На пів темрява застилала все навкруги. Місяць майорів на нічному небі серед перших зірок. Він був чи не єдиним джерелом світла, що допомагав нічним гулякам знайти дорогу додому. Легкий літній вітерець майнув над узліссям до самого озера, де пошепотів серед трощі й полетів далі у гущу лісу, а звідти у широкий квітчаний степ, що уже поспів зануритись у дрімоту. Погулявши ще трохи по ланах широкополих він вернувсь до лісового озера, де з усіх усюд стеливсь цокіт цвіркунів. До нього поєднувався свист високого очерету та подекуди скрегіт старих ропух. Над озером та узліссям стелилась справжня нічна пісня, яку підхопив вітер і поніс далі у ліси, луги, поля та найближчі села.
Шурхіт гілок під ногами, якими всипана стежка до гаю. В далечіні юрба юнаків та дівиць гомоніли навколо великого опудала. Подалі від них, попід старою вербою, яка опустила свої китиці у стрімку ріку, сидів юнак. Він насолоджувався піснею яку приніс вітер від озера. Молодь десь позаду горланила пісні. Яскравий відблиск вогню з багаття освітлював здешню галявину. У пекельнім огні чахли яскраві квіти з вінка. Палали Марена та Купайло. Пісні затикали ворожі голоси нечисті, що ховалась в закутках тіней старих дерев. Серед темних стовбурів кружляла фігура. Вона то підходила блище то віддалялась.
Потрапивши на місячне сяйво юнак упізнав в ній юного хлопця з пишним вінком із трав та квітів і кошиком. Він дивився на похилу вербу ніби зустрівся з нею поглядом, а можливо розглядав юнака, що в цей час вивчав його. Погляд повернувся в глиб лісу, він ніби щось побачив і юркнув в той бік. Юнак підійшов до місця де стояла постать, а тепер лежав лиш вінок. В далечині на мить засяяло щось магічне й зникло. «В той бік бігло те хлопча? Що ж такого він шукав серед лісу вночі, один?»
«Цвіт-папороті» — шепотів вітерець з озера.
Стискаючи зелений вінець в руці й ламаючи під собою гілки, він біг, не знаючи куди й навіщо. Корч визирнув з пітьми надто несподівано. Юнак перечипився намагаючись перестрибнути його й налетів на хлопця. Тепер він заглядав йому в зелені вічі, не знаючи які вони і куди спрямовані. Грайливий місяць визирнув за хмар й освітив вродливого хлопця, його великі очі кольору зеленого гаю в яких юнак починав тонути. В них він бачив себе. Навколо них розкидані різні цілющі трави, поодаль плетений кошик під яким ховався цвіт. Гілочки втискались в землю під натиском долонь, розташованих паралельно від русої макітри. Хлопча певно здивувалось коли юнак прихиливсь обличчям до його близенько. Вхопившись міцніше він змінив їх місцями, лівиця стискала невелике руків’я, холодний аромат леза та цілющих вовчих ягід гуляв по одвірку розуму. Юнак повинен бути нажаханим, але нічого, окрім цікавості не відчував. Місяць так і не збирався ховатись серед пишних подушок. Вони мали змогу роздивитись одне одного. Юнак на дотик дістав вінець і поклав його на русу макітру. Цим діям дивувалися обидвоє. Хлопчисько опустив ніж подалі на землю, щоб не поранитись самому так і незнайомцю.
Витріщались до тих пір, як люд не розпочав цибати через багаття, в глибині якого лежали почорнілі від вогню квіти та солома.
Хлоп’я у вінку шмигнуло у бік кошика, ховаючи його від чужого погляду. Інший же хлопець подався збирати розсипані трави. Ні один не мовить ні слова. Вони лиш заважатимуть…
…По під рікою йшли молодиці. Вони дивились куди попливуть їхні квідчаті вінки. Чи не спіймає їх раптом якись хлопець.
Стара верба в своїх похилених вітах ховала від чужого ока. В ніжних обіймах один одного не було лячно, що їх помітять. Холодні губи торкались чужих, живих, гарячих. Пробавившись так доти поки юрба не пройшла повз і не стихла вдалечині вони вийшли з укриття. Люблячись та бавлячись так по всім лісі, у гаю та на березі озера всю ніч до холоду ранішнього туману, що котиться від ріки все далі й далі. Темна трава оброшується, як і босі ноги. Сівши поруч, тримаються за руки та споглядають у низ урвища. Високі ялини ще сплять поруч одна з одною. Інколи їх відділяють, то молоді сосни, то навпаки старі, як весь світ. На вітрові вони скриплят ніби лаються. У далечині на самісінькому обрії на межі біжит хвиляста доріжка, яку супроводжують високі тополі.
Юнак покинув споглядання, йому воно набридло. Хлопча ж не відверталось ні на мить, немов він більше їх не побачить.
Небо почало братись барвами. Не поспішаючи сходило сонце.
Юнак торкнувся підборіддя, повернув товариша до себе.
Губи сяяли усмішкою, хотілось до них пригорнутись, в той час у кутиках очей збирались сльози. Холодна рука витерла одну, але не полишила щоки. Погляд кружляв довколо поки не зустрівся з іншим. Хлопча немов дивилось крізь, юнак навіть оглянувся чи немає там нікого. Він нахилився блище для поцілунку, краєчком ока помітив щось у низу й зупинився, щоб поглянути. Прогулявшись поглядом по дну урвища, повернувсь до товариша. Та лиш поряд лежав вінець. На втомлених очах відбивалось світанку сонце.
«..Нехай мої холодні руки зігріватимуть твоє лице…»
Лиш п’ять секунд і ми з тобою знову незнайомці.
«..Та його дотик все ще на мої губі..»
Промінь сонця відбився від дзеркальної поверхні, юнак це угледів й побіг спускатись до низу залишивши низку на горі, на самоті…
Сподіваюсь було зрозуміло хто є хто, бо я полінилась давати їм імена. Пробачте й за помилки, ніченькою темною їх не помічаю.