Пролог. Початок щоденника

Дідусь Лі завжди рекомендував нам, своїм нащадкам, заводити персональні щоденники, адже Благословення порожнечі додає тільки додаткові тисячі років життя та можливість маніпулювати простором, але геть не додає пам’яті. Вже на третій стоні можна все забути…

Моє ім’я — Ен Атер, зараз я знаходжусь в іншому світі, серед істот людського виду. Мені довелось втекти сюди зі свого рідного світу, оскільки мій рід спіткало велике нещастя… І я неймовірно тому раді! Нарешті всі вони сконали, нарешті я можу почати нове життя! Але про все по порядку.

Декілька місяців тому сконала від старості попередня Голова роду — Абе Атер. Вони були протрухлою п’ятитисячорічною мразотною. Саме вони не дозволили провести метальну експертизу, щоб всі дізналися, що я говорю правду і того старого пенька засудили! Саме вони оголосили мене соромом всього роду і налаштували проти мене інших родичів! Саме вони заважали мені законно позбутися малолітньої наволочі!

Наступним Головою роду мав стати якраз дідусь Лі… Він завжди тримався осторонь родинних чвар — надто був зайнятий на посаді імператорського радника. Але в ті нечасті моменти, коли він зі мною спілкувався, він здавався добрим… І як показали подальші події, він та тітонька Рена виявилися не настільки мразотними, як решта родичів.

Давно, дуже давно, я випадково вбили свого однокласника. Не пам’ятаю його імені, не пам’ятаю чим він мене дістав… Пам’ятаю тільки хрускіт його переламаного носа та як він повільно осів на екземпляри виставки холодної зброї минулого. Одне з лез пробило йому черепу коробку та її наповнення. А без активного мозку, як відомо, немає і регенерації. Короче кажучи, він попрямував в гості до Накси, а я — до колонії неповнолітніх злочинців-магів. Дали мені зовсім небагато, всього три роки, але і вони видалися суцільним жахом.

Живеш в тісній камері, де не можеш навіть нормально розвернутися, носиш цілодобово клятий перекривач магії і знімаєш його тільки для роботи: освітлення і отемнення партій цілющої води. Родичі не навідують, їжа жахлива, охоронці або ідіоти, або з нездоровими нахилами…

Один такий екземпляр (з нездоровими нахилами) тримав в страху всіх ув’язнених. Він не просто бився, він під час своїх нічних чергувань навідувався до камер ув’язнених. Ми всі це чули, але його колегам та начальству було до одного місця! А інколи після його візитів ув’язнені зникали… Так одного разу, коли строк вже добігав кінця, зник мій «колега» по освітленню, з котрим можна було трохи переговорити, поки охоронці не дивились. Тому я закинули роботу і прямо спитали в тих ідіотів, де він. Один як зачарований, взявся стверджувати що він помер від грипу. А коли я непогодились, сказавши що ще вчора він був здоровий, другий охоронець вирішив тимчасово «підкорегувати» мої риси обличчя. Вже в той момент я подумали, що скоїли помилку. А якщо враховувати що сталося далі… Це був переломний момент? Ті два ідіота під час якоїсь обідньої перерви розповіли про створіння з роду Атер, котре сує свій ніс куди непросять? Чи він був десь неподалік, сторожив земляних магів, наприклад, і все почув? Але якби там не було, тієї ж ночі головний виродок нашого закладу завітав вже до мене…

Оскільки мене завжди вчили (не дуже успішно) концентруватися на позитиві, скажу таке: зґвалтування виявилось настільки жахливим досвідом, що на мене зійшло «благословення» порожнечі, перекривач магії зламався і той пеньок не встиг мене остаточно задушити. Я провалились на інший рівень реальності, але недостатньо глибоко щоб це загрожувало моєму життю.

Я відлетіли від колонії на достатньо далеку відстань і вже тоді взялись метикувати, як повернутись до реального світу. В результаті невдало зачепились мотузкою, котрою той пеньок намагаюся мене задушити, за дерево місцевої газетки. Тамтешні недо-журналісти потім зробили на мене карикатуру. Прозвали черешнею через колір арештанської роби…

Далі для мене все злилось в один суцільний скандал з родичами, управлінням колонії та всім світом. В результаті того виродка просто по-тихому звільнили, а мене повернули до колонії досиджувати останній рік.

