*****
Наступного дня Поттер не з’явився. У Гекні сталася якась катастрофа, пов’язана з бандою незаконних торговців зіллями, і Поттера викликали на місію. Принаймні, це те, що Драко випадково почув у їдальні, коли дуже невимушено проходив повз групу стажерів-аврорів, які жваво обговорювали деталі. Це сталося зовсім не тому, що Драко підслуховував, абощо.
Насправді байдуже. Він зітхнув з полегшенням, чесно кажучи. День видався напрочуд продуктивним, і на столі Драко не було жодної отруєної кави чи самовпевненої Поттерової дупи. І якщо Драко того дня проходив повз Аврорат більше, ніж потрібно, то лише тому, що той знаходився по дорозі до їдальні. А Драко потребував ще чашки чаю, трохи печива, файл із кредиторською заборгованістю від Мілдред, о, і не могли б ви подивитись на це? Чашка чаю знову спорожніла, він мав узяти ще.
Поттер не повернувся до кінця дня, і Драко анітрохи не хвилювався. Він просто зібрав речі, помахав на прощання колегам і вирушив додому лише на годину пізніше розкладу. А потім насолоджувався прекрасним тихим вечором за новою книгою та келихом вина. Він думав кудись піти, бо зазвичай випивав у п’ятницю. Інколи до нього приєднувалися Пенсі та Блез, але сьогодні Драко не особливо бажав компанії й рано ліг спати.
Наступного дня його викликали на роботу. Очевидно, справа Поттера передбачала конфіскацію різноманітних незаконних речовин, і їх відправили в лабораторію для тестування. Взагалі, у Драко був вихідний, але він не заперечував. В будь-якому випадку, планів він не мав, і йому було цікаво подивитися, як там Живильна настоянка, яку він розпочав варити у четвер.
Драко ретельно й обережно вилучав фіксовану кількість невстановленого та дуже ймовірно смертельного зілля, коли Гаррі Поттер проходив повз лабораторію. І він навіть не помітив би Поттера, якби той не пригальмував у дверях й крикнув:
— Ти тут?!
Від чого Драко надто сильно стиснув піпетку, що тримав у руці, й розбризкав рідину по робочому столу. Це сталося тому, що Гаррі Поттер крикнув до нього, а зовсім не тому, що той був не в уніформі й гарцював коридорами Міністерства Магії в поношених джинсах і футболці Гарпій, котра, очевидно, зазнала тієї ж долі — зменшувальних чар. Судячи з усього, ці чари вразили весь його гардероб.
Невстановлене зілля швидко ідентифікувало себе, із шипінням пропаливши на робочому столі дірку.
Драко перевів погляд на Поттера. Тому вистачило глузду виглядати засоромленим і вибачливим, але не вистачило глузду, щоб відразу піти. Замість цього він зайшов прямо в лабораторію й усміхнувся, наче це не він тільки що ледь не спалив Драко обличчя.
— Привіт! — весело сказав Поттер. — Сьогодні субота.
— Я забираю назад усе, що коли-небудь говорив у бік твого інтелекту, Поттере. Ти справжній геній.
Поттер пихнув і розсміявся.
— Я маю на увазі, ти не працюєш суботами.
— Звідки ти знаєш? — спитав Драко, примруживши очі.
Поттер знизав плечима й нахилився над робочим столом, щоб зазирнути у дірку, випалену наскрізь кислотою. Він дістав свою чарівну паличку й виглядав так, ніби збирався нею тицьнути всередину, але Драко кинув експелліармус, перш ніж Поттер встиг вчинити будь-що. Звісно, Поттер, бувши Поттером, відбив його, ледь здригнувшись, але принаймні забрав паличку трохи далі.
— Не чіпай, ідіоте, — відказав Драко. Поттер, схоже, зовсім втратив почуття самозбереження, якщо ходив і тикав паличкою у невідомі зілля в лабораторіях з обмеженим доступом. Не те щоб будь-які обмеження колись стосувалися Гаррі, клятого, Поттера особисто.
Драко подумав, що Поттер, певно, перенапружився, коли той так закотив очі. Він знову спрямував чарівну паличку на речовину, що шипіла й диміла, і промовив діагностичне заклинання — і до того ж досить якісне.
Замішка жовчі броненосця. Драко впізнав би ці сигнатури будь-де.
— Цікаво, — пробурмотів він, записуючи на пергаменті кілька дуже важливих, дуже розумних нотаток.
— Мені раптово захотілося карі, — оголосив Поттер.
Драко на мить зупинився. Поттер був явно божевільний.
— Ти хочеш? — запитав Поттер.
— Чого?
— Карі?
— Ні, я не хочу карі! Ти головою вдарився?
— Я тільки-но з чергування, і я голодний. А ця штука пахне трохи схоже на куркуму.
— Ця штука — їдка і дуже небезпечна Замішка жовчі броненосця, — сказав Драко, ошелешено.
— Я знаю.
— О, правда?
— Так, вона щойно пропалила стіл, раніше місткості на місці злочину. А ще спричинила бісове криваве місиво. І в ній є отрута акромантула, що завжди пахне куркумою.
— Якщо ви його визначили, чому я витрачаю час на тестування, коли у мене таких ще з десяток.
Поттер знизав плечима.
