День у школі минув швидко і майже без навантаження. Цей «режим» буде продовжуватися до кінця тижня, доки всі усвідомлять і змиряться з настанням вересня. Завтра стане останнім днем для прийняття фактів, далі вихідні та «новий початок», після якого фінальні спроби буде вичерпано.
За уроки сідати не було сенсу (як і самого домашнього завдання), тож прийшовши додому Агнеса просто лежала на ліжку, завівши руки за голову і роздумувала над подальшими планами. Вона згадала, що їй колись треба було замінити струни на гітарі, яку вона залишила вдома. Доки думки збиралися в голові, задзвонив телефон. Дзвінок від мами. Дівчина зняла слухавку і сіла на ліжку.
– Ало?
Чомусь їй здалося, що це прозвучало як запитання.
– Так, – тож пані Олена отримала саме відповідь на своє, начебто, привітання. – Привіт, мамо.
– Привіт. Не зайнята?
– Та ні, а що?
– Просто, поговорити хотіла. Ну, як ти? Як справи у бабусі?
– Я нормально, бабуся задобрює всіх можливих духів і домовляється, щоб вони зупинили кінець світу.
– Нічого нового, роки йдуть, а вона все ще вірить у цю метушню.
– Ага, треба буде купити ще одну шоколадку, це ненадовго відволіче її. Якраз в мене буде час підготуватися до знайомства з її приятелями.
– Ох, звідки тільки вона дістала ці «знання»?
– Запитай у чугайстера. – Назвала Агнеса першу дивину, що спала їй на думку.
– Господи, це заразно.
– Ага, тож коли я повернуся організуємо культ поклоніння сонцю.
– Вже боюся цього моменту. Як у тебе з навчанням, як школа?
– Мене ще не встигли забути навіть вчителі. Так що все круто.
– Зрозуміло. Ну добре, якщо буде щось потрібно - дзвони. Бабусі привіт.
– Ага, передам.
На цьому розмову було завершено. Поклавши телефон до кишені Агнеса підійшла до вікна.
«Що ж, коли ти час від часу мелькаєш перед очима, з твоєю відсутністю про тебе починають згадувати»
Дівчина на хвилинку задумалась. Вечір. Майже сьома. Скоро буде захід сонця. Найкраще він спостерігається на старому мості. Ще трохи постоявши біля вікна вона все таки вирішила прогулятися і через 20 хвилин, вдягнувши темно-синю кофту, джинси та кросівки Агнеса вже виходила з дому. Звідси до озера приблизно дві милі, тим паче їхній будинок розташовувався майже на окраїні міста. Часу в неї достатньо, тож вперед, як в старі добрі часи.
Опори мосту місцями порослий мохом. Середина озера. Тиша. Гладка поверхня озера відбивала проміння вечірнього сонця, спостерігаючи як червоний диск поступово заходив за небосхил. Ідилію порушував тільки подих вітру та розмірені кроки дівчини.
Думки зникли. На секунду Агнеса навіть забула про потребу дихати. Вона сперлась руками на кам’яну огорожу і просто стояла. Після стількох років здавалося, що вона опинилася тут уперше в житті. Це місце так і манило її до себе. Ніколи раніше Агнеса не відчувала такої…незрозумілої настольгії як от зараз, знаходячись на Сліпому Озері. Сліпим озеро назвали не просто так. Спокійної ночі, коли на небі немає хмар і місяць заливає все навкруги своїм світлом вода в озері ніби біліє, так, що воно стає схожим на велике око з помутнілим кришталиком.
Сонце сіло. Блакитно-синє небо все ще перекликалось останнім сонячним спогадом, а тіні більше не прикидалися видовженими химерами. В такі моменти завжди здавалося, що час завмер. Неймовірне відчуття. Агнеса вже збиралася йти, коли краєм ока побачила якусь рухому тінь. Тінь прямувала до лісу.
«Хто в своєму розумі піде до лісу проти ночі, після подій, що були влітку?»