Через два тижні перебування в колонії до мене раптом змінилось ставлення. Мене перестали бити та водити на роботи, почали краще годувати, навіть принесли якоїсь макулатури почитати. В основному там було щось про виховання дітей, але мене більше цікавили невеличкі розділи про міфологію в кінці журналів. Про причини подібного ставлення до мене дійшло тільки через чотири місяці, коли у мене почав рости живіт… То була майбутня наволоч та живе нагадування про того виродка!
Вже тоді я почали недолюблювати своє дитя. А коли воно народилось, то взагалі виявилось маленькою копією свого біологічного недо-батька.

Була б моя воля, я б збагрили його в притулок, чи іншим родичам, але ж ні… «Ен, це твоє дитя, полюби його! Нуж-бо, ти можеш!» Ні, не можу, йдіть ви всі до Накси! Хоча, з іншого боку, ви вже й так там…

Після звільнення мене вирішили залишити в родовому помісті під наглядом двох старих непрацюючих пеньків, а саме тоді ще живих Абе Атер та Бо Атера, котрий технічно доводився мені двоюрідним братом, але при цьому був старший від інших дітей дідуся Лі та годився нам всім в багато-разів-пра родича. В родах з «благословенням» і не такі вікові казуси трапляються… Також в помісті проживали: дідусь Лі, мама Рін, тато Офа, четвірка моїх суродженців та численні нащадки Бо, на позначення яких не вистачить анубської родинної термінології. Але на щастя, всі вони стирчали на роботі і особливо мене не діставалали. Але і не розраджували…

Життя почало потихеньку налагоджуватися, я повернулись до навчання і почали потихеньку оговтуватися від пережитого. Тільки дві речі псували мій моральний стан: вище згадані намагання родичів втулити мені малолітню почвару та усюдисущий приятель дідуся Лі. Звали його Чуа, належав він дейнаському роду де Різе, одного з трьох найсильніших родів ментальних магів, і відповідно сам був дейнасом. Причому тим рідкісним різновидом дейнаса, що не мав настільки темно-синьої шкіри, кучерявого волосся та чорних лупатих очей мало не на пів обличчя.

Очі його, на диво, були жовті, мов у хікаца, а їхній погляд або глибоко проникав в свідомість співрозмовника, або недбало блукав навкруги, мов в наркомана. Його думки та ідеї були надзвичайно химерними, а поведінка давала зрозуміти, що дідусь Лі спілкувався з ним проти своєї волі. Я знаю про що говорю.

Я у вільний час частенько тинялися на нижчому рівні реальності, де ніхто, окрім інших родичів не міг бачити моє примари втілення, але я могли все чути та бачити. Одного разу, тиняючись у своїй примарній формі по помістю, я стали свідком доволі цікавого діалогу. Стався він на головному балконі між дідусем Лі, Чуа де Різе та…

— Знайомся, це Ханде. Можна вона в тебе поживе? — Чуа де Різе стиснув плече справжнісінької ашери, що стояла поряд з ним та кидала на нього недобрі погляди своїми проклятий червоними очима.

— Чим ти керувався, тягнучи в мій дім… — вдавано спокійно почав промовляти дідусь Лі

— Виключно твоєю добротою, друже! — радісно випалив Чуа.

«А ще нашим родовим несприйняттям ментальної магії», — сердито подумали я тоді, помітивши в очицях дідуся Лі фіолетові блики, що свідчило про вплив ментальної магії. А Чуа тим часом взявся пояснювати:

— Розумієш, в нашому дослідницькому центрі сталася невеличка пожежа. Багато екземплярів загинуло, багато серйозно постраждало і їх наказали списати. Ханде теж… — на його обличчя мимоволі лягла тінь. Він схопив ашеру за руку і закатав рукав простої сірої роби, демонструючи чималенький опік, який ледь-ледь почав затягуватися.

