Глава 5. Дорослі рішення

— Навіть для анонімного листа все занадто підозріло, — сказав Матіс, роздивляючись оточення так уважно, що жоден птах не проскочив би непоміченим. — Кому треба було надсилати тобі голуба?

— Ти не повинен був йти зі мною, — уже вкотре нагадав Естер. — У листі було чітко вказано, щоб я прийшов сам.

— Так, нічого підозрілого.

— Це може бути просто розіграш.

— У такому разі ти не спробував би вислизнути один.

— Як майбутній імператор, я мушу вирішувати проблеми самотужки.

Матіс випадково побачив, як Естер пробирається вночі через сад, коли сидів у альтанці. І якби не ця випадковість, хто знає, що могло б статися?

Виявилося, що Естеру прилетів голуб, який змушував принца прийти в строго призначений час, якщо він хоче дізнатися «відповіді». Цілком можливо, що той, хто написав, влаштував неакуратну пастку, але Естер вважав, що ризик себе виправдає.

Матіс часом дивувався, як Естеральд міг вміщати святу наївність і тверду рішучість. Адже втратити єдиного претендента на престол тільки через дурну пастку?.. Матіс взагалі хотів би віднести листа вчителю чи навіть самому імператору, проте Естеральд був невблаганний. Як результат – ось вони, тут посеред ночі!

Попереду вже був широкий арочний міст над кам’яною прірвою. По ньому зазвичай провозили продукти до палацу, тому не дивно, що він виявився порожнім — жодний випадковий мандрівник не зможе проїхати без дозволу. Але це й посилило підозри Матіса та Естера, причому одночасно вони переглянулися, висловлюючи напругу.

— Тут щось не так, — сказав Матіс. — Не варто було приходити. Поки не пізно, повернемось назад.

— У такому разі я ніколи не дізнаюся, що відбувається, — Естер уперто хитнув головою і сміливо попрямував уперед. — Тобі не обов’язково було йти за мною.

— Так-так… — Матіс лише зітхнув. — Але було б краще, якби ти розповів про лист комусь.

— Кому?

— Не знаю, але… У вас же ціла рада і таке інше.

— Та ось тільки я не маю навіть думки про те, кому довіряти, — Естер зупинився, набираючи більше повітря в легені. — І, чесно кажучи, навіть щодо тебе виникають сумніви.

— Серйозно? — Матіс схрестив руки на грудях. — Це вже нездорова тема. Тобто… Напевно, ти маєш рацію в чомусь… Навколо точно відбувається щось дивне… Але навряд чи мені вистачить розуму придумати щось таке.

— Пробач, правда, не слід так говорити, — Естер повернувся, масажуючи перенісся. — Поводжуся вкрай зухвало. Лише сію паніку. Зрештою ще нічого не можна сказати напевно.

— Але ж хоч щось можна сказати мені?

— Напевне так. Але я боюся, що це зашкодить і тобі.

— Значить, Дітріш дізнався про щось погане?

— Чому ти раптом згадав про нього?

Матіс напружено видихнув:

— Очевидно, що у всій цій історії щось нечисте.

— Саме так, — впевнено кивнув Естер. — Мені складно описати, як саме, але моя інтуїція… Я вже відчував це почуття наростаючої тривоги. Перед тим, як Даміральд…

— О… — Матіс незатишно зіщулився. — Це… Ти вперше заговорив про нього…

— Може, я не люблю згадувати обставини смерті брата, але думаю про нього щодня…

Естеральд не був першим претендентом на престол. Але став єдиним. Матіс не був досить близьким з Естером, щоб знати напевно, як він пережив загибель старшого брата, але це було складно. Естер спочатку не готувався до престолу, але після раптового нападу Тіні на екіпаж, де перший принц Даміральд загинув у битві.

Можна сказати, що того дня Естер різко подорослішав навіть на вигляд. Був пустотливою дитиною, а став такою вдумливою і серйозною.

— Усі кажуть, що смерть Даміральда — це просто нещасний випадок, — сказав Естер. — Тінь напала на екіпаж, розірвала на частини. Я все бачив. Я бачив, як летять частини тіл. Даміральд закрив мене в кареті, а сам почав відволікати Тінь. Думаю, якби підмога прибула раніше, то він… Він би встиг… — Естер тяжко видихнув. — Але коли підмога прибула, він уже не дихав… А мені залишалося безпорадно спостерігати за ним через щілину карети…

Матіс слухав, скріпивши серце. Йому було складно поставити себе на місце Естера, котрий, незважаючи на важку ношу, не зламався під тиском. Збоку здавалося, ніби він упорався зі втратою: коли його охрестили претендентом на трон, Естеральд виглядав холодно, як належить аристократу. Однак, як видно насправді, деякі рани гояться надто повільно.

