До початку навчального року залишилося 5 днів.
Плутаючись у шкільних коридорах та власній пам’яті Агнеса все таки знайшла кабінет заступника директора. Отримавши не один несхвальний погляд від завуча за таку пізню появу дівчина передала їй копії всіх потрібних документів і написала заяву на ім’я директора про вступ до 11 класу. Додому вона повернулася уявляючи яким сюрпризом буде її повернення для колишніх однокласників.
До початку навчального року 4 дні.
По кутах павутиння, на меблях, що стояли в купі, утворюючи разом химерну фігуру осів добрячий шар пилюки, а на підлозі лежав старий потертий килим, в якому за останні 10 років певно вже зародилися нові цивілізації. Такий вигляд мала майбутня кімната Агнеси, як тільки вона до неї увійшла, закріпивши щойно куплену драбину над входом до мансарди. Тоді їй довелося добряче помучитися зі старим шурупокрутом.
До початку навчального року 1 день.
Її кімната має зовсім інший вигляд. В лівому кутку кімнати стоїть ліжко, а поруч з ним невеличкий комод. Далі, ближче до виходу, письмовий стіл та стілець. Три старенькі полички, прибиті на сусідній від столу стіні, тепер підлаштовані під вазони з квітами. Там розташувалися заміокулькас, широколиста сансев’єрія та невеличкий круглий кактус. У першому кутку наступної стіни стоїть шафа з речами. Трохи далі - крісло, а біля нього торшер. Другий куток займав дерев’яний стелаж, який вміщав в собі книги та інші знайдені під час прибирання гожі дрібнички. На стіні між ліжком та стелажем знаходилося вікно. Останній штрих - килимки біля ліжка та крісла.
День Х.
З самого ранку бабусі не спалося. Вона вже й воду на поріг вилила, щоб нещастя відігнати, але наближення небезпеки не давало пані Власті покою.
– Навіть не знаю я. Може не йтимеш сьогодні нікуди? Відчуваю, станеться непоправне. І зарадити вже ніяк не можна буде.
– Що за дурниці, ба? Все буде добре. Це ж просто школа, що такого може статися?
Нашвидкоруч зібравшись Агнеса поспішила до школи, адже часу до початку першого уроку – класної години в якості урочистої лінійки – було не так багато.
До початку виховної години залишилося кілька хвилин. У класі гомоніли про швидко минувше літо, прогорілі разом з останніми днями канікул плани, ділилися останніми новинами, враженнями та подальшими намірами братися за голову в цьому році. Коли двері відчиняються всі очікують побачити вчительку, але замість неї до класу заходить дівчина, яку впізнають по веселим синім очам, звичці встигати в останні секунди і купою несподіванок та сюрпризів. Цього разу в якості сюрпризу виступала сама Агнеса.
– Привітик.
Компанія, що сиділа на першому від вікна ряді за четвертою та третьою партою і була зайнята обговоренням своїх справ разом замовкла і вся трійка перезирнулася між собою «ви-теж-це-бачите?» поглядом. Агнеса підійшла до компанії. Найбільш здивована серед них дівчина – середнього зросту фарбавана брюнетка з густим волоссям по плечі і пірсингом, Тереза – вскочила і що є сили обійняла її.
– Трясця твоїй матері! Це справді ти!
– Сюрприз! Не очікували?
– Що ти тут робиш? – запитала Тереза, випускаючи з обіймів подругу.
– А на що це схоже?
Широко посміхаючись Агнеса обійняла всіх друзів і сіла до подруги на третю парту, зайнявши своє законне місце біля вікна.
– Серйозно? То команда знову в зборі?
Запитав Андрій,- високий хлопець із блідо-коричневим волоссям, тонкими губами і кільцями на шести із десяти пальців рук - який сидів позаду дівчат, в компанії Соломії - ще однієї подруги Агнеси.
– Так. – Весело відповіла Агнеса, дивлячись на все ще здивовані обличчя друзів.
– І як на довго цього разу? – Підключилася до розмови Соломія. Це була русява дівчина з ластовинням, карими очима, які не рідко ховалися за лінзами інших кольорів і електронною сигаретою зі смаком полуничного морозива.
