Вечір. З тих пір, як дверний дзвіночок невеликого затишного кафе тихенько задзвенів, сповіщаючи про прихід останнього члена старої компанії минуло вже дві години. Для друзів час пролетів непомітно. Вони розповідали одне одному історії, які трапилися з ними за півтора роки, згадували багато веселих та абсурдних спільних моментів, пили запашну каву, смакували тістечка, сміялися, ніяковіли, дивувалися, обговорювали, жартували, обдумували сказані колись слова і знову сміялися. Зараз наші герої плавно переходили на стадію розбіру останніх місцевих новин та чуток.
– Так, так, як тоді, коли ми до лісу пішли. Андрій ще хотів перевірити чи справді серед лісу є те озеро з талої води. Ми тоді мало не заблукали. – Згадувала Соломія.
– Не кажи. – Підхопила Тереза. – Хоч назад вистачило розуму піти. І то, тільки після того, як я істерику учинила.
– Нічого подібного. Головне що живими вибралися і шукати нікому не довелося.
Андрій досі вважав свою ідею піти в глибину багатокілометрового лісу, якраз перед початком бурі цілком нормальною дослідницькою ціллю.
– Щось я не пам’ятаю такого. – Відпиваючи своє какао говорить Ксенія, переводячи погляд на Мію.
Не одна вона, здавалося, вперше чула про цю подію.
– Та і я теж. Це коли було?
Агнеса аж здивувалася, що не пригадує нічого такого, а Соломія на секунду подумала, що ніякої лісної пригоди не було.
– Роки чотири назад, може більше. Ви обоє точно з нами були, ми йшли всі разом.
Дівчата переглянулися і з цього могла початись ціла нова дискусія, та Ксенія вчасно згадала нюанс, який ставив все на свої місця.
– А, згадала, ми тоді біля мосту залишилися. Ти ще до лісу йти чомусь боялася, – Звернулася вона до Агнеси. – а я не пішла, бо на горіхи від матері тоді отримала і настрою не було.
– Точно, того дня гроза насувалася і я все думала, що в когось із нас влучить блискавка і спопелить того.
Серйозності в Асиному голосі було хоч відбавляй, а сам факт просто заслуговував на коментар.
– Нічого так уявлення, головне сама залишилася, а нас трьох з божою поміччю послала. – Через стільки років виставив претензію Андрій.
– Вас і посилати не тре було. Самі пішли. Та й ти б мене послухав, егеж.
– Воно-то смішки смішками, а ту трійцю дійсно наче блискавка спопелила. – Підмітила Мія, згадуючи не такі вже давні події.
– Це ти про кого?
Звичайно Агнеса й слова не чула про той випадок, тож Андрій взявся швиденько пояснити про що говорить його дівчина.
– Нашумілий випадок, на початку літа приїхали туристи, троє чоловік, як самі розповідали - затяті мандрівники. Кілька днів побули в місті, а потім схоже знудьгувалися, що до лісу їх понесло. В той же вечір як вони пішли, гроза почалась. Через кілька днів у місті зрозуміли, що вони не повернулися. Одразу кинулася шукати, увесь ліс прочесали, і всюдиходами, і з повітря. Нема. Як крізь землю провалилися. До сих пір не відомо що з ними трапилось. Навіть тіла не знайшли, і…– на останніх словах Андрій заговорив, як оповідач містичної історії. – хто знає, де зараз блукають їхні загублені душі, об чиє вікно точать пазурі, за чиїм сном спостерігають кривавими очима.
– От же довбень. – Вдихнувши і видихнувши Тереза зробила кілька ковтків мілкшейку.
– Говориш як моя бабуся, їй богу. – Схожість між останніми словами хлопця і забобонами Власти була для Агнеси дійсно помітною. – Вона тільки сьогодні розповідала про те, що тепер ліс ніби то зачарований і кожен хто піде туди вночі - по вік не вернеться.
– У мене з’явилася ідея.
Картина, з якої починалися всі їхні неприємності, що в подальшому ставали смішними історіями з минулого:
Андрій змовницьки розтягує усмішку, в той час як Тереза дивиться на нього, як на останнього йолопа.
– От ти зараз серйозно? – Тереза повела бровами, так вона реагувала майже на кожну ідею друга.
– Андрію, тобі 12 років? – Схоже Агнеса дарма сподівалася що це був жарт.
– Злякалася - так і скажи. – Андрій починав брати Різі «на слабо», як робив це по кілька разів на день.
– Ніскільки, просто розуму з 6 класу набралася, порівняно з тобою.
– І я можу розцінювати це як згоду?
– Можеш розцінювати це, як моє велике бажання дати тобі по писку і прикопати десь у лісі.
– Ви всі були свідками цієї погрози. – Звернувся хлопець до друзів.
– Скоро тобі знадобляться не свідки, а нотаріус.
– Оо, фрази про нотаріуса пішли. – В передчутті нової історії про всесвітню дурість хлопця мовила Агнеса. – Твої улюблені, ще з 6-ого класу.
– Ну, на відміну від деяких, не будемо вказувати пальцем, я знала хто це такий і не уявляла його в ролі карлика в перуці з пергаментним сувоєм в руках.
– Ага, і вірила що хмари - це частинки мертвих єдинорогів.
– Між іншим у це мене змусила повірити твоя дівчина.
– Я і досі вважаю цю теорію ґрунтовною та логічною. – Запевнила всіх Соломія.
Спостерігаючи за ними Ксеня відкинулася на спинку сірого диванчику, на якому вони з Мією сиділи.
– Таак, психолог би вами зацікавився, малята.
– Тобою теж, матусю. – Соломія поклала подрузі голову на плече, на що та обійняла її однією рукою за спину та передпліччя.
– Я матір трьох дітей, його б чекав розбір по фактам, словам та буквам.
– Її боялись навіть найсміливіші. – Всміхнулася Агнеса.
– Ну, не те щоб боялись, але… – Почав було Андрій, та його швидко опустили з небес на землю.
– Вона сказала «найсміливіші», а не «найдурніші». – Спеціально для нього роз’яснила Тереза. – Занадто вже високого ти про себе уявлення.
Вечір продовжувався, друзі відпочивали, а в голові Агнеси чітко засів образ кам’яного мосту, прокладеного через озеро. Вона мала намір навідатися до місця, що завжди було прихистком для її роздумів.