Придивившись, можна було розгледіти людський силует. З цікавості Агнеса пішла до того кінця мосту, що ближче до лісу. Кортіло побачити того дурного сміливця. Силует був чоловічій і здається навіть знайомий їй.
«Що? Невже це…? Марк. Якого біса він тут робить?»
Агнеса пильніше придивилась. Хлопець йшов прямою стежкою в ліс. Очі не обманювали, це дійсно був її однокласник і з цього факту випливало багато питань. В голову дівчини прийшла дійсно божевільна ідея. Коли саме - вона пропустила цей момент. Та усвідомлення прийшло тоді, коли Агнеса вже йшла за ним по лісі, тримаючись на безпечній відстані.
«Супер, вітаю, ти скотилась до того, що стежиш за людьми! Найкращий доказ відсутності власного життя!»
Окрім докорів підсвідомості з’явилася ще одна проблема: довелося звертати зі стежки. Це збентежило Агнесу. Десятки кілометрів суцільного лісу з усіх сторін зовсім не викликали почуття безпеки. Пробиратись через ліс вона намагалась як можна тихіше. Схоже Марк добре знає цю частину лісу і точно приходить сюди не перший раз, чого зовсім не скажеш про дівчину. Тому не дивно, що десь через пів години шляху вона загубила його серед дерев, повалених корчів, старих пнів та вкритими травою і мохом каменями. Марк ніби зник ще перед своєрідними «сходами», утворених корінням дерев, що піднялося на поверхню. Пройшовши «сходами» вниз Агнеса відчула тривогу. На дворі глибокий вечір. Майже ніч. Вона сама, в лісі, де, до всього іншого, ще й немає зв’язку.
«Добре. Гаразд. Треба просто піти назад тією самою дорогою»
Погодившись зі своїми думками дівчина так і зробила, намагаючись відтворити в голові шлях назад. Коли вона знову йшла через переплетене коріння, то ледь не впала. Під ногами вже мало що розглянеш.
Ніч. Подекуди холодне місячне сяйво пробивається крізь гілки ялиць. З годину Агнеса безуспішно блукала лісом. Вночі тут було моторошно. Здавалося, що чиїсь очі постійно за нею стежать. Паніка забилась кудись під селезінку і намагалася всіляко надокучати. Блукаючи, вона дійшла до невеличкого схилу, звідки побачила галявину. Це свідчило про те, що увесь цей час дівчина не наближалася до стежки, а тільки глибше заходила в ліс.
На галявині хтось стояв. Це був не Марк. Літній чолов’яга, вдягнений по селянським мотивам 19 століття, з короткою сивою бородою та барткою, на яку він спирався. Дівчина хотіла підійти до старця.
– Агов, пане! – Агнеса гукнула його і хутчій попрямувала до старця, хоча така компанія заспокоювала і напружувала водночас.
Старий повернув голову в її бік. Попередження в його обличчі змусило Агнесу зупинитися і не вийти з тіні дерев. В цю саму мить над ними зібралися хмари. Ясне нічне небо на очах почорніло і серед галявини почали з’являтися вони.
Спочатку в землю вдаряла блискавка. На місці яскравого спалаху з’являлись створіння, від яких потім по землі розходився чорний дим. Вони були схожими на людей. Тільки шкіра їхня була бліда, очі здавались видряпаними, а спини їм закривали чорні крила, пір’я на яких було наче із закованого в тонку сталь диму.
Після першої блискавки Агнеса заховалася за найближчим дужим деревом, іноді визираючи подивитись на те, що відбувається на галявині. Демони, як назвала їх дівчина, обступили старого по колу. Демон, що стояв перед стариганем заговорив до нього.
– От і все. Тікати тобі більше нікуди. Гру скінчено.
Він безперечно був ватажком, оскільки ніхто не наважився повернутися до нього спиною, тільки обличчям. Та здивувало Агнесу геть не це. В постаті демона та блідому обличчі вона впізнала Марка - милого хлопчину зі свого класу.