— Тобто, ти притягнув до мого дому спражнісіньку канібалку, у котрої вже почала погіршуватися регенерація? І ось так просто пропонуєш мені пустити її пожити?! — судячи з тону дідуся Лі, тільки метальна магія вберігала Чуа від наглої смерті.

— Ти не переживай! Ханде прекрасно себе контролю, геть не голодна, і взагалі надто добра та чуйна, як на ашерську жінку… — піднесено затараторив Чуа, концертуючи всю свою увагу на дідусі Лі.

— Що з нашою донькою, покидьку? — прошипіла Ханде, варто було «великому менталісту» відволіктися.

— Все з нею добре, дитячі палати знаходились в іншому крилі. А так, твого канібалізму вона не успадкувала, не без нюансів, але в принципі життєздатна. Думаю, колись її можна буде випусти в суспільство…

— Я хочу щоб вона була зі мною! — гаркнула Ханде, аж вікна задзвеніли.

— Так, так, люба… — раптом заметушився Чуа. Тоді його поведінка видалась мені просто дивною, але, можливо, він вже щось відчув?

Він дістав з кишені кулончик з часткою метальної енергії та начепив його на Ханде. Потім лизнув її в щоку своїм довгим язиком у огидний спосіб та вискочив на перила балкону.

— Я огляну ваш чудовий сад, добре? Допоки я не повернусь, Лі, стережи її. І не забувай про регулярну перевірку захисних заклять та виховання нащадків! — підморгнув він на останок та злетів з балкону, зникнувши поміж дерев.

Я поспішили повернутися до своєї кімнати. Звісно той придурок говорив про мене і мою звичку підслуховувати! Потрібно було чимось зайнятись, тож я взялись за чергове джерело до своєї першої статі. Темою був Триєдий Джа і причини, чому в нього залишалися прихильники навіть після смерті свіх богів, особливо якщо в більшості джерел стверджувалося що саме він став причиною їхньої смерті. Але прочитати далі класичної історії про розподіл народів між богами в мене не вийшло, кляті родичі завадили!

— Ен, подивись, що ми маємо до тебе! — радісно крикнув Бо, заходячи до моєї кімнати без стуку. Поперед себе він штовхав мою малолітню наволоч, очах котрого відбражався всесвітній жах. В своїх дрижащих ручках воно стискало замальований листок.

— Що це? — холодно спитали Я, видерши з дитячих ручок цей збірник каракуль.

— Маленький Лі намалював тебе, — Бо вказав на особливо зубасту каракулю, поряд з якою кривим дитячим почерком було написано «Ма», — От я і вирішив що це чудовий привід вам поспілкуватися і пограти.

— Справді? — мої губи самі собою розтяглися в широкому оскалі. — Ти ж моє маленьке, ти ж моє хороше….

Продовжуючи сюсюкати як душевно хворе створіння, я вцепились сталевою хваткою в дрижаще дитя, підняли його на руки і цьомнули в лоб. Бо спостерігав за цими недо-ніжностями з задоволеним виглядом.

— Ось бачиш ти починаєш його любити, — промовив він. Я тільки сильніше притисли до себе дрижаще дитя та кивнули. Я до сих пір не знаю, то була тупість чи небажання бачити очевидне?

Якби там не було, він пішов в піднесеному настрої, а я залишились стояти посеред кімнати до хрусту притискаючи власне дитя до грудей. Довелось зачекати поки стихнуть його кроки і зі звуків залишиться тільки шалене серцебиття моєї наволочі малолітньої. Для додаткової підстраховки, я також активувати магічне чуття. Бо був вже далеко, прислуга та дідусь зі своєю новою знайомою тим більше. Я ще раз уважно оглянули дитя.

Воно довге, як і будь який Атер, одягнене в темно синій дитячий костюмчик. На краю палаючої свідомості жервіє холодна думка про те що на такій одежі не буде видно крові, як і на моїх чорних шпалерах… Я трохи ослаблюю захват та витягую руки з малолітньою наволоччю, продовжуючи роздивлятися його обличчя. Варто моєму погляду зачепитися за його довгий, успадкований від недо-батька носик, я з усієї сили б’ю його об стіну. А потім ще раз, і ще раз!

