклося десь у грудях. Простягнула руку до землі й тихо, аби не видати зайвого шуму, занишпорила попід снігом, аж поки не знайшла достатньо великий на її думку камінь. Іншою ж рукою витягла з-за пояса ножа й міцно стисла різьблене ялинковим орнаментом руків’я. Затим дуже помало підвелася і, весь час озираючись, випросталася.
Навкруги — лиш голі сніги та голі ж стовпи ялин з ріденькими гілками та скупою шпичастою гичкою на верхів’ї. Там, у глибині лісу, густій, втопленій у вічних присмерках, сніги навіть не танули ніколи до пуття. З того, що Вельша знала, то лиш на галяві, де вмостилося селище, та на Ягельнику й пустошах далі на схід розвітаю коротке й холодне, проте літо. У зледенілій товщі, що безтанно пролягла по той бік річки, навіки поховані звірячі та людські останки. Кажуть, там спочиває сама Матір Зима. Десь там і її рідна мати похована.
Пройшло чимало часу у глупій тиші, зрідка зрушуваній роздирливими викривами канюка у верховітті, перш ніж рохкання роздалося ще раз. Не стало ані голоснішим, ані тихішим, отже вепр не зрушив з місця. Може, він такий заклопотаний підриванням корінців, що й не нанюхає запах людини? Та на випадок покладатися — богів гнівити. Треба якнайшвидше забиратися геть. Тож вона зібрала всю свою відвагу докупи та рушила на схід, ступаючи по великому колу від того місця, де, як вона гадала, мав би пастися дик. Так довше, проте безпечніше.
Вельша, хоч і не чулася вже тим переляканим дітваком, що хвилю тому, та увагу однаково послабляти не спішила. Тіло мала напружене й щомиті готове до бігу, зір та слух — гострі як ніколи. Кісточки пальців аж побіліли, так сильно вона стискала ніж та камінь. Плечі, здавалося, от-от почнуть дрібно тремтіти від натуги. Серце, однак, стукало вже набагато тихше, не як пташка, що випадково влетіла через каглу до куреня та б’є крильми по шкірах, шукаючи виходу, а як вдаряє Валакха у бубен під час ритуального заклання молодого лосяти на Малий Сонцеворот. Ноги ступали легко, проте твердо й упевнено, та навіть попри це геть безшумно йти не вдавалося. З-під снігу виднілося тільки те галузяччя, що пообсипалося геть недавно, та під покривом ховалася ще сила силенна тих гілок, тому під чоботом раз по раз щось та й хрускало. Доводилося спинятися й прислухатися.
Крок. Два. Хрускіт. Тиша. Крок. Хрускіт. Тиша. Тиша. Тиша. Крок.
Так вона йшла незнати як довго. Може, з тисячу кроків зробила, може дві чи навіть більше — не рахувала, перш ніж чутно стало тільки її парке дихання та поодинокі пташині приспівки. Збагнула раптом, що вона дійшла до пологого схилу, кудою завше вибиралась з підліску, а там уже до селища рукою подати. Вже почала примірятись, куди краще ставити ногу, як раптом краєм ока за щось зачепилась. Примружила очі й побачила, що трохи поодаль в одному місці сніг згори донизу тягнеться перекошено, розмазано, неначе скорухою поцяткованою червоною стежкою.
Як вивірка по дереву, в голові чомусь майнула думка: «Шануй ліс, і ліс шануватиме тебе». Промайнула так чітко та голосно, наче батько сидів перед нею за столом, лупав горіхи, складаю чисті зернята до глека, й повідав одну зі своїх мисливських байок.Очі тоді його саяли блиском гарнішим, ніж сяє сніг у місячнім промінні, Вельші подобалося в них зазирати — десь всередині, у грудях, зароджувалося щире нетерпіння знати, що ж там сталося далі, й від того їй ставало якось по-особливому лагідно на серці. Навіть тепер, при самій тільки згадці про батькові горіхові очі, їй робилося тепло, як під коминком у найзимнішу в році ніч, уявлялася їй сестра, що зашивала собі рукав на сорочці, майже відчувався теплий материн бік та майже чувся батьків глибокий голос, від котрого, здавалося, навіть найлютіші віхоли стихати, аби послухати його історій. Жаль, що тільки уявлялося. Самою уявою не проживеш.
