— «Люди кажуть, що велике селище біля гори Нур містить у собі колосальну кількість таємниць через вбивства, зникнення людей і тварин. Але, як нам стало відомо, все не так просто. За усіма злочинами стоїть людина.» — На старому екрані телевізора повільно зсувалися кадри кладовища, розташованого посеред лісу. — «Зараз важко порахувати скільки правопорушник скоїв вбивств за весь час перебування у селищі відьми Нурви. Це ім’я старої, що живе на горі. Ми багато разів питали у місцевих кого вони підозрюють і всі відповіді зійшлись як на небі зорі.» — Чорні, великі хрести різко зникли під час монологу чоловіка й залишився лише один, розташований на всьому екрані. А на камені вирізане ім’я – Нурва.
Одразу перед очима з’явився уявний силует бабусі. Саме про неї говорив голос, саме її називали відьмою, саме її могилу показували на записі диску. Думки про те, що десь у лісі є могила бабусі скували моє тіло разом зі страхом, по спині пробігли мурахи і промову вже продовжив голос старухи.
— «КХЕ-КХ..Таак! Є у нас у селі така відьма. Нурвою звати. Ходить до нас інколи, дивиться постійно на хати, шепоче щось. ТОЧНО ЯКАСЬ ХВОРА!!!..ААХХААХАА…КХЕ-КХА-А» — Кадри знову змінились та вже перед очами встала невідома баба. Обличчя заховала під хусткою, яка постійно рухалась через рясний кашель. Вона мала такий вигляд що я в момент зрозуміла — дама похилого віку любить випити. ЇЇ сміх був ніби какофонія, створена ніби зі скрипу підлоги та дверей. Серце забилося швидше, вистрибуючи з грудей. Мені приходилось не вперше чути про бабусю погані слова, але кожен раз був як перший, бо вона була єдиною рідною мені людиною.
— «Кхм… ви можете розповісти чому її називають відьмою?» — Чоловічий голос продовжив говорити, зберігаючи анонімність. Я чула як він долинає десь з позаду камери. — «Та шо тут розповідати… раніше, років десять тому, вона сама вирила тут кладовище і воно досі є у лісі. Найцікавіше те, що там були могили її, моя, односельців, й навіть тих, кого ще не було КХЕ-ХХ… могили дітей, що ще не народились. На них були написані лише ім’я, більш нічого.» — Голос страху змінився. Вони ніби попали точно у яблучко, в найнеприємнішу тему для мене. Вона вже не так весело та охоче говорила. Голос став спокійним. — «Ви знаєте навіщо вона це зробила?» — З кожним питанням кімнату наповнювала темрява і страх, а диктор становав більш грубим. — «Та хто знає, шо у неї там на думці. Придумала щось собі, та й живе. Але за плітками місцевих, вона… намагається зробити ритуал по книжці мертвих.. КХА.. КХЕ.. ЕХХ.. Нашо? Мені, як і всім, не відомо. А от якщо не за плітками, то в неї просто поїхала кукуха, от і займається дриснею.» — На подив, голос старухи став тихішим, між нею та інтерв’юєром зросла напруга. Все не приємніше та сильніше, прямо як бухикання, яке також ставало сильніше. Старенька ледь не задихалась від цього. Тільки но невідома жінка закінчила говорити, все різко змінилось. На екрані телевізора була картина мого з бабусею будинку ввечорі. Садиба стояла посеред лісу, тіні якого плавно тягнулися окаповим дахом через присмерки. Останнє світло сонця пробивалися через високі гори, що слугували стінами, охороняючими село від зовнішнього світу. — «Тепер ви знаєте хто така Нурва та те, що її треба негайно зупинити, або вона…» — Голос обірвався. За пару секунд він почав повторювати це слово знову і знову. — «Вона… вона… вона… вона… вона…».
ВХІДНІ ДВЕРІ ГУЧНО ВДАРИЛИСЬ ОБ СТІНУ.
Я різко повернулась на Землю, а сердце впало в пятки. Рука відрухово сіпнулася та вимкнула відік.
— «Фаа-ааруно! Я прийшла!» — Приємний, ніжний, рідний голос бабусеньки пролунав від неї на весь дім. Я швидко взяла та сховала касету під диваном і, піднявшись, вийшла до бабусі у коридор.
— «П-привіт бубусю! Ой в-всені бабусю!» — Я широко усміхнулась, намагаючись замаскувати тривогу, яку викликав страх через те, що я побачила на касеті. Взявши у бабусі невеликий кульок, в якому лежало декілька фруктів, я швидко віднесла його на кухню і поклала на стіл.
— «Фаруні, все добре? Ти якось дивно поводися.» — Вона з підозрою подивилася мені в очі, ніби бачучи на скрізь та знаючи що я дивилася.
— «Ні, все добре. Тобі здалося» — Побачивши, що біля дивану на підлозі все ще стоїть тарілка з їжею, я швидко забрала її прибрала на кухню.
— «Ого! Нічого собі, я навіть не помітила яка зараз година. А чого ти досі не спиш? Ану, Фаруно, йди у ліжко, бо ж тобі завтра в школу. Нумо, на добраніч.» — І справді, зазирнувши на годинник, що самотньо висів на стіні, я побачила що вже був надвечір.
— «Пробач, бабусю, я теж не слідкувала за часом, піду у ліжко…» — Я посміхнулась бабусенці і пішла до своєї кімнати. Після таких жахів не було жодного бажання спати. Проходячи повз вікно, я побачила вже знайоме обличчя. Знову ті самі криві зуби, які можна було побачити через усмішку, чорна шкіра, перекошене обличчя та очі які дивилися мені прямо в душу.