Червоноволоса дівчина стояла біля великих дверей, переминаючись з ноги на ногу. Руки її теж не знали спокою – вона перебирала пальцями рюші своєї гарненької блакитної сукні. Подумки дівчина відраховувала секунди.
— Я зовсім нічогісінько не чую! — притуливши вухо до дверей прошипіла така ж червоноволоса, а все ж зовсім несхожа на сестру-близнючку дівчина.
— Це тому, що ці двері, а може й увесь замок, зачаровані, — роздратовано прошипіла у відповідь молодша сестра дівчат, смикаючи себе за білосніжне волосся.
Вони чекали посеред одного з безлічі коридорів вишуканої будівлі – головного корпусу чаклунської академії. Там, за дверима, їх матір та дід сиділи за одним столом із трьома Мудрецями, обговорюючи щось надзвичайно важливе. Жодна з дівчат не знала, що саме відбувається у тій кімнаті або навіщо їх сюди покликали, кожна з них хотіла опинитись там, за дверима, й хоча б краєм вуха почути суперечку, яка точилась там.
— Це все через мене! — бідкалась Ілеона; вона все ще притулялась до дверей, але більше не вірила, що зможе розчути хоч слово. — Вони мене покарають, я знаю!
— Та заспокойся вже! Якби це було через ту твою витівку, тебе зараз допитували у цій залі, а не тримали в холоднючому коридорі, — Енола, наймолодша з трьох, застрибнула на підвіконня. Крізь вікно вона побачила дерева, які ще не встигли позеленіти: був початок весни, і сніг у цій частині країни тільки встиг розтанути; дівчата, насправді засмутились, адже у їх теплій провінції снігу взагалі не було, й вони сподівались побачити його хоча б тут.
Ілеона відійшла від дверей і також всілась на підвіконні.
— Ну, тоді це через тебе. Зрештою, ти ще неодружена, а уже…
— Я прекрасно знаю що вчинила, сестро, і прошу тебе утриматись від будь-яких коментарів. Тим паче, якби їх справді настільки зачепило народження мого сина, нас, або принаймні мене, уже давно покарали б. Ні, тут у чомусь іншому справа, — вона потерла підборіддя, роззираючись довкола. Помітивши найстаршу сестру, що нерухомо стовбичила посеред коридору, вона схилила голову набік: — А ти чому мовчиш, Маріло?
— А й справді, сестро, ти не промовила ні слова відколи вони туди зайшли, — Ілеона кивнула на двері. — Що тривожить тебе, Маріло?
Та, кого звали Марілою, крутнула підборами повертаючись до сестер. На її обличчі не було нічого, окрім тривоги; дівчина тремтіла.
— Коли вони зайшли до кімнати… Ви теж бачили того чоловіка?
— Чоловіка? Ти про когось із Мудреців, чи що? — здивовано перепитала Ілеона.
— Ні, Ілеоно, на відміну від тебе Маріла знайома із Мудрецями особисто, тож я здогадуюсь, що «той чоловік» - це хтось незнайомий, — сказала Енола, а тоді знітилась. Так було завжди, коли вона починала занадто аналізувати усе довкола.
— Ви справді його не бачили?…
Сестри заперечно похитали головами, тож Маріла підійшла до них ближче – цокіт її черевичків луною розкотився по довжелезному коридору. Вона схилилась ближче і тихо, наче хтось міг їх почути, промовила:
— Я бачила його вперше. То був такий високий білявий чоловік із шрамом на обличчі. У нього ще дуже бліда шкіра, а погляд такий… — вона проковтнула клубок, що утворився у горлі, — від того, наскільки крижаний у нього погляд, мурашки по шкірі.
— Ти не захворіла? — Ілеона торкнулась чола сестри. — Цей опис все ще нагадує Мудреця Моргі… АЙ!
Це Енола ляснула старшу сестру по плечі. Закотила очі, а тоді зістрибнула з підвіконня на підлогу й поправила сукню.
— Ілеоно, Маріла вже брала кілька занять у Мудреця, вона точно знає як він виглядає. Маріло, — наказовим тоном звернулась Енола, — розкажи більше.
