Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
— І все ж таки, не треба було приходити сюди. Все гаразд, справді, — у ніяковості почухав потилицю, відводячи погляд.
Елмер не подавав голосу упродовж всієї розповіді, уважно слухаючи, хоч і мав зовсім іншу думку з приводу ситуації. Його бентежило те, з якою легкістю товариш розповідає про нещасний випадок, ще й просить не звертати уваги на те, навпаки ніби захищає винуватців. Тож, дочекавшись, коли розповідь дійде кінця, зібрався з думками, розправив плечі й попросив:
— Глянь на мене, — юнак намагався придати голосу більшої м’якості, але співрозмовник все одно відчув у голосі дратівливі нотки. — Я…
— Ти не винний, — зухвало перебивши, він почав несамовито тараторити, бажаючи якнайшвидше зняти тягар з серця товариша, — усе це випадковість і твоєї провини тут немає. Ну прилетіло мені тією статуеткою, не важливо, навмисно чи ні. Я ж, з рештою, цілий! Місис Калланд запевнила, що обов’язково знайде винуватців, якщо вони справді є, і проведе з ними бесіду. Тож втручатись немає потреби. І ще, я справді дуже вдячний, що ти вирішив навідатись до мене, але хіба у тебе немає важливих справ сьогодні? Якщо я правий, через мене ти пропустив важливу зустріч. То був єдиний шанс? Якщо ні, то я на стелю полізу, але доб’юся цієї аудієнції для тебе. Будь-що!
— Заспокойся. Все не так погано, як ти собі надумав.
— Але…
— Я зробив так, бо сам так схотів, — повів він, намагаюсь підібрати якомога влучні слова та не виказати справжнього власного стану. Найменше йому зараз хотілось, щоб товариш дізнався, що він пів міста пролетів, тільки но відчувши хвилю неспокою. При цьому тричі ледь не потрапив під автівку, майже загубив гаманець та завинив перед миловидною леді, повз яку він промайнув необачно зачепивши ціпок. Але він же вибачився! Подумки, принаймні. — Просто мої плани збігтися з твоїм випадком. Я впевнив тебе?
Якщо так подумати, у його словах таки була частка правди. Юнак дійсно збирався заскочити до академії, щоб запитати дещо у директорки, а потім забрати Натана на прогулянку бо…. компанія дядька мало що мала у своїй перспективі та й вечори тут гарні наче, а вони давно не відпочивали просто у товариській компанії одне одного, а ще до речі там дуже гарний кіт живе за два квартали звідси, руденький такий, йому неодмінно сподобається….
— Агов, ти мене чуєш?
— А? Т-так, так, звісно. То про що ми?
— Досить так зиркати, кажу. Ти зараз дірку в мені зробиш. Мені не зручно. Відчуття ніби всі на нас дивляться.
Бачачи як співрозмовник ховає очі в охолонувшій каві, поки його пальці витанцьовують по столу ритмічну мелодію, він і справді вирішив відвести погляд та зайняв більш вільне положення, знову розслаблюючись. У цей момент вуха раптово вловили якийсь рух, що одразу ж матеріалізувався в струнку постать, — на пару з нею раптово прийшло і літо, ввірвалось легким бризом у жовтогарячу осінь спілими вишнями, закружляло у вихорі спогадів й осіло на довгих віях крапельками роси.
— Пані?
— Даруйте, я тут просто…. Я-як ви себе почуваєте? Дуже боляче?
За розмовою юнаки зовсім не помітили дівчину, яка вже зо п’ять хвилин стояла позаду них у ніяковості переминаючись на місці. Вона була зодягнута у спідницю зеленого кольору та білу блузку з краваткою у вигляді метелика, який мав такий самий колір що і спідниця; її волосся зібране рожевою стрічкою, легкими хвилями спадало на її худенькі плечі й окреслювало струнку фігуру, в маленьких озерцях відлунювала кришталева блакить, а вуста спілою полуницею вирізнялись на тлі блідої шкіри, підкресленої легким рум’янцем.
