- Янне. - Ізвен знайшла князя на кухні. Він висушив вже не один келих, але тримався досить добре. Випивка стала вже звичним ділом для нього. Зрада Ольєра була ще одним ударом, та якщо Янн зміг втриматись від безросудних вчинків перед Етельріхом , то й перед своїм двором триматиметься непохитно.
Він сидів підперши голову , очі впились у червінь вина на дні, намагаючись справитись з тим роєм думок, що гудів вуликом цілодобово. Корона все ще тонула в чорних кучерях, вона ніби приросла до нього за ці дні, могло навіть здатись, що князь і спить не знімаючи її. Ця корона була нагадуванням. Нагадуванням про те для чого він живе і задля чого бореться, нагадування про останнє прохання Мейрі.
Ізвен заледве впізнавала його. Хоч риси й виглядали майже такими ж юними, як і кілька років тому, але це більше не був той хлопчисько, який шарівся від однієї згадки про про її сестричку. Тоді було весело підтрунювати над ними обома. Того Янна, як і її любої Мейрі більше нема. Тепер перед нею сидів вдівець, Янн Доблесний, князь Ретонський.
- Перепрошую. Ваша світлосте, Брезелур взяли. Його люди стояли за нього на смерть, полонених майже немає. - Ізвен не обтяжувала себе довгою доповіддю. Занадто довгим був цей день, та й князь явно не налаштований вислуховувати розлогі промови. - Знає цей Брезель, як людей вести за собою.
- Він завжди вмів вести людей за собою…- Пробурмотів, топлячи наступні слова в своєму келиху. - Набагато краще ніж я.
Із задуми Янна висмикнуло голосне ляскання металу. Ізвен хоч і зняла надворі з себе шолом й кірасу, яка була нестерпно важкою, але на ній все ще висів кольчужний каптур, шосси, а ноги від литок і до самих гострих носків були запаковані в метал. Вона не мала наміру терпіти їх на собі ні хвилиною більше. Першими зашелестів весь разом захисний одяг з голови, але за звуком перекочування тисячі металевих кілець вона не почула, про що казав князь.
- ПрОшу, ваша світлосте? - Дівчина нарешті вільно дихнула, коли розтебнула свій укорочений гамбез багряного кольору. Такий колір чудово приховував, що навіть до Принцеси Смерть можна дістатись, коли в неї ціли.
Він прокашлявся і вже на повний голос повторив:
- Він завжди був чудовим командиром. Що з ним?
- Не знаю. Коли ми увійшли, то ні його ні дружини не було вдома. Від людей ми дізнались, що дружина поїхала ще до штурму, а самого Ольєра поранили під час бою, але тіла так і не знайшли. - Ізвен нарешті стягла все те залізяччя зі свої ніг і поставила в кут до решти обладунку. Взуття їй так намуляло, що дівчина вирішила звільнити свої стопи й брела до столу босою,абсолютно не соромлячись голизни своїх ніг, розпущеного волосся, яке ледве сягало плеч, а з-під гамбезу визирала заправлена у високі штани біла вільна сорочка з розрізом значно глибше, ніж було б доречно для леді. Ця сорочка була скроєна для чоловічого тулуба, чиє оголення грудей було чимось непримітним для Янна, на відміну від Ізвен, яка хоч і була вправною воїтельницею,( а на війні у воїнів немає статі), та все ж вона лишилась принцесою.
Князь завмер, така відсутність сорому для нього була в новинку. Він постарався взяти себе в руки: “Хіба була б ситуація такою хвилюючою, якби замість Ізвен тут був Бастіан? Точно ні!”
- Ну він хоч в ліжку повеселився перед боєм. Навіть трохи заздрю - хмикнула принцеса.
Янн струснув головою, ніби скидаючи облуду недостойних відчуттів і нарешті підвів погляд до лиця марвотвориці, фарба потекла і робила оскал намальованого черепа ше більш страхітливим.
- Вмиєтесь? Я скомандую принести води.
- Не варто, ваша світлосте. Так я виглядаю навіть краще.
- Шрами - це досвід. Та й не думаю, що цій рані до снаги знищити вашу красу. - Янн казав це так просто й щиро, навіть не відволікаючись від наливання вина в келих. Але Ізвен завмерла. Вона забороняла говорити, дивитись, забороняла навіть собі глянути в дзеркало. Вона не хотіла приймати реальності, та може це все дарма? Такі прості слова, які б не мали вражати її, Принцесу Смерть, але все-таки вразили. Ізвен все ще була молодою жінкою, а жінок, як би їй не хотілось, оцінювали за красою, скільки б армій вони не розбили. - І без “світлостей” будь ласка. Я вже починаю забувати як це, коли тебе просто кличуть за ім’ям.
