***
Тіна нерішуче підійшла до Галезького. Він безпомічно лежав на ворсистому килимі, відкинувши ліву руку. Блідий, як хімозна магазинна сметана.
Дівчина хотіла вже було прихилити до його обличчя вухо, щоб послухати, чи він бодай дихає. Але побачила, як його груди судомно і нерівномірно, але таки здіймаються і опускаються. Живий. Уже легше.
Тіна потупцяла поруч і обережно поплескала його по непораненій щоці. Результату - нуль. Розпачливо подумала про нашатир у тумбочці в квартирі дядька Жори. І ще, зітхнувши, подумала, що 103 тут навряд чи викличеш, тож доведеться справлятися смотужки.
Для початку непогано б перетягти його на диван. Тіна обережно взяла його під пахви і потягла. До цього найважче, що доводилось тягти Тіні - це було пів мішка картоплі, коли вони торік поїхали на дачу до Люциних батьків. Хух, Галезький був точно важчий. Напевне, кожна прочитана ним книжка магічним чином додавала йому своєї ваги, не збільшуючи при цьому об’єму. Бо як ще пояснити, чому він, зовсім не товстун, але тягти його так ваааажко?
Нарешті король-директор опинився на дивані. Тіна помилувалася справою своїх рук. Але погляд на обличчя Галезького змусив її розхвилюватись. Губи його посиніли і пошерхли, а червоні смужки від батога ніби аж світились червоним.
Він застогнав. Це ж добре? Напевне, таки добре, бо за мить він розплющив очі. Щоправда, навряд чи він щось бачив, його мутний погляд ні за що не чіплявся.
- Як ви? Ем… Може води?
Галезький ствердно кліпнув. Принаймні, Тіна сподівалася, що ствердно. Вона заметушилася в пошуках води. Довелося йти до їдальні. Проте… Вийшовши в коридор, Тіна завмерла. Стіни бібліотеки стали примарними, ніби побудованими з рідкого туману, за яким проглядає темрява. За кілька кроків вона наткнулася на тверду стіну, хоча бачила лише туман. Що, в біса, коїться?!
Коли вона повернулася, то побачила, що Галезький підняв вказівний палець, а на столі з’явилася склянка з водою. І одразу ж директор безсило відкинувася на диванну подушку.
Тіна піднесла склянку йому до рота і він зробив кілька ковтків. Здається, це подіяло добре, бо через кілька хвилин поранений заснув. Його груди тепер здіймались рівномірно, а губи набули нормального губного кольору.
Дівчина сиділа біля нього, доки і сама не заснула. Перед тим, як відпливти в сон, вона подумала, як же в неї багато запитань до цього дивного короля.
***
Йшли дні. Тіна піклувалася про пораненого, як могла. У неї ніколи не було схильності до медицини і максимум, що вона могла раніше - це наліпити пластир. Що ж, тепер серед її досвіду промивання ран водою (бо більше нічим) і годування хворого. На щастя, зараз він уже їсть сам, але перші дні довелося повозитися. Їдальня разом із коридорами та іншими кімнатами повернулися і їжа справно з’являлася в означені години.
Вони майже не розмовляли, окрім коротких практичних фраз, якими обмінювались. Та якось, коли Тіна забирала посуд, Галезький гірко сказав:
- Здається, я зрозумів, навіщо вони тебе до мене прислали. Аби я не мав приємності померти швидко.
Тіна завмерла з тацею в руці. Вона обернулася до нього і її погляд виражав стільки обурення, образи, протесту і навіть співчуття, що в Галезького на обличчі з’явився вираз, віддалено схожий на провину.
- Я не просилася до вас! І досі нічого не розумію. Не знаю, хто ви, хто ті страшні «вони» і навіщо я тут. Якби я могла піти, то і хвилини б не вагалася.
Вже обернувшись йти, вона тихо додала.
- Мабуть.
- Чекай, - озвався він.
На його щастя, прозвучало як прохання, а не як королівський наказ, бо інакше вона б кинула тацю і подалася геть.
- Тіно… Тіна ж, так?
Вона гмикнула.
- Насправді я тобі вдячний. Як би там не було, дякую.
Вона стисла губи. «Якби там не було… Якою б шпигункою ти не була…» Це він має на увазі?
- Що це було? З бібліотекою, - Тіна вирішила, що його говорливий настрій непогано б використати, щоб хоч дещо прояснити.
Галезький понурився.
- Сядь, будь ласка.
Що ж, здається, розмова клеїться. Тіна відклала тацю і сіла на крісло поруч із диваном.
- На твою думку, що тут відбувається? - запитав він.
Що? Якась цілковита сюрреалістична фігня, на її думку, відбувається! Але вголос Тіна озвучила те, про що давно міркувала.
- Хтось тримає вас у полоні?
Він злегка кивнув, приймаючи її відповідь, і помовчав, збираючись із думками.
- Так. Ця бібліотека… Насправді це в’язниця. Магічна в’язниця. Невелика камера десь посеред позасвіття, яка позбавляє мене сил. Тут я можу вдаватись лише до простеньких фокусів.
«Ага, типу підкинути мене і гухнути на купу книжок», - насупилась Тіна.
- Я зробив ілюзію бібліотеки, бо камера із сірими стінами - таке собі помешкання. Коли я був без тями, магія ослабла і ти побачила, як ілюзія розвіюється. Справжня тут лише камера і їжа. Їжу вони ще дивом мені присилають, чомусь я ще потрібен їм живим.
- Хто «вони», кому «їм»? Ваші піддані?
Він скривився.
- Тобі не поталанило з дядьком. А мені з тіткою. Моя регентка. Вона вирішила, що віддавати мені владу не обов’язково, а королевою бути значно приємніше, ніж просто тіткою короля.
Він понуро замовк.
- Якщо ви хотіли, щоб вам поспівчували, варто було подумати про це раніше і не поводитись, як козел.
Його королівська величність дивом не образився.
- Я гадав, що ти шпигуєш для моєї тітки. І якщо чесно, певності щодо цього в мене ще немає.
Тіна знизала плечима. Нічого довести вона не може, тож хай думає, як йому хочеться.
- Хоча все це дивно, бо вони й так слідкують за мною і знають, що тут відбувається. Для цього не потрібна нечаклунка.
- Але ж отой жахливий катюга допитував вас.
- Він не допитував. Він просто карав. За те, що є вірні мені люди, які заради мене готові віддати життя.
- Тітка так вас ненавидить?
- Напевне, більше боїться.
- Ви сильний чаклун?
- Маг? Достатньо.
- Чому тоді дали себе схопити і запроторити сюди?
Галезький зітхнув.
- Це не дуже приємна для мене історія.
Під його очима залягли тіні і виглядав він утомлено.
- Добре, пане Галезький. Поговоримо пізніше. Сподіваюсь, ви не чекаєте, що я називатиму вас ваша величносте і кланятимусь, бо не буду.
- Не чекаю, - усміхнувся він. - Я знаю, що у вашому світі монархія якщо і є, то лише номінальна.
- Звідки? Були в нас на екскурсії?
- Ні. Ці знання входять в класичну освіту. У немагічному світі я не був.
- Угу. Мабуть тому не знаєте, як нормально поводитись і не підкидати людей, коли заманеться, - буркнула Тіна і понесла тацю в їдальню.