Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
– В мене не було часу зайти по цукерки, пробачте! І ще на мене очікують!
Хорена визирнула у вікно. Зачепилася поглядом за Марцелу, яка, наче маленьке кошеня, виглядала з-за кущів і тупталася на місці.
– Моя пані, я хотіла б… – почала Телма, але її раптово перервав палець на губах.
– Чому не запросила її на обід? – суворо запитала Хорена так, немов зрадницю допитувала. Телма знервовано почухала підборіддя.
– Вона – одна з нишпорок Маркуса, моя пані. Надто ризиковано.
Зауваження охолодитися, як не дивно, допомогло. Занадто багато в неї виникло б питань до Хорени, а вона абсолютно не горіла бажанням на них відповідати. Замість цього, в руки Телми вляглася коробка з приладдям для шиття.
– Це ще навіщо? – крадійка ковзнула по нитках поглядом, ніби оцінювала.
– Набором для шиття можна робити щось окрім шиття? Ти зрозуміла натяк, давай, – змахнула рукою Хорена і присіла на дивані. Телма пробуркотіла щось незрозуміле, – Пані, вирази.
– Навіть батьки мене не змушували шити…
– Повір, іноді життя повертається так, що і за голку з ниткою взятися треба.
Телма без зайвих суперечок все ж відрізала нитку. Вона банально не знала усього життєвого шляху Хорени, а судити за щось, чого не знаєш – марна справа. Спроби розкопати щось про минуле Венеціан (крім вже відомого від Демосфена, а йому вірити – така ж сама марна справа, як і осуд) нагадували радше споглядання у порожнечу чи морок, уміло наведений пані. Та й в цілому Телма ненавиділа розбирати чуже минуле, особливо якщо воно належало комусь на кшталт її роботодавиці.
Маніпулювати ворогами через їхнє минуле – все одно, що по суші їхати човном, бо колись там було озеро.
Телмі не хотілося шити, але якщо вже Хорена змусила – треба було закінчити. Зрештою, саме вміння доводити справу до кінця крадійку сюди і привело, разом із улесливими листами-попередженнями про грабунок.
Вона спробувала встромити нитку в крихітне вушко голки і тут ж отримала зауваження.
– Довга нитка – лінива швачка, – прокоментувала Хорена, яка повернулася з бутербродами і чашкою міцного чаю, – Вона в тебе кілька разів заплутається, доки шитимеш.
– Агнії точно потрібне абсолютно таке ж саме повчання, – закотила очі Телма і обрізала нитку, – Так краще?
– Краще. А у Агнії є кому шити. Будеш здивована – Журавель володіє голкою просто пречудово.
– Це ви зараз алегорично чи у буквальному сенсі?
Хорена засміялася. Телма ж ну дуже неохоче стягла плаща і заходилася штрикати голкою навколо дірки. Насправді, по пальцях вона влучала набагато частіше, ніж у тканину. Пошипіла на голку, облизала палець і продовжила шити.
– І вам для розслідування треба щось, так? – ніби між іншим поцікавилася Хорена. Очі її спалахнули таким щирим завзяттям, яким хіба що молоді королівські вартові могли похизуватись, – Якщо вже нишпорка Маркуса з тобою.
– Еге, так… Пам’ятаєте рід Зервасів? Леандрос, здається, товаришував з Демосфеном, – Телма ще раз облизнула палець. Криво посміхнулася, пригадав «дружбу» батька з Зервасом-старшим.
– М-гм. Після атаки той заляг на дно, – Хорена замисленої дивилася кудись поперед себе, збираючи деталі по всіх кутках пам’яті, – Здається, обставили все так, ніби Леандрос загинув, але ж ми з тобою прекрасно знаємо, що це - дешева вистава.
– Його можна якось розшукати?
– Звісно. На островах Фрале під дещо іншим прізвищем, намагається оклигати після смерті Данаї.
– Ах так… Даная.
Телма гмикнула, пригадав цю норовливу панянку, років на десять старшу від неї. Здається, її задушив власний чоловік, а після оголошення довічного ув’язнення – повісився. Ще довго у світському суспільстві обговорювали нещасний союз Зервас і Сідеріс і як же десятирічній Телмі було однаково, хто вмер від чиїх саме рук…
Крадійка раптово клацнула пальцями. Це ж могло бути зачіпкою? Сідеріс-старший, в принципі, знався на різного роду заборонених закляттях, але він теж зник після похорону невістки.
