Глава 7. Настільна гра

— Ого!.. — Ліанн спантеличено покрутив головою. — Я не очікував від маленького міста таких розмахів!

Ліанн та Еміл прибули до місцевого торгово-розважального центру. Він був виконаний у гарному скляному стилі, що переплітався з незграбним мінімалізмом. У широких коридорах зустрічалося багато альф та омег, які йшли у супроводі домашньої обслуги, що несла всі покупки. Судячи з зовнішнього вигляду, місцеві жителі міста більше займалися сім’єю та роботою, ніж світським життям: у столиці зазвичай кожен намагався виглядати з голочки, а тут дозволяли собі вільності та в’язані кардигани.

Ліанн одягнув сірий приталений костюм із чорними смугами на рукавах і коротким піджаком — і, певно, трохи перестарався. Студенти теж зустрічалися по дорозі, проте вони були поглинені гаджетами, покупками до навчання або просто сиділи в кафешках, і ніхто не звертав на увагу уваги.

— Заняття ще не закінчилися, — сказав Еміл. — Тому, мабуть, не доведеться стояти у чергах.

— Чергах?.. — не зрозумів Ліанн. — Точно! Я не дав тобі доступу до банківської картки. Простіше розплачуватися через телефон і відразу.

— Але…

— Все добре. Це для мого комфорту.

«Але доступ до банківської картки – це така честь! Це довіра! — щасливо подумав Еміл. — Не те, щоб у мене була можливість поцупити гроші — такого не буває, — але все ж таки! Хіба доступ надається тимчасовому слузі? Чи можу я мріяти про постійну роботу? Потрібно старатись і все буде! Я на правильному шляху!»

Натхненний Еміл засів за Ліаннном з почуттям виконаного обов’язку. Вони пройшли через лави з одягом, іноді заглядаючи на новинки сезону. Еміл не цікавився одягом — мода для бет була йому до душі, — але було цікаво дізнатися смак Ліаннна краще.

— Так, вибір не з кращих… — несподівано сказав Ліанн.

Для Еміла це було відкриття. Йому було складно уявити місце, де більший і кращий вибір для одягу.

— Ти бував у столиці? — спитав Ліанн. — В Емілтоні так багато висоток та надземних майданчиків, що складається відчуття вулика, а не примітивного передмістя, як тут. Втім, місцеве місто налаштоване на студентів, яким ніколи розважатися.

— Я ніколи не бував у Емілтоні, — заперечливо мотнув головою той.

— Дивно! Твоє ім’я перекладається як «з Емілтона», а ти не бував там!

— Моє ім’я має значення?

Ліанн зупинився, вдивився в здивоване обличчя Еміла, а потім дзвінко засміявся. Еміл розгубився.

— Гаразд, гаразд, — заспокоївшись, махнув рукою Ліанн. — Мене щиро розчулює твоя простота, так би мовити. Ти навіть не цікавився власним ім’ям!

— А потрібно?

— Зворушливо як!

Еміл знизав плечима. Його назвали першим-ліпшим ім’ям, як і більшість бет — навіщо шукати в цьому сенс?

— А що означає ваше ім’я?

— «Витончений», — Ліанн картинно підняв руку в драматичному жесті. — Хіба не підходить?

— Ще й як.

— Дякую!

Еміл розгублено посміхнувся. Йому подобалося проводити час із Ліаннном, проте не міг точно відповісти навіть самому собі — чому?

Вони піднялися на другий поверх. Перед поглядом з’явився відкритий магазин з білими скляними полицями, заставленими різними сувенірами, наборами та іншими подарунками. Вибір виявився величезним: від банальних статуеток і до веселих прикрас. Еміл не знав, навіщо ці предмети потрібні. Йому вистачило б листівки.

Він підняв першу листівку до рук із чарки із зображенням милої ласки. Усередині його зустрів невеликий вірш:

«Нехай тобі насниться ніжне, біле, ласкаве звірятко —

Воно погладить твою попку ти покличеш його «татко»,

Поцілує тебе в шию і потім ще в животик,

Потім спуститься трохи нижче і…

Добраніч! Твоє звірятко!»

