1.2 The cold wind

I’m going where the cold wind blows1  

Вона стояла перед стійкою рецепції, одягнена у світло-жовту, бліднішого від її шкіри відтінка, вечірню сукню, з недоречно коротким волоссям, розділеним пробором на правий бік, і вичікувально дивилася на адміністратора, не стільки боячись, скільки сподіваючись, зустрівши його погляд, побачити підтвердження, що вона виглядає так само недолуго, як і почувається. Однак очі навпроти не те що виявилися позбавленими оцінювального виразу, але й ледь затрималися на Айді – для людини за стійкою вона являла собою лише чергове запрошення, яке потрібно позначити у списку; працівникові готелю не було звідки знати, що воно дісталося їй випадково. Що, думала Ріко, якби вона не позичила батькові свою автівку – більш солідну замість його двадцять років як принципово незамінної власної – щоб поїхати на день народження давнього приятеля; що, якби вона викликала таксі чи вийшла з дому на десять, вісім, п’ять хвилин пізніше, – що, якби якесь із низки окремих нічого не значущих рішень не було прийнято або не змогло бути втілено, не привівши її три тижні тому в один час і одне місце з Момої Сацукі? Вона взяла з рук адміністратора ключ-карту – Акаші надавав гостям номера в готелі. Ані на самому запрошенні, ані, як вона розуміла, в комп’ютерній базі не було вказано ім’я, тож, принаймні прямо зараз, біля рецепції, тільки сама Ріко знала, що не є гостею Акаші Сейджуро. Ховаючи ключ-карту в золотистий клатч, вона дала відчуттю себе самозванкою досягти апогею.

Ріко неодноразово аналізувала епізод на зупниці, подеколи сягаючи тієї межі, коли в голові починала стиратися реальність подій, і не знаходила іншого пояснення вчинку рожевоволосої, окрім впливу моменту, імпульсу “а чому б ні?”. Це було цілком у дусі непередбачуваної Момої, менеджерки баскетбольної команди Тоо і самопроголошеної дівчини Куроко, наблизившись на крок до розгадки якої, Айда завжди опинялася відкинутою на десять назад. Та тільки дівчина з зупинки більше не була Момої, що вивчала особливості гри спортсменів, тепер її цікавила якість шампанського і вона бездоганно, незважаючи на змазану туш і мокре від снігу волосся, не дозволяла мовчанню розріджувати повітря, коли сторонам було нема чого сказати; раптова спонука запросити Ріко на інакше закритий для неї захід дисонувало з такою – Куроко, не Момої – Сацукі і, тижнями не даючи Айді спокою, врешті-решт перебороло її початковий безапеляційний намір не йти.

Стоячи в ліфті, Ріко зробила глибокий вдих. Вона не самозванка, вона прийшла за запрошенням. Чим би це не було тоді для рожевоволосої, вона хотіла побачити, як Сацукі – Момої, не Куроко – спробує ігнорувати її після того, як сама надала їй право бути тут, у своєму світі, нарівні з собою. Металеві двері роз’їхалися рівно в ту мить, коли вона закінчила видихати, і з порожніми легенями Айда ступила у невідомість.

Музика не обірвалася, загальна увага не звернулася на неї в один момент, і хоча Ріко ані на мить не припускала всерйоз якийсь із подібних параноїдальних сценаріїв, крок почав даватися значно легше. Намагаючись виглядати якнайбільш поверхньо зацікавленою в тому, що її оточувало і хто, Айда просувалася залом, обходячи кола гостей, що формувалися і розпадалися. Погляди, які вона час від часу відчувала на собі, затримувалися рівно настільки, скільки їхні володарі потребували, аби не знайти в пам’яті ясних іменних чи візуальних асоціацій з японкою у блідо-жовтій сукні; деякі погляди Ріко зустрічала, чим умить їх переривала, єдине виключення склав чоловік, що стриманно їй поклонився – Айда впізнала в ньому давнього батькового клієнта. Серед гостей, що продовжували прибувати, переважали японці, проте англійська мова чулася навіть рідше, ніж Ріко бачилося закономірним очікувати: більшість іноземців користувалися її рідною мовою – бізнес просвічував крізь святкову обгортку вечора, яка іскрилася шампанським у високих келихах, що розносили офіціанти. Айда думала, що для останньої в році сьогоднішня ніч була надто штучною, формальною, все відчувалося наружним і чужим. Із запрошених на блискучі блюда стягувалася данина головній західній традиції – традиції новорічного маскараду; здавалося, замість шкіри пальці зустріли б холодний пластик, варто їм було торкнутися тут будь-якого обличчя, у тому числі власного, ні, власного – зокрема. Ріко не забула, як два роки тому потребувала цього відчуття маски на обличчі – відчуття захищеності своїх неконтрольовано дурних, по-дурному непідконтрольних почуттів від того, що хтось поряд про них здогадається. Вона узяла келих з круглої таці, ледь помітно приопущеній перед нею високим офіціантом.