- Як забажаєш. - вона піднесла келих, який для неї наповнив Янн. - Нехай кара прийде за всіма зрадниками.
- Нехай кара прийде!
Вони осушили барильце, поки Ізвен розповідала про бій, а потім вони перейшли на розмову про про те як вона втекла. З п’яну принцеса навіть розбовкала про ганебне падіння, коли намагалась відправити листа сестрі, повиснувши на марвотворчому зашморгу. Мабуть це вперше, коли вона розповідала про те що знайшла нове застосування сили. Ізвен не встигла ні з ким поділитись. Та й з ким?… Її джура й сестра, які були найблищими людьми для неї, з якими вона була людиною, а не зброєю в руках батька, вже відправились в свої кришталеві світлиці.
Вони жартували, пили і навіть іноді сміялись, що на початку навіть здавалось обом чимось забутим і недоречним. Але Час йшов і життя потроху просочувалось навіть в найтемніші від горя серця.
Посиденьки двох старих знайомих, які давно не бачились - це те чого їм не вистачало. Сьогодні всі відпочивали після бійні в Енорі й Брезелурі. Всьому Ретону, як і їх князю був потрібен цей один день, коли вони робили вигляд, що все добре і не бачать того страшного майбутнього, яке на них насувалось.
- Все-таки я хочу вмитись. - потерала своє розфарбоване лице Ізвен. - Де служниці? - Гукнула вона.
За кілька хвилин принцесі принесли тазок й відро теплої води.
- Можете лягати спати. - скомандував їм Янн.
Направду, це було не від великого серця князя, а задля того, щоб менш хто тинявся попід дверима, поки він гомонить із старою знайомою. Служницям же двічі повторювати не треба було. Вони зникли в ту ж хвилину, прихопивши з собою обладунки принцеси.
- Мені самій не зручно, - обернулась до нього Ізвен. - Зільєте, ваша світлосте. - З дружньою насмішкою промовила та.
- Звичайно ж, ваша високосте! - Відповів їй Янн в тому ж дусі. В такому настрої світлість допомагав високості вмитись над дерев’яним тазом на дальній кухні, поки прислуга спала. Від таких простих моментів тепліщало на серці, а тяжкість крилатої корони, яка вже лежала поруч з майже пустим барильцем, хоч ненадовго відступала.
Принцеса скинула Гамбезон, й стояла в одній сорочці й вузьких штанях, поки птах лив теплу воду на руки. Янн не знав чи відвертатись йому чи дивитись, коли вже падав погляд туди куди не слід, бо сама Ізвен була більш розкутою за нього і ніби й не звертала уваги, що її тіло виднілось по пояс в той глибочезний розріз, коли вона нахилялась до таза.
Рана все ще поболювала, а всі ці безкінечні нанесення фарби й піт, який лився градом під важким обладунком, не сприяли загоєнню. Фарба від довгого носіння просто прикипіла до неї. Ще й служниці не потурбувались про люстерко, щоб та змогла сама все відтерти.
- Хай його пітьмаки деруть! В покоях вже викупаюсь.
- Дай мені. - Янн повернув її за плече до себе обличчям. І взявши рушник, почав терти змоченим краєм по запаленій рані. Гематома вже давно зійшла, але сам поріз все ще був свіжим з абияк стягнутими краями. “Треба буде покликати лікаря, щоб допоміг із загоєнням,” - осіло у нього в голові. Зустрівшись поглядями вони із всіх сил намагались показати, що не відчули тої незручності, яка повисла. Янн вже досить давно не був сам в жіночій компанії, з Моною він більше не бачився, а так близько до дівчини він востаннє був ще з Мейрі.
Ізвен без всієї тієї фарби не виглядала більше страхітливою марвотворецею, було в ній навіть щось трохи від його дружини, чи то може йому хотілось, щоб так воно й було. Це була жінка. Сильна, владна, але щоки злегка рожевіли від вина й теплого комину, що робило її незвично живою, на відміну від того оскалу черепа, з яким вона скидалась скоріше на примару.
- Страшна, еге ж?
