Взявши себе в руки та стримуючи крик страху, я зайшла до кімнати і зачинила хідник на запірку, після чого зашторила вікно і впала у ліжко, дивлячись у стелю та слухаючи як божевільно билось моє сердце. Не знаю чому, але блимнувши пару разів, я провалилась в сон.
На жаль звичайний сон який я так хотіла побачити, все ж таки, не з’явився. Точніше, він був, але від жаху я прокинулась вночі через пару хвилин після його початку. Темрява була всюди, буцім світ до великого вибуху після якого створився всесвіт. Жодного світла місяця-надії на добре майбутне. Я пролежала ось так декілька хвилин, дивлячись у темряву із заплющеними очима. Все одно, що так темрява, що так. Але раптом щось зупинило марні спроби заснути. Спочатку я не зрозуміла що це, якісь тихі звуки, які створювали плавну мелодію сопілки десь далеко, на межі свідомості. Припіднявшись у ліжку, я прислухалась до поступово мелодія гучнішає. Вона не викликала страх, а заспокіювала, немовбито це як колись давнісінько у дитинстві бабуся співала колискову.
Я опустила ноги на підлогу та, відчувши холод на стопах, піднялась і повільно підійшла до вікна, яке і не так просто знайти. Зробивши останній крок, я опинилася перед вікном. В цей момент музика вже не намагалась затаїтися, чи бути тихіше, а навпаки — дужо грала на повну, все ще залишаючись спокійною та одухотвореною. Вирішивши, що треба побачити хто вирішив прийти у ліс та пограти на музичному інструменті, я, взявши себе і штори в руки, різко смиконула їх, таким чином стряхуючи з себе страх і невпевненість.
Яскраве світло повного місяця одразу ж вдарило в очі, змусивши закрити їх руками. Але вже через декілька секунд, коли я опустила руки, очі звикли до не приємно яскравого світла. Перше, що одразу ж кинулось в очі, це ніби вуголь темний, чорний ліс над яким гордо світив місяць. Зсередини лісу також невеликими промінями, що пробивались через скроні дерев, ніби подаваючи сигнал, світив вогонь. Не встигнувши навіть моргнути оком, я вже була на вулиці. Стояла одна перед великим лісом, який здавався безкінечним. Я мовби маленька комашка, яка лежала на спині перед людиною, насолоджуючись життям перед смертю від розчавлення ногою. Музика продовжувала ніжно пестити вуха та кликати до себе у темну гущавину. На момент могло здатися, що мелодія плавно переходить у голос. Я вирішила йти далі і зробила крок вперед, поставивши ногу на землю та не відчувши її. Але це вже було не важливо. Потрібнішою здавалась музика і я почала йти далі. З кожним кроком мелодія ставала гучніше та гучніше.
Нарешті, пробившись через великі та гострі гілки дерев, я потрапила на галявину, де прямо на моїх очах вогонь перетворився на великого, владного чоловіка. Він стояв в декількох метрах від мене. До скронь високих, сторічних дерев він не міг дістати, за те його плечі спокійно сягали половини дерева. Чолов’яга був надто світлим. Прямо-таки все його тіло було ніби одним ліхтариком. Світло обережно обтікало все чоловікове тіло, достобіса сильно виділяючи його на фоні темряви. Обличчя мав не таке, як у людей — очі ніби божевільні, зіниць практично не видно, але при цьому його очі дивися крізь мене ніби в душу, ніс нагострений, надширока усмішка, яка мало не доходила до вух вогняного. Вона з’явилась після того, як я потрапила на поляну. Оглядівши його шкіру, було важко сказати, чи шкіра то взагалі. Вона ледь повністю покрилася шрамами.
— «Фаруно, ти знаєш, що твоя бабуся монстр, ти повинна зупинити її! Люди не повинні страждати.» — Через декілька секунд чоловік вже знаходився біля мене, буквально з’явившись з повітря. Його погляд в мої очі, голос, тембр — все це давило на мене.
— «Вона нікого б не вбила. Я вірю в те, що вона не винна!» — Крикнула, дивлячись в його очі, які викликали в мене страх та не розуміння.
— «Безглуздо не вірити в це. Особливо, коли є докази цього всього… Тобі треба прийняти це та зупинити її.» — Погляд вогняного чолов’яги став важкішим. Він ніби читає думки та знає про мене все.
— «Які докази… Те, що про неї погане говорять? Це не може бути доказом!» — Ноги підкосились прямо ніби гілля темних дерев від сильного вітру, який кружляв навколо нас, хвилюючи дерева, що нагадували клітку. Все це дуже давило на мене і я мимоволі відійшла на пару метрів назад.
— «Я плекав надію, що ти зможеш дати опір тому злу, яке ховається у твоїй бабусі. Але ти порушила все. За це ти страждатимеш.» — Тільки но міфічна людтна закінчила розмову, одразу щось дуже сильно вдарило в мій живіт. Земля пішла з-під ніг і все тіло наче провалилося до темної, жахливої прірви. Звуки чоловіка, як і вітру, зникли, а грудну клітку зтиснуло почуття відсутності повітря. У горлі з’явився ком, що з кожною секундою ставав більшим прямо пропорційно тому, на скільки глибоко я падала в цю темінь. Коли він став завеликим, то почав душити мене і захотілось лише одного позбутись цього.
Різко прокинувшись у своєму ліжкові вночі, посеред темряви, нечутно кричучи, я зрозуміла, що це знову лишень сон. Сердце швидкими ударами показувало, що заснути знову не вдасться, та й все одно бажання особливо і не було. Піднявшись з ліжка, я знову відчула холодну підлогу прямо як увісні та так само підійшла до вікна. Я побачила лише темряву, але годинникова стрілка вже показувала п’яту ранку.
Одягнулась, вийшла зі своєї кімнати і обережно, по пам’яті пересуваючись на носочках, я прийшла на кухню, де швидко зробила собі бутерброди і вже не так швидко почала їх їсти. Вони не мали поганий смак — смачна молочна ковбаса та домашній сир завжди служили смаколиком в нашому будинку, а що вже й говорити про свіжу, м’яку, ніби подушка, паляницю. Але зараз організм відмовлявся їсти. Набитий страхом через не лише через сон, а і розуміння, що треба йти у саме пекло — в школу, до повна живіт відмовлявся приймати їжу і викликав нудоту. Старанно проковтнувши бутерброд та запивши холодним чаєм, я через хвилину стояла вже одягнута перед дверима з будинку, промовляючи про себе бабусине заклинання. І, набравши повітря в легені, я вийшла, гучно скрипнув дверима, ніби оповістивши весь ліс про те, що будинок лишився беззахистним.