Звуки ударів та хрускіт його кісточок мене заспокоює. Дратівливих звуків воно на власне щастя не видає, тож я швидко зупиняють та випускають його. Залита кров’ю наволоч падає на підлогу та завмирає.

— Ось там і лежи, — говорю я, не відчуваючи нічого, окрім душевної порожнечі.

Я сідаю на ліжко і задумливо дивлюся, як затягуюється чимала рана на його голові та ліва рука з крилом повертаються до нормальної форми. Рано чи пізно я від нього позбавлюся… Але чи сяду я при цьому до в’язниці? Це вже залежить від моїх нешановних родичів.

В певні періоди мені ставало всеодно на власну долю і я намагались завдати більш серйозної шкоди. Але замість того щоб розбитись, наволоч навчитись літати. Також ця почвара примудрилась вижити після витяжки аколіта в каші, а втопити його мені декілька разів завадили слуги та всюдисущі Абе Атер. Ще, одного разу я спробували віддати цю наволоч до притулку, але мене там швидко впізнали та викликали повнолітніх родичів…

І поки я сиділи та рефлексували, дитятко встигло більш-менш відновитися та навкарачках втекти під стіл. Я недобре всміхнулися:

— Молися, щоб хоч хтось з родичів захотів тебе до себе взяти…

Через тиждень мав відбутися похорон Абе Атер, святкування упокою їхньої душі та обрання нового Голови роду. Повинні були зібратися всі члени роду, навіть ті що жили за океаном зі своїми нуклеарними родинами. Саме комусь з них я і планували віддати дитя.

В той день я вперше і в останнє покинули свій рідний поверх з малолітньою та ще більш знервованою наволоччю на руках. Виблискуючи посмішкою, я по черзі пропонували своїм родичам у головній залі забрати мою персональну почвару. Але вони постійно знаходили відмовки: хтось вже мав двох спиногризів, хтось був принциповим одинаком, хтось прожив більше шестиста років і зверхньо вважав що мені треба подорослішати та навчитися піклуватися про рідних…

Одними з останніх та найяскравіших пар виявилась тітонька Рена та її рогатий партнер. Разом вони завжди виглядали кумедно, адже тітонька Рена була доволі низенькою, а її партнер — завеликим для всієї Світобудови. Але в той раз з ними поряд пленталось дитинча трохи старше від моєї наволочі, котре намагалось одночасно ховатись за батьками та стріляти цікавими поглядами навкруги. Але як тільки пара закінчилк вітатися з дідусем Лі, тітонька Рена виштовхнула дитя вперед:

— А ось це, таточку, Кай, наше дитятко! — сказала вона настільки голосно, що навіть я в іншому кінці те почули. І мені довелось підійти ближче, щоб краще чути розмову, адже дідусь Лі не виглядав готовим для голосіння від радості.

Взагалі, його обличчя перекосило так, неначе він ніколи не бачив дактів, або, якщо і бачив, то щиро вважав що вся їхня раса походить від Триєдиного Джа, більше відомого як Перший Демон, і тому вони чисте зло. Враховуючи майбутні події, реакція дідуся Лі здавалася більш зрозумілою і її можна було пояснити доброю інтуїцією. Але тоді дідусь Лі тільки і зміг простогнати:

— Чому воно таке велике? Ви ж зустрічаєтесь тільки три роки!

— Воно прийомне, — зазубоскалив партнер тітоньки Рени.

— Можна подумати, що це щось урижне…— пробурчало дитя.

—«Погане», пиріжечку, «погане», висловлюйся коректно! — тітонька Рена настановче постукала по лисому черепу дитяти. Її кавалер був за крок від чергового зубоскальства, а дідусь Лі — від смерті в зніяковінні.

— Дідусю Лі, тітонько Рено! Най Накса благословить вас своєю відсутністю! — майже кричу я привітання, кидаючись до них. На мене тоді всі дивно подивились, але таки теж привітались зі звертанням, як і треба.

— Яке миле дитятко, — тітонька Рена встала на вшпиньки та ласкаво погладила мою наволоч по голові.

— Забрати його собі, часом, не хочете?! — підморгнули я, намагаючись з останніх сил контролювати себе.