Море голів, по якому ковзали карі очі, згущувалося, здіймаючи в Айді хвилю розчарування, що пінилася відчаєм на самому гребні: її курс у цих водах покладався на кольорові вогні, які не загорялись. Екскапітан Тейко і Ракузан не міг запізнюватися, однак у сусідній залі могло розгортатися паралельне дійство – Ріко, що пам’ятала частину про саке для партнерів, була більш спантеличеною через відсутність решти членів Покоління Чудес. Їй не вірилося, що Акаші не запросив їх, у той час як у Момої навіть залишилося зайве запрошення; аби ж усі п’ятеро не прийшли, було немислимо. Ріко дозволяла вилучити з рівняння Кісе – у пам’яті спливла назва рекомендованого хостінгом відео, “Де зараз легендарний ас Кайджо”, на яке вона бездумно клікнула навесні, – він будував кар’єру моделі в Америці, але Аоміне з Мурасакібарою надто поважали колишнього товариша для такого вчинку, нічого й казати про Мідоріму та Куроко. Що ж у світі мало статися між ними або трапитися в житті кожного з них, якщо колись немислиме нині перетворилося на непорушну дійсність? Дівчина знов обвела поглядом присутніх. Неспроможність виявити гостю з рожевим волоссям турбувала її сильніше, ніж вона наважувалася визнати. Всередині холонуло і стискалося від очевидного припущення, яке давно виникло в голові. Що, якщо Момої віддала Ріко власне запрошення?

Визначити джерело пожвавлення, що почало поширюватися серед гостей, не становило труднощів, достатньо було простежити за їхніми поглядами і пересуваннями. Попри перше враження, зрозуміла Ріко, дивлячись у напрямку навстіж відчинених широких дверей, голоси довкола не стали гучнішими – насправді збільшилася їхня кількість: нові люди з’явилися в залі, переважно чоловіки в бездоганних костюмах, для пошиття яких, безперечно, знадобилося зняти індивідуальні мірки. На обличчях, азіатських і європейських, читалася легка втома, що ще не до кінця перейшла у святкову розслабленість. Новоприбулі гості навряд чи відчули зміну в атмосфері вечора, яку ознаменували. Вони перебували всередині воронки урагану, в блаженному невіданні дискутуючи, киваючи одні одним і роззираючись; кілька чоловіків послабили краватки. Тим не менш, вони не квапилися розходитися залою; свідомо чи ні, представники вищої еліти трималися у межах певного незримого поля, відчутного на рівні енергетики. Скільки б років не минуло, Айда впізнавала цю магнетичну особистісну ауру. Ауру лідера. Капітана. Імператора.

