Щойно Іван переступив поріг Вогнедарової хати, його оповив густий дим. Він хмарами підіймався від казана, що стояв на підлозі, клубився під низькою стелею. Крізь дим Іван не зразу розгледів сіру постать Нестора. Той сидів долу, сиве волосся закривало обличчя. Він товк сухі трави в ступі та підсипав до казана. На Іванове привітання Нестор лиш хитнув головою – очі-жарини пройшли повз нього.
– Що кажеш, Несторе? – усміхнувся Вогнедар. – Рано прийшли? А як на мене саме час.
Вогнедар розмалював Іванове обличчя вугіллям – воно ще теплим відчувалося на шкірі. Чорним навколо очей і крапку великим пальцем на лобі. До рук Вогнедар дав йому келих та й всадив долу навпроти Нестора. Під його палаючим поглядом Іван підніс зілля до губ. Пахло полином, на язиці лишився гіркий присмак. А дим ставав усе густішим, зміями вився навколо шиї, заповнював легені. Не дихнути. Іван відчував, як важчала голова, як свинцем наливалися руки й ноги. Кожен рух давався зусиллям. Наче тіло було не його. Наче дим, що заполонив хату, густим був, мов кисіль.
Дим розсіявся поволі. Там, де Нестор палив у казані трави, тепер горів каганець. Іван залишився раптом один у пустій сірій хатині. Чужий погляд давив на плечі. Химерні тіні дивилися на Івана зі стін пустими очима. Чи то люди, чи то звірі, крилаті, рогаті, з гострими іклами, вони танцювали всі разом у різнобій. Під далекий дзвін бубна. Під тихий свист сопілки. Під музику, що з кожною миттю ставала гучнішою. Вона відбивалася в Іванових грудях і кликала до гурту. Очей не відірвати було від створінь, що скакали навколо в дикому танці. Швидше, сильніше, аж поки стіни не пішли тріщинами. Вони деревами проростали від долівки й вгору до самої стелі.
Дерева тягнулися вгору до самого неба, гілками своїми підпирали хмари. Іван біг, пританцьовуючи, на жваву мелодію, і не помітив, як зайшов у туман. Він опинився посеред галяви, оповитої густою сивою хмарою – шляху далі не було видно. У самому центрі догорало багаття. Ніж стирчав між обвуглених полінець, що тліли маленькими рудими вогниками. Іван прислухався. Ліс знімив: навіть вітру не було чутно. Лиш раз вловив він тихий шелест пташиного пір’я.
Краплями туман осідав на плечах. Іван наче йшов крізь грозову хмару, що спустилася з неба на землю. Важка й холодна. Крізь неї він ледве міг бачити на крок уперед. А як розвиднілося, перед очима була галявина. Посеред галявини догорало багаття, між полінець стирчав ніж. Десь за деревами каркнув ворон. Іван роззирнувся. Загубився в тумані, чи що? Він перейшов галявину навскоси й знову пірнув у хмару. І знову. Іван ішов прямо й петляв між деревами, звертав то праворуч, то ліворуч. Він сам розвертався й шов назад. І все одно приходив до вогнища, що так і не згасло до кінця. Галявина перекреслена була його слідами. Серце швидше забилося в грудях. Іван не ішов більше – біг. Чув лише власні кроки й повертався на галявину раз за разом, раз за разом. Зупинився. Видихнув. Провів долонями по вологому від туману обличчю.
– Вода все змиє, – повторив Іван Солошине замовляння, – іменем божим заклинаю. Водою тяготи зніму – розум проясню. На вічнії віки. Хай буде так.