– Нехай буде так. – Спокійно відповів незнайомець, в той момент як серце Агнеси колотилося десь у горлі. Не кожного дня бачиш таке видовище.
– Але, знаєш, мені стало цікаво. Сорок років ти ховався, тікав, боровся і тут вирішуєш здатися просто нам в руки. Не поясниш як так сталося?
– Те, що залежало від мене я зробив. Тепер вже моя смерть нічого не змінить. Ми обоє знаємо - все ще попереду. – Старий непомітно зиркнув в сторону дерев, за одним із яких ховалась Агнеса. Марк зробив вигляд, ніби не помітив цього погляду.
– Для тебе вже позаду.
Після його слів навколо чоловіка почали збиратися чорні клуби диму. Дим кружляв спочатку по землі, підіймаючись все вище і обволікаючи чоловіка. Коли хмара оповила його всього старий впав на коліна, здригаючись від передсмертних конвульсій. До останнього він дивився в чорні очі. В них не було жалю, ба, навіть огиди. Марк насолоджувався його стражданнями, несамовитим криком і повільною болісною смертю.
Притискаючись до стовбура Агнеса намагалася не дихати надто голосно і взагалі не видавати жодних звуків. Жах від побаченого скував тіло, ноги відмовлялися слухати її. Крики старця вона пам’ятатиме до кінця свого життя, якщо цей кінець, звичайно, не настане вже сьогодні.
Неочікувано у небі роздається громовий гуркіт, після якого демони починають свій моторошний танець. По всьому лісу чутно помахи крил, тупіт ніг, вигуки, удари гілок одна об одну, тріск вогню, пориви вітру. На фоні цих усіх звуків лунає спокійна мелодія, ніби високо у горах хтось почав грати на сопілці.
Під кінець всього дійства демони так як і з’явились, по одному, починають зникати. Першим від землі здійнявся Марк, за ним - усі інші.
«Дякувати богу»
Агнеса востаннє визирнула з-за дерева. Галявина була абсолютно пуста, наче всього кілька секунд назад тут не відбувалося зібрання демонів, жорстоке вбивство і криваве святкування. Вона нарешті видихає. Хочеться кричати. Голосно, до болю в горлі. Тільки-но Агнеса подумала, що все скінчилося - як її притурають до дерева, однієї рукою закриваючи рота, а іншу кладуть впоперек плечей. Вона одразу починає вириватися, подумки вже попрощавшись з життям.
– Тихо-тихо. – Лунає знайомий голос і дівчина завмирає, зустрівшись поглядом нелюдськими очима його власника. – Заспокойся. Я тебе не скривджу.
Руки хлопця холодні, наче в покійника. Та й сам Марк зараз більше схожий на мреця. На смертельно-небезпечного мреця, чиїм обіцянкам важко було вірити. Та обирати Агнесі не доводилося.
– Зараз я відпущу тебе, але щоб ні звуку. Добре? – Агнеса киває. Повільно та обережно. Вона боїться. Тремтіння її тіла передавалося в долоні хлопця. Марк глибоко зітхнув. – Гаразд.
Свого слова хлопець дотримав і відпустив її. Затаївши подих Агнеса чекала його наступних дій.
– Тепер слухай мене. Зараз біжиш ліворуч, доки не побачиш кам’яну брилу. Від неї прямо і вийдеш до стежки. Ідеш по ній вниз, так вийдеш з лісу. Далі дорогу до мосту знайдеш, його буде видно. Зрозуміло?
– Що ти таке?! – Пошепки запитує Агнеса, намагаючись пройти крізь дерево, так сильно вона притулялась до нього спиною.
– Про це потім. Тобі потрібно негайно забиратися звідси. Негайно, Агнес!
