глава 1

Тиша у порожньому закладі дуже приємно відчувалася у грудях молодого хлопця. Така престижна академія, а досі нікого немає. Але, насправді, це не дивно, на годиннику сім-тридцять-чотири, а уроки починаються о пів на дев’яту. Фелікс настільки перенервував, що прийшов майже за годину до першого уроку. А нервувався він, бо зміг вступити на безкоштовно в один із найзнаменитіших навчальних закладів у його місті. Але вчилися тут безкоштовно лише люди, які потрапили до «А» класу — найскладнішого та найзацикленішого на навчанні. Але це ще не факт, може там один діти багатих батьків або справді «цифрродрочери», які хочуть бачити гарні цифри в журналі.

Фелікс від нервозності за звичкою перевіряв пульс, як на зло ще й трохи спітнів: блондинисте волосся прилипло до чола. Благо біла сорочка, заправлена в чорні класичні штани, не встигла намокнути під пахвами. А про свою зовнішність у сьогоднішній день він дуже переживав, хотів справити добре враження на нових однокласників одним своїм виглядом. Але насправді йому не варто було про це переживати, не рідко хто говорив: «Та ти виглядаєш як чортів ангел, весь такий світлий і чистий спустився з небес на нашу опоганену і просочену злом землю. Навіть якщо буде дощ, своїми променями ти зможеш прогнати хмари». Загалом, іншим подобатися він міг.

Навколо нього збиралися люди, які б теоретично могли бути його новими однокласниками. Тільки є одне, але: всі ці люди начебто спеціально ігнорували присутність один одного, уткнувшись очима в телефони. Ніхто нікого навіть не вітав, чи цього року усі новенькі та ніхто нікого не знає? Феліксу це не давало спокою, змушуючи прокручувати в голові не найприємніші варіанти подій.

Хвилинами пізніше з’явилася ще одна людина — перша і єдина, хто заговорив до всіх і привітав, відчиняючи двері до класу ключем і пропускаючи дітей.

— Доброго дня, — той самий, а також його новий вчитель і за сумісництвом класний керівник — Бан Крістофер, — ти — Лі Йонбок, чи не так? — спитав він голосно, але лагідно.

— Доброго дня, — трохи скривився Фелікс на своє корейське ім’я, — так, це я.

— Чудово, — мило посміхнувся, — я Кріс, твій класний керівник. Ти хотів би сам представитися чи це можу зробити я?

— Я думаю, що краще зробите це ви, — вибрав він цей варіант, бо ці люди нехило його так налякали. Він взагалі соціально адаптований молодик з великим багажем знань «як спілкуватися з новими людьми», але однокласники нехило змусили його цілих десять хвилин судомно думати що тут не так.

Вчитель ще раз усміхнувся і кивнув у бік кабінету.

— Прошу всіх трохи приділити увагу. Я хочу представити вам вашого нового однокласника Лі Йонбока. Він перевівся до нас із другої школи. Сподіваюся, ви з ним порозумієтеся, — перевів свій погляд на Лікса, — сідай за будь-яку вільну парту.

«Знайдете з ним спільну мову, хоча давно свої язики відрізали»

Чомусь Ліксу здавалося, що буде трохи промовистіше, але так навіть краще, адже не забрало зайвого часу.

А вільних стільців було цілих вісім штук. Складний вибір, який ще треба зробити за кілька секунд — сів за п’яту парту біля вікна, біля милої дівчини.

— Чон Сойон, рада знайомству, — а погляд у неї далеко не милий. Фелікса аж до тремтіння в кісточках пробрав цей гострий, як шипи, погляд однокласниці.

— Лі Фелікс, теж радий, — вклонилися, як змогли.

— Фелікс? Вчитель говорив «Йонбок».

— Так, це моє корейське ім’я. Хотів залишити своє звичне, але для громадянства довелося взяти корейське, — трохи нервово, але посміхаючись відповів Фелікс.

— Ти не місцевий? — здавалося з кожним словом її тон як і зовнішній вигляд м’якшав. Звичайно не м’який соковитий пончик, але й не мегаладон, що руйнує все на своєму шляху.

