Вона заснула, впустивши голову на лист А3, пускаючи слину на креслення. Волосся сплуталося, пальці й ніс у грифелі, пляма від кави на картатій сорочці. З його шафи сорочка між іншим, щаслива. Він у неї найжирнішу качку підстрелив…
Яків видохнув, потер перенісся, мучавшись який день над заліком для живопису. Хлопець позував і позував, здається, вже тиждень, то у тканині, то майже голий, то розмальований, як бахурка, то сидячи, то лежачи, то стоячи на одній нозі. Нила спина й сідниці, шия. Він не висипався й нічого не встигав, а йому треба ж багато чого зробити. У Касі навчання — у нього робота. Нові твори скоро привезуть, потрібно проконтролювати розстановку світла, подивитися чи не варто стіни перефарбувати. Все же в нього не якась там галерея, а найкраща! Ну майже.
А ще Кася, здається, прописалася у нього в квартирі на невизначений термін, принаймні до кінця сесії. На місяць, ага. Зі своїми тарілками-філіжанками-капцями-подушками-іграшками й чимось ще, об що Яків спотикатися відвик з тих часів, коли він мешкав з батьками.
Купив квартиру він не сам, але облаштовував зі своєї стипендії, потім — із зарплатні. У свої двадцять три Яків був дуже удатною молодою людиною.
– Кась, – він доторкнувся до її плеча, опускаючи на стіл пакет з атб, тицьнув у м’яку щоку, чомусь замилувавшись рідними рисами обличчям. – Касю, ліжко, існує ліжко.
– М, м-м-м.
– Ти корова? Навіщо мукаєш?
Кася підняла голову, сонно на нього глянув, позіхнула, й Якун, помітив в’юнкий рожевий язичок, почервонів. Яка ж вона…
– Вже ранок?
– Уже ніч. Нічого не їла, так?
– Ображаєш, – Кася приластилася до його долоні, обдаючи теплим подихом замерзлі пальці. – Весь холодильник спустошила. Ще й піцу замовила. Кошмар, Яню, як можна жити без яєць?
– У мене є яйця, – заперечив і відразу від сорому йому подих сперло.
– Так? Я не знайшла. А що на вечерю?
– Роли.
– А дієта, га? Ти ж мене стільки повчав.
– Відчепись, у мене день “їм, що хочу”.
– Чітміллдееей.
– Саме так.
Він пригладив її каре, намацав улюблену сережку-кілечко у хрящі її вуха, погладив подушечками пальців. Кася прикрила повіки, ледь не замуркотівши.
– Мені з вугром.
– Обійдешся. Вони мої.
– Ще подивимося.
Битва за суші почалася. Іноді балувати він її не хотів, бо ну навіщо? Це все таке нудотно-солодке, романтика, фу. Але Кася любила уминати їжу за обидві щоки, залізши на стілець з ногами. Сиділа, розгодуючи ніжки стільців з червоного дерева, в світлі люстр з кришталю, підставляла під світло бліде змарніле обличчя. І була така прехороша, прегарна, пречудова, що ну як не купити їй щось смачненького?
– Сік будеш?
– Апельсиновий?
– Ага. Ти мені таксі викличеш?
– Та залишайся зі мною.