— Ти нічого не зміг би зробити, Естере, — спробував втішити Матіс. — Ти ще був дитиною. Його Високість просто хотів уберегти тебе…

— Так, я маю вважати саме так, але… — той все одно не міг заспокоїтися, раз у раз нервово смикав плечем. — Що, коли це не збіг? Що, якщо Тінь з’явилася не випадково? Якби того дня прибрали одразу двох принців, то раді довелося б шукати нового претендента на престол, чи не так?

— Це… це дуже серйозні заяви…

— Знаю.

— Але ж ти вижив. Чому тоді весь цей час ніхто не намагався тебе вбити?

— Можливо, щоб уникнути підозр? — Естер напрочуд впевнено кивнув. — Смерть одного спадкоємця за іншим не залишиться непоміченою простим народом. У такому разі провернути гіпотетичну зміну влади було б проблематично. Та й взагалі, я був змушений подорожувати Імперією з метою навчання. Якщо винуватець увесь цей час перебував у палаці, то дістати до мене було б надто складно.

— Ти справді думав про це?.. — Матіс проморгався. — Захоплення влади?.. Але ж це… Це ж так складно і безглуздо…

— На твій погляд — так. Проте справжні цілі незримого ворога мені й самому неясні. Я лише припускаю найбільш логічний варіант.

— Але ж це лише здогадки! Так, твориться щось дивне, але невже все так серйозно? І як із цим пов’язані Дітріш та Кларисса?

— Якби я знав. Але це не має значення, адже я в усьому розберуся.

— Тут ще таке запитання… — Матіс підійшов до парапету моста, зазираючи вниз. — А хто керував підмогою, коли напали на Даміральда?

— Як хто? — не зрозумів Естер. — Альтус Меінард керував загоном тенебрісів уже на той час. Я не знаю, що сталося з його минулими учнями. Гадаю, служать десь у різних частинах імперії.

— Їх теж убили?.. Як хотіли вбити Дітріша?

— Але він живий.

— Тоді чому не повернувся?

— Здається, він був у Танберзі.

Під час посухи під мостом утворювалися лише голі скелі, що спадають униз до блакитної гладі озера. Під час злив або коли тане сніг під мостом утворювався сильний водоспад. Матіс раптом відчув себе безпорадним, адже його зв’язок з водою виявився перерваним відстанню.

Не встиг Матіс допитати Естера, як раптом пролунав вибух просто під ногами. По мосту пройшлася тріщина — прямо як шов на тканині, що розійшовся, і затріщали балки. Матіс кинувся до Естера, проте міст почав розвалюватися надто швидко! Камінь під ногами підстрибнув, а Матіс втратив рівновагу і перевалився за парапет.

Проте Матіс не встиг повністю відчути невагомість, як Естер кинувся вперед, схопивши його за руку. Міст майже перекинувся, ніби щось підпирало його подібно до натиску, проте Естер ризикував собою, нависаючи над прірвою.

— Казав же! Не йди за мною! — лаявся він.

Міст знову підстрибнув. Матіс відчував, що буквально тягне Естера вниз.

— Відпусти мене! — скомандував він.

— З глузду з’їхав?!

— Ця пастка призначалася тобі, ти зможеш втекти убік!

— Я не кину тебе!

Естер упирався в парапет, але з такими темпами скоро і сам перекинеться!

— Ну ні! — проте його впертості можна було лише позаздрити. — У люмінів теж є свої фішки!

— Не дурій! Не витрачай енергію на мене!

— Просто треба вигадати, як підняти тебе!

У люмінів набагато менше енергії та заклинань в арсеналі. Вони в основному покладаються на артефакти та алхімію — іншими словами, щоб зробити хоч щось, Естер повинен використовувати предмети. Але поки він міцно-міцно тримав руку Матіса, навряд чи міг дотягтися до поясу.

І Матіс розумів це.

Якщо на принца справді ведеться полювання, його потрібно врятувати за будь-яку ціну. Чи був це нав’язаний суспільством обов’язок чи повага до Естера? У будь-якому разі, якщо й надалі тягнути його…

— Нападники не відразу зрозуміють, що впав я, а не ти, — Матіс посерйознів. — У тебе буде час сховатися.

— Не кажи нісенітницю! Ми підемо разом!

Матіс, не роздумуючи, покликав воду з кобури. Вона пройшла струменем по руці вгору і цим змусила зісковзнути долоню з хватки Естера. Останнє, що запам’ятав Матіс, перш ніж різко провалитися вниз, то це нажахане обличчя Естера.

***

— А як взагалі вчаться магії? — спитав Отто. — Підручників з магії у вільному доступі немає, тому важко уявити.

— Ну, Анкель же вміє керувати кулями? — Дітріш знизав плечима.

Сам Анкель відповів без роздумів:

— Гадки не маю, як я це роблю.

— Інтуїтивно, швидше за все. Так часто буває.