— Ви проводили у нас урок та…, — знову несміливо почала студентка, а вона безумовно була нею, про що свідчила її форма та упізнане личко. Якщо так подумати ця дівчина (навіть якщо ви з нею не знайомі, але про це одразу здогадуєшся) була з тих яскравих людей, яких запам’ятаєш навіть попри небажання, бо вони все одно будуть майоріти перед вашими очима в глибині пам’яті. — та мене штовхнули й статуетка випала з моїх рук, а потім….
— Я зрозумів, досить. Можеш не продовжувати, — зневажливо махнув рукою горе-викладач та обережно торкнувсь пов’язки, мружачись від фантомного болю. Перетерпівши момент він полегшено видихнув і підняв очі на білявку, яка все ще сором’язливо стояла поруч, водячи носом черевичка по дерев’яному паркету.
— То нагадаєш як тебе звати? — запропонував він, кивнувши та ледь не здригнувся коли дівчина раптом виструнчилась, охайно поправила одяг і набравши побільше повітря пролепетіла зі сліпучо саючими очима.
— Звісно! Моє ім’я Клері Кім, я навчаюсь у класі 1-3, моя група крові….
— Стривай! Стривай. Цього вистачить, дякую, — Натан знову важко зітхнув, насилу урвавши шалений потік безглуздих слів з інформацією, яку він аж ніяк не хотів знати. У цей самий час його товариш підозріло всміхався, прикриваючи рота долонею. Здогадавшись, що той ледь стримує сміх він строго зиркнув на нього, показно кашляючи, та спробував натягнути якомога привітнішу посмішку, після чого продовжив, ховаючи злість далеко в гортані, — Виходить, то була твоя вихідка? Що ж, дуже добре, що ти зізналась сама. Я не серджусь, просто попроси вибачення і ми…
— Але я не винна! — зухвало вигукує Клері, образливо дуючи щоки. — Мене штовхнули, то все вони! Я прийшла сюди щоб сказати про це, — на хвильку вона завмерла, відводячи погляд і закінчила вже значно тихіше, — а також щоб довідатись, що з вами все добре.
На останніх словах її лице враз почервоніло і вона нервово закусила губу вивчаючи підлогу.
— Здається вона поклала на тебе око, — підморгує Елмер штовхаючи товариша рукою. Його руки складені перед ним, коли він трохи нахилився вперед і спостерігає по лінивому зневажливо, явно зацікавлений цією чудернацькою персоною.
— Цього мені ще не вистачало, — подумки лайнувся, мотнувши головною. — Ні, так діло не піде.
— Клері, — м’яко гукнув він до дівчини, знову привертаючи її увагу. — Я не знаю, що саме я встиг зробити, щоб викликати у тебе таке захоплення та ми вже дорослі люди, розумієш? — долоня знову, несвідомо лягає на шию. Натан завжди робив так, коли нервував або хотів стримати емоції. Але зараз був третій випадок, коли юнак відчайдушно намагався підібрати правильні слова, щоб швидко і правильно позбутися маленької проблеми в обличчі цієї дівчини. — Авжеж, мені дуже приємна твоя турбота та все ж мені дуже хотілося б поговорити з винуватцями. Тому, будь ласкава, скажи Місис Калланд, що я чекаю на нашу розмову.
— Ходжес, — ледь прохання викладача затихло, дівчина раптом почала діяти, хитро споглядаючи на нього з-під довгих вій. — Напевно це вона, — кинула, після чого круто розвернулась на підборах, і хмикнувши пішла геть з кафетерію гордовито тримаючи спину.
— Ну нарешті, — протягнув Елмер, солодко потягуючись. — Відчуття ніби ми в якомусь дешевому американському романі. Так безглуздо, — причмокнув він повівши плечима. — А ти в ньому головний герой.
