Повернутись до головної сторінки фанфіку: Амбіції, Довіра, Помста

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

На світанку, ясна річ, ніхто нікуди не вирушив. Обидві розімліли одна в обіймах одної і прокинулися з криками аж тільки опівдні. Марцела, збуряковіла і обурена до глибини душі, пожбурила в Телму подушкою.

 

 

 

 

— Ти! Т-ти! 

 

 

 

 

Їй навіть слів забракло описати свій гнів як на Телму, яка вирішила уві сні притиснути Колючку до себе, так і на себе, бо їй, несподівано, сподобалось. Уперше за роки Марцелу не мучали кошмари про минуле: не снилася зруйнована хатинка, батьки попід уламками стін… 

 

 

 

 

Уперше за роки свого скромного життя вона прокинулася спокійною та бадьорою, хоч і з крадійкою під боком. І це дратувало найбільше. Телма не мусила бути заспокійливою чи теплою. Між ними тяглася ще й нездоланна прірва під назвою «королівський закон». Той точно не схвалював стосунків сумлінних хранителів правопорядку із всілякими волоцюгами. Який ж бо то закон буде, якщо всі його ігноруватимуть? Марцела не знала.

 

 

 

 

Знала тільки те, як дратує Телма самим тільки своїм існуванням. Хоч і не так сильно, як раптове шкряботіння у двері. 

 

 

 

 

— Кого там, в біса, притягло? — незадоволено буркотіла Марцела доки взувала чоботи і зістрибувала з ліжка, – Вас не вчили сту… Лохинко?

 

 

 

 

У дверях сиділа кішка з конвертиком, прив’язаним до нашийника. Зі зневагою вона сяйнула сапфіровими очицями, застрибнула на білосніжне простирадло під зойкіт господарки. Зібрав всю свою котячу байдужість до неї, Лохинка почала вилизувати брудні лапи і нявкати — скаржитися на важкий шлях. Телма забрала в «листоноші» конверта і сіла за стіл.

 

 

 

 

— Це від пані Венеціан? — обережно запитала Марцела. Швидко пробіглася поглядом між дрібненьких рядків, виведених з абсолютною любов’ю. Від конверта все ще можна було вловити аромат парфумів, хоч і набагато слабший, ніж в маєтку. Телма кивнула, — Щось сталося?

 

— Вона пише, що наші з тобою витівки не залишили її байдужою. Пише про швидке повернення, бо вчора після нашого від’їзду послала за знайомим кравцем. На бал буде в чому їхати, обіцяють одяг вищого класу. Ще б не обіцяли, — захихотіла Телма і зіщулилася, — Хорену ще хай спробують обманути. 

 

— Це все? 

 

— Ні. Приходив наш великий Шер Маркус, шукав тебе. Тебе здали, Колючко. 

 

— Ох-х-х-х…

 

 

 

 

Марцела з’їхала на підлогу і закрила руками обличчя. 

 

 

 

 

— Тепер я точно трупак! Казала ж — срана ідея, божевільна і… — посипалися репетування Дей-Костанцо. Телма присіла поряд, — Це все твоя провина! Змусила мене погодитись, а зараз…

 

— Не трупак. Страти у Шер-Босарі не просто так нема, нагадую. Тут є додатково лист від нього, особисто тобі. Хорена просила мене його не читати, тому…

 

— Дай сюди! 

 

 

 

 

Марцела вихопила папірець з рук Телми і почала читати листа від Маркуса. Рядків про звільнення, на диво, в ньому не знайшлося, судячи з розслабленого видиху детективеси. 

 

 

 

 

— Хоч одна хороша новина. До кінця справи мене не виженуть, — натягнуто-веселим тоном Марцела сповістила Телму.

 

— Є і погані новини? — спокійно запитала та. Стурбовано торкнулася плечей Марцели, які дрібненько тремтіли точно не від спокуси перед завданням, — Ти можеш поділитися, якщо хочеш. 

 

— Нам ще їхати, а потім опитування і все таке… Пішли, — озвалася Марцела голосом, сповненим порожнечі і погано прихованої злості. 

 

 

 

 

Більше запитань від Телми не було. 