— Їм потрібно, щоб це перевірив експерт. І ти експерт, а не я.
— Отож-бо.
Якусь мить вони мовчали. Поттер засунув руки в кишені джинсів і стояв, погойдуючись.
— Іди геть, Поттере! — огризнувся Драко.
Поттер звузив очі, потім усміхнувся і, на щастя, нарешті пішов. Драко повернувся до роботи. З такою швидкістю, ймовірно, доведеться залишиться тут на ніч. Він попрощався з надією повернутися додому раніше і насолодитися келихом вина та грою Боривітрів по радіо в піжамі.
Драко опрацював ще дві речовини, перш ніж Поттер знову з’явився. Його руки були зайняті поліетиленовими пакетами, що наповнювали кімнату запахом… гм….
Довбаного карі.
Драко з силою вдарив чарівною паличкою по столу.
— Що, блять, ти робиш?
— Ой, ти мене вже лаєш, так? Ми вже далі, ніж я очікував. Я гадав, буде щось в стилі: «Поттер, осмілюсь запитати, що ти взагалі робиш?!»
Драко відсахнувся.
— Ти знущаєшся з мене?
— Так, аристократична ти дупа. І що ти збираєшся з цим робити? — Поттер кинув купу ароматної їжі на винос на сусідню стільницю.
Драко прохрипів. Йому потрібно було сказати щось уїдливе, щось різке й розумне, просто розірвати Поттера чимось новим, але в голову нічого не приходило. Він просто стояв, роззявивши рота.
— Тепер, якщо ти закінчив, — продовжив Поттер. — Іди поїж зі мною.
— Ти не можеш їсти тут! Це лабораторія.
— Усе життя — ризик, чи не так?
— Ні, — твердо відказав Драко. Він був налаштований рішуче. І незворушно!
Але він не їв нічого від сніданку. І час вечері вже давно минув. І він був майже впевнений, що Поттер взяв карі у лавці біля станції метро, а Драко справді подобалася їхня віндалу. Він подумав, що міг би позбавити Поттера від частини їжі, якщо той мав зайве, що здавалося ймовірним, оскільки він, схоже, купив подвійну порцію усього меню. І так, віндалу була там, під двома порціями курки в маслі й вегетаріанською бір’яні.
Драко кинув обурений погляд на Поттера, який усміхався, як ідіот.
— Я б не хотів, щоб вона пропала даремно, — резонно сказав Драко.
— Безперечно, ні, — погодився Поттер, підштовхнувши однією ногою табуретку до Драко, щоб той сів.
Поттер був схожий на смітник, бездонну яму, голодного гіпогрифа. Він з’їв дві порції карі, стопку наану, гігантську самосу і навіть почав їсти сааг панір. Коли ж він почав пасти очима його віндалу, Драко з погрозою помахав на нього пластиковою виделкою.
— Навіть не думай про це, — застеріг він.
— Ти збираєшся це доїсти?
— Я, дідько, все ще це їм, Поттере! Ти бачиш баранину в мене на виделці? — він помахав нею перед Поттеровим усміхненим обличчям. — Що ти думав, я збираюся з ним зробити? Намалювати портрет? Трохи побалакати? Ні, я її з’їм, абсолютний ти монстре.
Поттер закусив губу й підняв власну маленьку пластикову виделку, наближаючись до контейнера Драко.
— Навіть. Не. Намагайся.
Поттер облизав губи, в очах блимнули вогники, а потім із блискавичною реакцією, так добре знайомою Драко, він наколов шматок баранини на виделку. Драко одразу, до біса, вирвав його з руки назад, але шматок полетів через усю кімнату, прямісінько у стіну. Й ковзнув по білій фарбі додолу, залишивши опісля себе пляму від соусу й жиру. Драко обернувся, щоб зиркнути на Поттера.
І Поттер засміявся. Нестримно зареготав. Йому довелося спертися руками на стіл, щоб втриматися у вертикальному положенні. Обличчя його скривилося, і губи зігнулися, продемонструвавши забагато зубів, в кутиках очей зібралися зморшки, — він виглядав абсолютно смішно. Настільки, що Драко, мабуть, сам трохи усміхнувся. Через абсурдність Поттера, звісно. Тому що Поттер справді був абсолютно божевільним, дурним, просто жахливим, і Драко ненавидів його. Сильно. Сильніше за будь-що в його дуже цікавому та насиченому житті.
Коли Поттер нарешті заспокоївся, сміх перетворився на випадкове хихикання, й він спер почервоніле обличчя на долоню і подивився на Драко якось незвично.
— Мені треба йти, — сказав Поттер із дивним м’яким виразом обличчя. Драко задумався, чи він не п’яний. Або об’ївся до такого стану, що не в змозі мислити.
— Яке полегшення, — прохрипів Драко.
— Ти збираєшся подякувати мені за вечерю?
Драко кинув на Поттера уїдливий погляд, від якого зазвичай підлеглі розбіглися.
— Вечерю, яку ти змусив мене з’їсти проти волі?
Поттер лише зухвало посміхнувся.
— Ага, за неї.
— Навіть не розраховуй на це. Тепер геть, щоб я міг повернутися до роботи.
Поттер зітхнув і драматично піднявся зі стільця.