Мертву тишу прорвав нарешті сторонній звук: десь між гілок ворон заливався карканням. Іван роззирнувся, спробував знайти птаха, та погляд його зачепився за знак, вирізьблений на стовбурі. Щось гепнулося на землю, зашурхотіло в кущах – Іванові було не до того. Затріпотіли пташині крила, і знову запанувала тиша. А з нею прийшла думка. Знаки вирізані були на кожному дереві, що росло край галявини. Іван читав їх: не знав – розумів, як до цього Микулине закляття. Вони ставали перед ним рівним рядом і замикалися в коло: з якого не почни – закляття залишалося незмінним. Воно зводило дороги в кільце – звідси й знову сюди. І знову. І знову. До втоми. До божевілля.
Та все мало початок і мало кінець. Там, де закляття скріплене було кривавою печаткою. Ніж, ще гарячій від вогню, ліг у руку, і вістрям Іван накреслив на стовбурі новий знак. Дороги йшли від кільця променями. Іван вихопив жарину з багаття, подув, й іскри лягли в засічки на дереві. Лезо віссю врізалося в центр. Одним поворотом ножа туман розтанув у променях вогняного сонця.
Іван біг. За ним по сліду – чи то пішак, чи то вершник, чи то тінь. Над ним – ворон. Птах невпинно стежив за Іваном згори людським поглядом, що не давав сховатись. Він зупинився. Став посеред шляху на видноті. Стежив за птахом, слухав кроки, відраховував секунди. Мить. Ворон націлив на Івана пазурі. Кущі зашелестіли в кроці від нього. Іван набрав у груди повітря – гучний свист вихром підняв листя й тіні сховали його. Сліди загубилися розчерком ножа по дереву.
Іван йшов через ліс. Музика звучала десь далеко – стихала з кожним його кроком. Іван прямував на південь, куди всі ці дні поривалося серце. “Далеко йти. Далеко”, – луною котилося між деревами й дзвеніло в Івановій голові. Та він ішов. Не зупинявся ні на мить. Ліс мінявся, непомітно неуважному оку. Та Іван стежив за тим, як нові трави проростали на його шляху, як дерева міняли обличчя, лиш би не потрапити знову у пастку. Іван ішов, і втома лягла на плечі. “Далеко йти”, – повторювали голоси, поки земля не пропала з-під його ніг.
Іван почув дзвін шаблів, вловив лайку – рідною українською й раптом турецькою. Щойно розвиднілося, як він опинився посеред бою. У руці стискав шаблю.
– Вовчара! – гукнув його Назар, й Іван посміхнувся у відповідь:
– Ніяк без мене?
Куля пройшла крізь його невагоме тіло. Іван не відчув болю – лише як метал розірвав повітря. Не знав, що зараз було з ним там, далеко в лісі. Та й байдуже було. Щойно він помітив свою матінку. Щойно він побачив, як у розпалі битви її з Мар’яною затягли на чужих коней.
Кров бризнула з перерізаного горла. Іван підхопив шаблю, що випала з ворожої руки. Звуки бою задавали йому ритм. Швидкими рухами він розчищав собі шлях.
– Сюди! – закричав Іван до когось – до кого завгодно. Він не зможе їх забрати – не зможе навіть торкнутися.
Коні стали на диби, налякані духом. Іван кинув чужу шаблю. Рука пройшла крізь віжжі, а крізь шию – лезо. Іванова шабля, все ще затиснута правицею, важко вдарила нападника по плечу. Козаки нарешті пробилися на допомогу. Звуки бою – ритм, що рухав Івана, – стихли поволі. Серед усіх він знайшов Назара. Без слів, одними лиш поглядами: “Обіцяв”, – “Вибач”. Усе зникло на мить, і тіло знову стало важким.
Кров текла з рани на шиї, бігла з пробитого плеча в сиру землю. Іван дивися в небо, поранений, втомлений. Поки ще живий. “Вставай, – почув Іван безтілесі голоси. – Вставай. Вставай”. Він перекотився на бік – загарчав від болю. Тіло сперлося на три дрижжачі лапи. Вовк ішов, носом припав до самої землі. Кігті рили коріння, зуби гризли гіркі трави. Біль німів, і вовк ступав рівніше. Ішов на звук води.