Еміл замислився, пробурчавши під ніс:

— Який у цьому сенс?..

Ліанн заглянув через плече (через що Еміл здригнувся від несподіванки), а потім знову засміявся. Він відібрав у Еміла листівку, наче непридатну іграшку у дитини.

— Ти просто чарівний, — сміючись, сказав він. — Твоя невинність може налякати, якщо згадати, скільки нам років.

Еміл задумався, а потім розплющив очі від усвідомлення:

— Так річ у вульгарному підтексті!

— Саме так, — Ліанн поставив листівку на місце. — Здогадався напрочуд швидко, яка розумниця.

Ліанн відволікся на кришталеву кулю із зображенням голографічних сердець усередині, а Еміл безпорадно дивився перед собою.

Розумниця. Безневинне слово сказане в іронічному ключі. Але чому ж так спалахнули вуха?

— Ці серця здаються мені пережитком минулого, — буркнув Ліанн. — Боюся, подаруй я таку дрібничку своєму альфі, як на свій день народження отримаю подарунок гірше. Квіти або коробки цукерок. Стереотипний жах. Ні, я народився не для того, щоб мені дарували дешеві сувеніри.

— Ви навіть приблизно не знаєте, чого потрібно шукати і в якому відділі? — заспокоївши подих, спитав Еміл.

— Щось дороге.

— О… Ну так, тепер стало простіше.

— Не знущайся.

— І не думав.

Еміл легко усміхнувся, оглядаючи полиці. Йому було напрочуд легко розмовляти з Ліанном. Якби на його місці хтось інший, то Еміл би не дозволив собі так легковажно ставитись до наказів. Якщо він взагалі так ставився до них.

— Можливо, краще подарувати йому планшет чи щось того типу?.. — Ліанн почухав скроню. — Тобто… Він часто біситься і розбиває перше, що потрапить під руку. Не здивуюсь, якщо це виявиться планшет.

— Виходить, що на свій день народження ви отримаєте гаджет.

— Чорт… І справді… — Ліанн знову замислився. — Знаєш, я навіть не впевнений, що сам розумію, чого мені хотілося б… Тобто… У мене є все, що потрібно. А більшого й не вимагаю. Якби можна було подарувати щось… не зовсім матеріальне… Важко пояснити.

Еміл постарався придумати щось цікаве, проте він ніколи не стикався з подарунками. Ні, дріб’язкові подарунки — на кшталт саморобних листівок чи пісень — були ще з часів притулку, але, мабуть, альфі не можна просто подарувати пісню.

— А що б ти хотів? — несподівано спитав Ліанн.

Еміл здивовано глянув на нього.

— Я не потребую подарунків, тому не зможу порадити нічого практичного.

— Але ж має бути щось. Навіть якщо тобі це не потрібне.

— Я маю інші поняття про подарунки.

— Колись уже, — Ліанн легко штовхнув його ліктем. — Що викликало б у тебе радість?

— Настільна гра.

— Чого?

— Кажу ж, у нас дуже різне бачення світу, — Еміл незворушно знизав плечима, вже шкодуючи, що озвучив власну думку. — Вибачте, пролунало безглуздо.

— Скоріше незвичайно… — розгублено відповів Ліанн. — Настільні ігри… Як для дітей?

— Є й для дорослих.

— Це…

— Без вульгарного підтексту.

— Тоді в чому інтерес?

— В атмосфері, — охоче пояснив Еміл. — Можна зосередитися на одній грі, пізнати один одного краще, а заразом і повеселитися. Принаймні, в дитинстві мені дуже подобалося грати в подібні ігри з однією людиною… Він часто приносив щось нове. Було щонайменше цікаво. Однак не думаю, що Вам буде так само цікаво, як мені.

Ліанн задумливо почухав підборіддя.

— Ну… Чому б не спробувати?

Еміл приречено видихнув:

— Це буде моя вина…

— Не будь таким категоричним. Навчиш мене грати?