— Так, я із Австралії. Приїхав сюди десь шість років тому.

— Чи можу сподіватися, що ти мені все на перерві розкажеш?

— Звісно!

І розпочався перший урок – історія Кореї.

***

На перерві вони вже дуже добре розговорились. Фелікс активно ділився деякими фактами про себе,про своє життя. Сойон робила так само. У них навіть було одне спільне хобі — кулінарія. Тільки Фелікс йшов більше у випічку, Сойон — у корейську традиційну кухню. Продовжували вони розмовляти, поки не пролунав дзвінок на урок, і лише гучний голос вчителя зміг перервати їхній діалог. Літератор оголосив про хворобу вчительки географії та сьогоднішню заміну її уроку на урок англійської мови.

— Ти в якій групі? — різко обернулася до Фелікса однокласниця.

— У першій.

— Шкода, шкода. Я в другій. Але варто було здогадатися, що ти у першій. Рідна мова як ніяк.

— Ти у другій?! — у голові Лікса відбулося друге завантаження за цілий день. Усього було п’ять груп, Фелікс перебував у першій групі — найсильнішій. Дівчина йому сама казала, що перебувати на другому місці в загальному списку по успішності і при цьому перебувати в другій групі — слабшій?

— Так. Маю трохи проблеми з ним, тому друге місце.. друга група.. благо у мене не все так запущено, щоб змушувати вчителів роздумати «їй друге або третє місце».

— Перше стабільно зайняте?

—  Майже так. Час від часу я також з’являюся там. Минулого навчального року змогла майже місяць там пробути.

— А стабільно на першому…

— Хван Сем, — дівчина постаралася показати пальцем місце знаходження Сема, але Фелікс так і не зрозумів, де той сидить, — чорне волосся, надто біла мерехтлива шкіра, гострі вилиці, чорний піджак.

В очі відразу ж потрапив образ хлопця. Очі широко розплющилися, а нижня щелепа віталася з хробаками під землею — ось настільки вона відпала. Сойон скептично оцінила реакцію хлопця як «ця канона подія, всі через це проходять».

— Це справжня людина? — трохи переляканим поглядом він подивився на дівчину та знову вилупився на Сема, — чи вирізане зображення з інтернету?

— На жаль, а може, й на щастя, це реальна людина. Але я б тобі не радила з ним зв’язуватися.

— А? — нарешті Лікс відвів від нього погляд і не менш здивованими очима дивився на Сойон.

— Він не такий класний, як здається з першого погляду…

— Я звичайно не заперечую, що ваш обмін інформацією набагато цікавіший, — вчитель розвернувся у бік п’ятої парти й обдарував Сойон та Йонбока трохи злим поглядом, — але можете, будь ласка, продовжити на перерві?

— Так, вибачте, як на автоматі випалили однокласники.

***

Кабінети англійської мови Фелікса та його нової подруги знаходились у протилежних сторонах так ще й на різних поверхах. Стало трохи сумно.

— Привіт-привіт, — Лікса на сходах наздогнав однокласник. Темне волосся, як вугілля, гарно поєднувалося з його блідим відтінком шкіри. Занадто ідеально-гарні і симетричні риси обличчя: пухкі та трохи широкі губи і два ока, як дві чорні діри, що все поглинають, — вибач, що не підійшов перед уроками, а потім не хотів відволікати від знайомства з Сойон. Не думав, що у нас будуть новенькі.

— Привіт, — Фелікс ледве вдихнув і видихнув. Не щодня до вас підходять люди неймовірної краси. Але він намагався триматися і не показувати, як його розпирає всього зсередини. — Я більше задоволений, що до мене хоч хтось підійшов.

Чорно-волосий однокласник широко посміхнувся трохи сміючись.

— Не звертай на них уваги, — швидко відмахнувся той, — Мене звуть Сем, Хван Сем.

— Я Фелікс, Лі Фелікс, — і вони поклонилися один одному.

— Чому ж Фелікс? Тобі твоє ім’я не подобається? — трохи перелякано спитав Сем.