— Не зовсім зрозумів, — нахмурився Отто. — Можна конкретику?

Дітріш задумався, а потім підвівся з місця, кинув на підлогу порожній сувій і почав малювати на ньому відоме магічне коло.

— Це заклинання кишенькового виміру? — зрозумів Отто, миттєво зацікавившись. — Я підгледів його у жандармів і таким чином навчився використати.

— Незважаючи на назву, воно дуже навіть просте, — Дітріш для прикладу кинув на малюнок першу сорочку з багажу, що трапилася. — Якщо я запущу в магічне коло енергію, заклинання перейде в одяг. Найчастіше маги роблять так, — він посунув сорочку, залишивши в колі лише рукав. — Раніше старі мантії були такі широкі, що кишенькове заклинання носили саме в рукаві.

— Я бачив, як жандарм робив так на кобурі.

— Кобура лише зовні здається надійнішою, ніж той самий рукав. Насправді різниці немає. Різниця буде лише у місткості.

— І як регулювати місткість?

— Для початку все залежить від вродженої енергії, — Дітріш зобразив руками чашу. — Ми всі, люміни та тенебріси, народжуємось із певним запасом енергії, яка витрачається з використанням заклинань. Так сталося, що найчастіше у тенебрісів енергії більше, тому люмінам простіше користуватися вже готовими артефактами. Але бувають різні винятки, енергія — справа унікальна та вроджена. Деколи буває, що її просто не вистачає для того, щоб створити багато місця в кишеньковому вимірі. А процес регулювання відбувається на етапі малювання кола.

Дітріш знову почав копошитися над папером. Отто спостерігав за чорнильними символами з такою цікавістю, що Дітріш раптом відчув приплив бадьорості — адже його нарешті слухають!

— Ось, — вказав на символи. — Від малого до великого. Їх треба вписати в це коло, первинне, але не торкаючись внутрішнього, — і показав пальцем наочніше. — Після чого йде активація заклинання. Межу відчути можна одразу. Найчастіше люміни зупиняються на другому символі. Створюють кишеньковий вимір під зброю чи їжу. Третій і четвертий символ дозволить переносити вже «стихійні ресурси» на кшталт вогню. Я можу створювати відразу четверте коло та вміщувати туди весь багаж.

— Он як воно працює! — вигукнув Отто.

— Є ще одна значна відмінність тенебрісів і люмінів, про яку я мушу сказати, — Дітріш сів просто на підлогу. — Це у самих колах. Я намалював один на папері, але так роблять тільки люміни, вони малюють кола від руки. Тенебріси ж подумки уявляють різні варіації кіл перед очима і таким чином користуються своєю магією.

— Отже, коли Анкель стріляє, то…

— Так, — той діловито кивнув. — У нього перед очима проноситься особливе коло із вогняної магії. Інтуїтивне використання магії не рідкісний випадок, але зазвичай досить обмежений.

— Правда? — Отто дивився на Анкеля. — Ти нічого не говорив про кола!

— Та я гадки не маю, що саме роблю, — відповів той. — Просто стріляю і все.

«Вчитель би не схвалив такого легковажного підходу до вивчення магії… — подумав Дітріш із нотками веселощів. — Але що ще залишається тенебрісам без вчителів?»

— Є також деякі обмеження, які стосуються не лише однієї енергії, — продовжив Дітріш невелику лекцію. — Деякі кола використовувати просто не можна. Наприклад, якщо я спробую повторити коло з вогняного напрямку магії, у мене нічого не вийде. Також елементалі неспроможні користуватися зціленням. Але, мабуть, це й так зрозуміло.

— Але виходить, — Отто сповз на підлогу теж, дивлячись на мальовані символи, — існують різні комбінації? І всі вони призводять до різних результатів?

— Так. Але це лише здається простим. Насправді, щоб створити своє власне коло, тобто заклинання, насамперед необхідно вивчити всі формули та розрахувати таким чином необхідну кількість символів. Кожен напрямок має свої формули.

— Покажеш?

— Вперше бачу, щоб хтось так цікавився теорією, — Дітріш дістав рукописний сувій із кобури. — Нас навчали цього у дитинстві, тоді ми ненавиділи урок чарівної математики. Але без цього не можна створювати заклинання у принципі.

Отто взяв сувій і почав розглядати формули. Дітріш сумнівався, що Отто хоч щось зрозуміє. Та й до того ж він люмін. Йому зовсім не доступні заклинання рівня тенебрісів.

— Я й не думав, що це магія настільки точна наука… — прошепотів Отто. — Збоку здається, що це просто… якийсь талант, чи що? Як фокуси.

— За кожним заклинанням стоять безсонні ночі та обчислення, — Дітріш знизав плечима. — Мені пощастило більше. У цілителів немає атакуючих заклинань, все дуже обмежено. Варто лише довго тренуватися в умінні відчути нутрощі живої людини, не вбиваючи її.