— Ти кажеш наймиліші речі у світі, — сказав він, закотивши очі, і почав збирати свої здебільшого порожні пакети, викидаючи рештки у відро. — До зустрічі, Мелфой.
Драко повернувся до своїх записів і не підводив очей, поки Поттер не пішов.
Він закінчив ще з двома зіллями, перш ніж вирішив, що інші зачекають до понеділка. Бо усе одно він не міг зосередитись. Мабуть, Драко просто втомився. Йому потрібно було випити.
*****
В понеділок, під час обіду, Поттер увірвався до кабінету Драко, повністю знищивши відновлені захисні чари на дверях проти нього.
— Привіт, — сказав він, зупиняючись посеред кімнати й маючи трохи розхристаний вигляд, мабуть, завдяки тому клятому байку, думка про який викликала в Драко ще один досить приголомшливий напад нудоти.
— О, заради Мерліна, Поттере, обов’язково до чорта розносити мої захисні, як скажений різкопроривець?
Поттер усміхнувся, підійшов до столу та опустився ліктями прямо на стос пергаменту, на якому Драко саме в цей момент цілковито зосереджувався.
— Скажений різкопроривець? Фантастично! — вигукнув він. — Мене ще ніхто так не називав!
Надто близько. Дуже грубо підходити так близько до будь-кого. Особливо, пахнучи так. Він намагався викликати у Драко мігрень? У ніс бив запах свіжої білизни та солодкої м’яти.
— Гм-м, — сказав Драко, віддавши перевагу стислості, а не дотепності.
Поттер відступив й упав у крісло навпроти, ніби воно йому належало. Що звісно не так, хоча Драко не пам’ятав, щоб хтось інший сидів у ньому. Це однаково його дратувало, тому що Поттер не сидів на меблях, а розвалювався на них. Він не ставив кінцівки там, де вони мали бути, а дозволяв їм розсипатися по бильцях і сидінню. Надто невимушено, блаженно та м’якотіло, і Драко ненавидів, як це виглядало.
— Як пройшли вихідні? — запитав Поттер.
Драко покрутив пером між пальцями.
— Добре. Швидше звичайно.
Він би волів відповісти інакше. Блискуче! Фантастично! Винятково насичено, наповнено хвилюванням, інтригами та диким сексом.
Насправді вихідні виявились радше розчаруванням. Субота — повний крах, починаючи з понаднормової роботи й закінчуючи нісенітницями Поттера. А після Драко пішов у свій улюблений бар і напився до чортиків. Він ніколи не напивався, принаймні, коли не збирався цього робити заздалегідь.
— Розумію, — сказав Поттер. Він протягнув ноги вперед, так що тепер вони торкалися Драко, якому довелося відсунути стілець назад, щоб не чіплятися носками оксфордів об незграбні черевики Поттера. Це лише підкріпило припущення Драко — Поттер не мав відчуття простору.
— Ти думав про мене? — запитав Поттер.
Драко вигнув брову, і нудота посилилася.
— Перепрошую?
Поттер схрестив щиколотки, а потім і руки на грудях.
— Ти думав про мене? — повторив питання він.
— Навіщо мені про тебе думати?
Поттер знизав плечима.
— Я про тебе думав.
Драко важко ковтнув і стиснув руки на колінах, щоб неналежно не сіпатися.
— Ти?
— Так, — сказав Поттер. — Хочеш знати, про що я думав?
— Не впевнений, — щиро сказав Драко. Він міг тільки гадати, про що міг думати Поттер — можливо, той вигадував хитріші способи вбивства, ніж отруєна кава? Планував задовбати його до смерті?
— Погано, тому що я все одно розповім тобі, — він нахилився вперед, опустивши передпліччя на коліна. — Я розмірковував над тим, що ти мені подобаєшся. Я вважаю, що ти розумний, смішний і маєш розкішний вигляд у своїх шикарних костюмах і цей твій довбаний голос, о боги… Попри те, що іноді ти можеш бути трохи довбнем. Але знаєш, про що ще я думаю?
Драко мав би пожартувати над тим, що й гадки не мав, що Поттер взагалі здатний думати, але зміг лише повільно похитати головою.
— Я думаю, ти так поводишся зі мною, тому що я тобі теж подобаюся. Насправді думаю, що я тобі дуже подобаюся.
— Це абсурдно, — глузував Драко.
— Хіба? Я чув, що ти говориш про мене за спиною.
— І що ж?
— Я ненавиджу Гаррі Поттера з його дурною зачіскою, потворним обличчям і жахливим одягом. Я ненавиджу його ходу, його сміх і його смішний мотоцикл. Знаєш, я думаю, тобі подобається усе це.
— І як ти прийшов до цього, Поттере? — усміхнувся Драко, бо Поттер збирався поставити себе в зовсім незручне становище. Він думав, що викрив Драко, але дуже помилявся. Господи, йому було майже важко дивитися, як той ліз зі шкури.
— Тому що я ніколи не бачив, щоб хтось дивився на мене так, як ти.
Драко завмер. Про що балакав Поттер? Він ніяк на нього не дивився, правда ж? Він, безперечно, час від часу зиркав на Поттера, особливо коли той робив щось огидне, наприклад, хизувався в уніформі, або надто голосно сміявся, або чаклував без чарівної палички чи невербально.