— Не знущайся, — ледь не ревучи в душі, юнак хотів легенько вдарити товариша, але той вчасно відсахнувся, тож йому залишалось тільки приречено сповзти на стіл, зарившись руками в густе волосся. — І так весь день споганено.
Декілька студентів пройшли повз них, тримаючи в руках важкі підноси. Відкрито перешіптуючись, вони кидали в їх бік косі погляди, не важко було здогадатись, що стало темою їх розмови. Рікке чесно намагався не звертати на них уваги, лише стежачи за ними боковим зором, та коли кучері хитнувшись, повернулись в їх бік, вторячи дещо стомленому погляду свого господаря, він раптом відчув, що й сам не проти розбавити незручні обставини, які ще нещодавно міцно обіймали їх за плечі.
Тож шепіт продовжувався, поки Натан туманним поглядом кліпав, подумки осуджуючи хлопців за плітки. Коли раптом один з них здригнувся, зустрівшись з холодом малахітових очей. Нервово озирнувшись довкола, він штовхнув товаришів в бік, ті теж відчули потік мурашок на своїх спинах, тож коротко кивнувши один одному поспішили зайняти місце в самому хвості, якнайдалі від лякаючого незнайомця. Помітивши це, погляд Хелланна раптом знову набув ясності. Спочатку він розгублено хмикнув, аж потім, в вочевидь зрозумівши, задоволено кивнув, схиляючи голову набік та посміхаючись до хом’ячих щік, знову повертаючись до співрозмовника, що саме поправляв пальто, що так недоречно спало з плеча.
— Дякую.
***
Нудна пара врешті решт добігала кінця, студенти ледь могли всидіти на місці, подумки вже блукаючи на вулиці, в обіймах свіжого повітря. День видався доволі спекотним, — даючи сильний контраст холодному ранку, — сонце припікало, а з відкритих вікон вже було чути окрики граючих.
На спорт майданчику вирувало життя, з десяток шкіряних чоботів підіймали хмару пилу, намагаючись відібрати у суперника подертий м’яч, але сьогодні вдача явно була не на їх боці, — ось біжить хлопчина, напружуючи кожен м’яз в нетерпінні доводячи гру до її логічного завершення, його чорні кучері виблискують синевою на сонці, липнуть до спітнілого лоба, коли вириваючись вперед він притко оминає гравців, ледь не розштовхуючи їх широкими плечима. З ряду глядачів виривається чийсь тоненький голос, викликаючи посмішку, отож натхненний підтримкою він збирає в собі останні сили, робить відчайдушний ривок і заганяє м’яч прямісінько в сітку, приводячи повітря в рух.
— Йооооооооо, — пророкотало полем, поглинаючи в себе удари колоколу, що сповіщав про кінець занять, коли сокомандники та дівчина з трибун кинулись вітати Альфа з перемогою.
Коридори, що наповнювались дітьми ніби в тому мурашнику, за якусь хвилину стали занадто тісними. Стомлені студенти спішили хто куди: додому, в їдальню, на майданчик, — один рослик, с рудим волоссям, мружачи лисячі очі в думках вже колотив під ребра того зухвалого хлопчину, що зміг так блискавично виграти, та з особливою пристрастю, подзенькуючи важкими браслетами, стискав в руці останній далер, господарем якого він тепер не був, — хтось неохоче плівся на останню пару, але одразу ж засяяв коли дізнався, що у них заміна і сувору вчительку замінить добродушний декан.
— Я так більше не можу. Все, я звільняюсь! Сил моїх нема! — а це вже професор знову істерить, бо комусь в котре вдалось зірвати його пару.
Маючи дещо округлу форму він біжить коридорами, дрібно перебираючи ніжками, поправляє товсті окуляри майже на кожному кроці, доки його червоне від гніву й образи лице не кипить, здіймаючи до стелі хмарки пару з характерним свистом.