— Ну, він сидів прямо навпроти дверей і я відчула ось цей його погляд. Він дивився якось так… зневажливо. Як думаєте, це хтось важливий?
— Якщо він сидить у кабінеті із Мудрецями, то, напевно, так. Думаю, це представник якогось із кланів.
— Але якого, Еноло? — Ілеона сперлась на холодне скло вікна й видихнула пару: у коридорі й справді було прохолодно. —Ти ж у нас експерт з історії, кому як не тобі знати?
— Я ще не вивчила усі клани, сестро, — гордовито підняла голову Енола. — Серед чаклунів багато тих, хто підійшов би під такий опис. Зрештою, біляве волосся є ознакою навіть нашого клану, — вона знічев’я пригладила свої короткі білі кучері.
— Ха-ха, дуже смішно, Еноло, — Ілеона ображено насупилась й підібгала губи; вони з Марілою успадкували червоне волосся бабусі – рису, яка аж ніяк не була притаманна роду Араґон.
— Зрештою, це може бути наш родич. Ми ж ніколи не бачили наших кузенів і кузин.
— У нас є кузени й кузини? Не сміши мене! Дядечко Нельсон так і не одружився, у тата братів чи сестер нема, звідки в нас візьмуться кузени? Та ще й біляві!
— До твого відома, дурепо, є далекі родичі. Це може бути який-небудь брат у других, а то й у третіх… О так, дуже зріло! — прошипіла Енола, коли побачила, що Ілеона її перекривлює. Та у відповідь висолопила язика.
Маріла всміхнулась. Хоч ця незрозуміла тривога ще не відступила, та все ж бачити, як її сестри сперечаються, як роблять це ледь не щодня, заспокоювало. Вона любила своїх сестер, вони, а ще молодший братик Алексіс, були її ліпшими друзями. Зрештою, в них майже й не було друзів за межами родини – там, де вони жили, доводилось зі всіх сил приховувати своє походження, аби не поставити під загрозу безпеку магічного суспільства.
Аби відволіктись від очікування, дівчата почали балакати про все й ні про що: від суконь, які нещодавно замовили спеціально для свята приходу весни, до уроків етикету, музики, танцю й ораторства, які зненацька нещодавно почали для них проводити. Це справді було неочікувано для дівчат, адже вони вже й не надіялись, що їх клан прийме їх, та тепер складалось враження, наче їх готували для офіційного представлення магічному суспільству.
За цими розмовами сестри й не помітили, як промайнула година. Коли двері різко відчинились, дівчата враз обірвали розмову. Вони одночасно допитливо прикипіли поглядами до матері й діда, які мовчки покинули залу. За ними, нахиливши голову, аби не вдаритись об одвірок, із кімнати вийшов той самий чоловік, якого помітила Маріла, а тоді й Мудреці. Поки матір й дід прощались із Сімоном та Фабою, незнайомець насуплено перешіптувався із третім мудрецем, Моргіном.
Увага дівчат змістилась на незнайомого чоловіка. Він був одягнений у темно-синій мундир – ознака високої посади; на тлі темного одягу шкіра чоловіка здавалась білою, мов папір. Як й казала Маріла, у нього було біляве, як в Еноли, волосся, акуратно зачесане назад. З-під насуплених брів виблискували сталеві очі. Увесь його профіль, здавалось, було вирізьблено з мармуру – акуратний з невеличкою горбинкою ніс, тонкі стримані губи, довге підборіддя.
— У нього дурнувата борідка, — не стримавшись прошепотіла тихенько Енола.
Чоловік, невідомо як почувши ці слова, повернув обличчя, та його погляд спинився не на Енолі, а на Марілі, що стояла найдалі від нього. Дівчина змогла краще побачити шрам. То був слід від пазурів, неначе великий і сильний звір напав на нього. Він затримав свій похмурий погляд на Марілі лиш на секунду, та цього було достатньо, аби вона почувалась, наче її облили крижаною водою. Дівчина вмить відвернулась, відчувши на собі погляд Моргіна. Він усміхнено кивнув їй, і в цій усмішці відчувалось щось зловісне. Вона вже півроку двічі на місяць тренувала свої чари під його керівництвом, та все ж ніяк не могла звикнути до того, як сильно відчувалась його присутність всюди, де б він не був. Ось якими були справді могутні чаклуни; Марілі до такого рівня було як до неба.