— Я не дивлюся на тебе, — відказав Драко. Це мало прозвучати гордовито, але вийшло збіса дрібно, дратівливо. Він вилаявся про себе.
— Хм. Добре, — відповів Поттер і підвівся зі стільця. Драко очікував, що він піде, хотів, щоб він пішов. Але Поттер не пішов. Він підійшов прямо до нього, поклав руки з обох боків на бильця його стільця й нахилився. Він втупився прямо в обличчя Драко, практично ніс до носа, так, що той міг бачити цятки золота в смарагдових райдужках його очей. — Я збираюся спробувати поцілувати тебе. Тільки, будь ласка, не бий по обличчю.
Драко перелякано вдихнув.
— Ти збираєшся спробувати що?!
— Скажи «ні», але якщо вдариш мене, доведеться тебе проклясти.
— Чесно кажучи, Поттере, я не настільки дурний, щоб думати, що мені зійде з рук побиття Головного Аврора, інакше я б, мабуть, вчинив так багато років тому.
Поттер усміхнувся, косо із кривим зубом, і рішуче схопив Драко за підборіддя. Драко затамував подих.
Це було досить незвично, як для першого поцілунку, оскільки вийшло зовсім не цнотливо. Без періоду незручного пристосування, коли Драко усвідомлював би, що так, хтось інший торкався його рота. Дивно та ново, але нормально. Ні, зовсім не так. Поттер утримував його на місці, стискаючи пальцями щелепу, потім нахилив голову, розкрив губи Драко власними й сунув язика йому прямо до рота. Ось так! Без жодних вагань, лише впевнене розтискання губ, і вони, збіса, поцілувалися.
Гаррі Поттер цілувався так… ну… так, як здавалося б і мав цілуватися Гаррі Поттер ( здавалося явно не Драко, він ніколи навіть не уявляв такого безглуздого сценарію). Впевнено, сміливо і більш ніж трохи зарозуміло. Драко не мав відповідати на поцілунок; це б зіграло не йому на руку. Але Поттер мав м’ятний смак, і зблизька пахнув досить приємно, і, хоч Драко не хотілося визнавати, він був досить вправним у всій цій справі з поцілунками, одним дотиком язика змушуючи тепло збиратися в животі.
А потім Поттер почав відступати, і Драко зумів відважно не кинутися за ним. Коли він розплющив очі, той усміхався.
— Що ж, не так вже й погано, правда? — спитав він.
Драко швидко кліпав очима. Він прочистив горло. І схрестив ноги.
— Бувало й гірше.
Він очікував хихотіння, але отримав щось набагато нижче — гортанний, глибокий сміх, що був новим.
— Яке полегшення, — сказав Поттер. Він відступив і випростався, всім своїм зростом нависаючи над Драко. — Тож, побачимося завтра?
— Чи варто мені взагалі турбуватися про захисні? — запитав Драко, намагаючись бути гордовитим і ледве впоравшись.
— Чом би й ні? Мені подобаються виклики, — відповів Поттер, підморгнувши, і пішов геть.
Драко впав на стілець, проводячи рукою по лобі.
Він не був упевнений, у яку гру грає Поттер, вриваючись у кабінети людей й звинувачуючи їх у всіляких дурницях, як, наприклад те, що вони його буцімто не ненавидять, а потім цілуючи їх! Так не робили! Є протокол! Правила. Це було некоректно.
Можливо, він недооцінив Поттера. Можливо, це був якийсь диявольський план, що мав викликати у Драко оманливе відчуття безпеки, а потім остаточно його знищити. Насправді це могло б бути фантастичним розіграшем. Можливо, варто було додуматися до цього першим.
Того дня Драко насилу зосереджувався на роботі. Думки постійно поверталися до Поттера, морочачи його бідну голову тим, що, в біса, той збирався робити й чого намагався досягти.
Поттер не міг мати рацію. Просто неможливо. Це ж Поттер, він не міг подобатися Драко. Він був геть неприємним! Неохайним і безглуздим, з грацією флоберв’яка. Зовсім не в його смаку. Драко зазвичай вибирав когось вишуканішого, цікавішого й розумнішого. Поттер не підпадав під жоден критерій.
З іншого боку, Драко швидко втомлювався від урочистих заходів і вечер у французьких бістро, від політичних дискусій за келихом вина. Він знав, що мав цього хотіти. Знав, що саме такі чоловіки йому підходять. Але боги, вони були до біса нудними й часто виявлялися святенниками в ліжку, і, можливо, Драко мав смак до більш… пристрасних коханців.
Драко наважився уявити, як було б з Поттером, і боги, якою це виявилося б катастрофою. Ні для кого не секрет, що Поттер ненавидів гала-вечори й міністерські заходи. Він ніколи не тримав язика за зубами й чистокровні світські персони нерідко тікали геть, хапаючись за голови. За чим було приємно спостерігати. І Драко визнав, досить кумедно було б дивитися на те, як Поттер досліджує меню, повністю складене французькою. Ймовірно, він перетворив би його на попіл за допомогою безпаличкового інсендіо та вимагав би чотири порції риби з картоплею. Політичні дискусії з Поттером обернулися б справжнім кошмаром, і відбувалися б радше за віскі, а не за вином, і, ймовірно, закінчилися б тим, що місткість келиха оного вилилася б на іншого. Адже не було жодного шансу, що вони дійдуть згоди.