— Професоре, зупиниться! — відчайдушно намагається наздогнати його асистент, на котрому висять усі його речі: його важкий портфель, пальто та купа списаних листів з с тестами, які студенти мали виконати під час пари. І якщо він уважно придивитися, то побаче, що вони все ж виконали, тому полегшено зітхне, всядеться за своїм столом і почне самостійно перевіряти їх, не бажаючи турбувати й так нервового викладача. А потім, перевіривши, вручить йому листи з відмітками, тримаючи на вустах щиру посмішку, той вдячливо поплескає його по плечу і можливо навіть назначить в професори замість себе…
— Вінстоне!
Здригнувшись, юнакові все ж довелося зігнати марення та на напівзігнутих ногах продовжити свою виснажливу пробіжку.
— Перепрошую, — вибачився він, не дивлячись нікуди окрім своїх ніг, тож слово просто розчинилось в повітрі, так і не долетівши до свого адресата, яка також нічого не почула оскільки була занурена у свої думки.
Тримаючи перед собою декілька книг, дівчина заправила за вухо пасмо мідно-коричневого волосся, сердячись на себе, бо не мала чим закріпити їх, коли вони надокучливо лізли в очі. В її думках прокручувались теми доповідей, одну з яких треба було обрати вже сьогодні, щоб на кінці тижня виступити з нею перед викладачкою етики якихось там досліджень.
Сам виступ не мав в собі складності, якщо зацікавити жінку с перших секунд, то далі можна говорити що тільки заманеться, слухати вона вже не буде, легко вивівши чорнилами «відмінно». Ну і ще в цей день треба мати більш охайний вигляд і постійно всміхатись, тоді вона буде просто в захваті й запам’ятає вас на весь рік, — додаткові бали взяті просто зі стелі та менше мороки перед іспитами вам гарантовані, — але на жаль, не всім вдається стати цими щасливчиками долі. Деякі, хто вже обирав для себе цю стратегію, набивали гулі й шли на перездачу, маючи в кишені незадовільну рекомендацію від міс Даллє. Тому все залежить від сторони монети, яка цього разу виявиться зверху, впавши з-під легкої руки загадкової жіночки. Отож тему треба було обрати легку, але цікаву, і бажано побільше цитат з іншої літератури, а це значить, що дорогою треба забігти до бібліотеки, добровільно відстрочуючи жаданий відпочинок.
Намітивши приблизний план на вечір та впорядкувавши думки, Лорейн ледь чутно видихнула і поспішила у певному напрямку, вирішивши не затягувати з цим надовго. За нею поспішили і двоє братів, яким теж кортіло якомога швидше вийти на свіже повітря і дати відпочити перенавантаженому мозку. Старший, — брюнет, чиє смоляне волосся було перев’язане білою стрічкою, мав правильні риси обличчя та родимку під оком, шо додавала ще більшої чарівності його образу, — тримав під руку молодшого, що саме шмигав носом, жаліючись на алергію.
Зараз як раз припадав сезон цвітіння рослини, яка додавала юнакові турботи. Смішно морщачи ніс, що ніби змушувало ластовиння на ньому та щоках підстрибувати, заводячи в танок, він просив того дозволу навідатись до їх одногрупника, — він нещодавно захворів, злігши з гарячкою, ймовірно вражений нещасним випадком, що скоївся в їх академії на днях.
— Добре Ліксі, — здався, під опором сяючо-благаючих очей брата, — якщо ти справді так турбуєшся, ми обов’язково навідаємось до нього на цих вихідних. Але я впевнений, що вже завтра ти знову побачиш його на заняттях, — підбадьорливо кивнувши, він продовжив вести його та не забув нахилити тому голову, в привітальному поклоні, коли й сам привітався, проходячи повз новенького професора.