— Вітаю, — одними губами прошепотів мудрець. Він швидким короком пройшов повз дівчат у напрямку власного кабінету й дуже швидко зник за поворотом коридору.
Матір й дідусь дівчат саме попрощались із рештою мудреців, і коли ті зникли у залі, Гелена прошипіла Енолі:
— Що з твоїми манерами? Хіба личить жінці ось так висловлюватись у присутності чоловіка? А ти? — вона перевела погляд на Ілеону, яка в ту ж мить зістрибнула з підвіконня, винувато поправляючи волосся: її зачіска, як завжди, розсипалась, даючи свободу блискучим червоним пасмам; шпильки дівчина знову загубила. — Поводишся не краще за…
— За кого? — виклично випалила Ілеона. Вона ніколи не ладнала з матір’ю, і майже кожна їх розмова закінчувалась суперечкою.
— Дівчата, припиніть, — голос дідуся Гілеара звучав дуже втомлено. У нього були темні кола під очима, а ельфійське обличчя, яке по ідеї не мало б старіти, здавалось уже не дуже молодим.
Коли він йшов, його ноги незграбно човгали по землі, а хода його була нетвердою. Ельфійських кланів залишилось небагато, вони зникали, падаючи перед обличчям невідомих раніше хвороб, міжкланових інтриг та тому, що багатьом ельфам набридало вічне життя, й вони укорочували собі віку. Клан Араґон також був близький до зникнення – через «помилки» Гілеара та його доньки кров їх нащадків уже не вважалась «чистою». Гілеар робив усе, аби повернути чисте ім’я собі та своїй родинній гілці, та все ж цього вічно було недостатньо. На додачу, Ілеона та Енола постійно втрапляли у халепи, чим засмучували Мудреців. Навіть Маріла, яку всі вважали ідеальною й покірною, відчувала провину за те, скільки клопотів лежало на плечах цього невеличкого, як для ельфа, чоловіка.
— Ходімо, — Гілеар роззирнувся коридором, пригладжуючи волосся, яке трохи розкуйовдилось. — Нам потрібно вам дещо пояснити.
Промовивши ці слова, він подивився на Марілу. Дівчині здалось, що вона побачила у очах дідуся сум, а ще – гіркоту й провину. Не бажаючи сперечатись, дівчина пішла за дідусем та матір’ю, а сестри мовчки пішли слідом.
Вони мовчки вийшли із Академії, сіли до фіакру й повернулись до маєтку Араґон. Навіть Ілеона поводилась так тихо, як ніколи до цього. Ніхто з сестер не розумів, що відбувається і що саме мати й дідусь мають їм пояснити, але вони відчували, що це щось дуже серйозне.
У маєтку дідусь спочатку почав давати розпорядження лакеям та покоївкам, а дівчат і їх матір відвели до однієї із віталень. Там вони сиділи також мовчки. Гелена тихо пила чай, доки сестри напружено чекали за столом. Коли дідусь врешті приєднався до них, тиша стала ще більш відчутною.
— Кхм, отже, ми маємо вам дещо пояснити, — почав дідусь. — Ви знаєте, що останнім часом наша родина не у найкращому становищі. Уже два покоління наша родина не пов’язувалась із іншими чаклунськими кланами, і це починає хвилювати Мудреців. Власне, вони бояться, що це може створити небезпеку для магічного світу.
Гелена роздратовано пирхнула, відставляючи чашку. Гілеар продовжив:
— Ілеоно та Еноло, ви двоє розумні дівчатка, а тому й самі розумієте, що ваша поведінка була… сумнівною.
— То нас все ж покарали! Я знала! — вигукнула Ілеона.
— Не вас. Це було б надто просто для Мудреців, — Гелена піднялась із місця й підійшла до вікна. — Вони покарали її, — вона вказала на найстаршу доньку, а тоді повернулась спиною до усіх у кімнаті.
— Ем, Маріло, — хрипко покликав дідусь. — Тебе обіцяно лорду Дюфорту. Офіційні заручини відбудуться завтра…