— Рено, я ще одного дидяти не винесу, — авторитетно заявив кавалер тітоньки Рени. То він так трансформував свою образу через відсутність належного привітання, чи як?

Тітонька Рена розгублено переводила погляд з мене на мою наволоч, її кавалер нависав над нею страшною рогатою горою, дідусь Лі знову подивився на мене, як на якесь дивакувате створіння. Але тут голос подало наше прийомне, рогате чудо. Воно потягнуло тітоньку Рену за рукав та сказало:

— Ти ж добра, мене з притулку забрала. Так забери і це дитя! Хіба ти не бачиш, що Ен хворі…

— Що ти сказало?! — в пориві гніву я мало не вхопула ту почвару за ріжок, але воно встигло заскочить за спину шокованої тітоньки Рени. Її кавелер перейшов в бойову стійку.

— В певно сенсі, воно праве, — всміхнувся дідусь Лі краєчком губ. — І раз всі члени роду в зборі, пропоную перейти до чорної зали, де ми за вечерею і обговоримо всі нагальні питання.

Я понуро полентались за рештою родичів. Чорна зала була найбільшою в нашому помісті, тому для загальних зборів на свята завжди обирали її. Столи в ній розташовувались трохи непристойно: один довгий стіл, в главі якого сидів власне Голова роду, по ліву і праву руку від нього влаштовувались «нормальні» члени роду, а в іншому кінці стола стояли два круглих столика, за якими сиділи всіляких «маргінали»: ті хто мали за пару представника іншої раси, як от тітонька Рена, ті хто були принциповими одинаками, як мій племінник Ян, ну і звісно я зі своєю наволоччю, куди ж без мене?!

Після першої страви та ноствльгічних спогадів про те якою хорошою Головою роду були Абе Атер, ми перейшли до обговорення внутрішньо родних проблем і непорозумінь. Я весь цей час з кислим виглядом дивилися на вже захоловшу картоплю у власній тарілці, терпіли на собі уважний погляд рогатого вишкребка, та в пів вуха слухали як мама Рін, Бо та дядечко Роа намагалися вмовити дідуся Лі обрати саме їх його родовим заступником. А після того, як він від них відбрехався, йому довелося виступити посередником між моїми зведеними судроженцями Аве та Оде, котрі насмерть посварились ще п’ятсот вісімдесят років тому, коли був живий попередній партнер мами Рін. Я дивились на все це дійство з тугою, і думали, чи дійде колись до мене умовна черга. Чи треба для привернення уваги вдарити мою наволоч головою об стіл? Але існувала велика ймовірність того, що всі ці дятли просто мене засудять в черговий раз, але не відберуть кляте дитя!

Я майже з ненавистю покидали поглядом своїх кровних та названих родичів. Кровних було легше відрізнити за певною степінью білявості. Так проявлялось «благословення порожнечі». Що це таке я детальніше поясню вже в кінці оповіді. Єдине що вам зараз потрібно знати: більшість з мого роду були нижчими і мені дуже хотілося щоб якийсь ментальний маг переплавив їм мізки. Щоб вони всі померли…

— Ен, ти куди?! Стій!

Але мені було вже всеодно. Не слухаючи його я стрибнули на інший рівень реальності і вже за лічені миті важко дихали десь посеред пустого коридору. У вухах звеніло, весь світ трохи хилитався. Намагаючись заспокоїтися, я повернулись до своєї улюбленої справи: гатіння нікому не потрібної малолітньою наволочі об стіну.

— Здохни, здохи, здохни!

Холодний вітерочок від промахів крильми та неменш голодні пальці на моїй шиї поділяли заспокійливо. Тільки зараз я усвідомили, що окрім мене в коридорі знаходяться: тітонька Рена, дідусь Лі та купка слуг з підносами, котрі витріщаються на мене квадратними очима. Серед них, до речі, приблудилась притягнута Чуа ашера. Саме їй дідусь Лі випадково і всунув мою понівечену наволоч та наказав всім слугам забиратись. Я встигли помітити дивний блиск в очах ашери. Сподіваюсь, вона встигла з’їсти мою наволоч…

Тітонька Рена продовжуючи висіти в повітрі, вимахуючи крилами, обережно потягнула мене в кімнату, де нарешті і приземлилась. Слідом в приміщення увійшов і злий дідусь Лі.