Натан ледь помітно кивнув їм у відповідь, пролетів ще один сходовий проліт і полегшено видихнув, коли нарешті побачив того, хто був йому потрібен. Юнак весь день в нетерпінні просидів у своєму кабінеті, чекаючи коли директриса забере його на розмову, та ось промайнув навчальний день і складалось відчуття, що про нього просто забули. Тому взявши ініціативу у свої руки він вирішив знайти її самостійно. Підійшовши ближче вловив уривки розмови, до його вух долітали поодинокі вирази, вимовленні на підвішених тонах, та зітхання, з чого можна було зрозуміти що діалог був не з легких, можливо вони навіть сперечались.
Професор історії помітив його першим. Зачепив на ньому погляд глибоких, темних очей та привітливо всміхнувся, на декілька секунд перетворившись з, лякаючого своєю масивною фігурою та аурою, підтягнутого чоловіка в строгому класичному костюмі, на турботливу матір, яка от зараз готова запросити на чай та пригостити бісквітним печивом.
— Все що я хочу, захистити дітей, — повів далі декан доволі обережно, та все ж таки не ховаючи натяку. Його голос був сповнений сили і впевненості. Відчувалось, що він господар свого слова. — Отож, я зроблю це у будь-якому випадку, не залежно від того, матиму я вашу підтримку чи ні.
— ….
— Це був лише один нещасний випадок, але що буде далі? — продовжував натиск з кам’яно спокійним обличчям, мінімально вдаючись до міміки. Лише права брів впевнено собі поповзла вверх, вирішивши додати драми для більшого враження. — Раптом спаде на думку вбивство? Тоді ви зможете так само впевнено дивитись мені в очі? Я б не був так впевнений в цьому.
— Добре, залишимо цю розмову на потім, Крістофере, — пальці обережно помасували напружену переносицю, — Мене хотіли бачити.
Місис Калланд явно була не в настрої продовжувати цю розмову, що наразі завдавала великого клопоту, тому мистецьки викрутилась, використавши підопічного, який так вчасно з’явився. Співрозмовник же, зрозумівши що на цьому розмова добігла кінця, приховав невдоволення та відкланявшись зник, у спустошених коридорах академії.
— Як ви, містере Хелланн? — зобразивши турботу, запитала вона, повернувшись, та склала руки перед собою в замок. — Сподіваюсь вам вже краще.
— Дякую за турботу, зі мною все гаразд, — юнакові було трохи ніяково, адже він знаходився у стінах академії віднедавна і не мав гарного досвіду спілкування з вищою владою. Жінка не могла не помітити цього, неочікувано для самої себе зворушилась і, певно відчувши материнський інстинкт, потягнулась до нього, — обережно поправила воріт блузи, підтягнула краватку та пригладила сортюк, що дещо підстрибнув від швидкої ходи господаря.
— Я…я з приводу вранішньої ситуації, — впоравшись з емоціями видавив з себе, дивлячись зверху вниз, намагаюсь вловити її погляд. — Можливо ви вже знаєте хто це?
— Ах, за це…., — збільшивши відстань між ними, місис Калланд стиснула губи. В цей момент на її обличчі відображались емоції, які юнак аж ніяк не міг зрозуміти, але враз відчув, що атмосфера, круто змінившись, здобула певного напруження, промайнувшого в очах жінки. — Хіба ви не спілкувались зі студенткою нещодавно? Я мала надію, що вже все вирішено, — вона відверто хотіла б цього, тому тепер намагалась якнайшвидше завершити розумову, але навіть відчувши небезпеку, він вперто йшов на своєму, хоча й не міг зрозуміти, причину такої зміни її поведінки. Інстинкт підказував, що з цього моменту треба бути значно обережним.
— Так, але я хотів би впевнитись у правдивості її слів. Не зрозумійте не правильно, але вона не виглядала такою, чиїм словам можна довіряти.
Нарешті вони зустрілись поглядами, але той недобре вколов очима з під товстих скелець окуляр.
— Обережніше з висновками, мій любий. Якщо вам сказано, що це міс Ходжес, значить в цьому правда.
— Он як. Добре, я зрозумів, — спітнілі долоні сховались в кишені, стискаючись там в кулаки. Директриса ще раз оцінюючи оглянула його, та задоволено всміхнувшись своїм думкам повернула попередньо розслаблений вигляд.