Розум Вельші, по правді, точили сумніви та страх. Хотілося перевірити, куди ведуть сліди, щось тягнуло її в той бік, щось кликало й манило, опиратися такому тяжко. А разом з тим і не хотілося, розуміла, що може й не варто, може, там криється бозна що, який звір, котрий умить, щойно вона ступить ближче, розірве їй горлянку чи погризе її так, що вона, півмертва, ступатиме до порятунку, котрого їй не судилося знайти, й так само стелитиме землею черлену стежку.
А може там не і звір зовсім. Може то Праматір уже прийшла збирати дари? Великий Сонцеворот розпочнеться тільки завтра, і отже тільки завтра Праматір ступить на землю та піде по людських хатах, шукаючи тих, хто має принести їй требу, і під її босими блідими ступнями розстилатимуться стежки зі скорухи та смерекового віття. Кажуть, боги люблять жартувати над смертними, люблять приходити раніше й брати усе, що їм належить, ще до світання святкового дня. Тому краще на очі їм не потрапляти. Краще нікуди не ходити, особливо туди, де земля окроплена кров’ю.
Вельша вже хотіла розвернутися й піти до хати, в тепло, готувати вечерю, коли відчула, наче щось штовхнуло її між лопаток. Дрож побігла по тілу. Поряд нікого, знала це, повітря пахло ніким і нічим. Роззирнулася — справді нікого. Відчула поштовх знову, того разу сильніший. І ще один. І ще, такий, що аж коліна трохи підігнулися. Щось уперто вимагало, щоби вона пішла туди, куди дивиться.
І Вельша пішла.
Ноги потопали в непротоптаному снігу обабіч неходженої людською ногою . Наступати на червінь не наважувалась. Все навкруг змовкло, навіть канюк скрикувати перестав. Чого чекати — не знала, та навряд чи чогось хорошого. А тому щомиті готувалась кинутись навтьоки.
Кров у вухах стугоніла як навіжена, долоні пітніли. Та щойно ялинник розступився, як їй мало душа у п’яти не впала.
Під молодою сосною, стовбур котрої, однак, вже давно обтесаний від гілля тілами тварин, що шкребли до нього свої волохаті боки, лежав молодесенький вепр. Короткі ікла та рудою, ледь помітні молодечі смуги на шерсті. Поміж стала дорослих кабанів він виглядав би іще дитям, поміж зграї малечі — дорослим. Він лежав і не рухався, а з його тіла юшила за землю й парувала ще гаряча кров — натекло її стільки, що стало б на трьох забитих на жертовнику лосів.
Всю його шкіру вкривали порізи, наче щось довго гонилося за ним і раз по разу цапало пазурами та іклами, а кабан раз по разу вислизав. Та вислизнути, як видно, не вдалося. На пузі не видно живого місця. В одному місці пошматоване настільки, що у порізі виднілося м’ясо та кишки.
Камінь, котрий Вельна цілу дорогу не випускала з руки, з тихим гупанням впав їй на ногу — Вельша навіть не скривилася, щоч біль проштрикнув від пальців аж у п’ятку. Кабан слабо припідняв голову і рохкнув. Вона не плакатиме, звісно ж ні. Це не означає, що їй не шкода. Шкода. Але Вельша — мисливиця. Вона вбиває задля власного прогодування, звикла бачити їх кров та робити так, аби завдати якомога менше болю. Їй треба студити серце і не лити сльози за кожним звіром. Тут кожен сам за себе, такий закон життя: або ти їх, або вони тебе — так завше матір її казала, коли виряджала батька на довге, кількаденне полювання. Це завжди робилося в найлютішій зимі, котра буяла якраз перед святами, бо за літечка їжі завжди вдосталь.Та хоч зараз зима теж, проте на довгі полювання Вельша тогоріч не йшла, бо сестер не мала з ким лишити аж так надовго, проте материні слова пролунали у вухах так дзвінко, що мимоволі здригнулася.