— Це як?

— Я тренувався на кроликах. Тицькав їх, гладив…

— Ти точно вчився?

— Ні, звичайно! Кролики милі!

— Вражає…

— Грубо кажучи, то я можу за бажання відчути тиск, серцебиття або потік крові, не торкаючись тіла. Здається, ніби це зрозуміло, проте ні. Мені довелося довго і наполегливо гладити зайчиків.

— Ти ж спеціально не поспішав вчитися, щоб гладити зайчиків? — зрозумів Отто.

— Я ж не винен, що мені дістався такий нудний дар, — Дітріш розвів руками. — Поки інші тренувалися на манекенах, я тиуькав милих тварин.

— А що щодо особливих умінь? — Отто продовжив розглядати формули.

— Особливих умінь? Здається, я зрозумів, про що ти, — Дітріш кивнув. — Це на рівні тих самих інтуїтивних кіл. Деякі маги народжуються із унікальними талантами, подарунками від рідної стихії. Наприклад, у мене в загоні є маг повітря. У нього неймовірно гострий слух, тому що повітря доносить йому навіть те, чого він не бажає. Але це не означає, що всі маги повітря так вміють. До речі, а як ти дізнався про особливі вміння?

— Анкель відчуває мою температуру на відстані, — Отто, зізнавшись, трохи насупився. — І таким чином завжди знаходить мене… Навіть коли мені це не потрібно…

— Незвичайно, але, мабуть, можна пояснити. Це ж корисна здатність, хіба ні?

— Скажімо, мене краще не доводити до сліз, — відмахнувся той.

«Але схоже, що магія Анкеля розвивається від бажання захистити брата, — подумав Дітріш. — Немає нічого сильнішого для розвитку, ніж емоції. На жаль, не схоже, що Анкелю хоч трохи цікава тема про магічні кола… Це тому, що він не вміє читати?»

— У мене мало сувоїв про вогняну магію, — Дітріш почав діставати різні записи з кобури, шукаючи чогось корисного. — Але мало завалятися щось хоча б початкового рівня…

Отто підхоплював сувої та підручники з таким захопленням, ніби дитині принесли нові іграшки. Це навіть мило.

— Ось тут… — Дітріш узяв сувій із дерев’яною заготівлею, але з нього раптом випав інший. — Ем… Гей, ось, бери…

Він віддав сувій із базовими знаннями про елементальну магію, а сам підняв те, що вивалилося. Незнайомий сувій виглядав таким старим, що Дітріш розкрив його з незвичною обережністю. Папір у деяких місцях порвався і підсох, але розібрати зображення не склало труднощів.

Незграбні зображення, непропорційні і такі… древні?

— Виглядає старенько… — зауважив Отто.

— Не пам’ятаю, щоб я мав щось таке, — Дітріш поклав сувій на підлогу. — Схоже на міфологію, чи що?

Картинка зображала людину, яка сиділа на троні з величезними блискавками. Одну він тримав у руці, подібно до зброї. А перед людиною кланялися семеро інших, значно менше за розміром і без детального промальовування.

— Це схоже на головного бога Йонгерйора, — сказав Отто, а потім знизав плечима. — Твій хлопець напевно дотримується його заповітів.

— Мій хлопець?.. — здивувався Дітріш.

— Я мало спілкувався з йорами, — задумався Отто, щоб згадати. — Вони вірять, що богів багато, але найбільше шанують Бліцтора. Бога гроз. Бог гроз та його семеро учнів, — він вказав на малюнок. — Ось хто це.

— На свій сором, я не цікавився чужою релігією… — Дітріш почухав потилицю. — Більш того, нам навіть не давали підстав для вивчення інших релігій… Як я раніше не думав про це?

— Більшість просто називає йорів єретиками, не вдумуючись у подробиці, — Отто знизав плечима, мовляв, нічого дивного. — Богів взагалі не існує, яка різниця? Релігія створена, щоб керувати людьми і не більше.

— Я у твоєму віці тицькав зайчиків.

Отто закотив очі, але не образився.

— Якщо коротко, то Бліцтор, за легендою, не любить тенебрісів, — все їжак розповів Отто. — Він наказав учням убити кожного тенебріса, і тоді прокляття Тіней спаде зі світу людей. Ну, ти тепер розумієш, звідки ростуть ноги ненависті йорів до тенебрісів.

— Хочеш сказати, що є люди, які вбивають інших лише тому, що так їм сказав мужик із легенди, якого ніхто ніколи не бачив?

— А чим вирізняється релігія Гардської Імперії? — резонно відповів Отто. — У нас усі прославляють Всеотця Вотана, який нібито закликає знищувати «єретиків». Я вже давно зрозумів, що в цьому є нездорова крапля політики.