— У мене їх двоє. Енбок – корейське, Фелікс – англійське.

— Не проти, якщо я називатиму тебе Йонбоком?

— Не проти, ал…

— Добре!

«Але Фелікс мені подобається куди більше» - хотів він закінчити речення, але Сем його випередив.

— В тебе також не корейське ім’я. Не місцевий?

— Неа. Батьки із самого спочатку хотіли дати англійське ім’я, — однокласник трохи потягнувся руками вперед, але одразу після цієї дії на його обличчі читалося усвідомлення чогось, і він випростався і пішов, наче лондонський аристократ дев’ятнадцятого століття, — з яких країв ти прибув?

— Із Австралії.

— Ніколи не подумав би. Виглядаєш як стовідсотковий кореєць.

— Мама та тато — корейці, але в молодості переїхали.

До кабінету та увійшовши до нього вони також весело вели діалог. Він так само приємно плив як і з новою знайомою Лікса.

На мить хлопець згадав слова Сойон і спробував зрозуміти, що не так з його новим однокласником. Ніяк не міг збагнути. Зазвичай якісь погані хлопці чи то під парканами «нюхають», чи то є мега інтелігентними особистостями, а насправді копіюють поведінку улюблених аніме-героїв. Сем же більше був схожий на людину «вільного слова» або того самого «доброго дядька», який надаватиме небезпеку лише тоді, коли йому відмовлять налити сто грам, хоча й то не факт.

На уроці вони сіли разом, і, на відміну від Сойон, Сем дуже любив поговорити на уроці, навіть якщо тема дуже важлива і складна. А на кожне «нас же вчитель спалить чи ми не зрозуміємо тему» було своє «ми не євреї — житимемо і не тупі — вивчимо». Йонбок намагався весь урок мовчати, слухаючи граматику та нові слова, щоб не забути свою рідну мову, та «реп» про життя сусіда по парті. Періодично від того чулися анекдоти, які Фелікс намагався запхати глибоко в себе і не загорлати голосом чайки на весь клас.

За урок вони майже нічого не записали.

«Як добре, що я сів до Сойон» — пролетіло в думках, коли урок закінчився.

***

Після англійської була велика перерва, і навіть тут Сем не відв’язався від Йонбока — потяг його до їдальні. Фелікс може й не купував їжу, але їв свою власного приготування в оточенні своїх друзів в столовій. Тому зараз він із задоволенням склав компанію Сему, який уже набирав собі купу всього смачного.

— Ти колись куштував шкільну їжу? — спитав Сем, не відволікаючись від вибору закуски.

— Купував, але це було одного разу і в колишній школі, — трохи помовчавши він не почув від однокласника жодного звуку, тому продовжив, — не скажу, що вона мені припала до смаку. Я готую краще.

З останньої фрази Сем усміхнувся, показуючи свої зуби буфетниці, і забрав весь обід.

Сіли вони за маленький квадратний столик, щоб ніхто більше не дай боже наважився порушити їхню розмову.

— Як би ти оцінив свій рівень готування? — несподівано і трохи різко спитав Хван, нахиляючись у бік Лікса.

— Е-е, мені кажуть, що я це добре роблю.

— Ти як себе оцінюєш? — все не вгамовувався той.

— Я, мабуть, погоджуся з думкою дегустаторів.

— Чи можна мені також стати дегустатором твоїх страв? — хлопець ще більше нахилився до Фелікса, з великим інтересом та надією в очах чекаючи на його відповідь. Йонбок у цей час тріумфував, у нього знову привід зробити свої улюблені ласощі.

— Звичайно! — мало не вигукнув він у відповідь, — але я здебільшого випікаю.

— Це краще. Я обожнюю солодке.

— Брауні! Я можу спекти тобі своє улюблене брауні.

Сем перевів погляд на стіл, трохи подумав, а потім знову з сяючим обличчям продовжив:

— Є краща ідея, — відкинувся на спинку стільця з гордим від своєї ідеї обличчям, — ти мене навчиш його робити!