Такий закон життя. А життя жорстоке, і закони його не завжди справедливі. І хай там хто що не каже, хай би яким хто не був пестунчиком богів та долі, проте життя ніколи не полюбить тебе так, як любиш його ти. Ти тримаєшся за життя, а воно тебе відпускає — когось швидше й раніше, когось пізніше й довше, одначе так само легко, як батько відпускає свого ручного сокола на пташиних ловах. Наче знає, що ти повернешся. А ти не повернешся. Та й направду тебе ніхто більше тут не чекає.
Кабана життя відпускало рано, але довго. Хто б з ним таке не зробив, той вже давно пішов, а той вже лежав і не міг ніяк сконати.
«Шануй ліс, і ліс шануватиме тебе. Бо ліс дає тобі звіра, а ти мусиш віддавати йому милосердям. Коли вбиваєш — вбивай швидко, не завдавай зайвих мук. Як бачиш підранка, котрий мордується, стікаючи кров’ю — добий різко та безболісно».
Добивати звіра Вельші вже доводилося не раз. Останнім трапилося оленя, не з отари, дике. Воно вгрузло у лисячій норі, переламало собі копита — ходити уже б не змогло. Батькової холодності та впевненості їй часом бракувало — той за свої довгі літа чи то розучився показувати жаль, чи то втратив жаль узагалі. Вельша б мало кому зізналась, та часом її серце гупало так гучно, що мало груди не проламувало, що коліна починали дрижати і з’являлося те дивне несамовите відчуття, наче ноги от-от підкосяться і вона впаде й помре разом із тим звіром. Вельша навчилася на нього не зважати.
Таке відчуття виникло й тепер. Та, як і завжди, вельша на нього не зважала. Ступила крок уперед. За спиною махнулося, стуляючись, гілля.
ᛉ ᛉ ᛉ
Першим звіром, котрого батько забив на її очах, був вовк.
Батько потягнув її з собою до лісу, вчити розставляти пастки на пушнину. Проте коли вони прийшли на місце, то замість силець за здобиччю знайли тільки дуже свіжу калюжу крові та дві вервечки слідів.
Пам’ятає, як зблід тоді батько. Сказав Вельші бігти до хати — стежка є, відійшли неглибоко, добігти зможе й сама. Та Вельша не послухала, вчепилась у штанину. Батько потім сміявся, що мала ще, семи зим не мала, а трималася пальцями, мов яструб — пазурами у мишу.
Вона глянула йому в очі так, що у того не стало іншого виходу як взяти її з собою. Рушили вздовж слідів аж до Хилого Каменю. Камінь стояв незхитно, однак Вельші все здавалося, що він пантрує за кожним її кроком. Вона то йшла, то спинялася, підводила очі вгору й дивилася, чи не повертає той за її ходою свою роздуту, похнюплену над зарослями чагарників голову.
Стрепенулась лише коли батько відійшов від неї на добрих сто ліктів. Він окликнув її, вона підбігла підтюпцм і, винувато опустивши голову, більше не відставала.
Шум річки Слез почувся зразу, лишень почали огинати скелю. Води її неслися повільно, як ходила стара Лакхі. Вельша навіть якось спитала батька, чи стане річка текти швидше, коли їй, як Лакхі, дати ціпка. Той лиш засміявся, по-доброму, трохи навіть поблажливо, і тоді Вельша дізналася, вперше почула, що Слез — то сльози богині роду, Праматері, і краще б їй узагалі пересохнути, бо це значило б, що смуток і туга Праматері зійшли нанівець, і може б тоді навіть літо стало довше і тепліше. Тоді б татові не доводилося б покидати їх із сестрами на цілу довгу зиму, щоб повести оленячий табун на кращі землі. Тоді б вони, ті олені, ціле літо обскубували листя з дерев та траву. Тоді б весна і осінь стали довгі та теплі, і вони, стоячи по коліна в воді, ловили б рибу — як ведмеді, голими руками, і стало б її на весь рік — вяленої, копченої, сушеної. На всяк смак. І більше нічого б не хотілося.
Вельша усміхнулась сама собі, згадавши смак копченої кети. Найкращий смак у світі.