— Як забажаєте, однак…

— Та годі вже! Я, на твою думку, зовсім розпещений?

Еміл промовчав, але Ліанн правильно розцінив уникнення відповіді. Ліанн не образився, адже й сам розумів, що для бети будь-який омега буде розпещеним. І це природно.

Вони пройшли у відділ із настільними іграми. Так як попит у звичайний час був невеликий, то й вибір виявився мізерним. Тим не менш, Еміл вибрав упаковку гри під назвою «Молода сім’я», аргументуючи це простою:

— Це як тест, який показуватиме, якими будуть ваші стосунки в рамках інституту сім’ї.

— Звучить якось дивно… — Ліанн спробував прочитати опис гри, але нічого не зрозумів. — Ігрове поле, кубики, фішки, картки… Як це взагалі?

— Ви не зобов’язані купувати це.

— Але ж мені цікаво, як це працює!

— Не думаю, що настільна гра підійде для подарунка альфі… Зрештою, важко передбачити реакцію іншої людини.

— Я розумію, чому ти так кажеш, — Ліанн опустив коробку, натякаючи тим самим, що вирішив її придбати. — Деймар не завжди вибагливий виродок.

— Я б ніколи не назвав… — поспішив повідомити Еміл, але Ліанн розуміючи махнув рукою:

— Та годі. Давай спробуємо зіграти в гру, якщо сподобається мені, то і Деймару теж сподобається. Я не визнаватиму, хто допоміг мені з подарунком. У такому разі він не стане упереджено до нього ставитись.

Еміл полегшено видихнув. Однак він сумнівався, що настільна гра зможе сподобатися хоча б Ліанну. Зрештою, в дитинстві Еміл любив подібні розваги просто тому, що йому не потрібно нічого більшого.

Він пам’ятав, як вся група дітей радісно стрибала на місці, коли Альмі приносив нову гру. Усі сідали в коло, ділилися на гурти, щоб зіграти. У ті моменти Еміл почував себе частиною однієї великої сім’ї. Тільки тому йому подобалося грати в настільні ігри — йому не потрібна була перемога. Зовсім ні.

***

Вечір видався напрочуд приємним. Еміл і Ліанн розмістилися за обіднім столом у кімнаті останнього. Спочатку Еміл пояснював правила і показував, як кидати кубик і «ходити» фішкою. М’яке світло, що виходить від лампочки, надавало атмосфері якогось відокремленого затишку.

Ліанн не відразу, але вникнув у суть гри. Вже в середині поля він старанно продумував кроки наперед, занурившись у сюжет. Поки що виходило так, що мав карту фінансів, а Емілу — карту з дітьми. У результаті Ліанн потрапив у ситуацію, яка здавалася йому нетиповою для омеги.

— Так, постривай… — повагався Ліанн. — Тобто, мені потрібно виділити гроші для дитячого садку?

— Угу, — кивнув Еміл, оглядаючи свої карти. — Один із дітей хуліган, і він розбив вікно.

— О мій бог… З цими дітьми одні витрати! Постарайся якось вгамувати їх!

Еміл кинув кубок, пройшов потрібну кількість кроків і дістав чергову карту з колоди.

— О… — похмурнів він.

— Що?

— У нас ще одна дитина.

— Як вони так швидко народжуються? — здивувався Ліанн, судомно перераховуючи карти з грошима. — Чи є тут поняття контрацепції?

Емілу здавалося іронічним, що діти дісталися саме йому. Він намагався зрозуміти, як краще продумувати ходи, проте це виявилося складно.

Він подивився у бік годинника і підвівся:

— О, вже десять вечора! Ви, мабуть, дуже втомилися!

— Ану, сядь на місце! — зажадав той. — Ми не дограли!

— Але вже пізно…

— Еміле! У нас четверо дітей! Один з яких заслуговує на порку! — Ліанн суворо постукав по столу. — Виховання на твоїй совісті!

Еміл розчулено зітхнув, а потім повернувся на місце.