Врешті, численні спини і профілі відкрили її очам невисокого чоловіка із гладко зачісаним назад червоним волоссям. За відсутності Покоління Чудес Ріко, мабуть, була єдиною людиною серед гостей, хто міг уявити хазяїна вечора з короткою стрижкою, що нагадувала квітку гвоздики, і в біло-блакитній баскетбольній формі, яка свідчила про належність до старшої школи Ракузан. Ще тоді, неймовірно юна для свого тренерства над Сейрін, Айда здогадувалася, що кінцевий вибір Акаші Сейджуро буде не на користь баскетболу. Можливо, вроджена гідність, якою він володів, і здатність вселяти беззаперечний авторитет, зробили цей вибір за нього, розмірковувала вона згодом, спостерігаючи за центральною постаттю останніх обговорень у сфері бізнесу. Ріко часто замислювалася над тим, що відчули члени Покоління Чудес, дізнавшись, що Кагамі став гравцем НБА; чи відчули вони те, ще їй одного разу описував Хьюга: ніби відринута ними частина їхніх життів, частина їхніх особистостей, була чимось більшим за їхні особистості і життя, чимось могутнім, що формувало і загартовувало перші і сповнювало змістом другі, без чого вони більше не були тими, кими себе пам’ятали; чи усвідомили володарі яскравого волосся і колись яскравих очей масштаби своєї втрати? чи визнали їх сумірними до горизонтів набутого натомість?..

Неначе думки були чимось, що можна було почути чи відчути, Акаші раптом відповів Ріко зустрічним поглядом. 

П’ятнадцать хвилин тому вона гадала, що скам’яніє, якщо їй трапиться поглянути в очі головній персоні вечора. Не існувало розкладу, за якого Акаші не знав, хто мав отримати запрошення від його імені, і було абсолютно немислимо, щоб запрошення могло потрапити у чиїсь руки подібно до флаєру, простягнутого серед вулиці змерзлим промоутером. Однак опинившись у фокусі безпосередньої уваги Імператора, замість знерухомлюючої важкості в ногах, по-зрадницьки недостатньої, аби провалитися крізь землю, Айда відчула, як підіймається її підборіддя. Вона би не знаходилася тут, якби не мала запрошення; нехай Акаші замислиться, як воно в неї опинилося, нехай згадає, звідки знає її обличчя, відновить у пам’яті її ім’я – і цього разу більше його не забуде, як не забув ім’я колись підопічного їй гравця Сейрін, котрий здійснив немислиме на баскетбольному майданчику, завдавши поразки самому Імператорові. Ріко шкодувала, що стояла надто далеко від Акаші, аби побачити своє відображення в рубіново-червоних очах – доказ, що їй було під силу те ж саме, що й Кагамі. Вона хотіла знати, що Сейджуро думав про її присутність у залі, не його гості серед його гостей. Чи вдалося Ріко зачепити щось у ньому? Вона свердлила поглядом хазяїна вечора наперекір етикету, вишукуючи найменші ознаки напруженості чи розгубленості в його позі. Безрезультатно. У той час як на кожній масці під яскравим штучним світлом проглядався шов, лінія склеювання деталей, тонка тріщина: фальшива нота у смісі, проблиск нудьги у перебіжному погляді вбік, секундне незнання, куди подіти спорожнілий келих, Імператор демонстрував абсолютне володіння собою – чи було його досягнуто каторжною ювелірною працею чи воно усього-на-всього було іншою іпостассю його генія?

Вона володіла увагою Акаші не довше чверті хвилини. Погляд полум’яних очей перемістився назад на співрозмовника спокійно і вільно, немов увесь цей попередній час лише невимушено відпочивав на Айді. Стара, наново зяюча рана наповнила рот гіркотою, змушуючи потягтися до келиху з шампанським; в одному Імператор не відрізнявся від своїх підлеглих з Тейко: він відмовляв їй у праві на визнання так само, як вони.

Ріко ледь встигла відчути смак ігристого напою, коли чоловік щільної статури у почеті Акаші трохи посунувся, віддаючи пошану іншому гостеві традиційним японським поклоном, і з-за широкої спини на мить вигулькнув край бірюзової сукні, якої Айда достеменно не бачила раніше. Женучи до біса геть і водночас із судорожною надією хапаючись за припущення стосовно особи новоприбулої гості, Ріко саме зробила крок убік, намагаючись побачити більше, коли голос, що пролунав зовсім поряд, розмашисто перекреслив її наміри.

– Ріко-сан!

Обертаючись, Айда не могла повірити власним вухам. А обернувшись – і своїм очам також.