Батько знову окликнув Вельшу, і вона поспішила за ним. Річка шумувала вже просто коло вуха, коли очам відкрилося страшне видиво — за одним із кам’яних горбів, коло самої води щось лежало. Вельша не знала, що то таке, ніколи раніше такого не бачила.
— Хто це? – потягнула вона тата за рукав.
— Вовк.
Вона кілька разів прошепотіла незнане досі слово собі під носа, перекочуючи на язиці незрозуміле поєднання звуків, та яснішим воно від того не зробилося. Тепер вона знає, що вовків у їх лісі водитись не мало. Але тодішня зима видалась для них, певно, дуже голодна, раз вони спустились з гір та зайшли так далеко.
Вовк поволі здихав. Це стало ясно, тільки-но підійшли ближче — батько спереду, насторожений, затуривши Вельшу собі за спину та готовий щомиті кинутись на її захист.
Коли спинились, Вельша висунула голову попід батькову руку.
Вовк навіть не рухнувся, лиш тихенечко скавулів на кожнім різкім подиху. В обдертому боці виднілось голе ребро. Око витекло, лапа безвільно стрирчала, наче недоїджений кимось обрубок — з неї до сих пір скрапувала кров, розстилаючись по землі велетенською, всотаною у пісок та каміння калюжею, тонкими цівками стікаючи до води. Геть усе на декілька кроків навколо вкрилось дрібними й не дуже червоними бризками — Вельші здавалось, що у крові весь світ.
— Чого він такий?
Батько мовчав.
На той раз вона не тягнула тата за рукав, аби домогтись відповіді, а лише схопилась за руку в хутряній рукавиці, знову сховалась йому за спину та міцно зажмурилась, намагаюсь розвидіти картину перед очима.
«Тут просто річка. Берег річки. Тільки річка».
Допомагало не надто.
Раптом батькова долоня вислизнула з її, сталь ножа дзенькнула об піхви. За кілька митей над річкою пролунав звук, одночасно схожий та не схожий на людський стогін болю. А затим повітря розітнулося навпіл повним жалючого відчаю та туги завиванням. Так завивають матері, коли вмирають їхні діти.
Вельша відчула, що починає плакати.
Повік вона тоді так і не розплющила.
— Не заплющуй очей, — мовив мовив потім батько, — коли позбавляєш когось від мук чи коли полюєш. Не зневажай ані останні хвилини перших, ані жертву других.
Він вів її за руку, поки вона шпорталась, бо геть нічого не бачила. Очей вона в той день так і не розплющила.
ᛉ ᛉ ᛉ
Тільки-но вона ступила вперед, тільки-но хвойне віття позаду неї стулилось, як вепр одразу дриґнувся і, надсадно рохнувши, захвицав копитами у повітрі, намагаючись здійнятись на ноги.
Що ближче підступалась до дика, то сильніше у повітрі кисло смерділо страхом. Рана, що зяяла у звіра на пузі, муляла Вельші очі — на вепрів полювати вона не звикла. Переважно потрошила зайців та іншу дрібноту, що втрапляла в її пастки. Робила все швидко й так, аби не пошкодити хутро — на ясу, на нові кожухи і на продаж, коли приїдуть торговці.
Вельша підійшла майже впритул. Кабан знову дриґнувся, хвицьнув копитом повітря так, що аби Вельша вже схилилась над ним, то дістала би в чоло.
Повіяв вітерець, вдаряючи у ніздрі холодом скорого сніговію. Кабан завмер, затремтівши, і на коротку мить вп’явся у неї каламутним поглядом. Вельші здалося, що то через нього дивиться на неї сама Праматір.
«Добий. Одним рухом. Різко та безболісно», — прошурхотіло в голові батьковим голосом разом з наступним повівом вітру.