– Не знаю. До кінця навчального року точно. А далі як піде.
–Коли ти приїхати взагалі встигла?
– Десь тиждень тому.
– Цілісінький тиждень! Дивно, що я тебе жодного разу не зустріла.
– Були справи. Пробувала себе у ролі інженера-дизайнера.
– І як?
– Мало не проспала перший день у школі.
– Біда-біда. Коли ти тут на протязі п’яти років не з’являлася і тебе аж ніяк не бентежило. – Підколов дівчину Андрій.
– Нічого поганого в цьому не бачу, та мені аж кортить дізнатися про все, що відбулося в цих стінах протягом цілих п’яти років моєї абсолютної недоторканості до цього місця.
– Оо, чого в цій школі тільки не відбувалося.
В інтонацію Соломії було вкладено багато абсурдів, сенсацій і речей, які б нізащо не сталися в цивілізованому світі.
– Все настільки запущено?
Поки Соломія думала з чого почати, Тереза описала загальну картину.
– Та тут як не кіно, так танці. Із головних подій - вони нарешті зійшлися. – Тереза показала пальцем на друзів, що сиділи позаду них.
– Що? То ви тепер…– Не вірила в почуте Агнеса, переводячи погляд з Андрія на Соломію.
– Авжеж, все до того і йшло. – Упевнено відказав Андрій, на що Тереза тільки очі закотила.
– А ти б ще довше думав, і пройшло би мимо.
– Очманіти! Цей день настав, а я ще не на пенсії і навіть дітей своїх не виростила. До речі про дітей. А Ксеня де поділася?
– Перейшла в паралельний клас. – Повідомила Соломія з інтонацією, наче це сталося неочікувано і учора.
– Підемо до неї на перерві. – Андрій озвучив те, що вони з Соломією і планували зробити. – Вона де стоятиме, там і сяде, коли побачить наш Сюрприз.
Була перерва. У паралельного класу наступним уроком була географія. Такий собі перший урок у перший день семестру. Такої ж думки була білявка, що неквапливо пленталася до кабінету. Під очима у неї, вже по традиції, мішки від недосипання, а на руках різного роду браслети та резинки. Ксенія стоїть за кілька метрів від класу, її увага зосереджена на телефоні. Несподівано чиїсь руки заплющують їй очі ззаду.
– Вгадай хто.
Їй навіть не потрібно було чути голосу цієї людини, щоб здогадатися хто це. Вистачало полунично-вершкового запаху.
– Я навіть не здогадуюсь, Міє.
– А ще хто?– Соломія продовжує тримати очі подруги закритими.
– Тереза і Андрій.
– А ще?
– Я звідки знаю?
– То подумай гарненько.
– Думаю ще кілька секунд я постою з заплющиними очима - і засну прямо тут.
– Останній шанс.
– Готуй подушку.
Соломія прибирає руки, Ксенія кілька разів моргає, бачить перед собою Агнесу з розпростертими до обіймів руками, кілька секунд переварює картину перед очима і кидається обіймати подругу.
– Ти приїхала!
– Так, плюс один. – Об’явила Агнеса, обіймаючи її у відповідь.
Відпустивши подругу Ксенія виставила руки в боки.
– Ми півтора роки не бачилися і ти навіть не попередила, що приїдеш? Та ще й з ними з самого ранку вештаєшся, а я сиджу тут, ні про що не знаю!
– Знала, коли б не вшилася в інший клас. – Радість від цієї зустрічі робила докір в голосі шатенки максимально не справжнім, більше схожим на жарт.
– А совісті сказати не вистачило? – Та ця фраза ссилалася на жарт набагато більше.
– Тоді б не було елементу несподіванки, а без нього вже не так цікаво.
– Ти сама по собі несподіванка, куди вже цікавіше?
– Ти перебільшуєш. – Агнеса дійсно вірила у свої слова, що навіть дивувало Ксенію.
– Ага-ага.
– Так.
– Ну то що, куди підемо після школи, у кого які ідеї? – В передчутті довгого і веселого вечора запитала Соломія.
– Додому. – Вимучено сказала Ксенія.