Остання фраза ляпасом вдарила по підсвідомості дівчини. Вона нарешті зрозуміла, що Марк відійшов від неї ще кілька хвилин тому і зараз чекав доки вона піде. Більше повторювати їй не довелося. Агнеса тут же зірвалася з місця і що є сили побігла в напрямку, який їй вказав хлопець.
У грудях пече, дихати стало боляче. Після пів години шаленого бігу вона нарешті зупинилася перевести подих. Попереду Агнеса вже бачить груду каміння. Їй навіть здалося, що мимо брили промайнула чиясь тінь. Чи не здалося? Вона знову краєм ока щось помітила, цього разу збоку від себе. Стало страшно. Серце забилося ще швидше. Треба бігти далі. Бігти. Тікати. Як можна скоріше забиратися звідси і ніколи більше не повертатися.
«Ніколи»
Агнеса збирається з силами, пробігає ще кілька метрів і скрикує, коли її зненацька перехоплюють. Знову холодні руки. Вони хапають її за плечі, боляче вдаряючи спиною об стовбур найближчого дерева і не збираються відпускати. На блідому обличчі контрастують хитрі чорні очі, а крила додають жаху.
– Ви подивіться хто заглянув на свято! – Широка погрозлива посмішка не спадає з його обличчя, доки демон продовжує вивчати риси дівчини.
Слова застрягли десь у горлі, разом з криком. Від нього відходила вже справжня загроза, якої за Марком Агнеса не відчувала.
– Це ж наша маленька відьмочка!
Це було останнє, що він сказав, перш ніж йому добряче прилетіло в щелепу і він відлетів назад метри на три.
– Тільки спробуй.
Перед шокованою та наляканою дівчиною стояв Марк, закриваючи її собою. Демон засміявся, підвівся з землі та сплюнув кров.
– Бачу ти і справді думав, що зможеш приховати це від мене жалюгідним видовищем з тим доходягою. До речі, як тобі, люба? Сподобалось? – Запитав він у Агнеси, водночас підходячи до дівчини. – Марк звичайно трохи перебрав з артистизмом, та в цілому вийшло непогано. Думаю ти зі мною згодна.
Марк пильно стежив за ним поглядом, відзеркалюючи його кроки. Ці створіння були схожі на двох хижаків, що зараз накинуться один на одного.
– Ми не вбиваємо кого трапиться. Нагадаю, якщо ти забув. А з нею я сам розберусь, повертайся до всіх.
Марк говорив стримано, знав що не послухатися його не посміють.
– Та годі, Марку, не роби з мене йолопа. – Очевидно для демона все, що відбувалося було схоже на найнуднішу в світі виставу. – Я зрозумів, що вона відьма коли вперше її побачив. Ще тоді, біля школи.
– Я віддав наказ. Так достатньо зрозуміло?
Демон хмикнув.
– Авжеж. Ще побачимося, люба.
Він востаннє глянув на дівчину і здійнявся в небо подібно до смерчу. Агнеса з Марком залишилася в лісі вдвох. Хвилину вони стояли мовчки, брюнетка дивилась йому в спину, намагаючись усвідомити що тільки що відбулося. Хлопець повернувся до неї. Чорні брови зсунулися до перенісся, Марк похмурнів.
– Ти ще тут? – Голос як і раніше був спокійний, навіть дещо м’який, щоб не налякати дівчину ще більше. – Чекаєш ще однієї такої історії?
Агнеса негативно похитала головою.
– Добре. – М’язи на його обличчі розслабилися. – Дорогу пам’ятаєш?
Вона дивилася на нього усе з таким же тваринним страхом. Точно, порятунок її життя від такого самого монстра ще не робить з нього лицара в срібних латах. Відповідаючи на питання черговим кивком Агнеса заплющує очі, а коли розплющує їх Марка поблизу вже немає. Вона стоїть посеред лісу, відчуваючи як удари серця б’ють по скронях. Десь в спині глухо відкликається тупий біль. На телефон поступає перший за кілька годин дзвінок.