– А як щодо роду Сідеріс? – запитала Телма. Хорена з сумом знизала плечима.
– На жаль, про них тобі найбільше розкаже саме Леандер. Я знаю тільки те, що вони дуже активно листувались. Сідеріси полишили Ковен ще два покоління тому.
Телма, нарешті, відклала шиття вбік і на абияк зафіксувала нитку. Задумано втупилася в стелю. Рука сама потяглася за бутербродом із шинкою і сиром. Зациклюватися на його смаці зараз не хотілося: озвучене Хореною суттєво сповільнювало розслідування. Колючка буде не у захваті.
– За Зервасами досі є звичка влаштовувати бали, до речі, – додала Венеціан і хитро примружилась, – Маски, танці, все, як треба. І це єдина твоя можливість вписатися до нього за інформацією. Іншими методами до нього у маєток потрапити – зась. Тільки за запрошенням.
– Еге… Значить, позичимо кілька, – Телма влізла у плащ і піднялася з дивану, – Дякую, моя пані.
– Це лише моя робота, Телмо. І ще дещо.
– М?
– Поверни Вовку та Арктуру шкарпетки, – пробуркотіла Хорена, – Це просто неможливо терпіти, мені вже всі вуха продзижчали з «коли ця волоцюга поверне мої речі, бу-бу-бу».
Як не дивно – Телма не відповіла, відсалютувала від скроні двома пальцями і зникла у кущах попід вікнами. «Повернути всі шкарпетки, жах… Їх там стільки протерлося і порвалося! І ще вони самі можуть собі шкарпеток купити, не найбідніші люди у Шер-Босарі» – обурено роздумувала крадійка, доки пробиралася крізь кущі.
Справа стала безнадійнішою, ніж раніше.
Марцела й досі чекала на неї за парканом, але не сама. Поряд з нею сиділа білосніжна кішка з абсолютно байдужим поглядом сапфірово-синіх очей. Детективеса і поворухнутися боялась: раптом дивна гостя просто піде і не повернеться?
Телма криво усміхнулася. Знайома морда невдоволено задрала при ній хвоста. Марцела ж струхнулася.
– Зачіпка?
– Є і не одна.
Кицька незадоволено нявкнула щось своє, нагадав про себе господарці. Телма передражнила її. Марцела ж закотила очі.
– Ближче до справи, – нетерпляче проказала вона, тупнув ніжкою. Лохинка зробила майже те саме, тільки хвостом. Телма засміялася.
– Знайшла собі пухнасту подружку?
– Це вона собі подружку знайшла… Така ж дратуюча, як і ти.
– Є трошки. Взагалі, це кішка пані Венеціан і вона втекла сама. Так от, щодо справи.
Телма замислилася. Де ж почати пошук того клятого запрошення?
– Є дві новини, хороша і погана, – обережно почала вона, – З якої…
– З поганої, – твердо мовила Марцела і вперлася руками в боки.
– Як скажеш. Задля зачіпки необхідно плисти на Фрале. Потрапити на тамтешній бал можна тільки за запрошенням і я не знаю, де його шукати. Хороша новина – ти знаєш, зачіпка є.
– Ов-ва…
– Еге.
Марцела замислилася і почухала носа. Судячи з її обличчя, у срібловолосій голові відбувався дуже складний процес. Телма тільки-но відкрила рота, аби спитати, як Дей-Костанцо спинила її рукою.
– Треба кавусі, – багатозначно проказала вона з таким виглядом, наче оголошувала таємницю самих близнюків Цай, – І зібрати все, що в нас є, в купу.
– Кавуся обов’язкова? – обережно запитала Телма і подумки почала відраховувати срібло на дві філіжанки.
– Ще б пак! Веди мене за їжею, смертна.
– Боги тебе за такі формулювання по голівці не погладять…
***
Пізніше вони сиділи на терасі. Телма спромоглася навіть повернутися до маєтку і перевдягтися: виявляється, у звичайному одязі вона скидалася на цілком собі непомітну шер-босарку. Не дивно, що більшість злочинів так легко залишались без покарання: спробував б хто ще знайти ту саму білявку у чорному жилеті і, очевидно, позиченій темній сорочці з білими вставками у натовпі. Марцела задумано жувала тістечко і на обличчі її панував вельми знічений і розгублений вигляд.
