Приглушене світло невеликої настільної лампи окреслювало тепле напівколо. Книжкові шафи уздовж стін тонули в темряві, але в світловій плямі було затишно. Чистий голос Галезького звучав заспокійливо і напрочуд виразно. Тепер так минали усі вечори в бібліотеці: його величність читав уголос, а Тіна наскільки вистачало терпцю мовчки слухала. Терпцю вистачало ненадовго і вже скоро вони бурхливо про щось дискутували.
Цього разу йшлося про світ без магії.
- Ні, ми не безпомічні. Ми запускаємо космічні кораблі, спілкуємось по відеозв’язку, одним натисненням кнопки робимо купу корисних справ. Це майже те саме, що і магія, - обурювалась Тіна.
- Але ж вам для цього потрібна техніка, потрібно, щоб це було завжди під рукою. Якби мені повсякчас потрібно було носити з собою лампу, коли темно…
- Є така річ, як ліхтарик, - саркастично урвала його дівчина.
- Тобто електронний смолоскип? Та ви ж недалеко від середньовіччя відійшли з цим.
- Хто б казав, ваша величносте.
Він усміхнувся.
Тіні захотілось згребти цю лоскітну усмішку і сховати до кишені.
Удень Галезький читав насамоті і не дуже радів Тіниній компанії. Тому дівчина шукала розваг самотужки. У віддаленій залі вона потайки все ж розставила книжки за кольором і страшенно тішилась результатом: перехід від бежевих тонів до пастельно-блакитних викликав у неї приємне внутрішнє тремтіння.
Її маленька таємниця протрималася тиждень, але якось, коли Тіна крутила в руках книжку в ніжно-медовій обкладинці, розмірковуючи, куди її поставити, позаду почулося загрозливе «Гм-м-м».
- Що у проханні «Нічого не чіпати» видалось тобі незрозумілим?
- А що мені ще робити? Тут немає інтернету, немає… та взагалі нічого немає. Окрім книг, які я навіть читати не можу, якби й захотіла, бо вони понаписувані на якійсь абрикадабрі. А вам це ніяк не завадить, бо ці книжки навіть несправжні, то яка різниця, де вони типу стоять.
Його погляд потемнів і Тіна злякалася, що трохи перестаралася із самозахистом і зараз він знову підвісить її догори дриґом. Хотів він справді це зробити чи ні, Тіна не дізналася, бо посеред зали знову з’явився вже знайомий тип у темно-синьому плащі.
- На коліна! - цим голосом можна було б пиляти дерева.
- Її величність королева має милосерддя відвідати свого пропащого племінника.
Галезький ніби знехотя розвернувся до прибулого.
- Яка добросердечність! Ось тільки за моїми підрахунками, вона вже пів року і три дні навіть не регентка, не те щоб королева.
Бліде обличчя синьоплащевого перекреслила крива посмішка. Він клацнув пальцем. Губи Галезького трохи затремтіли, але більше нічого не відбулося.
- Я сказав на коліна, - тихим шепотом повторив посіпака тітки-зрадниці і повів у повітрі рукою.
Тепер Галезький затремтів увесь, але залишився стояти. Тоді той, у плащі, натис на повітря, ніби пригинав до землі товсту гілку. Король-директор зціпив зуби, змагаючись із невидимою силою. Важко форкнувши, він таки і далі стояв рівно. В очах обох з’явилося здивування. Вочевидь, ніхто з них не очікував, що в’язень зможе протистояти магії.
- Вам ніколи не перемогти, - процідив Галезький.
Жили в нього на лобі та шиї напнулись так, що Тіна злякалася, що зараз він просто лусне, як кулька, яку надто надули.
Але й прибулий вже весь трусився від напруги. У його очах з’явилася тінь страху.
Поруч із ним з повітря повстала дорідна жінка в довгій темно-фіолетовій сукні. Саме в цю мить синьоплащевий ослабло впав на одне коліно, не взмозі більше змагатись із Галезьким. Та побачивши жінку, він хутко підхопився.
- Ваша величносте, тут небезпечно. Мушу вас забрати.
І вони зникли.
Галезький підійшов до стіни і втомлено сповз на підлогу. У його очах і досі було здивування, ніби він ніяк не міг вирішити складну задачку.
- Це… це була вона? Твоя тітка?
Король-директор поглянув на Тіну, ніби щойно про неї згадав (та чому «ніби», так воно й було).
- Так.
Раптом погляд його прикипів до чогось у книжковій шафі. Від здивування красиві темні очі Галезького розширились до розмірів генномодифікованого яблука.
- То, кажеш, не чаклунка? - він ткнув пальцем перед собою.
Тіна поглянула куди він вказав і не одразу зрозуміла, на що дивиться: на місці книжок, які вона розклала за кольором, чорніла випалена пустка, хоча інші книжки спокійнісінько стояли собі, як були.
- Не боїшся, що тепер твої хазяї тебе покарають, за те, що ти мені допомогла? Чи це так було задумано?
- Що? Про що ти?
На обличчі Тіни відобразилась така розгубленість, що Галезький завагався.
- Ти навмисне це зробила?
- Що зробила? Розставила книжки за кольором? Я… я просто…
Тіні стало страшно.
- Схоже на те, що ти створила якісь особливі спектральні хвилі і вони додали мені магії, попри те, що в цій камері мої сили блокуються.
Тіна дивилась на вугільну пляму в книжковій шафі з таким жахом, ніби там сидів жирний волохатий павук.