- Отже, звати мене Ортон Галезький. Звертання «пане Галезький» буде цілком прийнятним.
Тіна сиділа в кабінеті «пана Галезького» (бе-бе-бе, чи й не прищ), відчувала, що тоне в м’якому кріслі під його поглядом, і слухала довгу лекцію про свої майбутні обов’язки як бібліотекарки, що насправді зводились до двох простих речей: нічого не чіпати без дозволу і виконувати дрібні доручення.
Час від часу вона кивала на знак згоди і все чекала, коли ж нарешті вони підуть снідати (вони ж підуть, правда?). Директор всоте повторював ту частину, де про «нічого не чіпати», а сам тоскно поглядав на стосик книжок на столі. Було зрозуміло, шо якби не прикра присутність цієї безпорадної працівниці, він би точно зараз занурився у читання по самі вуха.
- Дзвонять до сніданку, обіду та вечері тут о десятій, другій та шостій. Їдальня на другому поверсі за відділом культурології. Прошу не запізнюватись.
О десятій? Серйозно? Ще тільки восьма ранку. Треба терміново дізнатись, де тут хоч якийсь магазинчик, бо до сніданку Тіна не доживатиме. Та й нічні перекуси завжди додавали їй щастя в житті.
До цього сніданку вона таки дивом дожила. Їдальня була помпезною, з великим овальним столом. Ні, не так - столищем. І з книжковими шафами. Невже цей прищ їсть і читає водночас? Важко таке уявити - це здається не входить до етикету надутих індиків.
Стіл був стерильно чистим і порожнім.
Тіна вже сиділа скраєчку, коли за пів секунди до того, як високий підлоговий годинник почав бити десяту, увійшов Оря (прізвисько якраз для милого-пухнастого керівника).
Щойно він сів, як на столі з’явився вишуканий посуд з гарно поданими стравами. Директор спинив погляд на її столовому приладді, ніби не очікував, що й перед нею опиниться тарілка, а потім мовчки узявся до їжі.
Тіна заозиралася. До них ніхто не приєднувався.
- У цій бібліотеці ще є персонал, окрім нас?
- Ні.
Шматок сиру в клярі ледь не застряг Тіні в горлі. Така величезна бібліотека і тільки вони з цим сухарем удвох. Весела картинка, еге ж?
***
Тіна тягла по три книжки в кожній руці. Відчувала себе дурепою. Директор Галезький забажав, аби вона поміняла місцями книжки з двох протилежних стін-стелажів. Стін! Від підлоги до стелі заставлених книжками. Тисячами книжок. У неї вже з’являться правнуки, а вона ще носитиме ці кляті книжки від однієї стіни до іншої.
Удень він зайшов до зали, сперся на одвірок і нахабно спостерігав, як вона ішачить. Тіна із виглядом дівчинки-відмінниці заклопотано носилась із книжками, роблячи вигляд, що не помічає Галезького. А той злорадно щурився на її даремну працю і ніби чогось чекав.
Через деякий час він зайшов знову. Цього разу на його обличчі відобразилось легке здивування і він швидко зник.
Після обіду, смачного але мовчазного, директор знову зазирнув до неї. Тіна відчула, як у ній назріває ураган, як-в-животі-Еспумізан. Цей дрищ міг би порухом пальця зробити те, над чим їй доведеться марудитись місяцями, а він ще й має нахабство стояти тут і витріщатись. Вона розвела руки і впустила книжки. Томики з гуркотом гухнули на підлогу. Галезький злегка здригнувся від несподіванки і підняв праву руку, ніби збирався відбивати закляття.
- Слухайте, пане Ортоне Директорський, - вона вчепилася в нього грізно-блискавичним поглядом. - Я тут, бо так сталося. Я не горіла бажанням у вас працювати, але іншого вибору я не маю. І подітись звідси нікуди не можу, хіба піти шукати роботу десь у вашому божевільному магічному світі, в якому мене, звісно ж, ніхто не прийме, бо я не чаклунка. Ви теж не в захваті, я це бачу. Але це не дає вам права з мене знущатися. Якщо вам не потрібна моя робота, то краще таки мене звільніть. Знаю, сама до вас просилася, але… Я вам не посміховисько!
Вона стримала бажання копнути ногою книжку, що безпорадно розкрила сторінки біля носка її кросівка.
Це чорняве нахабство стояло і ховало посмішку. Тіна таки копнула книжку. Майже. Ледь її взуття торкнулося краєчка книжки, як вона повисла в повітрі догори дриґом. Добре, що не в спідниці.
- Не раджу псувати майно цієї бібліотеки, - рівно сказав холодний голос. - Продовжуйте працювати.
Він вийшов, а Тіна впала на книжки.
Зіпсувати її падінням директор, вочевидь, не боявся. Вона ж не книжка. Але, на щастя, падіння було вдалим.
Тіна сіла і надовго замислилась. Потім сердито підвелася і взялася за роботу. Із бісиками завзяття в очах.
Коли директор з’явився на порозі наступного разу, він остовпів.
- Що це таке?! - з хрипким обуренням закричав він.
- Гарно, правда? Так ця зала має значно стильніший вигляд. Шкода, що книжки не мають тут широкої кольорової палітри, але, мені здається вдалося непогано підібрати відтінки. Можливо он там, де брунатний переходить у коричневий і не дуже…
- Ця бібліотека має чітко впорядковану систему, - гаркнув директор, не оцінивши старань Тіни, яка розставила всю нижню полицю за кольором обкладинок. - Яким було ваше завдання?
Тіна піджала губи. Не звикла, щоб на неї гримали отак, як на школярку.
- Якщо ви хочете добросовісного старання від працівників, не варто підвішувати їх вниз головою. Не знаю, як у вас, а у нас із підлеглими так не поводяться. Тим паче, що я нічого такого не зробила. Навпаки, так і справді набагато естетичніше і…
Ортон смикнув пальцем і всі книжки стали на місце, як вони були з самого ранку.
- Починайте з початку, - сказав він і подався геть.