– Фуріхата-кун! – вона просто не зуміла стриматися й не ахнути. Колишній розігруючий захисник Сейрін та її підлеглий не те що замикав список знайомих з часів старшої школи, яких Ріко розцінювала за можливе зустріти на закритому вечорі Акаші, – Фуріхата Кокі й близько не був присутній у жодному з її аналітичних розкладів щодо сьогодні. Синя краватка викликала почасти іронічний, почасти щемливий спогад про облямівку чоловічої шкільної форми.

– Нічого собі, – засяяв хлопець – так, саме хлопець, подумала Ріко: незважаючи на строгий костюм і неглибокі борозни зморшок, що почали прокладатися довкола очей якщо не як відбиток віку, то як наслідок ще зі школи властивого Кокі самозреченого трудоголізму, Фуріхата й досі виглядав наче сором’язливий старшокласник, особливо коли, як зараз, посміхався з натурально дитячим захватом у погляді. – Я був впевнений, що мені прийдеться нагадати своє ім’я.

– Не так вже й ти змінився, – Ріко м’яко усміхнулась, своєчасним зусиллям волі успішно завадивши тому, аби слова Кокі проникли в ті глибини її чуйної пам’яті, де їхній резонансний ефект став би оглушливим. Випадків, коли їй приходилося або прийшлось би (заговори вона, скажімо, з колишнім центровим Тоо того разу в черзі у супермаркеті) нагадувати своє ім’я, було не злічити усі за один вечір.

– Та все ж таки чимало років минуло. І ти тепер тренер зовсім іншого рівня. Я навіть не сподівався, що ти пригадаєш хлопця зі шкільної баскетбольної команди, – ніяковість торкнулась усмішки Фуріхати, – який об’єктивно нічим не виділявся. До того ж серед таких талантів, як Кагамі, Теппей, Хью-

– Фуріхато, – перервала його Айда. Пауза, яку вона витримала, перш ніж продовжити, підсилила дію докору в її подальшому тоні: – За кого ти мене приймаєш? Я пам’ятаю всіх своїх спортсменів. І якщо ти раптом гадаєш, що я забула хоч слово з твоєї клятви на даху школи…

Спостерігати, як карі очі навпроти стрімко наповнюються жахом і соромом, було безцінно.

– …то я можу процитувати її прямо зараз, – серйозно запропонувала Ріко.

– Благаю, не треба, – заблагав Кокі. По ньому було видно: він ані секунди не сумнівався в її здатності це зробити. Задоволена собою і досягненим результатом, Айда підморгнула:

– Почувся, як у старі добрі часи, коли мені доводилося не тільки тренувати вас, а ще й виховувати?

Полегшення, що з’явилося на обличчі Фуріхати, слугувало такою вичерпною відповіддю, що він міг би навіть не трудитися над тим, аби вбрати його в слова.

– О так! – гаряче відкликнувся хлопець, після чого, на подив Ріко, опустив погляд на келих у її руці. – Іноді наприкінці дня, – додав він не одразу і з відстороненою усмішкою, – мені здається, що м’язи ниють не від сидячої роботи, а після тренування з Сейрін, хоча це зовсім різні, навіть протилежні відчуття.

Ріко відчула, як твердий клубок утворюється у животі і починає давити на шлунок. Вона спробувала згадати, коли востаннє сьогодні їла, втім, маючи на меті лише відволіктися. Те, що сказав Фуріхата, без сумніву, йшло від серця, в якому роки старшої школи займали особливе місце; він не чув – просто не міг чути – дзвінко порожню луну своєї відвертості. 

– Поглянути тільки, де ми усі опинились, – підсумувала Айда. Вона силкувалася утримати розмову на теплій поверхні спогадів – наче поплавець – і була вдячна дюжинам електричних сонць, які засліплювали, відбиваючись у водяній гладі, роблячи недоступними для зору ноги, що борсалися у відчайдушному супротиві поклику крижаної глибини.