«Але звідки в мене цей сувій?.. — Дітріш знову взяв знахідку і покрутив у руках. — Стародавній, причому справжній… Я б запам’ятав раритет у своїй кишені…»

На звороті раптом майнув напис. Дітрішу довелося податись назад і впасти на спину, щоб нарешті світло впало в потрібній кількості і висвітлив стародавню мову.

— От дідько… — прошепотів він. — Я не знаю мови йорів…

— Ти виглядаєш епатажним, коли захоплюєшся читанням, — зазначив Отто. — Не лежи на підлозі, інакше захворієш.

— Гаразд, гадки не маю, що це й звідки, — Дітріш таки підвівся. — Давай краще ще покажу пару символів із магії…

***

Матіс розплющив очі насилу. Повіки ніби залило свинцем, а перед очима все пливло.

— Не рухайся, любий, — почувся м’який голос із яскраво вираженим акцентом. — Диво, що ми взагалі тебе знайшли. Що це, як не благословення?

Матіс злякався незнайомого голосу і спробував схопитися, проте голова надто різко закружляла. Дбайлива пишна жінка в строкатій багатошаровій сукні приголубила його по голові в настирливому темпі.

Стіни воза колихалися на ходу, пропускаючи через щілини денне світло. Стояв наполегливий запах свіжої трави, що розвішана над головою для сушіння. Матіс не відразу зрозумів, але його знайшли бродяжки, що проїжджали.

Бродяжками називали людей-кочівників, які не мали власної країни, лише надзвичайний побут, візки і цілком миролюбний стиль життя. Саме тому, що бродяжки ніколи не приносили проблем, а були навіть праведними в якомусь сенсі, їм дозволяли перетинати кордони без проблем.

— Стривайте… — Матіс покрутив головою. — Як я тут опинився?

— Ми знайшли тебе на березі річки ще вдосвіта, — відповіла жінка, яка, як виявилося, виходила його. — Не знаю, звідки ти там узявся, але ми не могли тебе покинути.

— Що? Я вижив?..

Матіс намагався згадати подробиці падіння, але не міг. Більше того, він не відчував на собі жодних пошкоджень, хоча впав у воду з величезної висоти.

— Стривайте… — Матіс напружився. — Куди… куди ми їдемо?

— Куди мати-природа вкаже, — якось філософськи відповіла та. — Не варто будувати плани на майбутнє, все одно твій шлях уже визначено.

«Та що відбувається… — Матіс втомлено видихнув. — Схоже, на принца було скоєно замах…»

— Кажуть, уночі зламався якийсь міст, — заговорила жінка. — Там багато королівських гвардійців, вони відправили нас назад. Ну і добре. Натомість ми знайшли тебе. Бачиш? Все, що не робиться, робиться не дарма.

— А… Міст? — Матіс зацікавлено випростався. — Дуже шкода… Сподіваюся, що ніхто не постраждав?

— Ні, ніхто.

«Отже, Естер вижив… — полегшено подумав Матіс. — І, можливо, він мав рацію… О боже, і чому я опинився в такій ситуації? Що мені робити взагалі?

— Любчику, у тебе такий розгублений вигляд, щось сталося? — жінка виглядала щирою, що навіть незвичайно. — На тебе напали?

— Так, коли я не чекав.

— Але ж ти цілий, це головне.

— І тепер я не знаю, що робити. Розум — не мія сильна сторона.

— Тоді не поспішай робити що-небудь, аби тільки робити, — порадила вона. — Поспішні рішення нічого хорошого не призводить. Відпочинь поки, гаразд?

— О… — Матіс похнюпився. — Ви мене врятували, а я… Чим я можу вам віддячити?

— Не варто, любчику. Люди на то й люди, щоб допомагати один одному, в цьому не повинно бути нічого дивного.

— Я… мене звати Матіс…

— Я Есміральда, — весело представилася вона, хоча була старшою. — Поки що відпочинь. Полеж і подумай, що тобі варто робити. І чи варто робити загалом. Нікуди поспішати, час все одно йде своєю чергою.

Матіс звалився на підстилку з втраченим виглядом.

Якщо він повернеться до палацу, то що тоді? Його, як можливого свідка, спробують прибрати знову? Знову… Якщо подумати… Дуже зручно, що саме Матіс пішов із Естеральдом туди, де немає води поблизу. Начебто відправник анонімного листа зважив все, включаючи той факт, що Матіс побачить Естера і обов’язково піде за ним. Що, якщо пастка призначалася не Естеру конкретно? Але якби він загинув теж, то нападник не дуже засмутився б?

«Це тому, що вчитель знає, що я щось недомовляю?.. Він спробував прибрати Дітріша, тепер мене… Що він задумав? — Матіс дивився в листочки подорожника, що колихалися над головою. — І що мені робити? Якщо я повернуся, то мене вб’ють у будь-якому разі: як свідка замаху чи того, хто знає про заборонені заклинання. Але якщо не повернуся… Куди мені піти?»

