Борис сидів своєму кабінеті, знявши окуляри він підійшов до вікна. Сніг і не думав зупинятися, вже все таке біле, як посмішка його померлої дружини. Чоловік не міг повірити в те, що його - Ірина, відійшла так швидко. Борис прикрив очі та почав згадувати…
Їм було усього по двадцять чотири роки коли вони одружилися. Потім він згадав її щасливу посмішку, а потім тест на вагітність, на якому був червоний плюс. Далі дев’ять місяців капризів, а з двох місяців почався токсикоз до чотирнадцятої неділі - це було складно, для них обох. Пологи пройшли добре, навіть дуже. Тепер їх троє. Чотири роки пройшли немов у тумані, робота віднімала увесь його час, а далі смерть його коханої, чоловік дуже шкодував, що проводив з сім’єю дуже мало часу. Він ніколи не розповість своєму сину як померла Ірина.
Борис намагався стримувати сльози, але від спогадів його відволікла медсестра, яка привела нового пацієнта.
- Борис Олексійович, я привела Гацького, - чоловік повернувся до них. - Я можу йти?
- Так, - медсестра швидко вийшла і залишила їх на одинці. Борис прослідкував за її діями, а потім подивився на Данила, який стояв біля дверей, наче був готовий втікти як тільки з’явиться можливість. - Чого стоїшь? Сідай, - чоловік кивнув на стілець, який стояв навпроти його стола.
Хлопець мовчки сів, не піднявши погляд. Борис теж сів за своє робоче місце та подивився на хлопчину. Волосся чорне, немов вугілля, шкіра бліда, але не як в мертвого - це добре. Сам хлопчина був симпатичний, але його синці та мішки під очима - робили його схожим на панду. Данило, відчувши що на нього дивляться підняв свої зелені очі, вони були схожі на голки хвої.
- Говоріть, що ви там хотіли та хай мене відводять в палату, - вже більш розслабившись Данило опустився на спинку крісла та схретив руки на грудній клітині.
- Я хотів поговорити про ваше подальше лікування. В нас існуюють дві основні мети, над якими ми будемо працювати: знизити частоту й тяжкість гострих психологічних епізодів та покращити якість життя…
- Я і без, вас, добре жив, - Данило перебив лікаря, бо йому не подобалось, Борис бачив, що говорити про свої проблеми хлопець не хотів.
- Данило, ви, що не розумієте? Це ваше здоров’я, в данному випадку психологічне. Ви розумієте, що шизофренія буде і дали прогресувати, вам буде гірше і гірше. Вам не вистачає того, що ви ледве не вбили людину? - через декілька секунд лікар зрозумів що сказав. Він ніколи так не робив, та не згадував при розмові з пацієнтом, за що та як попав той сюди попав або, що зробив, але слово не горобець.
- До побачення, - на цьому Гацький вже не витримав, він встав та вийшов кабінету.
- Стійте! Ви ж розумієте, що вам ще, зі мною, доведеться поговорити! - Борис теж вийшов за ним, але до нього підійшла інша лікарка.
- Мені його, - вона вказала на Данила. - Відвести до палати?
- Так, Тетяно Вікторівно. Буду вдячний, - Борис ще раз подивився в сторону Гацького. - Він стомився, все ж таки в цей день для нього столося, дуже, багато усього, завтра вже я з ним договорю, та з огляду на його стан, йому треба дати заспокійливого, - сказав він і зайшов до себе.
***
Тупіт від бігу розносився, як здавалося, по всій лікарні, приказка «Так біжить, аж земля дрежить» - була зараз про Микиту. Він швидко біг, серде робило сальто, а мозок виробляє адреналін, викликаючи легку мігрень. Хлопець не забував світити ліхтариком, щоб не пропустити потрібні йому двері, він вже не боявся бути пійманим, за його спиною чулися відбірна лайка та накази зупинитися. «Ага, зараз», - прошипотів Микита у відповідь на ці «накази». Через три метри він побачив перед собою другі сходи. Швидко озирнувшись, Микиту щось змусило повернутися на дев’яносто градусів праворуч, він по світив в ту сторону і побачив двері під номером сто тринадцять. «Це вона!» - зрадів хлопець і діставши ключ, він почав відчиняти двері.