Коли Фелікс востаннє відчував стільки позитивних емоцій? Тоді, коли зміг перейти до цієї академії. Але зараз йому хотілося по-особливому застрибнути на стінку, кілька разів прокрутитись на кожній з ламп, станцювати найкраще танго у світі і звичайно за-обіймати та зацілувати до смерті людину, яка прямо сидить навпроти нього.

— А на подяку я тобі станцую свій улюблений танець.

— Ти ще й танцюєш!?

Хлопці продовжували жваво розмовляти про їхні життя, поглинаючи їжу та сміючись.

***

Додому він йшов непоспішаючи. Завтрашні предмети відрізнялися від сьогоднішніх, тому домашнє можна зробити трохи пізніше. У своїй голові він уявляв чудово викладену картину його сьогоднішнього вечірнього відпочинку: годинку повалятися у ванній, зробити кілька вправ для підкачування тіла, приготує смачну їжу і зрештою поїсть під улюблене аніме. Але мелодія на тлі, як будильник о п’ятій ранку, сильно дратували і за ручку витягли його з чудових фантазій.

— Алло, Феліксе, Черьон захворіла, її не буде десь тиждень. Я поділив її зміну і частину віддав тобі з Субіном. Чекаю сьогодні о пів на третій.

— Т-так, добре, — з великим зітханням від горя він повісив слухавку. І так завжди. Без його відома попиту давали зміни інших, тому що «ти ще в школі вчишся, значить часу багато, виходитимеш по можливості заміняти інших» — пряма цитат. Але Фелікс не скаржився. Багато грошей ніколи не буває, тому він із задоволенням підміняв, а коли йому випадала кухня, то його щастю не було меж, адже тут у нього були всі йому потрібні інгредієнти. І по секрету, коли ніхто не бачив, він сам брав і намагався вигадати свої власні страви. Кілька разів потай забирав деякі приправи, бо їх не вистачало, щоб він удома продовжував вигадувати щось своє, тільки це секрет.

На годиннику вже було два-двадцять-один, а ресторан трохи в п’ятнадцяти хвилинах ходьби, п’яти на автобусі або трьох хвилинах бігу, якщо уявити себе суперменом. Фелікс скористався останнім варіантом.

У двадцять чотири він забіг через задній хід, у двадцять шість він переодягся у форму, а в двадцять сім відмовили ноги і він валявся під барною стійкою. Субін намагався привести його в тонус, дмухаючи міні-вентилятром йому прямо в обличчя. Потім приніс склянку води.

— Якщо плануватимеш брати участь у марафоні з легкої атлетики, то обов’язково поклич мене. Я буду твоїм головним фанатом.

Фелікс лише відповів змученим поглядом, і став за барну стійку. Руками розгладив чорний фартух на білій сорочці і заплів блондинисте волосся в мальвінку. Весь цей час на нього з сяючими від інтересу очима дивився Субін, спершись на стільницю.

— Ну, розповідай, як у новій школі? — не витримав жодної секунди довше він.

— Мені сподобалося, крім кількості домашнього завдання, яке нам задали. Думав, що в класі зможу розговоритися із більшістю, але однокласники не дружні взагалі. Тільки з двома вдалося поговорити. З Сойон разом сидимо, а з Семом англійською познайомилися.

— Познайомився з хлопцем, який мав англійське ім’я на уроці англійської мови, — обидва розтягнулися в посмішці. Фелікс навіть якось не помітив такого кумедного збігу обставин.

— Але в такому разі він також познайомився з хлопцем, який має англійське ім’я — Фелікс.

— Ви будете справжнісінькими англійськими друзями, — Субін повільно підвівся і потягнувся руками до гори, — окей, я в підсобку, а ти сьогодні на касі, — поплескав молодшого по плечу і пішов у інший бік.

Відвідувачів було зазвичай багато, особливо ближче до вечора. Коли молоді заможні люди сюди приходили після важкого робочого дня та розслаблялися за смачною їжею. Щодня майже всі столики були зайняті.

Сам їхній ресторан націлений на японську кухню і називався «океанська піна», що Ліксу здавалося дуже логічним.

