- Перш за все, скажіть – що це в біса було?
Юнхо дивиться на пару напроти себе в очікуванні, хоча насправді не дуже-то й розраховує на те, шо йому до ладу щось пояснять.
Адреса з паперового клаптика привела його на інший кінець міста і, що дивувало і водночас лякало його, не так вже далеко від їхнього дому. На місці знайшлася невеличка двоповерхова будівля с акуратним стареньким фасадом – щось у стилі арт-нуво, якщо пам’ять його не підводить. Зверху – крихітні однушки з чепурними наружними квітниками. Знизу – якийсь магазин усілякого непотребу, пекарня та приміщення незрозумілого призначення, куди його, власне, і покликали ці двоє.
Джун хижо кривить губи і повільно крутиться на пошарпаному офісному стільці.
- Скажімо так: інколи важливі життєві рішення повинні прийматися з оглядкою на реальні можливості. І інколи ці самі можливості потрібно не просто створювати, а прискорювати прямо пропорційно бо певних потреб. Не думай, що справа в тобі, але нам пощастило, що сьогодні був саме ти, бо Юджин певною мірою передбачуваний і, чесно кажучи, це зовсім нецікаво. У будь-якому разі, твоя допомога була вкрай доречною!
- Це… Взагалі нічого не пояснює.
У кутку тяжко зітхають.
- Людською мовою це означає «спасибі, що вдало підвернувся під руку і тримай свою заслужену частку з цієї дурної афери» – Хва манить Юнхо до себе рукою та витяга з-під столу спортивну сумку.
- Сума скромна, проте лишити тебе зовсім без нічого було б моветоном. У Джуна черговий творчий приступ і в припадку власної геніальності він подумав, що було б весело обікрасти придурошного Міккі-власника-бару та гайнути кудись до Каліфорнії в одне рило.
- А ти?
На секунду Юнхо здається, що він сказав це занадто швидко, різко та занепокоєно. Проте пронизливий гострий погляд чужих очей спалахує маленькими грайливими іскорками, даючи право сподіватися на краще з можливого.
- Я поки не планував переїзд. До того ж, маю надію, що у мене в цей час будуть невідкладні справи.
- Наприклад?
- Наприклад, один дуже смішний але чарівний поліцейський покличе мене на побачення.
Це міг би бути ідеальний момент для супер інтенсивного флірту, та чужий регіт в момент збив усю атмосферу.
- У вас тут дуже супер цікаво звісно, але мій час теж не резиновий, тому давайте якось потім поговорите, да ок?
Іноді, дуже рідко, але все ж, Юнхо шкодує, що не носить табельну зброю поза роботою і не може нікого просто так пристрелити. Він поривається навіть сказати щось їдке, проте спонтанна думка перетягує всю його увагу.
- А чому ми зустрілися саме тут?
- О, бо це моя студія. Вірніше, це було нею, але оскільки я їду, то це буде просто приміщення, доки я не повернуся, або Хва його не продасть. Не знаю.
- Продай мені.
- Нащо тобі?
- Це не мені.
- Ти щойно сказав «продай мені».
- Продай мені, але не для мене. Це Юджину. Він давно хотів свій салон, а я маю якось віддячити за зустріч з найпрекраснішою людиною в світі, з якою ми до того ж йдемо на побачення.
- Оце в тебе вдячності звісно. А знаєш що? Нехай. Лиши собі – якшо дурна затія твого братця вигорить, може наб’є мені кльову татушку за рахунок закладу.
- Добре. Дякую.
Юнхо не встигає зібрати слова в голові до ладу, як вже лишається в кімнаті один, з виром розпорошених думок та обіцянкою Хва подзвонити, як тільки він дістанеться додому.
Юнхо вперше відчуває, що не пожалкує про своє очевидно дебільне рішення, навіть якщо виявиться, що в цей час Юджин зруйнував іншу частину його життя вщент. Скільки б вони не сварилися, не потурали один одного кожною дрібницею, не зривали голоси в чергових скандалах, а він таки любить єдиного живого члена своєї родини. І якщо у нього є, нехай і дивна, але все ж можливість зробити його бодай трішки щасливим – він не має права нею не скористатися.
