Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Юний першокурсник юрфаку КПІ спітніло поглядав на наручний годинник. Двадцять хвилин по восьмій - 1 година. Він судомно переступав з ноги на ногу. Залишилося всього 10-ть хвилин до початку сесії, а хлопець навіть не пам’ятав як звати його викладача. І от його спасіння повільно під’їжджає до зупинки, скрегочучи заржавілими болтами. Юнак зрадів тому, що тролейбус врешті-решт під’їхав. Він швидко застрибує в хиткий салон. Хлопець вже хотів розплатитися за проїзд, але тут він помітив, що в кишені вітер свище. Він підняв голову, й зіткнувся з очима контролерки. Цей погляд принижував все навколо лише своїм єством. Хлопець не міг відірватися від нього: він був ніби зачарований зміїним гіпнозом. Її очі пронизували його ледь не до самої душі, поселяючи всередині страх, і немов перетворюючи на статую, як велична медуза Горгона.
— О-о-о, та це ж правнук Вєрки по материнській лінії дядька її тітки, сестри, троюрідного брата кота з другого дома, так виріс! Ну що? Багато за тобою дівчат бігає? — швидко змінюючись в настрої, невинно питає пані Лариса, — кондукторка, контролерка та справжня змія в одному обличчі. — Та це ж… Та ти ж Іван!
— Я не Іван… — пригноблено відповідає хлопець. — Я Степан…
— Ну добре, Степан, — махнула рукою пані Лариса. — Але це ж ти той правнук Вєрки по матери…
— Ні, я навіть не знаю, хто це, — перебиває її Степан і швидко про це жалкує.
Крик пані Лариси чутно ледь не по всьому тролейбусі. Юнак навіть не може розібрати, що вона намагається йому сказати. Тут в розмову встрягає дід Панас.
— Господи, божевільна, відчепись від хлопця вже, краще перевір його білет і йди собі з богом.
— А ви замовкніть, діду, не суньте свій нос в чужие дєла, — докірливо випалює пані Лариса. — Але, як би я не хатєла це визнавать, ви праві. Покажи свій білєт, хлопче.
Степанові різко захотілося провалитися під землю.
— У мене… У мене немає білета… — запинаючись, промимрив хлопець.
— Шо-о-о!? — її лице багряніло з кожних подихом. Здавалось, вона ось-ось взірветься від люті. — Ти… І без білєта!? Та ти у нас, нахал мєлкій, зайцем хочеш проєхаця?!
Всі в тролейбусі прискіпливо подивились в їхню сторону. Водій коротко повернувся назад, аби шикнути на збожеволівшу пані Ларису і хлопця.
— Ви… Вибачте, будь ласка…
— Та що ти верзеш, нахал?! Та я тобі зараз штраф випишу, дитя мале. Тебе батьки не вчили, що треба за все платити?! Та даже моя собака воспітаннєє!
— Та це покоління геть вигнило. Ніякої поваги до старших. Ніяких моральних цінностей. А при Сталіні такого не було…
— Я… Я не хотів… Я можу вийти на наступній зупинці…
— Діду, может уже хватіт? Сколько можна про цього москаля говоріть? Ви народилися за тиждень до його смерті. Ви кожного ранку тут їдете і їдете і не можете не згадати цього… Цього!
— Шо-о-о?! Ах ти… А ну! Тримай-но, хлопче, — дід Панас кидає в лице злої пані Лариси монети за проїзд. — Та подавися ти вже, відьмо!
— Та как ти пасмєл…
Степан мовчки стояв. Він не міг собі уявити, що звичайна і безневинна поїздка могла перетворитися в справжню й люту бійку між дідусем і пані Ларисою. Тролейбус під’їжджає до потрібної зупинки. Двадцять вісім хвилин по восьмій - 1 година. Він встиг.
Мораль цієї історії така: допомагайте незнайомим людям як дід Панас і ніколи не розмовляйте суржиком.