Жодних доручень. Уже три дні Тіна живе в бібліотеці, блукає коридорами і залами напхом напханами книжок і намагається не потрапляти директору на очі. Їй це вдається. Навіть їсти вона йде до їдальні тоді, коли він вже звідти виходить. Із мінусів - усе вже холодне, із плюсів - ніхто не свердлить її гострим невдоволеним поглядом.
Тіну не полишають думки. Скажімо, чому вона так і не змогла дістатись того селища з хатами? Чому, коли вона так неприємна цьому типові, він не покаже їй, як звідси піти. Ну ок, хай не в її світ, коли вже він справді не може робити ті портали (такий собі з нього маг, мабуть), але ж тут, у чарівному світі, точно є інші люди (чарівники - це ж люди? чи це якийсь інший вид?) і, хоч шансів небагато, але тим іншим людям вона може сподобатись трохи більше, ніж цьому сухарю.
Коли нудьга вже стала нестерпно-нестерпною, Тіна твердо вирішила піти і чисто конкретно запитати пана Галезького про всі ті делікатні речі, до яких вона додумалася.
Після кількагодинних пошуків вона таки натрапила на залу, в якій сидів пан Директорський. Вона легенько постукала. Він саме читав (ну, звісно) і навіть не відвів погляд від книжки. Вона тихо гмикнула. Але й тут він не відреагував. Тіна скривилась і мовчки чекала, коли він хоч трохи вирине зі свого читання. Але не минуло й двох хвилин, як Тіна зависла, зачаровано слідкуючи за його обличчям. Коли він розмовляв з нею, у нього завжди був такий вираз, ніби він перед тим понюхав дохлу мишу. А зараз… Його обличчя ніби світилося зсередини. Вираз його мінився, ніби на казковій дитячій лампі тіньові сюжети поволі змінювали один одного. Те, що він читав заполонило його повністю, погляд став якийсь дитинно-наївний, чистий. Споглядати все це було не менш цікаво, ніж дивитись, як метушаться в мурашнику мурахи чи переглядати в пришвидшеному темпі, як розквітають польові квіти.
Тіна саме хотіла озватися до директора, бо стояти довше вже якось було незручно, аж раптом… Пфшинь! Посеред зали з’явився повненький коротун. Повіяло запахом мокрої цегли і міцного тютюну.
- Сані?! Що ти тут?.. Як? - вигукнув пан Галезький.
То он як його треба відривати від читання.
Коротун схилив голову.
- Ваша величносте.
А далі швидко заторохкотів:
- Підтримувальне закляття. Щоб я тут з’явився, зараз працюють дуже багато чаклунів. Усі вони вас підтримують. Не думайте, що ви самі і всі вас покинули. Це не так. Ми шукаємо шляхи.
- Сані, - скривився Галезький. - Це ж самогубство.
- Тому у мене лише хвилина-дві. І можливо я встигну втекти від них. Не зневірюйтесь, ваша величносте. Поки ми не можемо визволити вас. Надто ризиковано. Поки…
Директор (то він директор чи хто?) повів очима і помітив Тіну. Його обличчя враз скам’яніло.
- Що ви знаєте про неї? - холодно запитав.
Коротун швидко озирнувся.
- Дещо чули, але нічого певного. Здається, до вас направили нечаклунку. Не знаємо навіщо.
- Дякую, Сані. Йди.
- Ваша величносте, - несподіваний гість знову вклонився і розчинився у повітрі.
Кілька хвилин директор і Тіна мовчали. Галезький зціпив зуби, ніби йому щось боліло. Він і досі тримав у руці книжку і під його міцною хваткою сторінки безпомічно зіжмакались.
- Ваша величносте? - здійняла брову Тіна.
Він похмуро на неї зиркнув.
- Хочеш сказати, що ти не знала?
Тіна кліпнула.
- Чому ви весь час товчете, ніби я якась шпигунка? Я жила собі спокійно в своєму світі, доки дядько не ткнув мені в руки валізи - і я опинилася тут. А, ну так, за п’ять хвилин до того він прохопився, що я працюватиму в бібліотеці. Це й усе, що я знаю.
Вона сердито на нього глипнула. Але не втрималась і таки запитала.
- То ви король чи як?
Він невдоволено порухав щелепою.
- Король.
- Але щось у вашому королівстві не так? - обережно запитала вона.
Він гмикнув.
- Можна і так сказати.
Раптом щось оглушливо ляснуло. Посеред зали з’явилася висока постать у темно-синьому, майже чорному плащі. Тіна не одразу зрозуміла, що то ляснув батіг у руці цього довгов’язого. Від удару Галезький без звуку впав горілиць. На його обличчі миттєво звився тонкий червоний шрам, як від опіку.
- Хто тут був? - голос у синьоплащевого звучав дивно, ніби з глибокого колодязя. За тоном це був наказ.
Дивне поводження з королем - подумалось Тіні, яка принишкла біля дверей.
Галезький затуманеним зором намагався сфокосуватись на довгов’язому. Батіг знову здійнявся у повітря. Губи директора смикнулись, але він промовчав і батіг полоснув його по грудях, розтинаючи сорочку і залишаючи такий же шрам, як і на обличчі. Директор чи то король втратив свідомість.
Синьоплащевий кілька довгих митей дивився на Тіну. За цей час вона відчула, як її скрижаніла кров відтікає від серця, і зіщулилась. Але постать з батогом просто розчинилася, як і коротун Сані перед тим.