Але Поттер сказав, що Драко йому подобався, правда? Драко не думав, що йому це примарилося, хоча він розглядав можливість перевірити голову, оскільки зараз уявляв можливі сценарії побачень із Гаррі, чорт забирай, Поттером. Поттер казав, що думав про нього, і жодна з цих думок не була анітрохи ненависною. Жодна з них, несподівано, не передбачала способів принизити чи вбити Драко.
Ці думки мучили його весь день і всю дорогу додому. Він цілком звик ненавидіти Поттера, шукати недоліки в кожній дрібниці. Але коли він проаналізував їх глибше, хоч як боляче це було визнавати, ці речі раптом перестали походити на недоліки. Так, Драко нудило щоразу, коли Поттер сміявся, усміхався чи дивився на нього примруженими й блискучими очима. Чи не міг він помилитися у тому, що витлумачив цю бурхливу нудоту як сильну, всепоглинущу неприязнь, коли насправді вона мала дещо інший характер? Він згадував, що відчував подібну реакцію у животі, коли знаходив щось привабливим, збудливим.
І Мерлінові довбані яйця, хіба Драко хотів трахнути Гаррі Поттера? Це ж неможливо! Чи можливо?
Драко потрібна була порада.
*****
Вже через десять хвилин, як Драко надіслав сову, підбори Пенсі зіскочили з порогу каміна. Зокрема ще й тому, що він пообіцяв їй щось смачне з підвалів.
— Ой, любий, ти приніс хороше. У нас криза? — запитала вона, з усмішкою дивлячись на запорошену пляшку Каберне, що Драко розливав в обидва келихи.
Драко пирхнув.
— У нас немає ніякої клятої кризи, — відказав він. Бо її й не було. Очевидно. Нічого не сталося. — Я просто хотів обговорити з тобою дещо.
— М-м, — задоволено промуркотіла Пенсі, вдихаючи вино в келиху. — Не забувай підливати мені, і можеш говорити про що завгодно.
— Нічого серйозного, насправді. Я просто розмірковував.
— О, молодець, любий. Звучить дуже здорово.
— Помовч хоч трохи, добре? Я намагаюся бути серйозним . Це просто… — він відкашлявся і схрестив ноги, уособлюючи невимушеність. — Що ти думаєш про чоловіків, з якими я зустрічаюся?
Пансі відпила вина й похитала головою.
— З ними все гаразд. Гарні, якщо тобі подобається цей тип. Трохи нудні, можливо. Чесно кажучи, я взагалі не дуже про них думаю. Вони ніколи не затримуються більш ніж на місяць, типу того. Чому ти питаєш?
— Гадаєш, я обираю неправильний тип?
Пансі пирхнула.
— Гадаю, ти обираєш правильний тип, просто вони зовсім не для тебе.
— Як це? — спитав Драко, насупившись.
— О, Драко. Ти прикидаєшся занудою, але я знаю тебе краще. Поглянь на себе, весь такий застібнутий на всі ґудзики, такий діловий. Ніби не хочеш, щоб хтось здогадався, що ти хтива дупа. Підступна зміюка.
Драко посміхнувся.
— Не всі ми маємо виставляти свої схильності напоказ, Панс.
— Справа не у виставлянні, Драко. Йдеться про довбане попередження. Це тому ти покликав мене сюди? Хотів, щоб хтось тебе образив? Я збираюся брати з тебе за це гроші наступного разу.
Драко рохнув.
— Я міг би отримати це і безплатно. І ні. Не тому. Все набагато жахливіше.
— О-о? — вона нахилилася вперед.
— Це про Поттера.
Пансі замовкла, зітхнула, а потім простягла келих, постукавши по обідку.
— Налий мені ще, любий. Я недостатньо п’яна для такої розмови.
Драко закотив очі й налив ще трохи.
— Давай, не соромся, — сказала вона, кивнувши на келих, і Драко осушив у нього пляшку повністю.
— Так краще. Отже, що на цей раз зробив Поттер? Знову голосно реготав? Негідник.
Драко скривився від самої думки про це.
— Я ненавиджу його, — сказав він.
Пансі пирхнула у свій келих.
— Так, звісно, любий.
— Але це так! Я завжди ненавидів його. Він просто жахливий.
— О так, до біса жахливий, з усіма його м’язами та шахрайськи прекрасною зовнішністю. Що тут може подобатися?
Драко відсахнувся, жахнувшись.
— Боже мій, тобі подобається Поттер?
— Драко, твоє заперечення настільки глибоке, що ти фактично переконав себе у сліпоті й дурості. Поттер у формі. Я б його трахнула.
— Не трахнеш, — різко сказав Драко.
— О? І чому ж? Б’юсь об заклад, він чудовий у ліжку, — відповіла Пенсі, потягуючи вино, з мрійливим блиском в очах.
— Він поцілував мене.
Пансі знизала плечима.
— Ти мене чуєш? — сказав Драко трохи голосніше. — Поттер поцілував мене.