– Тебе ніколи раніше не пригощали? – запитала Телма і сьорбнула кави. Марцела кивнула замість відповіді, – Хочеш ще тістечко?
– Намагаєшся завоювати мою довіру? – з підозрою запитала та. Телма помотиляла головою, – Диви мені… Так от, що ти дізналась?
– Перший, хто втратив профіль крім мене – Леандер Зервас, зараз базується на островах Фрале, – стишено почала говорити Телма і з кожним її словом Марцела схилялася все нижче і нижче, – Він веде листування з деким на ім’я Оріон Сідеріс і цей Оріон – спеціаліст у сфері заборонених заклять. Думаю, вони скооперувалися, аби пошкодити мій профіль і помститися Демосфенові.
– Стривай, це сина Сідеріса засудили і призначили йому довічне? Я якось на його справу натрапляла…
– Так-так, саме він. Здійснив вбивство доньки Зерваса, Данаї.
– Еге, з цим зрозуміло… – Марцела сьорбнула каву і примружилася: вперше їй випав шанс пити не дешеве розчинне щось, а справжню зернову каву, – Що з запрошеннями?
– Пані сказала, маєток Зервасів дуже добре охороняється і потрапити туди сторонньому можна тільки через запрошення на бал. Де його брати – не знаю абсолютно, – безпорадно розвела руками Телма.
– Елементарно, – після кави Марцела точно заспокоїлася і навіть збадьорішала. Принаймні, вигляд в неї був веселіший, аніж біля маєтку Хорени, – Які в твоїх батьків були стосунки з Зервасами?
Згадка про приналежність Телми до Барласів, як не дивно, роздратувала. Вона намагалася втримати спокійний вираз обличчя, але Марцела все пречудово бачила.
– З Сінтією більш-менш… – нарешті відповіла Телма, з тиском відкарбував ім’я матері, – Думаєш, запрошення в неї?
– Бінґо.
Крадійка криво усміхнулася і відклала срібну монету, яку крутила між пальців. Дей-Костанцо дану дію не оцінила.
– Чого це ти? – запитала з підозрою, – Думаєш пробратися в батьківський маєток і викрасти запрошення? Якщо так – то…
– А що мені ще робити, Колючко? – Телма вже у відкриту рознервувалася. У голосі її зазвучала справжня заметіль, яка обпікала детективесу крижинками. Марцела не була певна, що золотаві очі можуть бути настільки злими і непривітними, – Мене звідти викинули сімнадцять років тому, то ж, тепер кращий варіант – прийти до матусі і «мені треба твоє запрошення на приватну вечірку Зервасів, дай, будь ласка»? Шикарна ідея, просто от десять з десяти.
Телма поволі встала зі столу, залишив сріблястих монеток.
– Заспокойся, будь ласка! Я правда не думала, що для тебе це настільки болюча… – почала виправдовуватися Марцела. Телма її вже не слухала.
Без жодного слова вона пішла геть, аж поки здивована і налякана Дей-Костанцо не залишилася за рогом. Їй було байдуже, чи піде за нею нишпорка: в голові раптовим вихором здійнялося забагато думок, які необхідно заспокоїти.
А що ж допомогло б краще за пробіжку дахами, за вітер в обличчі і пшеничному волоссі, відрізаному нашвидкуруч? Телма озирнулася і полізла водостічною трубою нагору. Мить – і от вона вже на даху. Згори все сприймалося інакше: маленькі шер-босарці метушилися під будівлями; такі ж крихітні коники і карети снували туди-сюди. Серед них там знаходилася і Колючка…
Тілом пробігався звичний мандраж, як і бувало перед крадіжками без усілякої підготовки. Один дах, інший. Попереду бовванів величний маєток і Телма здригнулася: прокидалися спогади, забиті у дальній кут пам’яті.
Вона вже поверталася сюди один раз. Зі спогадів поставала холодна й глуха ніч без жодної зірки у небі. Кроки у саду ховало завивання пронизливого вітру. Обличчя ж – темна хустка і каптур.
Пробратися в хату тоді було не складно: батько ніколи не замикав вікно у кабінеті з невідомої Телмі причини. Зараз ж, коли Демосфен відчалив на Дальні острови, залізти стало трошки складніше. Особливо, після побаченої у кабінеті фігури якогось білявого молодика. Той кружляв кабінетом і вимахував руками, наче з кимось сварився. Телма схилилася до кущів і прислухалася.