Через декілька секунд Микита вже відчинив двері та худко застриднув у палату, не озираючись. Він закрив двері на замок. Хлопчина вже хотів обернутися, але його притиснули до дверей та закрили рота рукою. Далі він відчув дихання у свою верхівку голови та почув тяжкі кроки за дверима. Тільки зараз Микита почав розуміти, що він стоїть притиснутий до дверей, а ще він навіть не здригнувся, коли його притиснули, скоріш за все завдяки адреналіну. Серце по трохи почало повертати звичайний біт, адреналін теж почяв відступачи та дихання теж почало приходити в норму.
Коли кроки почали віддалятися Микиту відпустили він повернувся та побачив перед собою фігуру на голову вищу за нього, яка затуляла йому вид на вікно. Хлопець зковтнув, було моторошно, коли перед тобою стоїть псих який вищій за тебе та, мабуть, сильніший. Тільки Микита відкрив рот, щоб щось сказати його випередили.
- Ти хто такий, та, що тут забув? - голос був не дуже дружній, але скорішь пофігістичний.
- Я - лікар, - Микита не знав що він ніс, але було видно, що він ніс дурню. - Я прийшов поговорити, - але він вирішив, що треба дограти цей спектакль до кінця.
- Тебе глава послав? Чому я не здивований? - в його голосі чувся сміх та нотки іронії. - Ну подивимось..
Данило - так неначе звали пацієнта, сів на ліжко та подивися на «лікаря», в той час як Микита ще стояв біля дверей дивлячись на Данила. В світі місяця він виглядав дуже гарно, але сам Микита від ноьго не відставав, пшеничне волосся, смугла шкіра та голубі очі, думаю не треба говори що за ним бігали дівчата з його класу.
- Чого дивишся? Сподобався? Я в цьому і не сумнівався, - сказав гордо Данило, на його обличчі заграла посмішка. - Чого стоїте лікарю? А може ви чекаєте поки я вам стілець поставлю? - голос звучав нахально - це починало бісити.
- Ні, не треба, - Микита видихнув та підійшов до стола, який стояв навпроти ліжка, та витягнув стілець зі спинкою поставив його напроти Данила і сів, нарешті вимикаючи ліхтар, розуміючи що світла місяця їм буде достатньо. - Ну що ж, почнемо, - Микита достав дикрофон починаючі запис.
Минуло хвилин сорок, а Данило все що впирався та не хотів відповідати на запитання. Це вже конкретно виводило із себе.
- Короче, - Микита розставив ноги. - Або говориш, або смокчешь. - Микита проговорив це з видихом, трохи піддаючи таз в перед.
Треба було бачити обличчя Данила, його очі були як п’ять копійок, не очікуючи такого від цього малого він навіть не очікував такого.
- Чого пельку так скривив нібито, я, якісь псих? - спитав Микита посміхаючись.
- Почекай, а, ти, точно лікар? Бо я в цьому дуже сумніваюсь..
- Ні, я не лікарь, але син головного лікаря, - скачав Микита. Тепер Данило по справжньому скривився після цих слів, Микита поспішив виправитися. - Ні, тато мене не послав тебе розговорити, і якщо він дізнається що я тут був, мені не вижити з ним на канікулах. Тому давай це збережемо в таємниці, а ще ми переходимо на «ти».
- Окей, а навіщо ти прийшов? Типу, просто так? - спросив Данило, піднявши брів, але в темряві цього було майже не видно.
- Ну можна и так сказати, а потім мені стало цікаво як ти сюди потрапив та через що? Просто такий молодий хлопець та, ну, навіть не знаю, - Микита трохи зам’явся, бо він і справді не знав навіщо прийшов та почяв це все, можливо звичайна цікавість?
- Зрозуміло, - Даня подивився на Микиту, щось йому підказувало, що цьому хлопцю можна довіритися. - Добре, давай так, ти мені задаєшь питання - я тобі відповідь, потім навпаки. Згоден?
- Давай. Як ти захворів на шизофренію? - Микита охоче погодився, бо той хто не хотів йому відкриватися, зараз сам запропонував просту гру «Питання - Відповідь».