“Страшна?” - ніби сам себе спитав Янн, Його очі ковзнули по сліду, який залишив перстень на пальці, він згадав голос дема, що з’їдав його з середини, майже повністю пронизане чорнотою тіло його дружини, і навіть обрубки того зрадника Ольєра, на які той чіпляв свої крила.
- І близько не стояло з тим що доводилось бачити. Просто глибокий поріз. Навіть око ціле.
- Хм.. - усміхнулась Ізвен. Їй подобалось яким незначним робив Янн те, що в очах її побратимів відбивалось жахом. Страшно було уявити що бачив цей Янн, який більше не був пуцвірінком, а став птахом над птахами. Таким він зараз і виглядав. Чорні крила, які напевне могли б сховати двох від цілого світу, якби він їх розправив, поблискували теплим світлом від комину й свічок. Навіть від нього розмореного і послужливого віяло владою. А Ізвен любила владу
В кучерях вже почала пробиватись сивина, чи то може їй здалось? Рука сама потягнулась до скроні, щоб пригладити локон й переконатись.
Коли хлопець смикнувся, вона й сама здригнулась, хоч спершу цей порух не привернув уваги, для неї він не був чимось, на що треба було наважуватись. Вона не була скромною панянкою, яка соромилась взяти чоловіка за руку. Як бажала - запроста відповідала на залицяння, а коли їй набридало - так само просто відсилала залицяльників.
- Ізвен?
Вона задумалась всього на секунду, але не в її правилах було відмовляти собі в тілесних бажаннях, хоч саме в цю секунду вона відчула укол зради. Чи зраджувала вона пам’ять сестри, коли тяглась до її чоловіка? Можливо. Та це була не найбільша провина Ізвен перед сестрою, яка осудливим привидом тепер завжди буже йти за старшою сестрою. Але хай суд лишається зіркам, а сама собі вона давала волю робити що їй заманеться хоча б в ліжку.
- Янн, - її рука лягла йому на скроню, а великий палець погладжував сивину, яка все ж не була плодом фаназії. - Ти посивів.
Рука Янна, якою він витирав обличчя Ізвен піднялась трохи вище, а його вказівний палець завмер на зовнішньому кутику її ока.
- А ти постаріла - його рот злегка смикнувся в примарній усмішці.
- От гімно мале! - забувшись, принцеса схопила коронованого князя Ретону за вухо, як шкідливого молодшого брата, але сильні пальці, що моментально зімкнулись на її кисті змусили розтиснути руку. На дівчину здивовано дивились чорні, як безмісячна ніч, очі.
- Забувла на чиїй землі зараз ти й твої люди? - З викликом заявив князь.
Ця боротьба пробуджувала азарт в Ізвен, від чого на її обличчі заграв легкий хитрісний усміх. Верх мав бути за нею. З її вільної руки потягнувся тонкий силовий зашморг, який обвився навколо кистей Яна і різко потягнувши марвотворчі нитки. Ізвен скувала ними руки юнака у нього за спиною.
- А ти не забувай, що я не твоя піддана, навіть якщо просто зараз на твоїй землі.
- Але все ж зв’язувати мене в моєму ж домі - погана ідея.
Ізвен повернулась і відпустила зашморг йдучи назад до столу.
- Не знаю, не знаю. Немало тих хто був в захваті від такого застосування моєї сили.
До Янна не відразу дійшло про що говорила марвотвориця, але за стіл він сів вже розчервонівшимся. На відміну від Ізвен, хлопець не був настільки обізнаний, його дружина була першою і останньою його жінкою, а за горем, боями й помстою він взагалі забув про тілесні потреби. Можливо саме тому сьогодні, коли він зовсім трохи відпустив себе, то ці бажання так потужно виривались.
Ізвен всілась на стілець, на босі ноги, по яких почав підніматись холод від кам’яної підлоги, вона накинула гамбез. Ті трикляті служниці забрали все, що вона скинула, навіть взуття і тепер прийдеться босою йти до своїх покоїв.
- Ахаха… Який ти червоний. Ніколи не пробував такого в ліжку?
Янн різко перехилив келих.
- Не пробував.
- Бідні твої партнерки. Мабуть тільки й знають як на спині лежати. Не здивуюсь, якщо якась хропака дасть. - Продовжувала провокувати жінка. Їй подобалось бачити як рум’янець заливає Янна до кінчиків вух.
- В мене намає жінок. І більше ніколи не буде.