– Яке додому? – Здивовано і навіть якось засудливо перепитала Мія. – Нам конче потрібно: перше - відзначити Асине повернення, друге - обговорити все, що тільки можна й не можна, зокрема школу.
– Ксеня має рацію. – Погодилася Агнеса. – Не думаю що в кінці сьогоднішнього дня нам ще чогось захочеться, окрім спокою.
– Господи, овочі. – Склавши руки на грудях Соломія обперлась об стіну.
– Пропоную краще на вихідних. Або ж ввечері.
Така пропозиція була дійсно вдалою, з Агнесою погодилися майже всі.
– Ввечері. – Андрій погодився одразу.
– Як варіант. – Тереза також.
– Добре, хай вже так.
Навіть Соломію влаштувало таке рішення і тільки Ксенія мученицьки протягнула:
– Ви зараз знущаєтеся?
У відповідь на її риторичне питання Тереза висвітлила плюси ситуації.
– У тебе буде час і можливість поспати до шостої.
– Гаразд. З рештою - я не можу пропустити настільки важливий захід.
– Чудово, значить сьогодні, о шостій, у «Склафі». – Вже бадьоріше заявила Соломія.
«Склаф» підходив для їхнього зустрічі найкраще. Ще з часів початкової школи друзі прозвали це кафе «своїм місцем», тож піти кудись в якесь інше місце ніхто з них просто не погодився б.
Третій урок пройшов надто нудно, як і всі уроки в перший навчальний день. І поки Соломія та Ксеня відійшли «на перекур» Агнеса майже встигла заблукати у школі. Зараз вони з Терезою йшли шкільним коридором на зарубіжну літературу.
– Що ж, зізнаюсь, відбулося більше змін ніж я очікувала.
– А як ти хотіла? – Тереза знала що рано чи пізно почує цю фразу від подруги.
– Ні, серйозно. – Окидаючи поглядом стіни, стелю та двері інших класів Агнеса поправила портфель на правому плечі. – Я половини наших однокласників навіть імені не знаю. Хто всі ці люди?
Судячи з легкої усмішки цього питання Тереза чекала.
– Ну, слухай: оті дві дівчини - Оля і Тетянка, першими дізнаються абсолютно всі шкільні новини з усіма деталями справи, неперевершені аналітики - передбачають будь-яку гучну подію ще за місяць до того, як вона трапиться і взагалі знають все про всіх. Хлопці з другого ряду - клуб «200 гривень година», простіше кажучи спортики. Той що високий Роман, блондин Кирило, в окулярах Святослав. Сашка і Андрія ти знаєш. За ними - неформали, що знайшли одне одного Еріка та Ніколь Так, тепер Ніка не єдиний неформал в сім’ї. А, до речі, збір задротів поповнився новою персоною - Аліною, тож наш Павлик дуже скоро знайде собі пару, якщо звичайно припинить використовувати звертання «друже» до неї. На цьому, здається, все.
Вона подивилася на подругу, що уважно слухала її розповідь перші 5 секунд.
– Дякую, Різі, помогло.
– Ну хоч щось в голові відклалося?
– Трошки.
– Не біда, ще встигнеш познайомитись.
На секунду Агнеса про щось задумалась, після чого задала наступне питання:
– А той хлопець? Той, що з Сашком і…ну, тим хлопцем в окулярах.
Чомусь вона згадала саме про нього. До того ж Тереза жодним словом не обмовилася про юнака, що і стало приводом для цікавості.
– Святославом.
– Так.
– Він із футбольної команди. Вони грають разом з Андрієм та Славком. І я більше ніж впевнена, що зараз Андрій знову пудрить йому мізки скорими змаганнями, до яких ще цілих пів року.
– Аж надто слушне зауваження. – Коментар пролунав за спинами дівчат.
Вони зупинилися, повернувши голови назад. За ними йшли Андрій та той самий хлопчина, про якого якраз розпитувала Агнеса.
– Цікава ж у тебе класифікація. – реготнув Андрій.
– Взагалі-то підслуховувати чужі розмови не гарно. – Обурилася Тереза.
– Здається ця розмова саме нас і стосувалася. – Промовив футболіст, як його подумки назвала Агнеса. Їм з Андрієм явно було забавою нервувати Терезу.