До речі про Юджина.
Телефон підозріло мовчить, і якшо сам близнюк не великий любитель навіть писати, не кажучи вже про дзвінки, то те, що Мінґі також мовчить, не може не напружувати.
У будь-якому разі – спочатку додому, а потім все інше.
Ледь перетнувши поріг Юнхо чує з боку кухні копошіння, якого, на його думку, там не має бути. Чон бере до рук ложку для взуття і намагається ступати якомога тихіше. З кухні лиш гучніше цокає та кряхтить. Якщо це якийсь квартирний злодюжка, то він або повний дурень або настільки сильно в себе вірить, що вирішив поснідати в чужій хаті. Юнхо видихає через рот і рахує до трьох.
- Та блять!
Ложка у руках рефлекторно смикається і зависає у повітрі.
- Мінґі? Ти шо тут забув?
- Юнхо? А ти коли зайшов?
- Це моя квартира. І я перший спитав!
- Та нас Чонхо підкинув, хвилин з п’ятнадцять тому. Чуш, там чайник закипів, ти мабуть голодний, як собака. На тебе погріть?
- Буду дуже вдячний. Ти кращий напарник в світі. А де моє горе?
- Джин валяється у вітальні, іди побалакай з ним.
Юнхо прищурюється і уважно дивиться на хлопця перед собою.
- Чого це у тебе морда зробилася така хитра? Що вже сталось, поки мене не було?
Мінґі лише хмикає собі під ніс.
- Не скажу. Сам піди спитай.
Юджин справді знаходиться у вітальні – на підлозі під відкритим вікном. На секунду Юнхо навіть допускає погану думку про те, що той встиг десь об’їбатись і тепер ловить приколи, проте жодних інших явних ознак наркотичного сп’яніння Чон не бачить, а тому поспішає покинути цю темну думку, підходячи ближче і вмощуючись поряд з братом.
- Гей.
Юджин на секунду морщить носа та відкриває одне око. Він не виглядає роздратованим, наляканим або засмученим. Він посміхається. Не як завжди, самовпевнено та трохи зневажливо, а як у дитинстві, коли вони ще справді один одному посміхались.
- Привіт.
- Привіт. Як ти?
- Добре. Втомився, але все добре. Ну й муторна ж у тебе робота, Юнні, просто жах якийсь.
- Ну да, не те що в тебе. Там тільки встигай коригувати плани по вітру чужої хмільної думки.
- Та да.
За вікном чути наростаючий ранковий шум. Люди вже встигли прокинутись, і тепер сунуть по своїх справах: хто на роботу, хто до школи, хто у світле майбутнє, а хто у невизначене теперішнє, у невідомість нового дня і ще далі. Вони сидять у цій тиші серед музики життя, насолоджуючись магією такого рідкого моменту.
- Я купив тобі місце під студію. Хвилин за двадцять звідси, якщо пішки. Там і пекарня поряд, не будеш голодний. – Юнхо піднімає руку і поволі розбирає скуйовджене волосся в Юджина на голові. Той дивиться на нього величезними цуценячими очима – такими ж, як і у нього самого.
- Правда?
- Угу.
- Здорово… А я тобі підвищення заробив.
Добре, можливо просто зараз цуценячі очі в Юнхо набагато більші, ніж в Юджина.
- Як?
- Пощастило.
Вони мовчать ще якийсь час, розмірковуючи про щось своє, аж доки втомлений від очікування та гарного виховання Мінґі ледь не силою витягає їх на кухню до сніданку. Чай цього дня здається незвичайно зігріваючим, а їжа – по-сімейному смачною. Вони сидять за столом, розмовляють, сміються, дивуються та радіють. Вперше за довгий час.
Можливо, ці вісім годин й справді були не найгіршою їхньою ідеєю.