– Гадаю, ми опинилися на своїх місцях, – Фуріхата знизав плечима. Імовірно, це замислювалося як невимушений рух, але Кокі був не з тих, кому вдавалася напускна легкість, і, як наслідок,він виглядав скоріше винувато, ніж розслаблено. Ріко здогадувалася, що він і сам це відчув, оскільки продовжив дещо невпевнено: – Я про те, що ти саме там, де повинна бути, у своїй стихії. Як і Кагамі в НБА. І Теппей у волонтерстві. І решта – кожен знайшов нішу собі до міри. По-моєму, це здóрово.  

Ні, подумала Ріко, при згадці Теппея і “решти”, не здóрово і не здорóво добровільно заповнювати собою чарунку, що приходиться точно за розміром, спершу відрізаючи себе від немалої долі своїх прагнень (порожні і нездійснені, наївні юнацькі мріяння; час починати мислити практично), потім, поки ростеш і займаєш все більше простору, витісняючи назовні усі інші амбіції (завищені за надміру самовпевненої молодості літ) і врешті-решт стаючи вимушеним викривляти самé себе, згортаючись всередині своєї гарної, до міри знайденої ніші у жалюгідний, невпізнаваний калачик. Не таких людей Айда погодилася тренувати у старшій школі. Може, і було важко не усміхнутися, дивлячись в Інстаграмі відео, як Кійоші вчить малазійських дітей закидувати м’яч у кільце, та хіба цьому належало присвятити життя тому, кого називали Некоронованим королем баскетболу?

– Це мудрий погляд, – зауважила Ріко, для переконливості піднявши брови на знак подиву. Апелювати до мудрості здавалося їй якомога підхожим до ситуації. “Це мудре рішення!” – спересердя вторував їй Хьюга, коли вона назвала дурним його вихід з університетської баскетбольної команди. Якийсь час вони сперечалися, більше намагаючись перекричати одне іншого, ніж почути (Ріко нема чого було й чути, а ось Хьюга рішуче відмовлявся чути її), доки Джунпей не махнув рукою і не рушив геть, утиснувши голову в комір куртки. Після цього вони не розмовляли кілька тижнів, та й перші поновлені походи в кіно пройшли в атмосфері гнітючого малослів’я обох сторін; поступово повернувшись до колишнього спілкування, вони ніколи не торкалися теми віроломства Хьюги.

– Правда? – здавалося, Фуріхата ось-ось завиляє хвостом, як пес. Ріко не могла не оцінити іронію: риторичні питання тепер переслідували її ще й наяву, причому в найабсурдніших, відвертно комічних формах, яким вона бачила можливим лише гідно підіграти.

– У цьому є сенс, якщо поглянути на речі зріло, – слова відчувалися чужими, якими і були – їх вимовив Хьюга, повертаючись з кінотеатру. Вражень від фільму не вистачило на довгу розмову і останні десять хвилин спливли у мовчанні. Розвилка, де Джунпей мав звернути ліворуч, нещодавно залишилася позаду, так що технічно він проводжав Ріко додому. Вона нічого йому не відповіла, лише сильніше зіщулилася від вечірнього холоду. Відринувши те, що пов’язувало їх двох стільки років, Хьюга ніби поміняв замки на їхніх відносинах; у ретроспективі Айда розуміла, що припустилася помилки, коли, кутаючись у чужу куртку, яка опинилася у неї на плечах, подумала, що нічого не зміниться. – Звичайно, як тренерці, мені хотілося б, аби вашими нішами став баскетбол, як це сталося з Кагамі. Але дивлячись зараз на кожного з вас, дійсно важко уявити когось деінде.

Витримка музикантів була вражаючою: після такої непритореної фальші у виконанні Ріко жоден не відсторонився від інструмента, щоб окинути залу глибоко занепокоєним поглядом. Фуріхата якийсь час виглядав замисленим, і Ріко зі здриганням дозволила собі уявити, як він зараз скаже: “Ні, Ріко-сан, це все дурня. Про своє місце і нішу точно до міри… пил у очі, причому в першу чергу у власні. Як би ми не переконували себе, що щасливі, ніхто з нас не може позбутися відчуття, ніби відмовою від мрії про професійний баскетбол він підвів хлопця, яким був у старшій школі. Хлопця, у якого ти повірила”.