Іван черпав долонями воду зі струмка. Пив жадібно, холодну й солодку. Змив нею рани – кров, як вода. Жарина, що Іван підібрав на галяві, усе ще палала в нього в кишені. Одним подихом на долоні розгорілося вогнище. Зціпивши зуби, Іван опалив рани – людина, як глина. Відчув, як спинилася кров, як поволі стягнулися краї. Він провів рукою по шиї – відчув лиш ледь помітні рубець. Видихнув та й упав горілиць. Так і лежав коло струмка, аж поки над ним не нависли сутінки.
Тиша зачарованого лісу наповнювалася поволі звуками. Десь над Івановою головою знов каркнув ворон, і йому у відповідь зацвірінькали птахи. Один за одним, вони зливалися дзвінким хором. Сопілка вторила їм так легко, що Іван не зразу вловив її мелодію. Лиш коли до неї приїдналися бубни. Лиш коли забили литаври. Лиш коли задзвеніли струни. Тоді Іван підвівся. Тоді він пішов на зустріч музиці, не одурманений тепер ні зіллям, ні димом. Він ішов. А музика стояла на місці. Ні ближче, ні далі – скільки не йти до неї.
Іван не зупинявся. Одні лиш пугачі тепер відгукувалися мелодії. Темрява чорнилом згустилася навколо. Та він бачив. Обриси палали золотавим вогнем перед його очима – у роті Іван тримав жарину. І коли сил іти далі більше не стало, вовк, утомлений довгим шляхом, приліг до сну в корінні.
Ліс збудив Івана мертвою тишею. Ні музики, ні птахів. Дерева стояли, мов притрушені пилом. Жодного руху. Жодного подиху вітру. Іван набрав повні легені важкого повітря, і посвистом над лісом здійнявся вітер. Зашелестіли гілки, зашурхотіло листя, холод торкнувся обличчя. Та все стихло, щойно йому не стало дихання. Іван знов засвистів. Дерева захиталися під напором. Десь у кроні збентежено забив крилами птах. У голові запаморочилося на мить. Та на ліс уже сунулася хмара, і залишалося тільки її спіймати.
Ще один довгий гучний свист – і здійнялася буря. Іван ледь не впав від пориву вітру, що не зупинився, коли він відняв пальці від рота. Листя летіло йому в спину. Дерева скрипіли, лягали до землі. Іван схопився за тонку рівну гілку, зрубав її шаблею й вигострив ножем, що його зберіг з минулого дня. Списом, що вийшов, він поцілив у хмару. Червона нитка лишилася в нього в руках. Іван потягнув. Уперся ногами в землю, і тонкий мотузок виявився міцним, як канат, коли він смикнув. Хмара прорвалася – стіна дощу обвалилася на ліс. І він ожив. Нарешті чутно стало, як закопошилися звірі, ховаючись від зливи. Навіть крізь дощ Іван міг їх почути. Почути життя. Не ту мелодію, що тривожила птахів. Не крик єдиного ворона. Справжнє життя. Навіть трави довкола стали зеленіші, змиті дощем. Іван дивися в небо. Дихав повітрям, холодним і чистим. Вітер гнав хмару далі, й у променях сонця заграла веселка. Знати б ще, як до хутора повернутися.
Щойно Іван про це подумав, як вловив шорох між гілок. Малий Янко вниз головою висів з дерева.
– Знайшовся Вовчара! – усміхнувся він. Дзвінкий хлопчачий голос – людський голос. Не те відлуння, що чулося в лісі.
– Радий бачити, – Іван усміхнувся у відповідь. – Проведеш назад, друже?
Малий закрутився на гілці, мов те мавпеня.
– А ти що, – засміявся він, – шляху не бачиш? – Янко тицьнув пальцем Іванові за спину. – Он хутір.
Іван обернувся. Лише хвилину тому навколо був лише ліс – тепер він бачив хати характерників як на долоні.
– Пішли! – гукнув малий і зіскочив на землю.