Фелікс працює тут із чотирнадцяти років, хоча мінімальний вік для роботи офіціанта — шістнадцять років. Коли він тільки проходив співбесіду, чоловік забув запитати його документи і відразу ж відправив на стажування. А про вік його дізналися тільки через довгі півроку роботи тут. Звільняти не стали, бо дуже роботящий працівник він.

Але як у нього так життя повернулося, що він ходить майже на повноцінну роботу? Справа була два роки тому, коли Феліксу було чотирнадцять. Він повертався зі школи додому, як завжди. Сама його сім’я живе в дуже старому п’ятиповерховому будинку. Він був недорогим та зі старою мебеллю, але це було не так важливо.Головне, що було десь жити. Цей звичайний п’ятиповерховий будинок знаходився десь вдалині від центру, вдалині від усього життя. Так от, він прийшов додому, батько був на роботі, він завжди затримуються там, щоб принести більше грошей у будинок, і у нього це чудово виходило, навіть міні-ремонт змогли зробити (не без допомоги Фелікса). Але саме того дня Лікс виявив, що їжі в холодильнику взагалі не залишилося. Йому хотілося порадувати тата, приготувавши щось смачне, але взагалі нічого не залишилося, окрім маленького шматка сиру та одного яблука. «Чому б мені самому не спробувати зробити свій внесок у заощадження сім’ї? Баналь продукти купувати на отримані гроші?» — спала на думку йому ідея. Тільки було одне запитання: «де саме підробляти?». Але якщо тебе мучить якесь питання, то задай його правильному джерелу — інтернет. Хлопець поліз дивитися вакансії та зміг знайти одну. Пропонувалася робота офіціанта у кафе-ресторані «океанська піна», що недавно відкрився.

***

О сьомій з копійками вечора він вийшов надвір — трохи похолодало, але це навіть було на краще. Ходити та дихати було легше після спекотного дня, нагрітим ще літнім сонцем. Накинувши чорний шкільний рюкзак на спину, його ноги розвернулися у зовсім інший бік від будинку, і пішли. Ні, йому треба додому, відпочити також потрібно, приготуватися до завтрашнього дня, але бажання прогулятися рідним Сеулом було сильнішим. На його жаль, з кожним роком він дедалі менше прогулювався улюбленими місцями. Але в такі моменти він часто одягав один навушник, і під класичну чи спокійну музику ходив по мосту, між улюблених вулиць та сідав на лавочку в парку біля озера. Обов’язково робив багато фото. Сонце красиво відображатись у воді, дерева теж. У такі моменти життя ставало кращим, кольоровішим і приємнішим. Проблеми йдуть, час сповільнюється або взагалі зупиняється, і лишається тільки тут і зараз — це він любив найбільше.

У навушниках грала спокійна пісня без тексту, захід сонця набув криваво-червоного відтінку, ніби в цей день боги і демони вирішили вступити в жорстоку сутичку, а голову Фелікса відвідала дивна думка:

«як раніше вже не буде…»

***

Додому він добирався не поспішаючи, настрій трохи впав, але так було завжди після надто спокійних ходінь містом.

Батько ще не повернувся з роботи. Очевидно, сьогодні теж затримується. Але Фелікс до цього звик. Все життя його батько часто працював більше за норму. Навіть коли вони жили ще в Австралії. На жаль у Кореї ситуація загострилася, хоча фінансове становище в рази покращилося.

Приблизно шість років тому померла їхня мати. Вони тоді подорожували Японією і зупинилися в Кіото на декілька днів, але Фелікс цього не пам’ятає. Саме ці декілька днів, як вони зупинилися у цьому місті. Лі Айден — батько Фелікса довго не розповідав про той випадок. І лише на похоронах Фелікс зміг дізнатися про напад мафії на їхню родину. Подробиць він уже сам не схотів знати.

Японію любити він не перестав, але повертатися туди бажання геть відпало.

Через рік після смерті матері компанія, в якій працював Айден, закрилася, і вони разом із Феліксом вирішили переїхати до Кореї та спробувати розпочати нове життя. На їхнє щастя в Кореї вони змогли облаштуватись набагато краще ніж в Австралії.