— Ой, вибач, це та частина, де я маю дивуватися? Гаразд, дозволь спробувати, — Пансі прочистила горло й розпушила волосся, випрямляючи спину. — Що зробив Гаррі Поттер? Він тебе поцілував?! О, світе! Я й подумати не могла, що це колись станеться.
Зважаючи на те, як ви двоє постійно їсте одне одного очима, коли знаходитесь разом у кімнаті. Насправді я припускала, що ви планували убивства один одного! А тепер ти кажеш мені, що весь цей час ви просто гадали, чий з членів опиниться в дупі іншого?! Я абсолютно приголомшена. Думаю, мені треба прилягти.
— Знаєш, а ти сука, — категорично заявив Драко.
— І? Принаймні я не брешу собі. Тобі варто колись спробувати.
— Я не брешу собі! — Драко схрестив руки. — Я просто… здивувався і все.
— Чому? Я маю на увазі, добре, що Поттер нарешті щось із цим зробив, бо нам вже набридло постійно варитися у вашій сексуальній напрузі.
Драко зітхнув і відкинув голову на спинку стільця.
— Блять. Невже мені подобається Поттер?
— Подобається? — Пансі зареготала. — Драко, ти у нього закоханий.
Він різко зиркнув на неї, але Пансі залишилася незворушною. Не треба було давати їй стільки вина: воно зробило її несприйнятливою до його гострих поглядів.
— Ти хочеш поцілувати його, і трахнути, і вийти заміж, і приготувати йому вечерю, і одягнути його одяг, поки ви разом тікатимете у захід сонця, — щебетала Пансі. Вона справді була жахливою, і Драко подумав, що може ненавидіти і її теж.
— Я підводжу тут межу, ти, невдячна суко. Якщо побачиш мене в одязі Гаррі Поттера, я наполягаю, щоб ти вбила мене на місці, тому що я, очевидно, геть збожеволів.
— Із задоволенням. Твоє здоров’я, любий.
Драко неохоче цокнув своїм келихом об її.
*****
Драко, як на голках, чекав Поттера у своєму кабінеті весь день, але той так і не з’явився. Він був на роботі, Дарсі Дарнгілл з відділу доказів це підтвердила, так само як і заплаканий аврор-стажер, який щойно отримав від Поттера прочуханки, і відьма з їдальні, що принесла йому обід.
З боку Поттера було неймовірно дивно і навіть трохи нечемно витрачати стільки часу, пробиваючи своєю дурною головою шлях в кабінет Драко, щоб тепер — як тільки Драко нарешті прозрів, що потенційно може… ймовірно… просто, можливо, не ненавидить Поттера, — взагалі не з’являтися. І як він мав перевірити цю теорію, якщо Поттер замкнувся у своєму гігантському кабінеті в аврораті, замість того, щоб як завжди стояти на порозі в Драко? І взагалі, Поттер навіть не сподобився прийти й помітити додаткові зусилля, що Драко доклав до своїх захисних. Він провів увесь вечір, розробляючи складну павутину специфічних чар, а Поттера навіть не було поруч, щоб оцінити їх! Сволота.
О третій годині Драко відкинув перо геть й вискочив із кабінету, прямуючи до аврорату. Йому не залишалося нічого іншого. Драко не міг зосередитися і потребував пояснень, принаймні якщо сподівався дожити до кінця дня, не вибухнувши.
Порівняно з тишею і спокоєм Департаменту зілля, потрапити в аврорат було все одно, що розворушити осине гніздо, а потім вирішити прогулятися крізь нього. Гучно і хаотично. Відьми та чаклуни в уніформі дзижчали й кричали зусібіч, а зачаровані файли та папери тріпотіли над їх головами, перш ніж впасти на той чи інший стіл.
Драко спіймав кілька косих поглядів, коли перетинав хол, але ніхто його не зупинив. Він був тут раніше лише кілька разів — відносив папери, і то здебільшого щоб вгамувати свою цікавість. Не те щоб працівники його відділу були тут рідкими гостями, проте вони значно рідше опинялися безпосередньо на порозі кабінету Головного аврора. Тим паче коли Головний аврор вже давно мав стійку репутацію завдяки запальному характеру, неперевершеним навичкам у дуелі й тому, що знищував сміливців, які наважувалися потурбувати його без попередньої домовленості. Тобто Поттер мав досить жахливу репутацію, і Драко міг визнати — це було дещо привабливим.
Двері Поттерового кабінету були розчахнені, і, коли Драко підійшов ближче, то побачив Поттера схиленого над стосом паперів, його окуляри були зсунуті у волосся, а рукою він розтирав перенісся. Він здавався втомленим і трохи знесиленим. Ну, наскільки людина, як Поттер, взагалі могла здаватися такою. Магія все ще тріщала навколо нього, електрична й люта. Драко відчував це навіть з того місця, де стояв, завмерши на порозі, і від цього волосся на його руках ставало дибки. Від цього йому захотілося стиснути чарівну паличку. Від цього він ставав трохи твердим.
Драко прочистив горло й легенько постукав по одвірку. Поттер прибрав від обличчя руку й подивився на Драко, нахмурившись, його погляд був дещо розфокусований. Він зняв окуляри з волосся й начепив на ніс, кутик його губ сіпнувся, але не в усмішці.
— Привіт, — сказав він.
— Ти не прийшов сьогодні, — відповів Драко, наче це було розумним поясненням його появи в кабінеті Поттера.
