Тільки коли праска видала обурене «п-ф-ф-ф-ф» і крізь вогкий запах пари пробився легкий сморідець гару, Тіна відвернулася від дзеркала і поспіхом кинула долі плічика з м’ятною сорочкою і смарагдовою сукнею.
- О, ні-ні-ні-і-і! - застогнала вона лисицею на третій стадії сказу (чи бувають стадії сказу у лисиць, то питайте у Вікіпедії і не доскіпуйтесь до дівчини, їй нема коли, бо вона саме рятує блузку від ритуального плавлення під забутою праскою).
Розмахуючи глянцевим журналом, Тіна намагалась вигнати з кімнати прекрасні аромати пропаленої віскози, доки ота коза Люца не винюхала.
- Тіно, що то в тебе смердить?
Люца, тобто Людмила Семенівна, офіційна наречена її дядька, встромила в привідкриті двері свого поцяткованого веснянками носа.
- Уже нічого. Знаєте, краще не братися прасувати, доки не вирішиш остаточно, що одягати, бо це призводить до трохи задимлених наслідків. Але то не страшно. Та блузка вже почала мене дратувати, бо другий ґудзик згори…
Люца втомлено зітхнула, поправила бігуді, схожі на рожеві рігатоні (тільки не такі апетитні) і захряснула двері.
***
- Зайчику мій, ти маєш подбати, куди прилаштуєш Тіну, - ліниво подала Люца голос, коли реклама «Дуфалака» змінилася роликом про праску Tefal.
Дядько Жора, який менш за все нагадував зайчика, а більше скидався на бульдога з проблемами жовчного міхура, коротко мугикнув. Що означало, що свою кохану він не почув.
Люца припіднялася на ліктях і колючо глянула на свого нареченого.
- Я серйозно. Я терпітиму її тільки до нашого весілля. І ні на хвилину не довше. Вона хороша дівчина і все таке, але… Зайчику, хлопець, який ходить і нахабно втюхує знижки в ресторан, утік від неї після двох хвилин розмови. Розумієш, про що я?
Дядько Жора хрипко зітхнув.
- Куди ж я її? Вона ж таки дочка моєї сестри…
- Я або вона.
Люца притисла слова важким поглядом і відвернулася до стіни.
***
У миготливому напівсвітлі нічника дядько Жора підійшов до шафи. Відставив кілька сувенірів і дістав з полиці книжку. Вона була дивною. Синя обкладинка не мала жодного слова чи символа. Утім це безперечно була таки книжка, а не блокнот чи записник. Стара й зачитана.
Дядько покрутив її в руках, поглянув у темне вікно, за яким уже не світилися квадратики чужих квартир, і розпачливо похитав головою.
***
Весілля йшло як треба. Гості вже полишили напруження перших урочистостей і спокійно собі тинялися між столиками, перемовляючись в затишній напівтиші ресторанного луанжу. Тільки жених виглядав так, ніби попереду його чекало випробування з перепливанням річки, повної голодних крокодилів. А все тому, що він і досі не наважився сказати Тіні своє рішення. Тобто їхнє з Люцою рішення.
Ковтнувши чарку віскі одним махом, він розправив сміховинний кремовий піджак і рушив уздовж столиків.
- Ходімо провітримось, - сказав він до племінниці і його тон дуже не сподобався Тіні.
Вона подумки прокрутила сьогоднішній ранок. Та ні, наче ніде не напартачила. Ну, ледь не сіла в машину до чужої нареченої, але ж зрештою Люца цього навіть не помітила, тому й не може бути нею незадоволена, чи не так?
Раптом Тіна схопилася за серце і кинулася за офіціантом.
- Перепрошую, але ж ми домовлялися, що таці будуть золотистими. Ну, розумієте ж, оливкова кольорова гамма, золото - все гармонійно і всім добре. Але ж не оці блискучо-білі залізячки. Це геть не пасує до…
- Вам краще звернутися до адміністраторки, я не відповідаю за такі речі, - не знітився хлопець.
- Так, але ж вам і самому має бути неприємно ось так світити всім у вічі цими незграбними тацями. Матове золото…
- Ходімо, дитино, - дядько схопив її за лікоть і дуже наполегливо потяг до виходу.
***
- Ти жартуєш, - усміхалася Тіна.
Вони сиділи на терасі ресторану. Попри обіцянку в буклеті, відвідувачі таки палили тут і тому довкола Тіниних рудих кучертків вився неприємний табачний дим.
- Це буде чудова перша робота. Здобудеш досвід, можливо якісь рекомендації там. А потім дивись і знайдеш…
- Магія - це нудно. Ти сам так казав. Це тільки в книжках і фільмах цікаво, а в житті - нудьга смертна. Та ще й бібліотека. Це ж треба, магічна бібліотека.
- Тіно, це гарний варіант. Я вже про все домовився. Хоча це мені, до речі, було ой як не легко. Могла б і подякувати.
Чи не вперше Тіна у відповідь нічого не затараторила. Натомість пильно поглянула на дядька.
Так, він і справді оце щойно дорікнув їй, що вона невдячна скотиняка. Тіні чомусь стало від того так гостро-боляче.
- Добре. Я піду працювати в ту гікову бібліотеку.
- От і чудово, - дядько вмить підхопився, доки племінниця не передумала. -Ходімо за твоїми речами.
Із ресторану почувся вибух сміху, тамада щось вигукував поверх реготу гостей.
- Тобто як речі?
Тіна наздогнала дядька вже біля машини. Він поспіхом відчиняв багажник. Там стояло дві великі валізи - чорна з коліщатками і брудно-жовта, яку Люца давно збиралася викинути.
- Людочка про все подбала і зібрала твої речі. Сприймай це як цікаве робоче відрядження.
Тіна дивилась на все це очима здивованої олениці.
- Ти таки жартуєш. Зараз? Просто з вашого весілля?
- Так. Розумієш, такі пропозиції двічі не роблять. І вони відкриють портал, - він поглянув на годинник. - Так, за сім хвилин. Швидше бери валізи.
Тіна спантеличено відступила на крок, але дядько впихнув її багаж у руки. На чорну валізу він поклав розкриту синю книжку.
- Будь чемною дівчинкою, - це останнє, що Тіна почула, перш ніж її погляд опустився на сторінки і її саму потягло туди, куди вона поглянула.
- Що?.. Що відбува?..
Дядько Жора обперся об автівку і витирав піт з лоба.
- Зайчику, скоро коровай, - вигулькнула з дверей Люца. - Оу, то вже все? Так?
Дядько похмуро кивнув і поплентався до своєї нареченої.
Тіни біля машини не було. Тіни не було в цьому світі.