Вельша потягнулась до звірової шиї, той не пручався. Ласкаво, майже любовно провела по шорсткому хутру і озирнулась — камінь, що випав з її руки, замалий. Тому вона звелася на ноги і покружляла довкола, а коли знову присіла біля вепра, то тримала каменюку, схожу на ту, що валом лежать на річковому березі — оброслу мохом і лишайником, мокру і трохи навіть слизьку від розтопленого теплом її шкіри снігу. Занесла високо над собою та, навіть не здригнувшись, різко опустила звірові на голову — погляд одразу ж дика згас, очі закотилися і заплющилися, а тіло рослабилося і опало, неначе розтеклося по землі. І в ту саму мить Вельша зігнулася навпіл, сперлася на лікті, торкаючись чолом холодного снгу, й зашипіла — внизу живота різонуло таким болем, що аж в очах потемніло на мить. У серці щось ойкнуло та завмерло, в очах защипало, і біль, як різко пройняв, так само різко й відійшов. По тілу пустилося якесь тепло, наче вона не на морозі зовсім, а відмокає у гарячій воді в дерев’янім кориті, що його колись давно батько виміняв у приїжджих торговців за оленячу ногу та кілька заячих шкурок.
Вельша потягнулась до ножа, котрий уже сховала за пояс, встромила у дужу шию — кабанячі шкіри на обробку не йдуть, отже кров випускати можна одразу. Куди бити треба вона знала, бо бачила, як це робили інші. Самій ще не доводилось. Крові спершу вийшло лишень трохи, як на вколеному голкою пальці. Тому Вельша випхала ножа й встромила в те саме місце вдруге, потім втретє, намагаючись пропхнути лезо якомога глибше, розпанахати досить товсту, як на молодняк, шкіру.
Вельша зачудовано дивилась, к нарешті кров, ще тепла й рідка, зацібеніла струмками на білий сніг. Знала, що обдирати кабана – діло не з простих. І ще знала, що робити то легше в лісі. Підстелити щось під низ, повернути звіра на спину, прив’язати за копита до дерев, аби не перевертався, й починати білувати його точнісінько як зайця. Проблема лише в тім, що шнура мати то вона мала, але короткого, яким вона завжди зв’язувала докупи впольовану пушнину – прив’язати кабана ним не вдасться. А того, з котрого зроблена упряж до санів, не розв’яже, бо тоді сани не матиме як тягти. Та й у що потім загорнути обчищену тушу теж не мала, хіба що зняти з себе весь нижній одяг. Проте мерзнути геть не хотілось, тому Вельша вирішила, що зробить усе коло своєї хати.
Раптом вона згадала, що старі нарти Саяри, на яких вона мала привезти додому хмиз, так і лишились коло пустих тепер силець – хмизу так і не набрала, не встигла. Зате там лежав один заєць – попався, бідака, невеликий, та на вечерю мало б вистачити.
Був би батько тут, то пішли б вони обоє полювати з луком, притягли би додому якогось лося, може попри нього ще й парочку прудконогих лисиць Лоймарі на новий кожух. В інші рази може й не прийшлося б полювати — зарізали та закоптили би оленя, і стало би їм того надовго. Та цьогоріч батькове стало стало наполовину менше — Саяра вийшла заміж за Мерхуна — хлопця з сусіднього поселення. Хлопця, народженого від Валакха і благословенного усіма богами, отже і посаг Саярі годилося скласти багатий.
Вельша ніколи не матиме посагу — ні багатого, ані бідного. Нікого не візьме собі за чоловіка, бо сама — не жінка і жінкою ніколи не стане. Ніколи не приведе в світ дітей. Бо їй вже дев’ятнадцять зим, а в неї досі не пішла кров. Кров — то життя, а в ній життя нема. Вельша пуста — всі про це знають. А отже зовсім скоро їй дадуть стати Блукалицею.
Вельша ледве встала, розігнулась — занадто різко, аж світ завертівся. Ноги затерпли від сидіння навприсядки, але якось спромоглася піти. По своїх слідах проминула той самий шлях до Чорної Осики по залишене там добро, а тоді назад, знову до дика, і всю дорогу думала, думала й думала, не перестаючи, про недобру долю й таку саму недобру смерть.
Потім вже часу жаліти себе не мала — туша сама себе на сани не закотить, на старе діряве сукно, котрими ті вистелені, не покладе й додому не довезе.