- Ти знаешь що шизофренія з’являється через умови проживання, тобто: стрес, емоційне навантаження, наркотики та алкоголь - теж начебто на це впливають, - далі Даня побивився на Микиту, той кивнув. - І другий варіант це - спадковість, за спадкову шизофренію можна подякувати найближчим родичам це - мати, тато, бабусі та дідусі. З цих двох варіантів мені найбільш близка спадкова шизофренія. Якось так.
- Вирішив похизуватися знаннями? - посміхаючись спитав Микита.
- Ти поліз поза чергою, але я все одно відповім. Так, - Даня теж трохи посміхнувся. - В якому класі ти навчаєшься?
- Це твоє питання? - Даня кивнув. - Добре, я навчаюся у 11 класі, мені шістнадцять років.
- Ого, ти такий дорослий, - Микита посміявся від цих слів, але потім надувся, Даня це так сказав, як дорослі питають у трьох річних дітей скільки їм років, а діти на це показують три пальчики.
- Тц, - Микита на це закотив очі. - Ти старший за мене, всього, на два роки.
- Добре, тільки не ображайся. Задавай своє питання.
***
Їхня розмова переросла від гри «Питання - Відповідь» до обговорення улюбленої музики та фільмів, як виявилося в них багато спільного, далі вони почали розповідати смішні історії з життя. Даня розповів про те як він в гостях у родичів по татовій лінії впав у ставок.
- …Вони мені кажуть, не йди туди бо там ненадійні дошки можешь впасти, а я що? Дивлюся, усе більш менш добре, можна перепригнути, ну подумаїшь намочу підошву кроссівок і що тут такого, а малі кричать не йди туди, впадешь! Я кажу добре, але я усе одно ставлю ногу на ту дошку, підсковзнувся та падаю у воду, - вони сміються в рукави світшотів, тому що якщо хтось з персоналу почує галас у них будуть проблеми, особливо у Микити.
Микиті подобається той Даня який йому відкрився, він був відкритий, харизматичний, веселий, а ще йому подобається та атмосфера в якій він зараз знаходиться, все так по домашньому, здається що вони не псих. лікарні зараз, а на кухні за столом. Давно хлопець такого не відчував, і Даня, б’юсь об заклад, теж.
- Мені так подобається атмосфера, - Микита мрійливо посміхнувся та подивися у вікно, - Так тепло, як в гостях у бабусі.
- Ага, згоден, - Даня теж подивився у вікно, але швидко перевів свій погляд на Микиту. - Не вистачає тільки періжків та чаю.
Микита на це відповів посмішкою, а потім замислився, йому хотілося задати одне запитання, про минуле його співрозмовника. З однієї сторони йому було цікаво чим займався Даня до того як потрапив до псих. лікарні, а з іншої сторони він не хотів, щоб Гацький згадував погане. «Хоча, по логіці, у всіх є погані спогади», - думав Микита.
- Агов, - Даня клацнув перед його обличчам пальцями, на що той здригнувся і подивився на Гацького. - Микит, ти хочешь щось спитати? Можешь задавати мені будь-які питання, гарантую, із мною все буде добре.
- Ти неначе мої думки прочитав, - хихікнув Микита. - Окей, як ти жив, чим займався до того як потрапив сюди?
- Ну, - Даня перебрав пальці на лівій руці. - Моя мати померла при пологах, я її пам’ятою тільки по фотографіям, тому мене виховував батько. Він дуже багото працював, але завжди знаходив час на мене…
- Я тобі трохи заздрю, - перебив Микита, Даня посміхнувся та схилив голову. - Ем, вибач що перебив, можешь продовжувати.
- Добре. Тато був один до моїх сіми років, дали він знайшов собі дівчину, я з нею познайомився першого вересня, пам’ятаю ми тоді ще в кафе пішли. Вона дуже добре до мене ставилася та вона замінила мені маму, через рік вони одружилися. Все добре, ми щаслива родина, але, - на цьому моменті Даня зупинився та тяжко зітхнув та вікинув голову назад. - Але батька не стало коли мені було шістнадцять.
Микита вірішив підсісти до Данила на ліжко та приобійняти за плечі, він бачив, що тому тяжко розповідати і йому потрібна підтримка, хоч якась.