Іванові не залишалося нічого, окрім як піти слідом. Янко весело стрибав попереду. У рогатій голові не було жодної думки.
– Скажи, малий, а що то зі мною було взагалі, – спитав його Іван, – у лісі?
Малий зупинився на мить, помовчав і далі побрів уже не так весело.
– Випробування, – відказав він нарешті.
– То я пройшов, чи як?
– Не вмер – значить пройшов. – З цими словами Янко зупинився коло колодязя. Він застрибнув на край та й похилив голову.
– То що там? – посміхнувся до нього Іван, але малий тільки очі відвів. – Ну що з тобою?
– Мені Касьян колись сказав, що мені характер поставлять, коли роги на голові виростуть. – Малий смикнув гілки в себе в кучерях. – А тобі сьогодні вночі. Отак швидко.
Янко йому заздрив – проста розгадка. Як Солоха сказала, малого роками вчили, а в Івана стільки часу не було. Його життя багато чому навчило. Тому, від чого не тільки роги мали б з його бідової голови стирчати.
– Скажу по секрету, – Іван схилився до його вуха, – є в мене роги. Тільки мале‐енькі, тож сховати легко, – він провів рукою по своїх кучерях. – І скажу тобі, що це добре, коли їх нема. Малі, а так на голову тиснуть. – Іван скривився, наче від болю, і Янко розсміявся.
– Брешеш!
– Відки знаєш? А може в мене й копита є, і хвіст, як у чорта! – не ввагав Іван. – Ти ж не перевіряв. – Він підморгнув малому, і той залився сміхом. Ледь у колодязь не полетів.
– Ти диви, як би в тебе рило свиняче не виросло! Як у чорта! – Аж раптом Янко затис собі рота. – Цур мене, – прошепотів у долоню. – Не можна нечистого… Не тут, – додав він тихо.
– То що в колодязі? – вернув Іван, з чого починали.
– А ти слухай! Тільки я один так умію! – Янко перехилився через край та гукнув: – Привіт!
– Привіт‐привіт, – покотилося луною.
– Сестро!
– Братику‐братику, – відізвалася луна.
– Поможеш, Криниченько?
– Поможу‐поможу…
Янко повернувся до Івана.
– Спитаєш щось? Вона все знає.
І питання в Івана одне залишилося:
– Де мої матінка з сестрою? Вони в безпеці?
– Криниченько, де матінка Іванова і де його сестра?
– У палаці, – відповіла криниця, – у палаці.
– В безпеці вони?
– Так‐так‐так…
Янко перехилився далі через край – самі ноги стирчали. Іван приготувався його ловити, а малий лиш крикнув, радісний:
– Дякую! – і став нарешті на землю. – Духам завжди дякувати треба, – пояснив він Іванові. – Пішли до мами Богдани. Вона вареників на обід обіцяла, – з цими словами Янко побіг до хати.
Іван схилився до криниці:
– Дякую.
Касьян з Костянтином ішли йому назустріч. Один лип до іншого як муха до меду й реготав, мов та коняка.
– О, дивись, живий, – Касьян пихнув Костянтина в бік. – А ти казав, не вернеться.
– Я казав? – Костянтин підняв брови. – Як почуваєшся? – спитав він Івана.
У нього на вилицях Іван розгледів тонко промальовані знаки. Вони обіцяли захист. Та не самому характернику, а тим, хто були навколо.
– В порядку, – відказав Іван, і чужа долоня лягла на його шию.
– У повному, еге ж? – Касьян провів великим пальцем по свіжому рубцю. Іван відвів його руку. Знаки на Касьяновій долоні скріпляли обіцянку.
– Малий тут казав: мені знак мають поставити, – почав Іван. – То ж я зможу піти?