– Навіть якщо й так. – Вона говорила без тіні сорому.
– Обговорювати інших у них за спинами теж не годиться.– Продовжував жартома допікати Андрій, знаючи як такі жарти діють на подругу.
– Обговорювати вас, а як же, здалось воно нам. – Фиркнула брюнетка. – Я просто вводжу людину в курс справи. Може ти не помітив, але з початкової школи склад нашого класу дещо оновився.
– Ну тоді я Марк. Здається Тереза ще не встигла мене представити.
– Агнеса.
– От і познайомилися. – Марк привітно посміхнувся, поки Тереза з Андрієм влаштували переглядки.
– Чудово. – Тереза відвернулася від друга, взяла Агнесу під руку і потягнула її за собою вперед. – А тепер ми залишаємо вас в гордій самотині, сподіваючись що більше в нашу розмову ніхто не влізе і йдемо на урок.
– Взагалі-то ми всі йдемо в один кабінет. – Знову почав Андрій. – Але якщо вже так кортить попліткувати - можете піти іншими сходами. – Він кивнув у бік сходів, що вели на третій поверх до крайнього, 317 кабінету, що розташовувався в протилежній частині поверху, де знаходився потрібний їм 310 кабінет. – А то й усю школу обійти, самими сходами тут не обмежишся.
Один грізний погляд і Андрій ледь устиг відскочити у бік, щоб не стати жертвою Терези, яка не оцінила його жарти.
– Ану повтори що ти сказав? Ти зберігся перед цим? Чи спілкування з Павликом на тебе погано вплинуло?
Підійшовши до хлопця вона хотіла дати йому ляпаса, але він перехопив її руку.
– Агов, спокійно! Тут забагато свідків.
Що ж, говорячи це він дійсно не очікував що по голові його ляснуть іншою рукою. Андрій награно зашипів.
– Та я ж пожартував.
– Та я також. Аби сприйняла це серйозно - спробувала б зламати тобі руку чи виколоти око.
– Ти сама добродушність.
– Атож.
– А взагалі…
Їхній обмін люб’язностями міг продовжуватися ще довго, якби не втрутилася Агнеса.
– Взагалі давайте ходімо на урок.
– От наче чим скоріше ми туди доберемося, тим швидше він закінчиться. – Андрій мав явно реалістичніший настрій, ніж вона.
– Не заважай моєму самопереконанню.
– Ти що так говорити, – Присоромила Агнесу подруга. – він же для того й народився, щоб заважати.
– І це говорить та, яка п’ять хвилин стояла на виході з кабінету з телефоном в руках.
Таак, здається Агнеса і справді забула, що це замкнуте коло не розірве буквально ніщо.
– Та ходімо вже.
Підіймаючись сходами друзі пішли в клас. На момент їхнього прибуття Марк вже активно говорив про щось з Ромком. Через кілька хвилин повернулася й Соломія.
Перший навчальний день офіційно закінчився і тепер всі могли видихнути з полегшенням.
– Нарешті, все вже позаду. – Раділа (хоча навряд чи це можна було назвати радістю, скоріше хвилинним поривом оптимізму) Ксеня, закурюючи цигарку.
– Ага, чекай, ще завтра і післязавтра день є. – Нагадування Терези зіпсувало по-особливому повне відчуття диму в легенях. – Та й загалом цілий рік.
– І сьогоднішній вечір. – Нагадування Агнеси не виправило ситуацію.
– Як у старі добрі часи. – Придалася ностальгії Соломія.
– Ага, сподіваюсь в «Склафі» мене ще пам’ятають. – Агнеса теж згадала, як до 4 класу в кафе їх вже знали поіменно навіть баристи.
– Ну, якщо вчителька хімії ще не забула, то і там впізнають. – Андрій відповів так, ніби ці два факти дійсно щось об’єднувало.
– Твоя логіка безцінна. – Іронічно сказала Агнеса, поправляючи портфель. У цей же момент шкіряна нитка браслету, який дала їй бабуся порвалася і камінці разом з намистинками посипалися на підлогу.
– От дідько. – Вилаялась вона, збираючи по бруківці камінці, розміром зо 2-3 краплі води.