 

 

 

 

***

 

Відвідувачів внизу юрмилося вже набагато менше, ніж учора. Чолов’яга за шинквасом і досі протирав келих. Хазяйка поралася десь нагорі. З присутніх в око впадав хіба що відсторонений від усіх лицар у зеленому шалику. 

 

 

 

 

— Отже, — на думку Телми, Марцела точно не вміла удавати з себе щонайменше не засмучену, — Після повернення розділяємось: я до маєтку, ти…

 

— До постраждалих, зрозуміла, — Телма вхопила тарілку крекерів і з безтурботним виразом обличчя закинула собі до кишені кілька, ще й передала один Лохинці під стіл, — Що? Це стратегічний запас. 

 

— З такими стратегічними запасами забудеш, що снідати зібралася. Не ти мені казала що головне — виспатися і поснідати?

 

— Ем-м-м… Ніби ні. 

 

— А… Д-добре… А ми точно повернемось пообіді? Може, є шлях коротше? — Марцела нетерпляче човгалася на місці. Телма знизала плечима.

 

— Тракт особисто ти будеш сушити і заодно з ним – короткий шлях. Так, він є, — цього разу вона навіть кашу погодилася їсти. Все, що не гречана, перлова каша чи булгур, приваблювало Телму не менше за золото, — Але туди після дощів краще не суватися. 

 

— Зрозуміло… Дозволь спитати? 

 

— Так?

 

— Тво… Кхм. Пані Сінтія, як з нею порозумітися?

 

 

 

 

Телма все ж вхопила те, як осіклася Марцела при попередній згадці її матері і обійшла той самий гострий куток, яким поранила її. Усміхнулася: 

 

 

 

 

— Насправді неважко. Добре, що Демосфен на Дальніх. З ним ти б і хвилини не протягнула…

 

— А раптом? — з надією спитала Марцела. Телма зітхнула. 

 

 

 

 

Тонкі пальці підхопили кінчик рукава і потягли догори. Тканину навіть не довелося прибирати повністю: Дей-Костанцо і без цього бачила бліді риски шрамів на шкірі. За секунду Телма сховала їх знов. 

 

 

 

 

— Ці шрами в мене не тому, що я стала крадійкою. Вони від того, що я була донькою, — з невеселою посмішкою пояснила Телма, — Теж плекала надії, що може він зміниться. Або щось його примусить змінитися, але ні… Порозумітися з ним? Ха-ха… Наївні мрії. 

 

— Ти дуже багато пройшла в житті, хах?

 

— Не більше за тебе, Колючко…

 

 

 

 

Деякий час Марцела мовчала і сьорбала чай з глиняного горнятка. Після чого, нарешті, підняла очі. 

 

 

 

 

— Останнє питання. Чому ти стала крадійкою? 

 

— А це історія на інший раз, — засміялася Телма і піднялася. Потім — жартома вклонилася і простягнула руку Марцелі з хитрою усмішкою, — Нам ще їхати з’ясовувати, моя пані. 

 

 

 

 

Вони мовчки спрямувалися до стаєнь, де на них чекав вже осідланий Волошка і рив копитом землю. Марцелу підсадили на коня відразу. Телма ж сіла позаду і вхопила вуздечку. 

 

 

 

 

— Заїдемо дорогою до якого-небудь ювелірного. В мене аж руки печуть як хочеться щось вкрасти, — повідомила крадійка і отримала по носі, — Гей! 

 

— З тобою все ще я і перспектива гнити у в’язниці до скону, нагадую, — усміхнулася Марцела і видихнула з легкістю, — Може, цей… Хоча, забудь! 

 

 

 

 

Телма обережно обхопила руками червонющу від бентеги детективесу. 

 

 

 

 

— Можна? Бо ти випадеш із сідла, загубишся ще і додомки не прийдеш.

 

— Т-так… Але тільки на цю дорогу! І поїхали вже!

 

 

 

 

***

 

Пообіді Телма кружляла кварталами в спробах відзнайти будинок хоча б когось з постраждалих. Зазвичай, вона користувалася для цього дахами, але Марцела дуже твердо порекомендувала не привертати до себе зайвої уваги і йти так. 

