То був вечір на початку весни. То було в одному місті, а в якому місті – я вам не скажу, трапилася зі мною одна, направду, дивна пригода, що, ото, я зараз вам її й оповім.
Діло було так: то було тихе й затишне пообіддя п’ятниці ранньої весни, уже хилилось до вечора. Де-не-де було чути тихенький щебіт пташок і дзижчання комах. Світило лагідно сонце. Його теплі, весняні промені пробивалися крізь вікна маршрутки.
Я прямував по своїх справах – це була одна із моїх робочих поїздок. Хоч була ще зовсім рання весна, у повітрі вже пахло теплом. Легенько подував вітерець через привідкритий люк, тож було ще зовсім не душно. Мушу сказати, я ніколи не бував у тому віддаленому спальному районі міста раніше. Я розглянувся довкола – було чимало вільних сидінь, людей в салоні було вже не багато. Я знав, що ми вже десь наближаємось до кінцевої маршруту. Саме тут десь, за декілька зупинок до кінцевої, мені потрібно було вийти, тобто, я знав приблизно де, та все ж, аби впевнитися й точно нічого не наплутати – вирішив, що перепитаю у когось із людей.
В цілому, моя поїздка виявилась доволі комфортною, оскільки пощастило проминути годину пік. Я стояв і тримався за поручень, уже готуючись до виходу та злегка нервуючи. З собою у мене була одна лиш сумка з робочим ноутбуком, ну, і всім решту необхідним. Я стояв коло задніх дверей і навколо мене майже нікого не було, окрім, хіба що, одного дивакуватого чолов’яги, років зо тридцять, з кумедною козлячою борідкою.
Я перевів погляд на вікно – ми саме минали черговий міст над колією. Мені потрібно було вийти десь неподалік цього старого мосту.
Я повернувся до того чоловіка й видав щось, на кшталт:
- Вибачте, а не підкажете, де мені тут виходити, щоб дістатися… (я назвав йому потрібну мені адресу)
- О, Вам треба вийти отут, наступна зупинка. Зараз, не хвилюйтеся, я теж там виходжу саме. – він приязно подивився на мене і щось цікаве блиснуло в його очах.
Маршрутка доїхала до кінця мосту і, загудівши, різко загальмувала, змушуючи при тому людей в салоні стрепенутися і міцніше вчепитися в поручні. Зупинка. Люди повисипалися із маршрутки і розбрелися, хто куди. Той чоловік також вийшов там, ну, і я за ним.
Вийшовши з маршрутки, я знову розгледівся довкола, відкриваючи карту і знову пригадуючи адресу будівлі, до якої мені потрібно було дістатися. Ще раз продивившись маршрут я попрямував навпростець від зупинки. Тоді минув один провулок, та, схоже, далі не було проходу. Навігатор показував, що я пішов кудись не туди. Я вернувся тим же провулком назад. Після того обрав вже правильний шлях.
Я йшов вперед, саме повернув ліворуч, коли раптом помітив того чоловіка, що оце щойно виходив зі мною. Мабуть, йому потрібно було кудись в ту ж сторону, що й мені, подумав я.
Я не повертався й нічого більше не говорив, коли це він сам озвався до мене:
- Вам сюди, то найкоротший шлях. Трошки проведу Вас. – Він усміхнувся.
Я знизав плечима, мовляв, добре. Хоч і, наче, сам розібрався вже був із картою й второпав, куди потрібно йти, та чого відмовлятися від допомоги? До того ж, хоча й у мене справді було якесь дивне відчуття, та то була явно не загроза. Він був геть не схожий на того, хто може напасти й пограбувати чи ще чогось такого зробити.
Далі якусь частину дороги ми йшли мовчки. Не пам’ятаю вже, чому, але мені здалося, що той пан кудись спішить і далі йому явно не по дорозі, тож відчуваючи себе трохи ніяково я сказав:
- Щиро дякую. То.. Я, може, піду вже далі сам. Не хочу займати Вашого часу, і…
- То й я піду. Не бійтеся, я не кусаюсь. Трошки проведу Вас навпростець. Йти вже зовсім недалеко, та все ж, через лісосмугу, ось сюди. – Він вказав пальцем шлях. – То я складу Вам компанію.