— Ні.
— Дуже прикро, — продовжив Драко. — Мої нові захисні неймовірно вигадливі. Ти був би надзвичайно вражений. Мені так і кортить розсердитися на тебе, після того, як я витратив стільки часу, вигадуючи способи, як спалити тобі брови та закинути напівшляху до Бельгії.
Тоді Поттер усміхнувся.
— Мені дуже шкода, що я пропустив це.
— Отже, — сказав Драко. — Яке твоє виправдання?
Поттер нахилився вперед, спираючись ліктями на стіл. Драко помітив, що той був величезний і мав з себе довбаний безлад. Розкидані пергаменти, чорнильниці, теки, потворна мідна лампа. Прямо в центрі стояла велика табличка із написом «ГАРРІ ДЖ. ПОТТЕР, ГОЛОВНИЙ АВРОР». Поттер займав цю посаду вже багато років, але часом Драко досі не міг звикнути до цього, порівнюючи незграбного, худорлявого хлопця зі школи з чоловіком, що зараз сидів навпроти. Це була доволі важлива робота, бути Головним аврором, і Поттер, історично, справлявся з нею досить добре.
І ось воно знову з’явилося — нудотне, бридке почуття. Але коли Драко копнув далі, відчув щось трохи схоже на біль передчуття, на бажання.
— Хотів перевірити, чи ти помітиш, — відповів Поттер.
— Ледь не помітив, — збрехав Драко, відводячи погляд. — Сьогодні я був неймовірно продуктивним, бо мене ніхто не відволікав.
Драко покусав губу й провів нігтем великого пальця по одвірку. Він не хотів дивитися на Поттера, бачити, що коїться на його обличчі, чи викривлене воно у насмішці, роздратуванні, злості або взагалі байдуже.
— Не те щоб я був проти. Відволікання, — продовжив Драко.
Поттер просто сидів за своїм гігантським захламленим столом і дивився на Драко з цікавістю.
— Тож я подумав, що можу відплатити тобі тим же. Відірвати від дуже важливих речей, якими ти, певно, волів би займатися.
— Маєш рацію, — відповів Поттер. — Мені до нестями подобається заповнювати ці звіти про інциденти. Вони захоплюють. Навіть не певен, чи можна мене від них відірвати.
— Хм. Шкода. Тому що як привід я збирався використати чашку чаю з їдальні, — сказав Драко.
— Гадаю, мене можна було б переконати, — сказав Поттер, але так і залишився сидіти. Драко поворухнувся. — Ну ж бо, умовляй мене.
Драко захрипів і закотив очі. Поттер був до біса нестерпним.
— Я, мабуть, пригощаю? — спробував він.
Поттер захихотів і опустив голову, недбало проводячи рукою по волоссю. А коли знову перевів погляд на Драко, усміхнувся.
— Це все, на що ти здатен?
— Цілком можливо, — визнав Драко.
Поттер засміявся, і шлунок Драко зробив те жахливе, що робив зазвичай, коли Поттер сміявся.
— Гаразд, дурню, ходімо, — сказав Поттер і відштовхнувся від столу. Він обійшов його і став настільки близько до Драко, що той міг відчувати його запах — м’яти й сандалового дерева.
Повіки Драко мимоволі здригнулися, а дурна усмішка Поттера перетворилася на вищир. Він поклав руку на спину Драко й легенько підштовхнув його.
Витягти Гаррі, клятого, Поттера з аврорату виявилося справжнім випробуванням. Хаос навколо аж ніяк не сповільнився, а скоріше розступився, щоб звільнити дорогу, просто розділившись навпіл. Новачки розбігалися геть, а старші, досвідченіші аврори обдаровували його напруженими, шанобливими кивками.
Драко боровся з бажанням поправити штани. Мерлінова борода, довбаний жах, що той навіював, п’янив. І п’янкіше ставало від того, що Поттер з Драко поводився зовсім не так. Він завжди усміхався і сміявся, вираз його обличчя був легшим і менш обтяжливим, а рухи розслабленими.
З Аврорату до шумної їдальні їх чекала коротка, проте досить людна прогулянка. Саме тоді Драко усвідомив, наскільки інакше люди дивляться на Гаррі Поттера. Драко ніколи цього не помічав, надто зайнятий спостереженням за самим Поттером. Але тепер, коли він стояв поруч, то відчував це, вловлював, як на них зиркають з кожного кутка.
Справа не в тому, що Поттер поводився недружньо. Він махав у відповідь усім, хто виявляв до нього щось більше, ніж відверті витріщання. Він навіть сердечно привітався та дружньо потиснув руку Голові відділу магічної фізкультури та спорту.
Коли вони дійшли до їдальні, краще не стало. Поттер, безсоромно фліртуючи, примудрився змусити Алісу, сумнозвісну похмуру відьму, що відповідає за чай, почервоніти, як кляту школярку. Виявилося, що Драко не потрібно було купувати йому чай, Поттеру просто дали його безплатно.
— Тебе не нудить від того, що всі на тебе витріщаються? — запитав Драко, коли вони сіли за маленький столик біля вікна.
— Хм? Ох… Так, буває, — сказав він, знизавши плечима. — Здебільшого я можу це налаштувати, — він кинув на Драко важкий погляд і повторив: — Здебільшого.