Між тим, шлях пролягав або на північ, легкий, проте довший, або на північний захід, навпростець до села — коротший удвічі, проте з уривистішим схилом. Та зараз кожна мить приближає ніч та віддалає Вельшу від прихистку рідних стін. Думати багато часу не мала, бо й так через свою дурну голову й ходінням взад-вперед втратила купу дорогоцінних хвилин, тож обрала той, що коротший. Перемоталася мотузяною упряжжю, вчепилась міцно та, відпихаючись ногами, мало-помалу потяглася вперед. Доводилось весь час оглядаючись, чи не звалився дик за землю. Доводилось впиратись міцно ногами, аби перетягнути свій вантаж через корчі, які то тут то там вигулькували з-під землі. Тому вона не те що помалу йшла — узагалі майже повзла.
Обрала б звичну дорогу, то таким темпом до заходу сонця у селище точно б не втрапила. Довелося б у темряві гатити в замкнені ворота, полохати воротарів та всіх інших людей, терпіти жахливе приниження — допоки йшла б аж до другого краю частоколу, до своєї хати. За нею обов’язково ув’язалася б котрась баба, якій не спиться поночі, а то й декілька бабів, і тріщали б вони їй на вухо всеньку дорогу, яка ж ото вона безтолоч нетямуща, недарма Праматім благословення їй не дала та вже й не дасть. І то якщо ворота їй таки відчинять. А ні, то доведеться заночувати під ними чи десь у лісі, палячи благеньку ватру та кутаючись щільніше в одежину, й намагатися не закоцюбнути до рання, не стати передчасно однією з тих, кого потім спалять і чий прах висиплять під якесь старезне дерево у лісі як дар для богині на ймення Васса. Помирати Вельші не хотілося. Вдома її чекають сестри, а може навіть і батько — обіцяв, що вернеться й Великий Сонцеворот стріне з сім’єю.
Невдовзі показався схил. Не прямовисний, але достатньо крутий, щоб Вельша судомно видихнула й важко ковтнула слину. Час спливав усе швидше, ліс за спиною уже майже поглинула вечірня пітьма. Вельша вчепилась за першу ліпшу кореняку однією рукою, пальці другої міцніше стиснула на упряжі, і підтяглась, впираючись ногами. Тоді взялась за молоде деревце, міцненьке на вид. Знову підтягнулась. Нарти, натужно скрипучи, тяглися за нею. Спинка у них досить висока, тож звір точно не випаде — знала це, бо якось так само тягла тим схилом таку велику купу хмизу, що він височів високо над спинкою, і жодна гілка не впала.
Майже одразу спав з голови каптур. По зашийку війнуло зимним вітром. Сніг на схилі — промерзлий за ніч, не зрушений ще ніким — голосно репався під ногами. Виглядав якось чудернацько, а глиця під ним чомусь ковзка, як болото. Та часу на розглядини не мала — ноги доводилось напружувати так, що аж жижки боліли. І що дужче вона рвалась догори, то глибше вгрузали п’яти, то тоншими й рідшими траплялись деревця, тим легше вони рвались у руках, тим дужче ноша тягнула її донизу.
Хмари, що товстою хутряною покровою вистелили небо над західним виднокраєм, поцяткувались червоним та засяяли, мов іскри з ватри. Сонце помалу заповзало під них, куталось, як в теплу шерстяну перину. Другий бік неба розгледіти не могла, надто щільно там зімкнулась крона дерев. Та Вельша вже відчувала, як ніч дихає їй у потилицю, крижаними пальцями заповзає під кожух, холодить хребет та щипає за п’яти.
Ніч насувалася, ніби білий заєць по глибокім снігу — швидким підстрибом та геть нечутно. А Вельша повзла повільно, раз по разу спиняючись, аби краще поставити ногу та міцніше схопитись руками. І вже під самим верхом, вкотре озирнувшись глянути, чи туша на місці, відчула такий біль, ніби їй в голову встромили розпечену до червоного сокиру. Чиясь рука міцно вхопилась за її волосся. Пустила упряж, та розмоталась і сповзла. Почувся голосний шурхіт, сани спинились, гупнувши у дерево коло підніжжя.
Вельша спробувала закричати, та їй цього не дали зробити — горло стисло чужими пальцями, мов ковальськими кліщами. Усе, що вона могла — ледве-ледве вдихнути трохи повітря й прохрипіти щось, чого вона й сама до пуття не розібрала.
А тоді її потягли вгору і поволочили по снігу у протилежний від поселення бік.