Певна річ, хоч скільки-небудь всерйоз розраховувати почути подібне – тут і зараз, від Фуріхати Кокі, – говорило б про розрив Айди з реальністю. Ріко не очікувала, що Кокі пов’яже своє життя з баскетболом, і справа була навіть не у здібностях – вона не бачила в ньому тієї особливої іскри, що в інших, яка освітлювала щось більше у них попереду і розгорялася яскравіше в його передчутті. Однак саме тому спостерігати, як неповні десять років потому цей хлопець ідентифікує себе з ними, сповнювало її ще більшою заслуженою злістю на них і, на додачу, певною – незаслуженою – злістю на нього.

На щастя, Фуріхата не підозрював про емоції, що володіли шатенкою.

– Я ніколи не гадав, що працюватиму на Акаші-сана, – врешті заговорив він. – Та озираючись назад, на те, як склалося із стажуванням і посадою у цій компанії, здається, ніби усі збіги обставин насправді послідовно вели мене туди, де я опинився. І, чесно кажучи, – сором’язлива усмішка знову осяяла його обличчя, – я і не уявляю, де ще я б міг зараз бути.

Почуте явило Кокі у геть несподіваному світлі. Айда думала, що від самого початку просто не помітила його серед гостей, але тепер усвідомила, що він увійшов до зали разом із партнерським почтом Акаші. Колишній розігрувач Сейрін торував й віддалено не такий прозаїчний шлях, який його тренерка коли-небудь йому прогнозувала.

І все ж вона не вірила у веденість обставинами – ті можуть ускладнити чи полегшити вибір, але аж ніяк не не зробити його за саму людину. Ніхто не водить пальцем наосліп вздовж ліній, вигравіруваних у камені життя вищими силами спеціально для нього; люди власноруч висікають свою долю, єдина різниця в тому, що хтось б’є лише туди, де камінь слухняно обсипається, а хтось ударяє в одне й те саме місце скільки завгодно разів, доки той не підкориться, тому що цього вимагає невідступно викохуваний образ готової скульптури. Фуріхата не стояв би зараз перед Ріко, рівно як і вона перед ним, посеред банкетної зали на закритому вечорі Акаші Сейджуро, якби не ряд попередньо прийнятих обома, по-різному мотивованих, проте однаково автономних рішень.

Замість відповіді Ріко перевела погляд на темноволосу гостю в синій сукні, чиє наближення не мало шансів приховатися від її бокового зору. Навіть не дивлячись на Кокі, що зацікавлено повернув голову вслід за нею, Айда відчула, як він пожвавився, побачивши дівчину.

– Ось ти де, – незнайомка підійшла прямо до Фуріхати і м’яко торкнулася його плеча. З усмішок, якими вони обмінялися, і з того, як брюнетка не прибрала руку, Ріко встигла зробити висновок – передчуття звело спазмом шлунок – раніше, ніж знов почула дзвінкий голос, цього разу звернений до неї:

– Фуріхата Ацуко, – поєднання прізвища Кокі та імені, що так сильно походило на інше, звучало наче розладнаний інструмент всередині партії.

– Моя дружина, – уточнив Кокі, ніби це було не очевидно, ніби його шкільна тренерка не знала, що він не мав сестер, ніби слова Ацуко не вважалися дійсними без підтвердження чоловіком.

– Айда Ріко, – представилась Айда і, противлячись мимовільному домислу, додала, перш ніж це могли б зробити за неї: – Зі старшої школи Сейрін.

– Менеджерка баскетбольної команди! – вигукнула Ацуко, від чого ліва щока Ріко спалахнула немов від ляпасу. 

– Тренерка, – поправила вона з усмішкою, що дивом не зірвалася у гримасу. Бачачи у темних очах Ацуко відображення спантеличених мисленнєвих підрахунків, Айда відчувала, як жар проситься на другу щоку. Нічого простішого, ніж ляснути себе по ній: – Переважно.

Погляд Ацуко прояснів.