— Що ти в Першодемона коїш, Ен?! — суворо поцікавився він.

— Я просто хочу щоб воно здохло і більше не муляло мені очі, — тихо відповіли я. Дідусь Лі і тітонька Рена якось дивно переглянулися.

— У мені гарні друзі в психіатричній клініці імені… — почала було остання, але мені то було не цікаво.

— Непотрібні мені ці ваші психіатри! — кричу. — Просто заберіть від мене ту почвару, якщо так вже переживайте за її нікчемні життя!

— Я ніяк не можу зрозуміти твою лють на це безневинне дитя… — похитав головою дідусь Лі.

— А мою люль на весь цей прогнилий рід розумово відсталих дятлів можеш?! — я мало не кинулись на цього задумливого виродка з кулаками. Але…

Між мною і ним влізла тітонька Рена з цим мерзотним виразом співчуттях в очах. Вона хотіла щось сказати, якусь банальна маячню. Але про це я ніколи більше не дізнаюся… В наступну мить в моїй голові запаромочилося, дуже захотілось спати. Я зробили кілька кроків назат і перед остаточною втратою свідомості встигли відмітити, як дідусь Лі прикриває наповнені фіолетовими бликами очі та сповзає вниз по стінці і як тітонька Рена складається навпіл.

За той недовгий час уві сні мені встигло приверзтись чимало незрозумілого. Але на яву нас всіх чекала ще страшніша дичина. Прокинулись ми з дідусем Лі від сильного поштовху та гуркоту. Будь яка сонливість полишила мене, як тільки я побачили, що стало з твтонькою Реною. Вона неприродньо лежала на боку в кадюжі власної кривавої блювоти. Одного погляду на уривки її аури було досить щоб зрозуміти — вона мертва. Навіть дихання та пульс перевіряти не потрібно. Я пригадали власні думки п’ятихвилинної давності. Як стверджувало дактське повір’я — думки матеріальні. От тобі і маєш…

— Ен, ти ідеш зі мною? — над мною нависав зблідлий дідусь Лі та протягував мені руку.

За той час, на який я трохи випали з реальності, він встиг прокинутися, подивитись у єдине тутешнє віконце та обережно скласти тіло тіноньки Рени… Руку я звісно прийняли. Судячи з виду з вікна, мене занесло в одну з башт, технічного спрямування. А ось в чорній залі, що об’єднувала всі три башти, судячи зі свуків, велись бої, більша частина стелі обвалилася. Також був вибитий значний шматок стіни, з якого в ніч надходило немилосердно магічне світло. На нього ми з дідусем Лі і полетіли, мов метелики.

В приміщенні стояв жахливий запах. Більшість моїх родичів повторилося долю тітоньки Рени, померши від несприйняття метальної магії. Джерелом світла виступали з десяток тіл, вкритих світловими бар’єрами. Одне з тіл лежало поряд з прогалиною в стіні, через яку ми і залетіли. Навіть крізь світло можна було розібрати яскраво оранжевий балахон, та огрядну жіночу фігуру. Решта тіл валялись неподалік входу до житлової башти. На половині з них були ті ж оранжеві балахони. Також в кутку сиділа мама Рін, єдина жива в приміщенні. Світло сяяло довкола її литки, стегна, обрубка руки, щоки та чогось невеликого поряд з ногою.

— Навіть не намагайтеся вкрасти їхні душі, інфікуєтесь скверною, — вона з кривою посмішкою скосила погляд на залишок руки і таки пояснила що трапилося:

Виявляється, тридцять сектантів культу Триєдиного Джа вдерлись до нашого помістя та спробували викрасти всиновлене дитя тітоньки Рени. Але вони дуже по дурному прокололись: той хто ніс «здобич», спіткнувся об трупик дитини, впав, «здобич» прокинулась, влаштувала ґвалт… А потім попрокидались решта виживших, побачили мертвих родичів, партнерів, дітей і відповідно, спробували помститися нападникам.