 

 

 

 

Квіткарню та пекарню знайти було надзвичайно важко. Такі магазинчики обмежувалися маленькою вивіскою і розташовувались там, де легше за все сплачувати оренду. Телма таким не надто цікавилася, хоча й помітила закономірність: чим більше магазин — тим легше там ховатися і більше шансів знайти щось цінне. 

 

 

 

 

Вона повертала то ліворуч, то праворуч, аж поки не зупинилася. Увагу її швидко привернув маленький натовп біля квіткарні. В око впали і засохлі квіти, які без слів казали Телмі, що саме тут відбувається. Зі смертю магії помирало і те, що нею підтримували. Мабуть, тоді ці квіти привертали до себе багацько уваги і квітли досхочу…

 

 

 

 

У повітрі вона вловила тяжку жалобу. Деякі з натовпу плакали, деякі – з порожнечею дивилися кудись. Телма перевела погляд і помітила труну просто на бруківці. Зачаїла подих і почала слухати. Питання здавалися тут зайвими: все необхідне і так сочилося звідусіль. 

 

 

 

 

— Бідна дитина… їй б ще чаклувати і чаклувати. 

 

— Той, хто це зробив, мусить нести покарання! Чому королівські вартові нічого не зроблять? 

 

— Іноді думаю про те, як непогано було б повернути страту… Його Величність просто безхребетний ідіот!

 

 

 

 

Телма максимально відсторонилася від зневіри, яка кружляла поміж кожним членом цього натовпу. Вона не знала нікого звідси, ще й не була впевнена у тому, що здатна співчувати. Помітила вдалині згорблену чоловічу фігуру. Кинув останній погляд на брюнетку у труні, Телма помчала до нього. 

 

 

 

 

— Перепрошую, пане?

 

 

 

 

Чолов’яга повернувся до неї. В очах його не було нічого, крім порожнечі. В повітрі тхнуло алкоголем. 

 

 

 

 

— Що, нарешті візьметеся за цю справу? Після того, як моя нещасна… 

 

— Ні-ні-ні, я не з королівської варти, — заперечно хитнула головою Телма, — Проста небайдужа добродійка, яка проходила повз. 

 

— Еге… Якби ж кожен у Шер-Босарі кожен був таким небайдужим добродієм… 

 

 

 

 

Запитувати людину в жалобі про деталі смерті його близького — жахлива ідея, Телма впевнилася в цьому. Натомість, в руку чоловіка із дзенькотом влігся шкіряний мішечок. 

 

 

 

 

— Це небагато, але на перший час, думаю, буде достатньо. Мої співчуття…

 

— Ні-ні-ні-ні, не варто…

 

 

 

 

Та Телма вже зникла. На розмову з пекарем вона і не сподівалася: не виключено, що той закінчив так само. Вона пригадала, з яким жахом в очах слухала від Раґни історії про людей, втративших можливість чаклувати. Життя таких перетворювалося в Шер-Босарі, столиці магії, на справжнє пекло…

 

 

 

 

Зачинена пекарня на розі вулички привертала до себе не менше уваги, ніж дівчина у труні. Забиті дошками вікна; люди, які тихенько спішили собі і намагалися не дивитися в бік крамниці. Від цього видовища в Телми пробіглися дрижаки. Постала необхідність провітритися…

 

 

 

 

— Пані! Пані, чуєте? 

 

 

 

 

Телма ледь відкрила очі. Над нею стояла налякана служниця Раґна і уважно роздивлялася її. Напоготові тримала цілющу формулу. 

 

 

 

 

— Що сталось… 

 

— На вас напали… на пана Демосфена також. Здається, у вас кинули закляттям. 

 

 

 

 

Телма ще не знала, що саме взамін дасть їй богиня в обмін на магію. Втім, раділа. Накреслила у повітрі формулу і…

 

 

 

 

Нічого не сталося. Руни просто розсипалися, а Телма втомлено усміхнулася. Раґна з нерозумінням дивилася на юну пані. 

 

 

 

 

— Чому ви радієте? 