– Звісно зможеш, – Касьян посміхнувся. – З цих земель піти можна тільки зі знаком на тілі. Інакше… – Він зробив вигляд, ніби обмотав шию мотузкою та смикнув. – Ні, чекай. Так я сюди потрапив, – на ці його слова Костянтин утомлено зітхнув. – Так чи інак, до ночі доведеться гуляти. Старі люблять усю цю виставу.
Вони дійсно любили. Щойно ніч опустилася на хутір, розвели багаття. Вогонь здіймався вище дерев, й іскри загорялися зорями в небі. Іван бачив характерників по ту сторону полум’я. Вогнедар сидів у самому центрі. Нестор був по праву його руку, Микула – по ліву. Судениці сиділи одна за одною: Рута, Солоха й Богдана, – й одна поперед одної шепотіли, нечутно за тріском багаття. За ними сидів Степан. Навпроти – Касьян, Костянтин, Радомир, Севастьян та Боян зі своєю сопілкою. Тиха мелодія лилася в ніч. Янка серед них не було. Малий сверлив Іванові спину своїми великими очима – йому по той бік ще не можна було. Та когось усе ж не вистачало.
Важка рука опустилася Іванові на плече.
– Як стежкою підеш, – заговорив до нього Твердислав, – забери там свого коня. Щасти, Іване! – із цими словами він штовхнув Івана до самого багаття. Полум’я жаром лизнуло його обличчя. “Характерники не горять, бовдуре!” – почулося спогадом, й Іван зробив крок у вогонь.
Вогонь пройшов крізь усе тіло зсередини – від самого серця. До болю, до крику. Іван не дихав – йому не треба було. Полум’я, що навколо, торкалося шкіри холодом, заспокоювало біль. Іван не бачив крізь вогняну стіну. Лише чув сопілку. Він пішов на звук, і заговорили до нього жіночі голоси:
– Сталося, як гадалося. Що написано було, туди й стежка повернула. На щастя, на горе й на смерть, – шепотіли судениці. Один голос перетікав у інший, одне обличчя змінялося іншим, не таким, як Іван їх пам’ятав. Втомлені й сірі були вони, заплямовані кров’ю. Старий вовк лежав біля їхніх ніг. Не рухався – лише спостерігав повними болю очима.
Свист сопілки різко вдарив по вухах. Вона затиснута була в руках невмілої дитини, що сполохано відняла її від губ. Севастьян скелею звишався над хлопчиком. Широка долоня, що з легкістю могла зламати тонку шию, лагідно погладила дитину по плечу. Ще один хлопчик виглянув з‐за Севастьянової спини, показав іншому язика й знов заховався.
А за ними в петлі висів шибеник. Посмішка застигла на мертвих губах. Чорнявий чоловік сидів, обійнявши його ноги, без жодного руху, наче й сам був неживий.
Троє сиділи по центру. Від Івана ліворуч – підліток: чи то хлопець, чи то дівча в сірих драних лахах. Кров текла з його рота. Праворуч – худорлявий чоловік, обличчя чиє сховане було тінню. А між ними сидів тонкий старий. Він без слів протягнув Іванові суху руку, усміхнувся рідкими зубами. Капканом старий схопився за його долоню, і все залило світлом.
Іван чув музику. Ту саму, що була в лісі минулої ночі. Характерники химерами витацьовували коло вогнища. Бубни дзвеніли в їхніх руках, а замість співу чулися звірячі крики. Та йому було не до них. Стежка палала перед ним. Знаки на деревах захищали шлях і ховали її від людського ока. Іван глянув на свою долоню. Рана залишила по собі темний слід, а зверху на долоні в нього стояв знак – чорний ромб з двома трикутниками всередині, спина до спини .
Іван не біг – летів. Кінь вийшов йому назустріч з‐за дерев, і в сідло Іван застрибнув на ходу. Крізь темряву він в’їхав у сад. Уся зброя в мить направлена була на нього. ”Не чіпати!” – Іван зіскочив на землю, щойно почув мамин голос – вартові не встигли навіть опустити шабель. Матінка була в його обіймах. Може, востаннє.