Його чорні, абсолютно пусті очні ямки, якийсь жахливий, в’їдливий, затхлий сморід, чимось схожий на трупний запах. Воно чимось нагадувало кота чи то якого койота, але вуха його і зуби були просто величезними; воно, здавалося б, зовсім облисіло, але насправді невеличкі пучки шерсті, все ж, де-не-де стирчали і чимось нагадували шерсть хворого на коросту собаки.
Важкі його лапи з довжелезними пальцями й масивними гострющими пазурами на них, що загрозливо звисали, обіцяючи смерть кожному, хто зустрінеться йому на шляху.
Ніздрі істоти щоразу широко здіймалися, коли вона натрапляла на якийсь цікавий для себе слід і намагалася якомога швидше відшукати джерело запаху.
Втілення найгірших кошмарів, найбільших і найдикіших людських страхів, ніби сама персоніфікація нічних жахів – ось що то була за тварюка.
А вона була голодною. Дуже голодною й ненаситною - лиш на зовсім короткий термін їй вдавалось приборкувати свій вічний голод. І почвара раз-по-раз верталася в місто й вишукувала, винюхувала, вистежувала все нову й нову жертву.
І, хоч очі її (точніше, очниці) були абсолютно пустими і темними, бо всередині, власне них, нічого більше не було - ходили чутки, що коли тобі не пощастило зустріти її на своєму шляху - вони загоралися якимось дивним, страшним світлом, й це було останнє, що ти бачив, перед тим, як вона поглине тебе – роздере і зжере.
Принаймні, так вже подейкували люди. Такі розмови були досить популярними серед мешканців і такі описи робили люди, яким, начебто, вдавалось вижити після нападу (хоча й офіційно ще ніде не було зафіксовано, що комусь взагалі вдалося вижити).
Одні казали, що лігво цього невідомого чудовиська знаходилось десь у старому, закинутому років із п’ятдесят тому метро, втім, також серед людей ходили розмови, що воно могло жити і пересуватись десь по старій каналізації.
Як не дивно, коли тільки місто шокував перший такий випадок – було знайдено два розтерзані до невпізнаваності тіла на околиці старої частини міста – спершу багато було навіть сміливців і добровольців, що вважали себе розумнішими від інших і «точно знали, що робити в такій ситуації і як боротись з цією заразою». Вони добровільно викликалися «знайти причину цього і ліквідувати її», щоб місто могло видихнути з полегшенням і не жило в постійному страху. Кожен з таких висував якісь свої версії, що за тварь то могла бути і найголовніше – як її швидко знайти і позбутися.
Втім, як згодом і з’ясувалось, жодного успіху їхні спроби не мали. Розумнішими виявились якраз ті, хто одразу зрозумів, що так просто ця історія не завершиться, краще тікати – евакуюватись з міста негайно, допоки ще не стало надто пізно.
Що ж, треба сказати, останні таки й справді не прогадали, бо незабаром десь в тому ж районі було знайдено ще невеличку купку людських кісток. Як було встановлено потім, ці кістки належали саме тим людям, що зникли напередодні.
Містом швидко ширився страх.
Звісно, місцевою владою було оголошено часткову евакуацію населення невдовзі після двох тих випадків та огороджено невелику зону відчуження, оскільки ніхто достеменно не знав, з чим має справу. Але, як то часто буває в таких-от випадках, це було оголошено доволі пізно – з повідомленням про евакуацію сильно затягували, до того ж, стараючись приховати реальний рівень небезпеки, щоб не сіяти паніки й не сильно розголошувати масштаби невідомого лиха й чутки про нього поза межі міста.
Чому ж тоді взагалі хтось залишався в тому місті? Мабуть, в цій історії це те, що найпростіше пояснити: люди не хотіли кидати свої домівки, хоч би яка там смертельна небезпека їм загрожувала, сподівалися, що минеться й більше ніколи не повториться (ну, або ж принаймні, що це точно станеться не з ними), до цього додавалася й банальна людська цікавість до всього невідомого, хоч би яким воно там було страшним.
Окрім всього, комунікація влади з населенням була, як раніше було сказано, саме такою, щоб не створювати «зайвої паніки», а саме тому реальні масштаби і подробиці таких-от випадків часто приховувались – евакуація проводилась тихо й була лише з невеличкої частини старого міста і його околиць. Звісно, що багато хто виїжджав самостійно, не чекаючи розв’язки цієї моторошної загадки, та факт залишався фактом – евакуація була необов’язковою і лише частковою.
Та й зрештою, місто повинно було якось продовжувати функціонувати – жити і працювати далі, тож всі такі заходи були спрямовані саме на те. Багато роботодавців обіцяли платити вдвічі (а то й втричі!) більше, якщо працівники залишуться на своїх місцях – це повинно було забезпечувати хоч якусь роботу міста, як цілісної системи. Чи ж варто казати, що це було не останнім, що спокусило багатьох залишитися? Більше того – туди тепер ще й з’їжджалися деякі цікаві з усіх усюд в спробі «дізнатися правду про те, що ж тут насправді коїться» (правда, більшість з них довго тут, авжеж, не затримувалася).
Тепер зникненням якоїсь особи в місті нікого вже не можна було здивувати, це стало, фактично, буденною річчю.
З переказів деяких, небезпека ще полягала в тому, що в цілому, почвара, начебто, виглядала надто безневинно – була не такою вже й великою і здалеку могла запросто нагадати якогось великого домашнього кота, чи то, може, собаку – тобто так, що людина спочатку не могла зчитати смертельної небезпеки, що їй загрожувала у випадку такої страшної зустрічі. Та коли вона наближалася – і людина усвідомлювала страшну небезпеку – було вже надто пізно і тоді істота просто кидалася на неї, залишаючи без шансів на порятунок.
Інші ж (небагато з тих, хто таки залишався в місті) навпаки стверджували, що цього не може бути, адже як-то така невеличка істота, буцім, як кіт, може отак-от запросто роздерти декілька людей (а бувало і так, що жертвами ставала якась групка людей, що пересувались по місту в не найкращий для себе час і вижити з неї не вдавалося нікому) і з’їсти більшу частину від їхніх тіл, залишаючи, фактично, тільки кістки?
Втім, в будь-якому випадку, люди стали значно обережніше ставитись до домашніх тварин і триматись від них подалі – багато з тих, хто поїхали, були настільки налякані й збентежені тим всім, що просто залишили тварин напризволяще, виїхавши з міста без них. Інші – залишали домашніх улюбленців тепер на вулиці, або ж в кращому випадку намагались їх віддати кудись у притулок. Бо ж «якщо це й справді якийсь ненормальний здичавілий кіт чи пес – то хто зна, що може стати з моїм?»
Людей огортав масовий психоз і паранойя.
У місті навіть виникла така народна пісня:
Над містом нависло древнєє зло
Відкіль воно взялось - не знає ніхто.
І неважливо, то ніч, а чи день -
Полює воно на нещасних людей.
Десь в темному лігві почвара страшна
Усіх без розбору зжирає вона!
Рятуйся, біжи, як життя дороге,
Вона ж залюбки-бо зжере і тебе!
І найстрашнішим, що собі тільки можна було уявити тоді у місті було - «ти наступний. Воно прийде по тебе. Воно вже йде.»
«Сьогодні я тебе забираю з собою.
Сьогодні я тебе забираю з собою.
Тік - так».