– От бачиш, не треба було Олесю Сергіївну згадувати поза школою. Після то постійно біда якась та трапиться. – Повчально похитала пальцем Соломія, допомагаючи збирати камінці.
Дивлячись на купку дрібних кривих намистин в своїх долонях Агнеса не помітила, і навіть не відчула, на собі тяжкий погляд чорних очей.
Додому Агнеса повернулася о 16:00. Бабуся одразу стала розпитувати про перший день у школі. Агнеса розповіла про оновлений склад класу, нових вчителів, ремонт деяких кабінетів і про їхню з друзями вечірню зустріч.
– Не знаю як довго я там буду. Ми не бачилися півтора роки, за цей час багато чого трапилося, та й новин не мало назби…
Слухаючи розповідь онуки Власта мимоволі подивилася на її зап’ястя і побачила що воно пусте.
– Де ж оберіг подівся, Ганю? – Стурбовано запитала бабуся, перебивши її.
– У школі я зачепилася і він порвався. – Агнеса дістала з портфеля, що стояв біля дивану у вітальні нитку і жменю камінців. – Та нічого, це…
Побачивши на обличчі бабусі тінь справжнього страху Агнеса не стала закінчувати фразою «була просто прикраса».
– Все нормально?
– Ні, то не є добре. – Власта протягнула руки і Агнеса пересипала залишки браслету їй в долоні. – Поганий знак, біда насувається. З лісу вже давно суне, не одну душу вхопила своїми руками чорними. Господи Милосердний, аби твоя си наступною не бу́ла.
– Ніякої біди не буде, зробимо новий браслет і…
– Вони давно там осіли. – Бабуся заговорила монотонним тоном, у якому відчувалася безвихідь. – Чатують. Виглядають. Шукають. Помсти вони хтять, чорної розправи.
– Хто «вони»?
– Мольфари. У лісі полюють. Боротися з ними дедалі складніше стає. Сила їх росте та росте. Хоча спадати вже повинна була. Ліс як зачарували, так ніхто проти ночі живим звідти не вийде. Си коли гроза перша влітку була.
–То вони грозу накликати вміють?
Поклавши підборіддя на спинку дивану Агнеса спостерігала як бабуся обережно перев’язує білою та чорною нитками букет із 9 сухих гвоздик. Темно-фіолетові зараз голівки колись мали, як їй здавалося, червоний або насичено-рожевий колір.
– Та, та, вже багато років її накликають. Але…– Власта знизила голос до напівшепотіння, ніби збиралася відкрити онуці якусь страшну таємницю. – гроза злішою стала.
Ледь розчувши що сказала старенька, дівчина піддвинулася до краю дивану, щоб краще її чути. Власта якраз закінчувала обплітати квіти і затягувала вузол на сухих стеблах.
– І…чим вони її розізлили? – Агнеса не могла зрозуміти що їй хочуть сказати . Хоча вже здогадувались, що це чергова серія забобонних казок, у які її бабуся вірила, скільки дівчина себе пам’ятає.
– Не гроза лютує, а мольфари. – Ставлячи букет у маленьку вазу над охайним білим каміном з теплостійким склом Власта йде в сторону кухні. Агнеса сідає нормально, звісивши одну ногу.
– Зрозуміло. А гроза й собі полютувати вирішила, бо чому це їм можна, а їй ні. – Жартома відповіла вона, не сприймаючи розповідь бабусі як щось серйозне.
– Усе лютує. Щось страшне із лісу насувається. Як би вітер його звідтіля несе. Недобрий вітер, грозовий. Тільки того ніхто не бачить.
– Так-так, бо поки ті, хто знають борються зі злом, світ обманює решту людей товарами по акції та світлом, яке насправді є далеким вогнем Кінця.
Закінчивши з філософією дівчина піднялася, пішла на кухню і ввімкнула чайник.
– Тож пропоную випити кави або чаю в честь цього. – І перш ніж мова зайшла про її надмірну легковажність Агнеса використала старий прийом самої Власти. – У мене в портфелі є шоколадка. З горішками. Твоя улюблена. Проблем з темними силами це не вирішить, але настрій поліпшить.