– Не поїду! Хай що хочуть роблять, я хочу залишитися тут і поїхати до опери!
– Люба, але ж…
– Я сказала все, Тео!
«Шо за Тео…», – раптом подумалося Телмі і та продовжила прислухатися, – «А співбесідниця його значно молодша, гм…».
– Я… Я пораджусь з матір’ю, якщо хочеш.
– Порадься і скажи, що ми їдемо до опери. А бали – це вже минуле!
Телма клацнула пальцями: ці аоденські замашки вона впізнала б у будь-кого. Заперечення традицій, любов до культури – ну суто панянка з держави, основна слава якої трималася завдяки науці. Співбесідник, порівняно з нею, здавався таким малесеньким і незначним…
Щойно розмови закінчились, Телма вилізла зі свого укриття і наблизилася до вікна. Витягла гілки з волосся, пригладила сорочку і постукала. З кабінету на неї здивовано дивилася руденька молодиця. На німе прохання вона відкрила вікно.
– Перепрошую, я можу чимось… – почала, але Телма вказала пальцем на губи, закликав до тиші. Необхідно діяти швидко, доки не помітили.
– Дозвольте скромній служці запитати, що займає мозок моєї пані зараз? – як же ламали язика вишколені Демосфеном конструкції, але це спрацювало: дівчина подумала, що Телма просто садівниця. Вона зітхнула, опустившись на підвіконня.
– За тиждень маємо відвідати острова Фрале, ніби там якийсь бал буде, а мені так не хочеться їхати… – обурено зашепотіла панянка, – Аби ж ті запрошення Лурен побрав…
У душі Телма була вдячна батькові за те, що той привчив служок до раптових розмов з панами: принаймні, у дівчини запитань не виникло, а значить все нормально.
– То невелика печаль, моя пані. Віддайте запрошення мені – улесливо попросила Телма. Панянка помітно завагалася, – Скажете, з ними щось сталося… От, бачте, на якому жахливому папері пан Зервас їх пише?
– Ваша правда… Хіба ж так можна? – обурилася панянка і поклала на підвіконня два заповітні конверти. Телма стримано подякувала і сховала їх під жилет, – Тільки що сказати Тео… Він дуже прагне зберегти сімейні традиції.
– Вперше бачу мешканку Аодени, яка не женеться за новаторством. Влаштуйте революцію, врешті-решт! Ви – наш рушій прогресу і майбутнє саме за вами.
Брехати подавцям надії завжди легко: просто скажи їм те, що вони хочуть чути – і вони підуть за тобою хоч світ за очі. Дівчина вірила усмішці Телми, слухала її солодкі слова і розквітала на очах. Не знала ще, яку саме отруту їй підсунула крадійка.
Геть не так, як Марцела, яка байдуже ставилася до лестощів і загрозливо тицяла їжаковими голками. Телма обурено зітхнула: хотіла ж відволіктися від неї і на деякий час забути. А її ще й шукати доведеться…
«Як зраджу я – нехай на цьому ж місці прибере мою душу до рук своїх Лурен». Ця клятва ніколи не звучала просто так. Навіть якщо Марцела не розуміла її, для Телми ці слова значили багато. Сама того не усвідомлюючи, вона загнала себе у пастку.
– Гм… Ви маєте рацію! Просто зараз піду і скажу що буду непохитною до кінця! Дякую вам, пані.
Телма не відповіла і не дослухала. «Залишила, трясця, думки майбутній собі» – думала вона, доки міряла кроками засохлий садок Барласів.
Вона знала закляття, які примушували дотримуватися обітниць. Зараз ж, за відсутністю магії, слова грали куди більшу роль, принаймні, для Телми.
«Буде ду-уже шляхетно зраджувати дитину, зраджену до мене, о так».
Її зрадили не батьки. Її зрадило саме Життя. Втім, Марцела стійко трималася і йшла вперед попри його удари. У дусі народу Месвеаси, до якого вона належала, якщо дивитися на походження імені.
Телма зітхнула і подивилась в небо, наче запитав поглядом у мовчазної хмарної блакиті «що ж далі?».
Варіант знайшовся тільки один: необхідність вертати назад, до своєї Колючки.