Матіс із першого дня свого життя звик робити те, що йому скажуть. Послух забезпечував спокійне існування.

Матіс народився в звичайнісінькій селянській сім’ї в богом забутому селі. Брати і сестри працювали на полі змалку, Матіс не був винятком. Усі в селі помітно голодували, особливо після частих набігів ворожих сил — можна сказати, під боком розгорялася битва між Імперією та Дандалією, а прості люди втратили вільну торгівлю з містами. Тоді Матіс не розумів тонкощів політики, він знав лише те, що всі живуть погано. Батько часом піднімав руку на дітей, коли ті починали гратися замість того, щоб копошитись у полі.

Швидше за все, в ті моменти агресії батько просто зривався від розпачу та безвихідного становища, ніж насправді дбав про врожай. У будь-якому разі, Матіс не хотів бути побитим лозою і сидіти без вечері на горищі. Неважливо, як сильно сонце пекло в голову або скільки разів він різав травою руки — треба було закінчити роботу вчасно. Якщо батько скаже піти на другий ряд, то краще це зробити мовчки. Матіс просто звик слухати, що йому кажуть дорослі. Адже дорослі знають більше.

Старші діти намагалися повставати проти правил. Сестра намагалася втекти з села зі своїм коханим, але їх дуже скоро знайшли застреленими та повішеними на деревах. І незрозуміло, чи зробили це «свої» чи «чужі». Батькам було неважливо, вони тільки сильніше поринули в гнітючу апатію і заборонили виходити з дому без вагомих причин. Матіс стояв босими ногами в траві, коли тіло сестри переносили на цвинтар і ловив себе на думці, що краще слухатися старших. Тоді мертвих просто закопували в землі, щоб не привертати багато уваги. Або у жителів не залишалося сил ховати померлих за правилами щодня. Голод забирав багатьох. Полювати в лісі стало надто небезпечно, а врожай з полів треба було розтягувати на зиму.

Швидше за все, місцеві вже не сподівалися пережити зиму.

Матіс боявся думати надто багато. Простіше сподіватися, що дорослі вирішать проблеми самі. Вони ж дорослі! Вони обов’язково щось придумають!

Проте все пішло не так, як сам Матіс вважав. Наближалася зима, на вулиці сильно похолоднішало. Падав перший сніг. Матіс поспіхом тягнув хмиз із сараю до будинку разом з іншими братами. Живіт вимагав їжі, а сили залишали Матіса з кожним днем. Мама сушила коріння незрозумілої рослини та роздавала дітям рівно по одному щодня, але це не допомагало. Мама і сама нагадувала висохлий корінь. Матіс не скаржився, хоча дуже хотів розплакатися бодай один раз. Але тоді на нього накричать і закриють на горищі.

А гілка хмизу здавалася такою важкою! Сніг летів просто у вічі! Під ногами утворилися брудні холодні калюжі. Матіс, потягнувши на себе гілку, плюхнувся в калюжу, відчуваючи неймовірне запаморочення. Брати слабо обернулися — ніби їм було простіше! — і тоді стався «сплеск».

Вода по всій землі бризнула на всі боки, відштовхнувши братів подалі, подібно до вибуху. Матіс закрив голову руками, відчуваючи неймовірне бажання закричати і сховатись, але разом з тим боявся отримати по голові від батька.

Батько ж завмер у дверях, покликав синів і замкнув двері. Матісу заборонили входити в будинок, хоча він не зробив нічого поганого. Він плакав, стоячи на порозі і не розумів, що зробив не так. Адже він був слухняним. Він просто розплакався, хіба ж ні?

Перші морози Матіс пережив у сараї, тремтячи в стозі сіна і тихо скиглив, як побитий пес. Сили покидали його. Матіс почав думати, що незабаром і його тіло понесуть у спільну яму на цвинтарі.

Але доля мала свої плани. Бо надвечір на село напали солдати Дандалії. Село горіло і тріщало, відганяючи зимовий холод, як величезне багаття серед темного лісу. Мешканці села, волаючи, тікали переважно в ліс, де лунали оглушливі постріли. Матіс завмер на місці, спостерігаючи круглими очима за метушнею, і не міг ступити ані кроку. Тоді навіть не боявся. Він просто чекав, коли йому скажуть, що треба робити.

Скажуть хоч щось.

Декілька солдатів у яскравій червоній формі підійшли позаду, спрямувавши на Матіса рушниці. Той глянув на дорослих, але вони мовчали. Чому ніхто не каже? Чому всі мовчать?

— Ні! Не чіпайте її! — раптом почувся крик матері з хати. — Вона ще зовсім дитина!