В першу чергу рогатий кавалер покійної тітоньки Рени зніс згустком крижинок голову молодшій ашерці, що відповідала за телепортацію. Мама Рін та Ян встигли вкрасти життєву та магічну енергію в ще п’ятьох, перед тим як відчули на собі наслідки скверни, а ще кілька програвших в еволюцію індивидів спробували по класичному набити одержимим пики. Але останні теж далеко не сумлінно чекали на смерть. Двоє відразу кинулись в погоню за прийомним рогатим вишкребком, а ті що залишились, напустили на програвших в еволюцію хмарку скверни та поспішили доєднатися до втікачів. Також, тіла тих покидьків містили скверу, яка миттєво вивільнялась при смерті. І тепер частково заражена мама Рін блокує скверну як на власному тілі, так і на тілах полеглих.

— Офа та інші прийняті в рід не-маги вже пішли по допомогу, а у вас є вибір: рятуватись чи піти слідом за Яном, Іде, партнером Рени та спробувати вбити тих виродків, — підсумувала мама Рін. Десь в протилежному вході в башту знову гупнуло. — А з утриманням скверни я сама впораюсь!

Ми звісно кинулись в тому напрямку, в якому пішли нападники. Може це було і не дуже гарна ідея з точки зору виживання, але… Мені тоді по великому рахунку було все одно на власну долю, а дідусь Лі від гніву втратив здатність раціонально мислити. Я чули, що він теж колись був молодшим, але став таким не в результаті зґвалтування, а коли на його очах анубські повстанці підірвали будівлю з його батьками та іншими більш близькими родичами ніж Абе Атер. Тож я можу тільки здогадуватись, як його зачепила та ситуація…

Наступні події я пам’ятаю дуже погано, замість них є якісь уривки, схожі на поганий сон. Ось ми з дідусем Лі несемось коридором з обплавленими стінами, ось допомогаємо Яну прибити одержимого виродка, ось скверна безповоротно пожирає кавалера покійної тітоньки Рени та перекидається на моїх вцілілих родичів, а мені на голову падає щось важке… А потім прийшла якась невимовна легкість. Я — пісочок, що потихеньку розсипається під дією вітру цієї холодної ночі. Навколо мене руїни, під напівпрозорими ногами груда каміння, з якої стирчить пасмо побіліло волосся. Дідусь Лі самотньо бреде по коридору з повністю впашою стелею. Ліву половину його тіла оточує світло, але навіть так видно, що сквера до кісток проїла його праву руку, праве крило, та трохи зачепила тулуб та обличчя. А за його спиною бушував вихор з пітьми. Найстрашніше було в тому, що та пітьма мене кликала, манила… Ні, ні, я ж ще непомерли?

Ну ж бо, смертне, доєнайся до своїх родичів і допоможи дідусеві!

Голос був різкий і дуже хриплий. Належав він світловоорсій та однорукій постаті в чорному, що стояла на сусідньому уламку. Накса! Насторожено косячись, на богиню смерті, я рушили слідом за дідусем. Але від вихора з пітьми розсудливо тримались по далі. В кінці коридору, посередині того, що залишилось від сходів, лежало та нервово озиралось мале рогате падло, через яке одержимі до нас і вдерлися! Новоприбулі група вище згаданих виродків якраз стояла у підніжжя сходів. Та всміхалась. Також з того, що колись було чорною залою, зі спини до дідуся Лі підходила ще одна група одержимих. Я тоді вирішили, що дідусь Лі якось сам впорається з цими клоунами і швиденько кинулись геть, крізь простір і час. Подалі від тих руїн, подалі від манившої пітьми, подалі від Накси, що вже привітно махала єдиною рукою!

Ось так я і опинились в цьому людському світі. Зараз я живу у двох людей — батька та сина, котрі підібрали моє не докінця матеріалізоване тіло. Синочок дивитися на мене як ворога народу, хоча це у мене з ним взаємно. А ось батько якийсь дивний, постійно бере мене за руки, пропонує «вийти в люди». Але для цього доведеться носити розроблені ним маскувальні артефакти та «одружитись». Знову щось з анубської родинної термінології…

На цьому все. Далі я буду тут залишати варті уваги події, коли вони з’яваляться в моєму житті…