 

— Немає магії — немає і нудних уроків! Нескінченних тренувань також! Я тепер можу бути вільною! 

 

 

 

 

Як же недовго тривав її тріумф. Радість обірвалася з першим тренуванням на світанку. 

 

 

 

 

На даху, як не дивно, панував спокій і тиша. Знову з’являлося відчуття зверхності, ніби вона — одна-єдина тут, а проблеми загубилися десь внизу серед метушливого натовпу. Телма мружилася на сонці і слухала спів птахів, який не доринав до землі через шум у королівстві. Ідилія…

 

 

 

 

Зруйнувала все раптова дівчинка, що вилізла через віконце мансарди на дах і ледве не впала. Телма ледь встигла схопити її за комірець і відвести подалі від слизького краю. Та мовчки похнюпилася.

 

 

 

 

— Малечі, взагалі-то, не можна на дах, ти хіба не знала? — вичитувати незнайому дівчинку — навряд гарна ідея, та, втім, крадійка не могла так просто цього облишити, — Щось сталося?

 

— Пробачте, я-я шукаю сестричку… 

 

— Гм, он як… Як виглядає твоя сестричка? 

 

— В неї добрі-добрі очі, теплі руки і м’яка усмішка! — з готовністю відповіла дівчинка. Телма криво усміхнулася подумки: такому наївному і ніжному опису могло відповідати щонайменше пів Шер-Босару, — Вона вміє лікувати! Точніше… вміла. 

 

 

 

 

Телма сіпнулася. Точно все почула правильно і вуха їй не збрехали?

 

 

 

 

— Вміла? — запитала вона, ледь стримав бажання бігти чимдуж і шукати останню нещасну. Дівчинка кивнула, — Так, послухай, давай ти обережненько зараз спустишся, а я приведу тобі твою сестричку, добре?

 

— Добре! Дякую, тьотю з неба! 

 

 

 

 

Телма усміхнулася наостанок і побігла дахом, підганяючи себе думками. Дах плюс дівчина без сенсу життя — поганий мікс, дуже і дуже поганий! Якщо ще й ця зачіпка вислизне…

 

 

 

 

Крадійка завмерла. Коли це людське життя стало звичайною зачіпкою для справи? Коли магія стала вище за можливість прокинутися і піти у трактир чи деінде, просто зробити щось улюблене? Телма ніколи не замислювалася, чим саме була магія для кожного шер-босарця, але зараз…

 

 

 

 

… Вона злилася. Настільки, що аж зуби скрипіли, а руки стикалися в кулаки. Все, що дала магія особисто Телмі, містилося в зламаному дитинстві, тягареві очікувань батька і болі, але вона позбулася цього. Зберегла себе, хоч і стала працювати в темряві. 

 

 

 

 

«Чому ти стала крадійкою?». 

 

 

 

 

Бо зненавиділа магію, яка просочилася в кожен куток життя материка. Бо прагнула показати, що сила шер-босарців водночас була і їхньою слабкістю і не скористатися нею — значило втратити можливості. 

 

 

 

 

Бо, зрештою, хотіла. 

 

 

 

 

Дівчина стояла на самісінькому краї одної з веж. Боязко дивилася вниз, наче сумнівалася чи чогось шукала. Зрештою, усі, хто вирішував накласти на себе руки, виглядали в очах Телми саме так. Вона дивилася в спину дівчини, аж поки не привернула до себе увагу тихим кашлем. 

 

 

 

 

Все ж, не вмерла здатність співчувати. Телма подумки поглянула в небо. 

 

 

 

 

«Пробач, Лурене, але сьогодні ти залишишся ні з чим. Двох душ достатньо». 

 

 

 

 

— Перепрошую? 

 

 

 

 

Лікарка стріпнулася, наче її спіймали, щонайменш, за злочином. Телма підняла догори руки, ніби показав, що не озброєна. Раптом дівчина подумає собі щось і стрибне вниз.

 

 

 

 

А сестричка просила знайти її. Не допомогти відійти на той світ. Лікарка дивилася на крадійку з переляком і ворожнечею. 