— Це б звело мене з розуму, — сказав Драко, розмішуючи цукор у чаї.
— Брехун, — усміхнувся Поттер. — Ти маленький павич.
Драко не почервонів. Це точно опалювальні чари знову вийшли з ладу.
— Знаєш, — сказав Поттер, згорбившись на стільці й витягнувши одну руку на столі, щоб тримати чай. — Я спочатку думав, що ти леґілімент.
Драко не впевнений, що він мав на увазі, нахилив голову, вигнувши одну брову.
— Я займаюся. Але я б в жодному разі не стверджував, що професійно. Зважаючи на моє минуле, це точно не заохочується.
Очі Поттера звузилися.
— Я думав, що, можливо, саме тому у мене виникає таке дивне відчуття. Тобто, я відчуваю, що ти поруч.
Це приголомшило Драко.
— Я не ходжу навкруги й не вдираюся в чужу свідомість без дозволу. І я точно не настільки дурний, щоб спробувати це на тобі. Мене б кинули в Азкабан, перш ніж я встиг би й оком кліпнути.
Поттер похитав головою, від чого темне кучеряве волосся впало йому на обличчя.
— Я мав на увазі не це. Я намагаюсь сказати, є певне відчуття. Воно просто крутиться у глибині моєї свідомості. Важко описати й — ах — певно, це звучить трохи божевільно, але іноді я просто відчуваю магію.
— Так ти ж чарівник, — протягнув Драко.
Поттер пирхнув.
— Я це вже зрозумів. Але це більше схоже на… ніби навколо кожного є своєрідна бульбашка, і я відчуваю, коли вона рухається або змінюється. Я знаю, коли вони збираються чаклувати, яке заклинання використають і наскільки потужним воно буде.
Драко нахмурився.
— Це… тривожить.
— Здебільшого це просто відволікає. Цілими днями люди чаклують. Але, як я вже сказав, зазвичай я можу цим керувати, а іноді й зовсім не помічаю. Але твоя, — він стиснув губи. — Твоя дуже відволікає.
— Отже, ти припустив, що я намагаюся прочитати твої думки без дозволу?
— Ні. Ну не зовсім. Це просто має такий… я не знаю, смак, мабуть.
Драко відставив чай і спантеличено подивився на Поттера.
— Смак? Це магія, Поттере, а не кляте морозиво.
Те, що казав Поттер, було не просто дивним, це було до біса неможливим. Драко чув про магічних емпатів, що можуть відчувати магічні сигнатури. Вони були неймовірно сприйнятливими і, як правило, досягали успіху в тих галузях, що вимагали особливо витонченої магії, на кшталт зняття проклять і складних чар. Наскільки міг судити Драко, Поттер не знався на тонкій магії. Він був бойовиком, що кидав прокляття ворогам в обличчя.
— Я не знаю, як це ще можна описати, — сказав Поттер.
— Гаразд, Поттере. Ти мене заінтригував, то яка вона на смак? — Драко скривився. Це було смішно.
Очі Поттера звузилися, а посмішка стала хитрою.
— Це ніби, — він пожував губу, — трохи квіткова, гадаю? Парфумерна.
— Квіткова? Ти жартуєш, — категорично заявив Драко. — Тому ти так часто тиняєшся біля Ґрейнджер і Візела? Тому що їхня магія на смак нагадує імбирне печиво та Ерл Грей, чи що?
Поттер засміявся.
— Це не схоже на їжу, дурню. І взагалі, магія Герміони більше… нагадує смак чорнила та паперу, який відчуваєш на язиці, коли сидиш у темному кутку бібліотеки. Ронова схожа на, — протягнув він, — траву і господарське мило.
Драко лише кліпнув на нього, а потім похитав головою.
— Твоя правда. Звучить божевільно. Треба перевірити твою голову, Поттере.
Той лише звично знизав плечима й сьорбнув чаю.
— То ось чому ти думаєш, що помічаєш мене? Тому що відчуваєш, ніби тобі запхали в горлянку банку попурі? — Драко мав намір образитися на це. Він хотів повернутися до того моменту, де Поттер хвалив його шикарний одяг і голос.
— Ну, — сказав Поттер, дивлячись на нього крізь чорні, мов сажа, вії. — Причина не тільки в цьому.
Драко оживився. Він схилився вперед, спершись на лікті, і викривив свою найхтивішу усмішку, ту, яку він використовував у пабах, щоб когось зняти.
Поттер відреагував чудово — його очі потемніли, а губи стиснулися, — але перш ніж він встиг відповісти, до нього підскочила срібляста напівпрозора лисиця. Драко не знав, кому належить Патронус, але обличчя Поттера застигло, і він різко підвівся.
— Я мушу йти, — сказав він. А тоді насупився й нахилився до Драко, поклавши долоні на стіл. — Мені дуже шкода.
— Надзвичайна ситуація? — спитав Драко, коли лис кинувся навтьоки через всю їдальню.
Той кивнув.
— Злам у справі.
— Тоді йди, — сказав Драко.
Поттер вихором полетів геть, назад до аврорату, і якщо натовп розступався, коли Поттер був спокійним і невимушеним, зараз вони розходилися перед ним, мов ножова рана.