- Дякую, - Даня подивився на нього та краєм вуст посміхнувся, приємне тепло розливалося по тілу Микити після цього. Але погляд Дані знову похмурів і кинувся в підлогу. - Далі похорони, а потім алкоголізм мачухи, а далі залежність від наркотиків.
- Коли ти тільки поступив сюди, я був у кабінеті батько, потім прийшла медсестра і сказала, що мачуха і тебе змусила приймати цю гидоту.
- Насправді було діло, але я це зробив по своїй волі, якось так, - Даня перевів погляд на Микиту. - Але це було один раз і більше цей досвід повторити не хочу. І, Микита, мій батько помер не своєю смертю.
- В сенсі? - хлопець не зрозумів чому Гацький знову перейшов до цієї теми, Микита навіть нічого не говорив про те як помер батько Дані, тому що не знав.
- В прямому, його вбили, я навіть знаю хто, але довести не можу.
- Ти вів своє розслідування?
- Так, можна сказати продовжив роботу батька - він був журналістом. Микит, можна я з тобою цім поділюся, просто мені ні з ким поділитися та поговорити, - Даня подивився на того поглядом кошеняти якого вигнали з дому в дощ.
- Ну ти вже почав, тому так, - Микиті було приємно, що Гацький йому довірився, че означає, що в них є шанс на дружбу.
- Мій батько був журналістом який розслідував справи поліцейських та депутатів. Раніше він працював у парі з однією дівчиною, ім’я не пам’ятаю, але прізвище її Данченко, начебто. Вони розслідували все що треба і не треба. Його напарницю вбили на одному ділі, але це його не зупинило. Далі він перейшов дорогу якомусь поліцейському, і йому почали погрожувати, а потім його вбили. Його вбивство замаскувати під нещасний випадок.
- А як ти зрозумів, що че не нещасний випадок, а саме вбивство?
- Це саме цікаве, дані які нам казав поліцейський то не співпадали, то він зупинився на полу слові та виправлявся. Я звісно не одразу це зрозумів, але коли я вже збирався лягати спати згадав це все та почав думати. Тої ночі я не спав, і для себе вірішив, що мені потрібно докопатися до правди. Так і почалося моє розслідування, аке, до речі, було дуже успішним, до поки до мене не прийшла ця гнида в супроводі двох шаф і не сказав, якщо продовжу рити, то вирию собі яму. Я не послухався, і потім за мною приїхала поліція, як виявилося я намагався вбити людину, - Даня показав у повітрі *кавичкі*. - А потім мене відпустили через моє алібі. Далі швидка, мене везуть до психічної клініки, і я взнаю що в мене шизофренія.
- Ого, тобто ти хочеш сказати, що шизофренії в тебе немає?
- Ні, діагноз справжній, але як я дізнався це теж пов’язано з цим поліцейським.
Вони здригнулися коли почули різку музику яка стояла на рінгтон в Микити. Хлопчина дістав телефон з кишені своїх штанів, на екрані засвітився контакт «Тато».
- Я зараз, - сказав Микита та відійшов до стіни. - Алло? Привіт тату, - далі почувся голос, - Дома буду через хвилин тридцять. Давай. - далі хлопець відключається та підходить до Дані.
- Тобі вже додому треба? - спитав Данило вже знаючи відповідь, в його голосі чулися сумні нотки.
- Так, але можливо я до тебе прийду завтра, окей?
- Добре.
- Домовились, а тепер мені треба звідси вийти, - Микита озирнувся та почесав шию.
- Щоб ти без мене робив? - сказав Даня та витягнув з кишені розкладний ніж та підійшов до вікна. - Тут примітивний замок на вікнах.
Микита шоковано дивився на те як Даня відкрив вікно. Це означає те що він може звідси втікти, але він цього не зробив. Чому?
- Дякую, - Микита відмер та пішов до вікна. На останок він обійняв Даню, на обійми він відповів. Далі Микита вистрибнув з вікна, як добре що тут перший поверх. - До завтра, доброї ночі!
- Навзаєм, - сказав Гацький і закрив вікно, спостерігаючи як Микита біг до виходу…