фільм

            Наше знайомство відбулось під час зйомок якоїсь артхаусної трешатіни, ми не мали спільних сцен, проте мали спільний трейлер,

            де жили разом.

            Ти намагалась донести режисеру, що не збираєшся жити із незнайомим тобі чоловіком, та тим паче – спати з ним в одному ліжку,

            але тому морфіністу було плювати.

            Ми домовились спати по черзі – це було наче схоже на те, що ми стерегли сон одне одного, така собі вправа на довіру.

            Перші дні ми не називали справжніх імен – в принципі, на знімальному майданчику того ніхто не робив,

            але то тільки тому, що вони і не були подібні на справжніх людей.

            Чого не можна сказати про тебе: в цім колі артхаусного пекла, ляльковім театрі абсурду ти чи не єдина була справжньою.

            Вечорами ти в’язала: наш зачуханий трейлер поступово почав ставати затишним, бо то там, то тут з’являлися в’язані серветочки.

            Слухала аудіокниги – твої навушники з Аврори пропускали звук голосу, то я слухав з тобою,  

слухав з тобою задовго до того, як ми стали слухати їх разом.

Довго-довго сиділа у вбиральні – ти старанно вдавала, що не куриш, і дуже незграбно ховала одноразку в великих рукавах светра.

Наше знайомство відбулось під час зйомок якоїсь артхаусної трешатіни, де я грав Франца Кафку, який втрачає цноту з повією,

а ти грала модель-німфоманку, яка постійно позує оголеною.

З тебе писали портрети, пейзажі, і навіть – ікони, на нашому календарику в трейлері застиг вічний червень дев’яносто восьмого,

але так-то далеко не літо.

Ти так замерзала, що тремтіла ще двадцять хвилин після команди «знято», і ніхто з цих наркош не додумувався дати тобі щось накинути

на такі тендітні плечі.

Я перший час кутав тебе у костюм жука – так, за задумкою сценариста, я трахався у костюмі жука, раз за разом втрачаючи цноту,

слава богу, що вони проміняли його на горілку вже на другий день зйомок.

Врешті-решт тебе довели – ти застудилася. І їм все ще було плювати: не плювати було мені, і я вже думав набити нахабну морду

того сценарюги, який тарбанив в двері нашого трейлеру.

Пиздуй в своє артхаусне пекло, тобі не місце в нашім раю, паскуда, але режисер повідомив, що оператор помер:

чи то від СНІДу, чи згнили ноги від крокодилу. Це спинило зйомки.

Я варив тобі імбирний чай: грошей на курку, аби зварити суп, не було, бо нам ще не заплатили наш гонорар, і, я так думаю, не заплатять.

Шматочок імбира дозволити собі зміг – і якось не думав, що спустив останнє.

Я вкрав тобі шарф з костюмерної, він був такий, що в нього можна завернути тебе всю двічі, але нічого: навіть сонце іноді треба зігріти.

Тобі було боляче розмовляти, але я сказав за тебе: «я знаю, що коли ти поправишся, ти зв’яжеш шарф в тисячу разів краще.

Пий чай, тримай, тобі має стати легше».

Я тоді вперше торкнувся твого волосся – я не подавав виду, але мені справді страшно було б втратити тебе в цьому пеклі

артхаусного фільму. Я дивився за вікно нашого трейлера – там холод і, наче зомбі, ходять ті торчки: сценарист, режисер, гример…

Вони не справжні, моє справжнє – тут. Я й не помітив, як взяв тебе за руку. Ми витримаємо – ми вирвемось з цього пекла,

я тобі обіцяю.