— То, наразі, все вирішено? Маю купу справ, які необхідно зробити до кінця робочого дня, ви ж не захочете зробити їх замість мене? — Натан погоджено мугикнув, дозволивши й собі тінь посмішки. Тоді вона, ледь схиливши голову кивнула, прощаючись. — Гарного дня.
Увесь цей час серце юнака відчувало, що щось відбувається. Він зрозумів, що вже втягнутий в це, від того моменту як у розмові промайнула постать Клері. Але чому? Чому місис Калланд так зреагувала? Це наводило на різні думки, які неодмінно слід обдумати дещо згодом, а зараз можна замовити щось у затишній кав’ярні неподалік, посидіти на терасі й просто відпустити цей насичений день, гублячи його між жартами та руденьким хутром кота, що розмірено муркотів, вмостившись на худих колінах, провалюючись в пухнасті сни.
***
Настала ніч.
Світ потонув в довгоочікуваній тиші, спочиваючи від денних турбот. Вітер легкою рукою колихав краєчок тюлі, скориставшись привідкритою кватиркою.
Господарка кімнати забилась в неспокійному сні, кривлячись у гримасі обурення, не відчуваючи як чоло миттєво вкрилося холодним потом.
Блукаючи серед квітучої галявини, посеред якої кружляли у незатійливому танку помаранчеві метелики, вона просувалась все далі в її глиб. Волошкова стрічка тріпотіла, вторячи тихому передзвону дзвіночків. Чийсь низький, бархатистий голос наспівував пісню, але в тій хрипоті, спростовуючи мотив, відчувалась погроза, прихована за білими бутонами квітів.
З кожним кроком погордливий лебідь, мастився фарбою, — сукня зі сніжного перетворилась на колір бурхливого моря, — той самий голос вміло зкрадував усмішку з дівочих вуст.
Метелики… метелики…. До чого тут метелики?
Але он вони — шість крихітних пар, які продовжують спокійненько собі кружляти в повітрі, пересуваючись за її ходою. Двоє з них, тримаючись дещо на відстані, вирішили усамітнитись в пишних пелюстках піону, створивши в його серцевині домівку для сонця. Попиваючи нектар вони тихенько обговорюють щось між собою, смішно ворушачи вусиками. Ледь тріпочуть їх крила, вторячи затихаючій пісні без слів.
Веселка миготить кольорами, попереджаючи.
Вдих. Злякані очі піддіває солона речовина, вони мерехтять, відобразивши в собі відображення чорної постаті. На дівчину дивиться трикутна голова з шістьма золотавими дзвониками, розкиданими по її краях. В пустих зіницях, обрамлених чорнильними лініями, горить шарлаховий вогонь, що ніби тягнеться слідом за істотою кров’яними доріжками. Ялиновоподібна голова, яка теж обведена чорним, тримається на широких плечах, які як і все тіло приховане за чорною тканиною, достатньо щільною, щоби не мати жодної можливості розгледіти приховане всередині.
Спроба відступити на крок, але істота повторює рух, не дозволяючи зменшити відстань.
— Я ТАК ДОВГО ЧЕКАВ НА ТЕБЕ, — прохрипіли тим самим тоном, яким тільки-но лунала пісня, — ТИ ДОПОМОЖЕШ МЕНІ.
Відчайдушно захитавши головою, вона спробувала уникнути доторку, та кістлява рука все ж охопила гостре підборіддя, злегка підіймаючи його догори, змушуючи дивитись прямо в очі.
— ТЕПЕР НЕ ВТЕЧЕШ.
Ехом відбивалося в голові його нечутні слова, коли істота наблизившись зазирнула в самісіньку душу дівчини, пожираючи її страх. Де маленька насінина, знову прокинувшись, пустила перший паросток майбутньої квітки.
— БО Я — ЦЕ ТИ.