Запах лаку і старої деревини. Це було перше, що відчула Тіна. Вона обережно розплющила очі. Дуже вапах лаку і старої деревини. Це було перше, що відчула Тіна. Вона обережно розплющила очі. Дуже вчасно. Виявилосячасно. Виявилося, що стоїть вона впритул до старезних різьблених дверей. Зроби дівчина хоч крок - і влипла б носом у цю гарну деталь давньої архітектури і для носа це був би не найкращий розвиток подій.
Тіна відступила на кілька кроків і похитнулася. Вона стояла на мармуровому ґанку з п’ятьма овальними східцями і тільки валізи, які дівчина усе ще тримала в руках і об які метушливо обперлася, не дали їй впасти.
Залишивши багаж на ґанку, Тіна спустилася. Перед нею монументально здіймалася двоповерхова замкова будівля. Коричневі, кремові та бежеві кахлі, якими було обличковано фасад, ненав’язливо чергувалися, утворюючи приємний випадковий візерунок. Ну, тут усе ясно - помпезна магічна бібліотека, в якій усе старе-старезне, включно з працівниками, які, напевне, ще не встигли зрозуміти, що вже не Середньовіччя (хоча ще хтозна, що у них тут за епоха).
Роззирнувшись, Тіна зрозуміла, що бібліотеку побудували бозна-де, серед пустельної долини. Лиш на обрії ледь виднілись якісь маленькі хатинки (то ж не мурашники, ні?).
Ну, добре. Як повернутися назад, Тіна усе одно не знає (і не дуже й хочеться дивитись до ночі, як лижуться під «Гірко!» її дядько та Люца). Тож лишається один варіант - увійти до бібліотеки.
«Вітаю! Я ваша нова співробітниця, - подумки прокрутила сцену знайомства Тіна, доки підіймалася п’ятьма сходинками. - Не те, щоб я до вас надовго, але спробую осучаснити та раціоналізувати менеджмент вашого закладу, перш ніж мене перехопить якась справжня офігезна корпорація. Тому користайтеся нагодою. І так, хоч ваше приміщення морально застаріло епохи так на три, проте має дуже приємну колористику. Це можна використати при реконструкції бібліотеки. Ви не подумайте, я не проти залишити легкий наліт історичної…»
Вона не встигла піднятися навіть на три сходинки, як двері (на диво, без скрипу) відчинилися.
На порозі стояв юнак у строгому чорному костюмі, як у ретрофільмі про гангстерів. Волосся мав теж чорне. Чорна оправа окулярів. За окулярами - щось неймовірне: холодні темні очі з м’якими густими віями. Таке поєднання давало вельми спантеличувальний ефект, бо не можна було визначити, чи сердитий чи лагідний у хлопця погляд.
Щоправда, його репліка швидко розставила в цьому крапки над «і».
- Що ви тут забули, юна леді?
Голос до мурашок приємний, але до кісток проймає кригою.
- Я… я… цей… На роботу…
Тіна махнула рукою на валізи, ніби ті мали б усе пояснити.
- Боюсь, ви помилилися адресою. У нас немає вакансій.
І усмішка, усмішка, знаєте, така ніби в манекена з фешенебельного бутика - бездушна пластмаска, яка примудряється виглядати зверхньо і німо говорить тобі навіть не думати заходити в такий дорогезний магазин у своїй футболці з секонду.
- Ні, боюсь, це ви помиляєтеся. - Тіна вже оговталася. - У мене попередня домовленість. Підкажіть, будь ласка, як мені знайти адміністрацію. Краще вказати колір стін у потрібному коридорі абощо, бо знаєте, я так краще орієнтуюся. У мене чудове чуття кольору, тож якщо вам потрібен дизайнер чи…
Дівчина спробувала обійти перешкоду у вигляді нахабно зосередженого юнака, але той, підтверджуючи свою нахабність, перегородив вхід рукою.
- Вам не знадобиться інформація про колір коридорів у цій бібліотеці. Бо я і є директор. І абсолютно точно вам повідомляю, що вакансій у нас немає.
Тіна втупилася в нього, розгублено кліпаючи.
- Що ж… Напевно, сталася якась прикра помилка. І… Доки я не зможу все з’ясувати… - «А я ніяк не зможу», - проскочила в Тіни панічна думка. - Не підкажете, як дістатися найближчого готелю?
Щось у погляді хлопця підтвердило побоювання Тіни, що готелів поблизу, а може і віддалік, тут немає.
Вона спробувала взяти себе в руки, пошукала в голові якийсь альтернативний план… Хтозна до якого в біса магічного світу її закинули, у неї немає чарів чи якихось там чаклунських штучок, аби повернутися назад чи хоча б зв’язатися із дядьком… Ні, братися в руки Тіні не вдавалося. Чорт, здається, ще й сльози на очі навертаються.
Хлопець пильно дивився на неї. Здійняв брову. Одну. Запаморочливою висхідною лінією. Такій позаздрив би будь-який співробітник NASA, який розробляє траєкторії космічних польотів.
І зітхнувши, пішов по її валізи.
Заніс їх досередини, нічого Тіні не сказавши. Що ж, добре. Це не дуже схоже на гостинне запрошення, але й на крадіжку це теж не скидається, тож дівчина, повпгавшись лиш секундочку, увійшла вслід за майстром брівної міміки.