Почав накрапати дощ, але Телма майже не звертала на нього уваги. Настрій пробігтися дахами назад зник: не вистачало для повного щастя тільки зірватися вниз, бо підсковзнулася. Зате з раптової зливи, варто було дійти до міської площі, поволі вималювалося знайоме обличчя із білою кішкою.
Телма мимоволі усміхнулася: Марцела накривала Лохинку на плечах своєю шкіряною накидкою. Дивилася на крадійку з шоком в очах.
– Я думала, т-ти…
– Втекла?
– Так… Я недооцінила твою клятву.
Телма не відповіла. Тільки трухнула мокрою головою.
– Пішли… застудишся ще, а в нас лише тиждень на підготовку нашої маленької брехні, – невдоволено пробурмотіла вона і пішла вперед, – Ще дістатися до Фрале якось треба…
– Стривай.
Марцела ніби й хотіла щось сказати, але не могла. Наче слова горлянку дряпали і не полишали її.
– Я… Я не хотіла тебе зачіпати.
– Я зрозуміла і не звинувачую тебе, Колючко. Пішли, краще, доки геть не змокли.
Телма буквально відчула, як спадає Марцеліна напруга. З невідомих для себе причин їй стало трішки… неприємно?
І соромно.
***
За кілька хвилин вони грілися біля наспіх розпаленого каміну у маєтку Хорени. Зрештою, куди їм ще повертатися? Марцела, ошелешена від подібних розкошів, розгублено озиралася навколо. І тут жила її улюблена письменниця? Вона, мабуть, уявляла собі звичайненьку хатинку, аж ніяк не велетенський будинок, де загубитися легше, аніж орієнтуватися.
Телма ж роздивлялася запрошення. Тонкий папір, ще й чорнила не з найдорожчих… Отак Зервас поважав своїх гостей. На одному з запрошень значилося ім’я особистості, яку планувала позичити крадійка.
Теодор Барлас. Молодший її брат, народження якого мало б стати реабілітацією роду Барласів у Ковені. Втім…
– Він би точно не перевершив ані Демосфена, ані тебе, – проказала Хорена і присіла на канапі поряд із дівчатами. Марцела здивовано кліпнула оченятами.
– Це… це… це!
– Найбільше розчарування у твоєму житті, хах?
– Ні, скоріше, найкращий день у ньому… Я так люблю ваші роботи, ви б знали! Ваш стиль письма і… і…
– Невже? Мені він здавався звичайнісіньким, – засміялася Хорена.
– Не принижуйтеся, будь ласка, – обережно попросила Марцела і відвела погляд.
– Добре-добре, старі звички не так й легко долати. То ти, виходить, пані Колючка?
Телма вже не слухала розмову між ними і продовжувала думати. Удати з себе когось з Барласів, особливо свою «заміну», звучало аж надто іронічно. Ще й те, як легко дісталися запрошення…
Необхідно готуватися до гіршого. Телма була більше ніж впевнена у цьому.
– Він має зберігати листи в особистому кабінеті, – вирвалося в неї раптом. Марцела подивилася на Телму, наче на божевільну.
– Звідки знаєш?
– Передчуття. Воно рідко дає хибу. Старі аристократи на кшталт мого батька і Леандера у семи з десяти випадків надають перевагу шухлядам, коли йдеться про папери.
– Що ж тоді останні три?
– Спалюють після прочитання.
Марцела замислилася також. Ейфорія від зустрічі з улюбленою письменницею, зрештою, розвіялася. Вона розсіяно дивилася у стелю і гладила Лохинку, намагаючись дійти певного висновку.
– Може, звернемось поки до простішого? В нас все ще є троє постраждалих, – запропонувала нарешті Марцела. Телма невизначено кивнула.
– Так. Зрештою, цілий тиждень ще є, – в Телминих очах Дей-Костанцо побачила напругу, – Встигну навідатися до Барласів і дізнатися, кого ж мені доведеться зіграти.
– Може, це краще зробити мені? Я, звісно, злюсь на тебе і все таке, але… – Марцела зробила глибокий вдих, – Я можу зрозуміти твоє небажання не асоціюватися з родом і не хотіла б, аби ти катувала себе спогадами і іншим.
Марцела хутко відвернулася, аби Телма не бачила її червоного обличчя. Та тільки здивовано кліпнула очима.
Цей маєток погано впливав на них обох. А може, вони так діяли одна на одну.