Ми довго відновлювалися. Скільки днів я дивився на сірі завіси шпиталю, слухаючи твоє серцебиття, мені невідомо. Я, напевне, більше ловив момент. Той, що точно мав би вислизнути. Я це знав, тому і ловив.
Їсти з твоєї ложки перестало бути для мене чимось бридким. Після того, як ти поцілував мене, і поготів. Усе стало ясним. Ніколи ще я не почувався настільки обізнаним у кожній деталі нашого світу, як тоді. Я поцілував тебе у відповідь — і усе стало прозорим. Кожна наша дія, кожен наш рух і вчинок. Я розумів усе, чого раніше розуміти не міг просто фізично.
А потім ти сказав, що йдеш.
— Роман швидко закінчується, — пожартував ти.
Ти не умів жартувати. Як і я. Я простягнув тобі твій старий протектор — ти про нього, певно, забув. І щойно ти сховав його, наше маленьке минуле, собі до кишені, я розревівся, як мала дитина. Не згадаю, чи було мені тоді соромно.
— Обіцяй, — я почав, вирівнюючи дихання, — що писатимеш якнайчастіше. Що не втраплятимеш у халепи. Що берегтимеш себе. Саске… Обіцяй, що не забудеш мене.
Ти підняв руку, і я приклав губи до внутрішнього її боку.
— Обіцяю. І ти пообіцяй мені.
А потім ти зник. Пішов.
І першого тижня після того, як ти пішов, я не міг думати ні про що, окрім тебе. Кляте твоє лице, і руки, і очі, і губи, і весь ти цілодобово займав мої думки. Світ навколо тьмянів з кожним днем усе більше. Я вже й не знав, чи стане він колишнім. Від думок про тебе розколювалася голова. Я, здається, ненавидів тебе, Саске Учіхо. Тіло нило, і я нив разом з ним. Сакура приходила до мене щодня і натирала своїми лікувальними мазями. Хоча б якось я мав їй віддячити, тож запросив на вечерю. Я дивився, як смішно вона морщила ніс, поклавши підборіддя собі на руки, і думав: вона про нас знає? Наша найкраща подруга. Якщо не знала, значить, мала би.
Другий тиждень після того, як ти пішов, я провів біля Іруки. Ти б бачив цих дітей: очі у них іскрилися, а вуха лежали ледь не на підлозі, коли я вкотре розповідав їм усілякі історії. Чомусь коли збивався, повернутися назад було важко, та вони мені допомагали. Я їм подобався. Пам’ятаєш, як усі мене ненавиділи? Ти теж. Ти, напевно, ніколи й не подумав би, що колись я цілуватиму тебе і сміятимуся з твого незадоволеного обличчя. А, може, тільки це і було у твоїй голові. Я так мало знав тебе, Саске. Я хотів мати більше часу.
Адже на третій тиждень після того, як ти пішов, я отримав лист від Ґаари. Він розповів мені, як у своїй подорожі ти допоміг Піску; як захистив караван з ліками для їхніх тяжкопоранених. Він, Ґаара, тебе недолюблював, але я тебе недолюблювати не міг. Тими днями я годинами розглядав фото нашої команди. Колишньої команди, тому що ти пішов, Сакура була зайнята у шпиталі, а Какаші сидів у кріслі Хокаґе. І я був ніби сам у цілому світі. Якось рамка випала мені з рук, і я помітив за нашим фото ще одне, де тільки ти і я. Ми посміхалися. Я хотів мати більше часу, адже не міг згадати, як це фото було зроблене.
Першого місяця після того, як ти пішов, я прочитав твій лист. Писав ти набагато краще, ніж я, зізнаюся чесно. Як же вдало ти описував кожну свою думку: про подорож, про спокуту, про наслідки війни, що ти бачив їх дорогою. Про мене і свою тугу. «Але туга ця не важка, ні, — я затримався на цих словах. — Вона надихає. Я роблю більше, стараюся краще, адже знаю, що, коли повернуся, ти зустрінеш мене поцілунком». Я притис лист до грудей і влігся на спину. Не пам’ятаю, чи потекли тоді сльози по моїх скронях. Єдине, що точно було, — це намагання згадати, якого ж кольору твої губи. Пробач, Саске. Я так і не зміг.
Першої половини наступного місяця я дивився на вхід до академії. Я до когось туди прийшов. Не до Іруки і не до Какаші, навіть не до Сакури, яка інколи допомагала Хокаґе. Навколо сновигала дітвора, та мені було не до них. Голова боліла так, ніби я знову про тебе думав, але думати я вже ні про що не міг. В один момент перед очима потемніло — і я просто упав без свідомості. Наступного дня я дізнався, що почав втрачати пам’ять.
Другого місяця я не посміхався. Сакура пропонувала пояснити, що зі мною відбувалося, та я майже відчував, як пустою головою гуляв протяг. Тож вона сказала лише: «Ви із Саске добряче надавали один одному по довбешках». Коли прозвучало ім’я, серце чомусь не забилося швидше. Я сів на ліжку і почав згадувати ту бійку. Якоїсь миті я усвідомив, що мій противник не мав обличчя. Я не пам’ятав, як воно виглядало.
А на третій місяць я зрозумів, що почав забувати кожен минулий тиждень. Я перечитував таблицю над входом до академії; тихенько повторював ім’я власника улюбленої раменної, а потім і саму її назву. Я дивився на Шікамару та Кібу, що поверталися після довготривалих місій; читав з долоні підказки, як звали їхніх батьків та померлих героїв Листа, бо не міг знайти потрібну могилу. Мені довелося оселитися у шпиталі — занадто вже часто я втрачав свідомість. Одного разу Сакура принесла мені кілька листів. «Від Саске». Я не прочитав жодного. Я поняття не мав, хто такий Саске.
Та на шостий місяць я уже звик. Повернувся додому, читав щоденник із записами про селище і дивився на зелений прилісок навпроти головних воріт, що його було видно з мого вікна. Якось я помітив там кілька фігур. Точно — Сакуру, і точно — Какаші, та третю розгледіти не міг. Мені стало цікаво, і я вискочив на вулицю крізь відчинене вікно. Чим ближче підходив, тим чіткішими ставали обриси у чорному плащі. Темне волосся, блискучі очі. Я б сказав, незнайомець цей був достобіса гарним. Але, звісно ж, не уголос. Вони чомусь швидко покинули нас, Какаші та Сакура, ніби їх і не було.
— Привіт, — незнайомець видихнув. Голос у нього був тихим і лагідним. Приємним. — Ти в порядку?
Одразу я не зрозумів, з чого він вирішив поставити таке питання. Потім, однак, не зрозумів теж, і просто схрестив руки на грудях.
— Дивлячись, що ти маєш на увазі, — насупився я. — Ми знайомі?
Незнайомець здригнувся й увесь ніби похолов. Він опустив погляд; чуб, що прикривав його ліве око, хитнувся з поривом вітру.
— Знайомі.
— Ну і ким ти тоді будеш?
Він простягнув мені старезний протектор, який дістав із кишені.
— Ти знаєш, хто я такий, Наруто.
Я глянув на нього. Не на хлопця, — на протектор. Взяв до рук і провів по кривій лінії над знаком Листа. Та не протектор займав мої думки.
— Не пам’ятаю, чому, — врешті сказав я тихо, — але я чекав на тебе пів року.
Мені тепло посміхнулися.
— Я знаю, — відповів Саске.