Ізвен аж вдавилась напоєм, який вирішила надсьорбнути.
- Ти заслаб?…- її погляд перемістився вниз до лави, на якій сидів юнак. -…Там.
Від всієї ціє розмови птаха накривала ніяковість, він роздратовано струсонув крилами, ніби намагаючись надати собі якомога величнішого вигляду.
- Думаю… Не варто продовжувати цю розмову.
- Точно заслаб. - Видихнула дівчина, відкидаючись на спинку, мабуть, єдиного людського стільця, який вона знайшла на цій кухні. Вона ледве стримувала посмішку, дивлячись на Янна, у якого, здавалось, от-от пар вухами піде. Був би він тверезий, то просто б залишив цю розмову й цю негідницю на кухні, та й сама принцеса не посміла б на тверезу так підколювати князя, землі якого стали для неї єдиним можливим прихистком.
За мить Чорні крила обдали повітрям нахабну співрозмовницю, а Янн призимлився просто біля неї. Він вихопив її руку і безсоромно поклав її туди, де Ізвен підозрювала хворобу.
Хвороби явно не було. Тілесне невдоволення Янна виривалось протягом всього вечора, то сильніше то слабше.Його голод, молоде тіло, вузькі штани, які демонстрували силует принцеси, непристойно босі ноги й розріз до пупка на сорочці явно були не на боці стриманості. Кожний порух оголював все нові частини плоті, здалось, що хлопець міг розгледіти навіть невеликий старий шрам, і викликав хвилі тягучого тепла, що осідало внизу живота.
Ніяковість у Ізвен пройшла швидко, і якщо їй кидали виклик, то вона його приймала. Хоч сто разів Арвор був би правителем, та в таких справах він все ж був недосвідченим юнаком. Рука дівчини стислась, від чого те що вона тримала стало ще твердішим.
- Відчувається досить здоровим. - Вона підняла очі до Янна, на чиєму обличчі явно читалась ніяковість і непристойне бажання, яке він все ще тримав у вузді. - Захотів щоб я перевірила, бо сам не впевнений?
В них обох щось спалахнуло, було всього півхвилини для того, щоб вирішити. Півхвилини, до того коли напруга виклику спаде, а ця картина дістанеться критично ніякової точки, після якої стане важко навіть дивитись один одному в очі, хоч нічого й не станеться. Ізвен вистачило десяти секунд. Вона підвелася порівнявшись з Янном, а рука, в якій ще відчувалось тепло, лягла на спинку стільця.
- Доброї ночі, ваша світлосте.
Вона підняла свій одяг з підлоги, де стьогана куртка зігрівала її ноги, й пішла до виходу. Як тільки вона ступила за двері, то була підхоплена на руки.
- Я тебе віднесу. Ти боса.
- Ваша світлосте, люди…
- Янн. Я прошу, зви хоч ти мене на і’мя, бо відчуття, що скоро я його забуду за всіма цими титулами.
Вона навіть не намагалась спустись додолу. Як бути чесною, в її ноги заледеніли, і перспектива не йти по холодному каменю до кімнати їй подобалась, але такі дії могли викликати плітки. Це буде диво, якщо ніхто не почне обговорювати, як князь злітав з з сестрою покіїної дружини на руках до її кімнати. Така була ціна влади, про тебе завжди будуть ходити плітки, чи є для них привід чи ні. Ізвен вхопилась руками за шию птаха, схиливши голову йому на груди, польоти для неї не були чимось звичнимі і дивитись на те, як підлога швидко віддаляється було лячно.
Він приземлив її просто біля дверей. Охоронця, який зазвичай чатував не було, Ізвен дала всім своїм людям відгул на сьогодні, і тому вони все ще почувались тими давніми приятилями: просто Ізвен і просто Янном. Їх все ще окутувала магія простого життя, яке вони собі влаштували на цей вечір.
Принцеса відкрила двері своїх покоїв і не обертаючись побажала:
- Доброї ночі, Янне. - Не чекаючи на відповідь вона зникла за дверима.
Тільки тоді птах розвернувся і побрів у свої покої, перед якими, на відміну від покоїв дівчини, завжди чатувала охорона, і сьогодні було не виключенням. Він роздягнувся і тільки впавши у ліжко зрозумів наскільки стомився. Його повіки були настільки важкі, наче вилиті з свинцю. За мить до того як провалитись в чорноту, він пробурмотів:
- Доброї ночі, Ізвен.