— Я б не зміг таке зробити з дитиною.

— Він заслужив! Розбив вікно!

— Можливо, варто спитати, навіщо він так зробив? Можливо, одна розмова означатиме для нього значно більше, ніж прочуханка?

— Роби з нашими дітьми що хочеш, аби вони не нервували мене.

— Як завгодно.

Ліанн видихнув, розуміючи, що занадто захопився.

— У тебе краще виходить бути татом, — сказав він. — Схоже, я надто суворий.

— Отже, треба бути суворим.

— Зовсім ні… Тобто… Я згадую батька, і ти значно більше схожий на нього в цьому плані, ніж я.

— Ви просто недооцінюєте себе, — Еміл усміхнувся. — Я впевнений, що своїх власних дітей Ви любитимете достатньо, щоб виховати чудових людей. Гра грою, але в житті все набагато складніше.

— Куди складніше?.. — спантеличено промимрив Ліанн, поглядаючи на фінанси. — Дуже сподіваюся, що в сімейному житті ролі не буде розподілено так чітко. Інакше я збожеволію.

Еміл беззвучно посміявся.

— А хіба ж у житті не так? — спитав він. — Між альфою та омегою хіба немає ролей?

— Так, нас до цього готують… — непевно знизав плечима Ліанн. — Але якщо подумати, то найчастіше ми діємо спільно. Так, іноді ми беремо на себе різні завдання, але це не означає, що альфа не може займатися дітьми, а омега фінансами. Усі індивідуально. Омега неспроможий завжди виконувати роль альфи, а альфа — омеги.

— Чому?

— Відбувається емоційне вигоряння. Теоретично омега може керувати великими підприємствами, проте втомлюватиметься в рази сильніше, поки не загнеться. Альфи ж зовсім позбавлені високих творчих навичок, тому їм буде складно у вигадуванні деяких планів, у яких немає конструктиву, — він знизав плечима. — Якщо ми раптом почнемо мінятися ролями на постійній основі, то знову запустимо світову кризу. Мене влаштовує відведена мені роль, правда. Просто я не впевнений, що зможу з гідністю виконувати її.

Еміл закивав:

— Звісно, зможете! Просто Ви ще не набралися досвіду, тому сумніваєтеся. Це абсолютно нормально.

— Дякую. Ти хороша людина.

— Ви надто добрі до мене.

— Знаєш, тобі не обов’язково бути настільки офіційним. Хоча б поки що ми наодинці, — Ліанн говорив цілком дружелюбно. — Я не маю наміру псувати тобі життя.

— Я й не думав про таке, — здивувався Еміл.

— Ще б пак, — він легко посміхнувся. — Ти завжди був такий?

— Яким?

— Добрим, мабуть. Не знаю, але, наприклад, домашня прислуга поводиться більш розкуто. Може, через вік?.. Однак вони жартують між собою і іноді навіть смішно!

Еміл поблажливо посміхнувся:

— Ви правда вважаєте, що з друзями я поводжуся так само стримано?

— У тебе є друзі?

— Лише кілька близьких.

— Ого … — Ліанн задумливо почухав скроню. — Виходить, уже більше, ніж в мене.

— Ви багатьом подобаєтеся і з багатьма спілкуєтеся.

— Аби не виставити себе зарозумілим снобом. Здебільшого мені не потрібні друзі. Але я здивований, що є люди, з якими ти можеш почуватися вільніше. Тобто… Мені здавалося… Ти зрозумів…

Еміл не зрозумів, але не наважився перепитувати.

— Просто я знаю друзів із самого дитинства, а Ви приїхали вчитися в нове місце зовсім недавно. Дайте собі час, — заспокійливо сказав він. — Не одразу, але потрібні люди знайдуться.

— Боже, ти такий славний… Мені подобається. Давай закінчимо гру. Я переконався, що це буде гарним подарунком, якщо хочу побачити Деймара з іншого боку.

Еміл кивнув головою.

«Сподіваюся, ви побачите, що він не така вже й хороша людина, як Вам здається…»