Що ж, я не став заперечувати, хоч ситуація здавалася тепер іще дивнішою.
Отак ми йшли собі навпростець через лісосмугу, вже більше не розмовляючи ні про що.
Просто йти з незнайомою людиною мовчки - зазвичай це, все ж, дуже ніяково. Втім, у той момент, зізнаюсь чесно, я цього не відчував. Це було дуже незвично, але жодної небезпеки, чи то ніяковості.
Вітер легенько тріпотів листочками на деревах. Десь цвірінькали пташки. Сонце було вже зовсім низько - настав вечір.
Ми йшли і справді зовсім не довго - якихось хвилин, може, з 3-5, допоки не почули вже близький шум від машин і не побачили обриси будинків. Мушу сказати, та дорога через лісосмугу й справді видалась трошки коротшою за ту, що мені показував навігатор, тож, в цілому, мені здавалось, що я нічого від того не втратив.
- Що ж, цю будівлю ви легко знайдете. - Заговорив той чолов’яга, повертаючись обличчям до мене. - Вам потрібно зараз тільки пройти прямо, мимо о-он тих будинків, - він обвів їх рукою. - і звернути за тим-он за рогом і все. Ви на місці.
- Ну що ж, дякую. Насправді, я вперше в цьому районі і по картах орієнтуюся не дуже, хоч і, наче, розібрався.. Та все ж.. Дякую.
Не знаю, навіщо я йому те сказав, напевно, просто я відчував, що мусив щось таке сказати.
Ми стояли один напроти одного. «Ну, все - думав я. - Час мені вже йти». Намацав свою сумку з ноутбуком (про всяк випадок) - на місці. Отут-то ми б вже й мали розійтись - кому куди.
- Ем.. Що ж, бувайте! Щасливої Вам дороги! - просто мовив я.
- Щасливої дороги і Вам, гарно попрацювати!
Не пам’ятаю навіть, власне, чи я казав йому з якою метою я тут. Та, може, ще десь у маршрутці проскочило, або він просто зрозумів все з мого кейсу з ноутбуком. Хто зна. Хто його там зна, що за чортівня.
Втім, чоловік не спішив кудись рухатись з місця. І я, я теж чомусь не йшов. Я знав, що мені, оце, пора, але ми все так же ж стояли один супроти одного, абсолютно не рухаючись кожен зі свого місця.
Я досі не знаю, не можу пояснити, що то таке було, але щось наче прикувало мене тоді до місця в один момент.
Чоловік дивився мені просто в обличчя. Дивився на мене, заглядав мені в саму душу і було шось таке дивне в його очах, таке магнетичне, він ніби заворожував тим поглядом, дивлячись отак мені просто в вічі.
Ми стояли недалеко один від одного - відстань між нами направду була малою, мабуть, менше витягнутої руки. А потім він наблизився, здається, ще.
Він ще чомусь охопив мою руку вище локтя - а я й навіть не помітив спершу.
Його обличчя було так близько до мого - я не одразу помітив і це. По тому він легенько торкнувся мого обличчя. Незчувся я, як раптом його губи торкнулися моїх.
То все тривало з якусь хвилину, не більше (хоча я встиг загубити вже лік часу в ту мить, тому й не можу стверджувати того точно). У той момент мені не думалось, не думалось ні про що взагалі. Якихось ще декілька довгих секунд опісля того ми дивилися один на одного й мені здавалося, що я розчиняюся в тих його очах. В тих таких дивних, чорних і глибоких, бездонних очах.
Таки і справді щось було в них.
Я оговтався вже тоді, як переходив дорогу. Як ми з ним розійшлися і т. ін. – того я вже не пам’ятаю. Мені здається, я ще в той момент був якийсь як зачарований, щоб запам’ятати щось з того. Тоді, коли ж мені вже прояснилося – я просто прямував вже нарешті до потрібної мені будівлі, намагаючись зрозуміти: що ж це, все таки, було?