 

 

 

 

— Важкі часи, хах? — обережно запитала Телма, але не підійшла. Боялася злякати дівчину і зробити гірше. Все ж таки, під ногами — з десяток метрів, падіння буде дійсно жахливим.

 

 

 

 

Серце несамовито билося у грудях, навіть сильніше, ніж зазвичай під час крадіжок. Лікарка дивилася то на Телму, то вниз. 

 

 

 

 

— П-прийшли насміхатися з моєї безпомічності? Шукайте собі іншу жерт-тву… — нарешті прошепотіла вона крізь сльози. Телма спробувала окреслити хоча б коло. Те розвіялося, хоча крадійка навіть не домалювала формулу. Обличчя лікарки миттю змінилося, — Т-то ви…

 

— Так. Також без магії, - спокійним тоном проказала Телма, — Я, звісно, не наполягаю, але можливо, є щось, що я можу зробити для вас зараз?  

 

— Я… Я не знаю… ч-чесно хотіла допомогти людям, лікувала їх… Ал-але…

 

 

 

 

Без жодних слів Телма розставила руки і запросила дівчину в обійми. Та безсило припала до чужого плеча і, нарешті, дала собі волю. З вуст її полинув потік: і що родина тисне, і суспільство також, і колеги дивляться, як на хвору. Телма слухала і вдумливо гладила дівчину по голові. Зрештою, саме цього їй не вистачало. Простого розуміння. 

 

 

 

 

Ніхто не хотів чути «я не можу чаклувати». Пошкодження зовнішнього профілю миттєво сприймалася як смерть. 

 

 

 

 

Демосфен, як і всі, кого Телма знала, не хотіли вірити в нездатність доньки, кузини чи, кого б там не було, до магії. Барлас-старший навіть вирізнився сильніше за інших: підвищив кількість і складність завдань. 

 

 

 

 

Телма починала формулу і без сил зупинялася, ледь стоячи на ногах. Те, що раніше давалося відносно легко, зараз вимагало титанічних зусиль. Демосфен наказував продовжувати. Ні в кого руни не сипалися, як картковий будинок. Ніхто не падав з ніг після формули з трьох-п’яти знаків. 

 

 

 

 

— Ти просто лінуєшся, дурна! 

 

— Так а як чаклувати, якщо зовнішній профіль пошкодж…

 

— Мене не хвилюють твої кляті відмовки! Він усього лише пошкоджений, а не розбитий вщент! 

 

 

 

 

Батько буквально зненавидів її. Мати ж робила вигляд, ніби доньки не існує і сором’язливо відводила очі на будь-які запитання Телми. Відчуття безпомічності повільно переходило в злість. 

 

 

 

 

Останньою краплею став Ковен. Настільки багато ганьби на Телму не виливалося в житті. Вона крутила у пальцях кінчик косички і хнюпюлася, поки Демосфен вимагав ще один шанс. 

 

 

 

 

— Присягаюсь, ми обов’язково щось зробимо! Тут вийшло просте непорозуміння, я… 

 

— Павиче. Тиша. 

 

 

 

 

Демосфен прикусив язика і схилився. 

 

 

 

 

— Вашому роду віднині нема місця в Ковені за будь-яких обставин, — повільно розпочав очільник, імені якого Телма не знала, — Вбити тебе — значить позбавити тебе страждань, на які ти заслужив. А от дівча…

 

 

 

 

Телма сіпнулася. 

 

 

 

 

— Рекомендую втілити одну з заповідей наших покровителів. 

 

— Та як же вона стане загрозою, як не чаклує?!

 

— Це твоє покарання. Можете бути вільними. 

 

 

 

 

Телма не могла вичавити з себе ані слова, хоча і здогадувалася, що мусила вибачатися. Батькові не стане духу когось вбивати. Ті люди з Ковену знали це, від того й призначили йому ранг підтримки. Демосфен сприймав його як найбільшу образу в житті. 

 

 

 

 

З вигнанням ж це вакантне місце посіла донька. 