– О, ось воно як, – зацікавлено вимовила темноволоса. Її рука, ведучи власне життя, що не перетиналося з поточною розмовою, обвила плече Кокі й зісковзнула ним униз. – Це, напевно, здорово! А я була просто менеджеркою у середній школі.

Передпліччя піднялось у бездоганно точну мить, щоб затримати тонкі пальці у згині ліктя і вдих Ріко посередині шляху до легенів.

– Ацуко навчалась у Тейко, Ріко-сан, – пролунав жвавий голос Фурихати. – Уявляєш?

Ріко уявляла. З моменту появи Ацуко її долало почуття, яке виникає, коли дивишся на негатив добре відомого знімку – непримиримий біль впізнавання крізь тривогу, викликану невідповідністю світлотіньового балансу. Коли рука Фуріхати відгукнулася на пальці брюнетки рухом, настільки вивченим і відточеним, що на його обличчі – завжди розгорнутій книзі – не здригнулася жодна рисочка, відчуття викривленого дежавю єдиним посмиком відібрало в Айди контроль над тілом і емоціями. Витіснена з першого, вона неначе стояла поруч з собою, спостерігаючи, як піднімає брови і готує кутики губ до усмішки; звільнена від останніх, вона усвідомлювала дійсність у її якнайбільш чистому фактичному вигляді. Фуріхата, Ацуко, Акаші, Хьюга – усі вони були компонентами рівняння і складалися з чисел та літерних множників, що змінювалися в результаті ти чи інших математичних операцій; те, що n-нну кількість обчислень тому Ацуко закінчила середню школу Тейко, приголомшувало не більше, аніж те, що число десять було четвіркою до того, як до нього додали шість. Кришталево ясно Ріко бачила і себе у рівнянні – пряму, як вона сама, фігуру одиниці зовні дужок з переломними діями, незначну в додаванні й відніманні, геть незначиму у множенні і діленні. Нині це не було для неї відкриттям, однак той раз, коли було, проступав крізь обриси теперішнього, по-диявольськи ховаючись у деталях, і змушував Ріко переживати його знову.

– Правда? Оце так! – голос звучав знайомо, та не тому, що належав їй; хоча Айда відчула вібрації у голосових зв’язках, вона не чула в ньому себе, ні, вона так не розмовляла, і тим не менш вона звідкись знала цю інтонацію, цю вражаючу градацію несправжніх емоцій у межах двох простих фраз.

Подумати тільки, скільки років минуло! Просто неймовірно!

Серце неначе отримало укол адреналіну. За коротку мить воно розігналося до швидкості американських гірок, на якій синя краватка і синя сукня злились у єдиний синій пейзаж, що проносився повз, і Ріко радше пам’ятала, що дивиться на Кокі і Ацуко, аніж дійсно розрізняла в ньому своїх співрозмовників. Перш ніж вона встигла усвідомити, її погляд слизнув за їхні спини, пускаючись навтіки – чи навздогін? – по укладеному волоссю, годинниках, що виблискували з-під рукавів, квадратних плечах, окреслених піджаками, і круглих, оголених вечірніми сукнями, доки не зупинився на темноволосому офіціанті, який підніс шампанське группі гостей у кінці зали. Айда повільно порахувала до п’яти, спостерігаючи, як келихи зникають з таці, після чого знову поглянула на хлопця і дівчину перед собою.

– Ох, – вона зобразила на обличчі стільки жалю, скільки зуміла. – Я тільки що побачила декого, з ким просто зобов’язана привітатися.

– Авжеж, – співчутливо закивав Фуріхата, у чому йому з готовністю вторувала Ацуко. Ріко мимоволі подумала про фігурки на панелі керування у батьківській автівці – веселих цуциків з непропорційно великими головами на пружині, і нею оволоділо нестерпно знайоме бажання, аби поїздка закінчилася якомога скоріше.

З кожним кроком, що марно просився бути ширшим у полоні сукні і підборів, останні почуті та вимовлені слова обсипалися і згасали у голові Ріко різнобарвними іскрами фейєрверків. Як же приємно було поспілкуватися. Дуже рада знайомству. Ми будемо у цій частині зали.

Ріко не було приємно.

Ріко не була рада.

