У холі нікого не було.
Тіна зробила кілька кроків і здивовано зупинилася, ніби наштовхнулася на живого Містера Пропера. Не те, щоб дівчина бувала в багатьох бібліотеках, але досвід та інтуїція їй підказували, що бачить вона щось унікальне: великий хол, схожий на централний вхід столичного вокзалу, не мав звичної рецепції чи чогось такого, а був ущерть заставлений височезними книжковими шафами. Призахідне сонце запускало крізь вузенькі видовжені вікна червоні промені і ті багряно ковзали по дорогому дереву полиць і солідним корінцям книг.
- Воу! - вихопилось у Тіни.
Їй терміново треба було з кимось поділитись враженнями, а що в залі нікого не було, то вона звернулася до статуї якогось серйозного бородатого дядька:
- Нічогенько тут у вас. Оце освітлення, воно, знаєте, фантастичне. Ну, тобто я не мала на увазі, що у вас тут магічний світ, просто картинка вражає. Серйозно. Ці рубінові відблиски он там, під стелею… У вас тут кіно ніколи не знімали?
Статуя гонорово мовчала і, здається, мала Тіну за пискляву малявку, що вперше потрапила до респектабельного закладу. Гіпсові очі пильно стежили, чи не приліпить вона бува кудись жуйку.
Далі дівчина розгубилася. З холу вели чотири коридори. Вона прислухалась, але кроків абощо не почула в жодному.
- Агов! Пане директоре? Я тут не зовсім розумію, куди мені йти. Угу, так мені хтось і відповів. Ну і добре, самі напросилися, влаштую собі безкоштовну екскурсію. І не жалійтеся потім, якщо я забреду кудись не туди.
З цими словами Тіна подалася в найближчий коридор.
Навіть тут уздовж стін височіли стелажі. Не з консервацією, як ви розумієте.
- Бібліотека переповнена, - бурмотіла собі під ніс дівчина. - Про мінімалізм тут не чули. Доведеться позбутися зайвого мотлоху. Виділити кілька кольорових акцентів. І зробити нормальне освітлення, - додала вона, коли перечепилася через складку на килимовій доріжці.
У коридорах справді було темнувато.
- І жодного світла в кінці тунелю, - зітхнула бідолашка.
Коридор усе не кінчався. І хоч би одні двері зустрілися. Шафи, шафи, книжки, книжки, книжки… У Тіни вже мерехтіло в очах і хотілося чхати.
Коли вона нерішуче зупинилася і хотіла вже було повертатися назад, між шафами різко прочинилися непримітні двері.
- Ваша спальня, - чорнявий директор з порогу простягав їй ключ, ніби й не сумнівався, що зустріне її за дверима. - Поговоримо завтра.
Його швидкі кроки затихли вдалині коридору вже за пів хвилини.
У спальні всі чотири стіни були заставлені… вгадайте чим?
«Серйозно? Ну, добре, хоч ліжко є, бо спати на книжковій полиці - мабуть не найпрекрасніший досвід», - подумки буркнула Тіна.
***
Прокинулась дівчина із підозрілим відчуттям, що снилося їй щось не дуже пристойне, але на щастя, що саме вона не пам’ятала. Тьмяний спогад чомусь наводив на думку про Містера Пропера.
Пошуки вбиральні зайняли у Тіни половину ранку. Коли нарешті натрапила на двері із заповітними літерами, ледь їх не розцілувала. З острахом зазирнула досередини і здивовано з’ясувала, що в цій бібліотеці таки є кімната без книжкових шаф. І тут не Середньовіччя.
Після того, як вдалося привести себе до ладу, Тіна не могла відігнати думки про їжу. Сніданок не завадив би. На весіллі дядька вона не встигла скуштувати ані млинців з лососем, ані запечену індичку і тепер її живіт влаштовував несанкціонований страйк із голосними лозунгами: «Ні - книжкам, так - котлеткам!»
Дівчина блукала залами і коридорами в надії натрапити на вчорашнього малогостинного директора (хоча кого вона дурить, надіялась вона на буфет).
Каміни, шафи, книжки, книжки, книжки, зручні фотелі і знову книжки. Не було тільки читачів. Тиха пустка із легким відлунням Тіниних кроків. Здається, тут і персоналу не було. Тіна не зустріла жодного бібліотекаря, навіть жодного місця з картотекою формулярів чи як там ті папірці називаються. Ходи собі, бери будь-яку книжку, до якої дотягнешся і читай. Тіна втомилася від цього одноманітного лабіринту так, що й справді підійшла до полички і пальцем витягла за корінець перший ліпший томик. Книжка була на невідомій мові, тож Тіна розчаровано поставила її на місце. Точніше, вона думала, що на місце, бо…
- Ця книжка стояла не там.
Голос пройшовся морозом за спиною.
- О, пане директоре! Нарешті! Шукаю вас з самого ранку. Дякую, що…
Хлопець незбагненним поглядом зупинив Тінину балаканину. А це, на хвилиночку, подвиг рівний за майстрністю мистецтву тореодорів спиняти роз’ярілих биків. Та які там тореодори, такий погляд, напевно, спинив би навіть Люцу на шляху до акційного розпродажу в АТБ.
- Коли ви створите зворотній портал? - запитав директор рішучо і дуже конкретно.
- Ем-м-м. Що? - не дуже рішучо відповіла Тіна. - Ніколи. Ну, тобто я не можу створювати портали.
- Чому? - запитання прозвучало так, ніби він цікавився, чому вона не почистила зуби.
- Бо я не чаклунка, чи як там у вас кажуть.
Він примружився і м’які вії пригасили гострий погляд, але весь вигляд хлопця ніби говорив: «Бреши кому іншому».
Раптом він зробив легкий порух пальцем - і з однієї полиці, ніби зграя сорок, які побачили горіх, злетіли усі книжки і, шарпаючи сторінками, метнулись до дівчини. Тіна навіть здивуватися дурнуватості вчинку не встигла, книжки збили її з ніг і повалились на неї безладною купкою. Борсаючись серед оскаженілих томів, вона таки спромоглася сісти і глянула на цього, прости-господи, директора настільки неконтрольованим поглядом, ніби касирка, яка вигребла весь дрібязок на решту, аж тут покупець згадав, що йому ще й пакетик треба.
Обличчя директора дивно смикнулося.
- Добре, - тільки й сказав він і тон його голосу нічого доброго не обіцяв