 

 

 

 

— Це дуже боляче, — тихо сказала Телма, щойно лікарка закінчила монолог, — Наш світ до нас… Не надто пристосований, скажімо так. Він геть до нас не пристосований, якщо вже казати відверто…

 

— Ал-але ви ж пристосувалися… ви та сама Місячна Крадійка, правда? — кліпнула оченятами дівчина. 

 

— Так, але мені конкуренція поки ні до чого, — Телма засміялася, — Зрештою, я сама по собі, а у вас ще є маленька сестричка, яка вас любить і переймається. Вам допомогти спуститися? Ці дахи доволі небезпечні після дощів, знаєте…

 

 

 

 

Щойно вони спустилися вниз, Телма щезла, залишив по собі тільки мішечок срібла. З дальніх дахів вона спостерігала за тим, як у руки лікарки кинулася її сестричка і озирнулася. Шукала крадійку? Хотіла подякувати? 

 

 

 

 

Телмі було вже все одно. Закрив обличчя комірцем, вона попленталася в бік маєтку Хорени. Принаймні, там вона могла сподіватись на хоч якісь крихти підтримки в холодному і байдужому світі… 

 

 

 

 

Здіймався дужий вітер. Навіть він виявився нездатним винести з голови бентежні думки, хоч і нещадно рвав плащ. Телма дивилася кудись попереду себе.

 

 

 

 

Вона могла бути серед тих двох. Могла так само стояти на даху і її ніхто не зупинив би, бо не розумів її болю. Правду казав хтось із знайомих батька: допоки ти жива — вишкрябуй собі місце в світі. Буде важко, боляче, та відступати нікуди. 

 

 

 

 

Ця істина жодного разу не підвела Телму. 

 

 

 

 

Маєток знову зустрів свою бентежну крадійку теплом. Довелося їй поблукати коридорами: знайти потрібне вікно виявилося куди простішим, ніж ті самі двері. Власне, відшукати кімнату Хорени допомогла Марцела, яка нетерпляче виходила і заходила до кімнати. Вона хотіла було кинутися до Телми і почати розпитувати, але завмерла, побачив на обличчі порожнечу. Слідом вийшла пані Венеціан. 

 

 

 

 

— Інформацію дістала. Двоє з трьох постраждалих мертві, — безбарвним тоном проказала Телма, — Наклали на себе руки. Третю я не змогла опитати. 

 

— Чому? Вона ж жива, правда? Значить, може давати відповіді, — вперто пробуркотіла Марцела. 

 

— Еге, спробуй піти і поговорити з людиною, яку я буквально забирала з луренових рук. Моя пані, я… 

 

— Марцело, почекай тут, будь ласка. Телмо… 

 

 

 

 

Вона кивнула і мовчки попленталася за Венеціан нескінченним лабіринтом. Пані нічого не запитувала, не примушувала до діалогу, а Телмі більшого і не треба було. 

 

 

 

 

— Що ж… — промовила Хорена, щойно вони увійшли до маленької кімнати, — Було важко, так?

 

— Дуже… Моя пані, я…

 

 

 

 

Телма просто не могла більше тримати свій одвічний спокійний вираз обличчя. Хорена обережно пригорнула крадійку до себе, зітхнув. 

 

 

 

 

— Чому все так… Ч-чому…

 

— Шер-босарців «зробила» магія, ясна річ втрачати її буде тяжко. 

 

— Але мені не було… 

 

— В тебе були причини ненавидіти батька, магію і Ковен, люба. Тобою рухала злість, а в них… В них такого нема. Вони просто жили своє життя, поки не сталося те, що сталося. 

 

— Розумію… 

 

 

 

 

Телма мимоволі аж примружилася: ну надто любила, коли її гладять по голові. Залишалося останнє питання.

 

 

 

 

— А Марцела… Вона ж не зможе, так? 

 

— Поки переважає ймовірність того, що вона не зможе, на жаль, — знизала плечима Хорена, — Вона самостверджується за рахунок магії, то ж…

 

— Ми будемо максимально обережними… Дякую. 

 

— Звертайся, манюня. Пішли, там з хвилини на хвилину прибуде кравець.

 

 

 

 

Телма напружено зітхнула і вийшла першою. Що робити — рішуче не знала. 

    Ставлення автора до критики: Негативне