Солдат тягнув сестру з дому, вона плакала і брикалася, але її зусилля були марні. Як би мама не намагалася відбитися від загарбника, її сил теж виявилося замало.

— Не стій, Матісе! — крикнула мама тремтячим голосом. — Зроби що-небудь!

Що-небудь. Матіс здригнувся.

Що-небудь.

Солдати одночасно здригнулися, причому всі, яких Матіс міг побачити, а потім схопилися за голови. З їхнього носа та рота побігли червоні струмки. Вони кричали щось незрозумілою мовою, хтось кинувся убік, ніби намагаючись врятуватися, але кровотеча посилювалася з кожною секундою. І вже скоро чужаки падали додолу, втрачаючи літри крові так швидко, що збоку здавалося, ніби час прискорив свій хід.

Матіс повернувся на маму та сестру. Ті обнялися, дивлячись на Матіса з жахом. Наче він зробив щось неправильне. Наче він порушив наказ.

— Страховисько… — прошепотіла мама одними губами. — Забирайся! Забирайся звідси, проклятий!

Матіс не зробив жодного кроку. Він мовчки плакав, не розуміючи, що зробив не так. І він простояв так досить довго, бо не знав, що саме варто чи не варто робити.

Саме у такому вигляді його знайшли солдати Імперії, які прийшли на допомогу.

А потім він познайомився з Меінадром, що присів до нього на одне коліно і сказав:

— Магія крові — заборонена. Так робитимеш і привернеш лихо. Однак ти зробив це несвідомо і надалі більше не користуватимешся забороненою магією, чи не так? Це показує, що в тебе безперечно великий талант. Я саме шукаю собі здібних учнів. Ти мені підходиш. Просто роби, що я скажу.

І Матіс бездумно кивнув. Так простіше. Найпростіше, коли дорослі кажуть, що треба робити.

***

— Що означає вбито?

Біля мосту зібрався величезний натовп із гвардійців, цілителів та прислуги. Більшість із них кружляли навколо намету швидкої допомоги, поки гвардійці оточили місцевість. Всупереч кількості людей робота проходила злагоджено і без зайвого шуму. Завдяки компетентності гвардійців, деталі надзвичайної події склалися вже о дев’ятій годині ранку.

Тоді Меінард разом з учнями, що залишилися, і отримав дозвіл висунутися на місце події. Арне і Ерл, що стояли позаду, не видавали жодного звуку, поки гвардієць доповідав ситуацію.

А ситуація виявилася, м’яко кажучи, приголомшливою.

— Впасти з такої висоти і залишитися живими… — з явним сумнівом простягнув гвардієць. — Ми вже продивилися берег, але нічого не знайшли. Пошуки ще ведуться, але, боюсь, пройшло дуже багато часу. Ми не встигнемо.

Арне прикрив рота рукою від наростаючого жаху. Ерл не міг навіть здригнутися.

Здавалося, їх обігріли по голові.

— Щодо Його Імператорської Високості, то він цілий, хоч і перебуває під потрясінням, — продовжив гвардієць. — Зараз до нього не можна. Потрібно переконатись, що він не постраждав.

— Зрозуміло, — крижаним тоном відповів Меінард. — Ми ще озирнемося. Якщо напад здійснили маги землі, то вони мали залишити сліди.

— Приступайте.

Меінард зробив тяжкий вдих, коли гвардієць пішов.

— Арне, — скомандував він, — перевір його Високість.

— Але… — той намагався заперечити, але горло надто пересохло. — Сказали, що не можна…

— Поговори з прислугою. Я хочу знати, в якому він стані.

— Я…

— Просто виконуй.

— Так, учителю.

Арне відійшов у бік намету, де метушилися жінки з відрами зі змінною водою. Ерл провів Арне якимсь розгубленим поглядом, ніби не до кінця почув наказ. А сенс справді доходив якось повільно.

— Впасти мав принц… — раптом прошипів Меінард.

Ерл повільно перевів погляд на його спину. Швидше за все, вчитель Меінард не розраховував бути почутим, але Ерл надто сконцентрувався на оточенні.

Тоді, почувши такі слова від вчителя, він раптом запитав себе:

«Агов, що взагалі відбувається?..»

Кларісса, Дітріш, тепер і Матіс. Здавалося, ніби над загоном Меінарда насунулася чорна смуга. І обставини смерті чи зникнення кожного викликають надто багато запитань.

— Ходімо оглянемо міст, — якось байдуже сказав Меінард, не обертаючись. — Проте сумніваюся, що ми щось знайдемо. Даремне марнування часу.

Ерл ніби прокинувся від ляпаса і насупився:

— Звідки така впевненість?

Меінард здивувався різкості і нарешті обернувся — але вираз його обличчя ні краплі не змінився.

— Пройшло дуже багато часу, — лише сказав він. — Якщо сліди чужої магії землі й були, то вже за ніч розчинилися.