Ріко ненавиділа фейєрверки.

У ній все ще палав гнів на Фуріхату, який і вусом не повів, коли Ацуко назвала її менеджеркою. Айда Ріко, менеджерка Сейрін. Айда Ріко, яка вивчала всеможливу літературу, доступну рідною японською і англійською, аби скласти найефективнішу програму тренувань, задивлялася записи матчів майбутніх суперників не просто до дір, а до того, що могла напам’ять відтворити ритм ударів м’яча об підлогу; яка цілими ночами розробляла план гри Сейрін у майбутньому етапі Міжшкільних, доки втома не брала своє, розмиваючи обриси схем перед очима, чи Кагетора не брався нагадувати про згубний вплив недосипання на стан шкіри, ніби це мало для неї якесь значення. Менеджерка Сейрін. Ніби вона не мала жодного значення. Ніби якби Ацуко помилилася щодо гральної позиції Ідзукі, Фурихата не поквапився б заперечити: “Ідзукі був розігруючим захисником, а не центровим”. Авжеж, тоді б Ідзукі, нині такий же далекий від світу спорту, як і його шкільний побратим, неодмінно відреагував одним зі своїх численних каламбурів, видавши щось кумедне і самовпевнене на кшталт “хоч я й не був центровим, це не заважало мені бути у центрі уваги”. А що залишалося Айді? Принизлива спроба відстояти власне місце у чужому минулому, спостерігаючи за жестом, яким їй одного разу відмовили у місці в чужому теперішньому. Ні, Ріко не хотіла і не збиралася почуватися як тієї ночі. Вона зосередилася на інтонації, з якою готувалася відповісти, – так, наче по-зрадницьки дозволене Кокі применшення її ролі в Сейрін було сутою дрібницею, забутою вмить і вщент, варто їй було почути, що Ацуко мала відношення до Тейко. Ріко задіяла увесь самоконтроль, який тільки мала, аби звучати екзальтовано і легко. Не уражено, а невразливо.

Зовсім як Момої Сацукі.

Тісна сукня і туфлі на підборах повертали до тями, не дозволяючи підлаштувати крок під биття серця; праведна злість на Фуріхату відволікала від емоцій, що норовили заполонити Ріко без залишку, і вона продовжувала культивувати її не шкодуючи сил, до останнього не воліючи помічати, що та не розпалюється, а, навпаки, невблаганно згасає, неминуче вичерпуючи сама себе.

Вона звучала як Момої.

Сама не усвідомлюючи, Айда вхопилася за руків’я меча, на вістря якого напорювалася сотні разів. Однак відчуття могутності і переваги, яким, згідно з її безкомпромісним переконанням, він наповнював рожевоволосу дівчину, не було й у помині, і Ріко не могла пояснити, як, але знала: це зовсім не через те, що вона не вміла з ним поводитися. Причина полягала у тому, що клинок, який опинився у неї в руках, ніколи не призначався для атаки, для утвердження влади; насправді кожного разу, коли Момої добувала його проти тренерки Сейрін, вона робила це, щоб… захиститися?

Ні, це просто смішно. Момої, яка боїться бути зачепленою? Заради бога, чим Ріко могла її зачепити? Тим, що ходила до однієї школи з Куроко? Вона не була з ним по-справжньому близькою. Тенерством? Момої воно ніколи не було близьким. Може, фігурою, позбавленою форм? Повна нісенітниця. Раціональний початок категорично відмовлявся миритися з осяянням, що пронизало Айду. Та якби ж тільки доводи розуму, морські хвилі, спінені на гребнях, мали хоч скільки-небудь сили проти непохитної, як прибережні скелі, впевненості Ріко в обрисах відповіді на задачу, що гризла її десять років, задачу на ім’я Момої Сацукі. Знервовано, наче перед баскетбольним матчем у старшій школі, вона вишукувала у натовпі рожеве волосся. Звісно, їхня володарка була присутньою на вечорі; екс-менеджерка Тоо не могла не прибути на поєдинок, який сама призначила.

Не могла ж?

• 1Я прямую туди, де віє холодний вітер