— Ви так упевнені, що то була магія землі?

— Хто б ще зміг зруйнувати кам’яний міст, — парирував той. — Я бачу, що ти закипаєш. Можеш зірватись на мені, якщо стане легше. Але твій гнів не допоможе Матісу.

— Він не міг померти!

Меінард розвернувся і покликав його за собою. Ніби нічого не сталося.

Ерл раптом помітив, як тремтять його руки.

Чомусь він раптом подумав, що може бути наступним.

***

Потяг рухався через ліс, легко колихаючись на ходу. Не дивно, що Отто задрімав просто під час читання підряд. Анкель узяв його й поклав навколішки, як кошеня. Отто притиснувся до знайомого тепла і заснув, стискаючи в руках край червоного плаща.

— Він довго протримався, — сказав Дітріш, лежачи на своєму дивані і переглядаючи карту. — Дивно, що не заснув ще на формулах.

— Він дуже розумний, — похвалив Анкель, погладивши Отто по волоссі з ніжністю, яка, здавалося, зовсім йому не властива. — Вперше бачу його таким активним.

— Далеко піде.

— Саме так.

Голос Анкелья пролунав не так упевнено, як мав. Дітріш помітив це і оживився:

— Ти робиш усе, що можеш і більше. Не варто сприймати всі невдачі близько до серця.

— Близько до серця?.. — не збагнув той. — В сенсі? Під ребра, чи що?

— Фігура мовлення.

— Яка фігура? Повна, товста, худа?

— Добренько, — здався Дітріш. — Я навіть захоплююсь твоєю готовністю кинути все за першим покликом брата. Серйозно, не кожен піде на такий крок заради амбіцій молодшого брата.

— Тому що я не маю амбіцій і немаю жодних бажань. Все, що хоче Отто, хочу і я.

Дітріш задумався. Але, найімовірніше, Анкель сам не помітив, як надто занурився у виживання. Навряд чи справа в його інтелекті — зрештою, нехай і не освічений, Анкель думав як належить дорослій людині. Найімовірніше, якби не Отто, він втратив би свою людяність і злився з відморозками в банді.

— Справді, ви такі милі, — лише хмикнув Дітріш.

— Ти мені взагалі не подобаєшся, — прямо сказав той, і Дітріш роздратовано пирхнув:

— Сама ввічливість.

— Але, мабуть, ти не такий поганий, як мені здалося. Мало хто може так довго розважати Отто.

— Розважати?

— Ще ти заспокоїв його про мрію стати вченим.

— То ти тоді не спав?

— Я не залишив би Отто наодинці з тобою.

Дітріш не ображався. Анкель має рацію, довіряти незнайомцю з вулиці — небезпечна витівка. Отто, незважаючи на явну перевагу в інтелектуальному плані, все ще доброзичлива дитина. Анкель куди обережніший у цьому плані… Дітріш, ось, незважаючи на пережитий досвід, все одно так і не навчився розумітися на людях.

— Ну гаразд, — Дітріш знизав плечима. — Сподіваюся, ти встиг зрозуміти, що я не шкодитиму твоєму любому братику.

— Але я так само не розумію, чому ти взагалі такий добрий з ним. Мені доводилося бити мажорів доти, доки вони не погоджувалися провести урок для Отто. Тебе я поки що не бив.

— Поки що?

— Поки що.

— Будеш таким грубим, засмутиш Отто.

— Я не грублю.

— А, то це ще квіточки?

— Де?

Дітріш зітхнув і коротко посміявся. Схоже, що Анкель справді весь цей час не «грубив». І погрожував лише тому, що не вміє спілкуватись інакше. Адже зараз у його голосі чи погляді немає жодної ворожнечі.

— Якщо вже ми всі разом опинилися в подорожі до столиці, то давайте просто повеселимося, — сказав Дітріш. — Скоро на нас чекає зупинка в місті Пенця. На поповнення запасів вугілля піде як мінімум кілька годин, можна погуляти і подивитися, що там таке.

— Я взагалі не знаю жодних міст. Назви дивні. Чому б не назвати «Місто 1» та «Місто 2»?

— Міст більше двох і навіть десять.

— А, тоді я заплутаюся.

— Гарна можливість відволіктися! — Дітріш енергійно кивнув. — Якщо тобі начхати на все, крім Отто, то скористайся цим! Може, в тебе немає бажань, але це не означає, що ти маєш просто йти за братом. Більше того, це змушує його почуватися ніяково.

— Що?.. — Анкель приготувався на грубості, але виявився спантеличеним.

— Просто спробуй насолодитися поїздкою. Якщо Отто побачить, що тобі так само весело, як і йому, то не стане себе ні в чому звинувачувати.

— Я не хочу, щоб він звинувачував себе!

— Тоді в Пенці знайдемо собі розвагу!