Сльози героя

Змій жив століттями, від чого здавався вже безсмертним. Спав під містом, а сам Київ і не підозрював про приховану небезпеку. І ніхто, ніхто й не думав, не гадав, що ось тут він, кровожерливий монстр, прямо під ногами, під бруківкою спочиває.

Однак навіть славетним богатирям несила знищити Змія, а що вже казати про Дениса? Він копирсався всередині себе, у пошуку сил та наснаги на боротьбу. Чув батьків голос, що хрипко вигукував: «Дуляс!» та чіплявся за це слово щодуху. Ось так за кілька днів, ба навіть годин, стати проти віковічного зла та перетворити його на купку попелу? Звучало відчайдушно, тупо й приречено.

Однією рукою тримався Денис за руку Олеся, а в іншій стискав чарівну сопілку. Він бачив, як бігали запалені очі Олеся; і як рухався борлак його вгору-вниз; й вилиці ніби пульсували: так він стискав й розтискав щелепи. Денис мав стати отим легендарним воїном, рятівником Києва, героєм. Він мав би стати оцим всім, але найбільше йому хотілось одного: аби Олесь зміг знову усміхнутися. Як тоді, коли вони втекли з вечірки.

Денис не обіцяв Олесю, що все буде добре. Щось подібне йому вже пообіцяв Мишко, і встигнув порушити своє слово. Та й сам Олесь вже давно зрозумів, в яку історію він встрянув. Денис лише кинув на нього погляд, довгий та виразний, пообіцявши собі, що витягне Дану з лап Змія, попри все. Відвернувся, вп’явшись пальцями в сопілку. Вона відповіла йому ледь чутним звуком, лагідним та заспокійливим.

Серце Олеся калатало шалено, як непроханий та нетерплячий гість, радше ворог, ніж друг, у двері. Думки про Дану не давали спокою. Та як він міг перестати думати про неї, коли сам дозволив цьому трапитися? Чому, от чому, того клятого Змія не можна заколоти, не можна потопити, не можна задушити голими руками?!

Неприродно спекотним подихом зустріло їх підземелля. Змій дихав важко, але тіло його зміцніло, і хвостом він навіть пробив діру у стіні. Пахнуло сіркою, кіптявою, шкірою, бо спалював Змій свої ж лусочки, ще чимось. Здіймалась курява, гаряча, ніби сонцем зігріта. Пар молочним серпанком огортав все довкола. Та підземелля не нагадувало літній день, а скоріше саме пекло.

Страх проникав у щілини лігва. Страх вже охопив Олеся, підкосивши йому ноги й вбивши у груди кілок. Забракло повітря. Дана так і не відповіла на дзвінок, й де її шукати, Олесь не знав. І чому ж тільки не запитав про того хлопця клятого, хоча б ім’я та бодай якусь інформацію?! Він тримався за Дениса, і здавалось, що рука постійно вислизала з руки. Лиш здавалось, та Олесь страхітливо перевіряв чи працює його тіло взагалі: легенько ворушив пальцями, стискав та розтискав щелепу, переводив погляд з одного місця на інше. Й все нібито працювало, одначе… одначе це тіло ніби недавно прокинулось, й дії його були розмазані, нечіткі.

Дана невідомо де. Дана з хлопцем, який знаходиться під владою Змія. Дана… Дана не зможе захиститися. А чи є в неї взагалі шанс? А чи є цей дурнуватий шанс бодай у когось з них? У цілого міста?

— Літавиця вже несе вогонь! — вигукнув Чубай.

Вони з братом якраз примчали з Клова до лігва. Мишко, окропившись водою та накинувши на себе змочене простирадло, ніби той привид, проплив далі.
Крутичуб жбурнув Денису та Олесю інші простирадла, змочені чистою цілющою водою Клова. Денис швидко накинув його на голову, розправив на плечах, простягнув аж до спини. Простирадло не торкалось підлоги, кінчик звисав на рівні колін. Одначе цього було достатньо для захисту. Примарного захисту, бо сила кловської води тут діятиме не так добре, як біля самої річки.

Олесь незграбно натягнув простирадло. Денис допоміг йому, і млява посмішка з’явилась на обличчі. Жодного слова, навіть погляд пустий. Він відкрив рота, аби перепросити у Дениса, однак не зміг. Язик не слухався, слова не линули. Лише короткий, але ніжний доторк до руки, але в ньому всі почуття, сподівання й вся бентега.
Літавиця, розпашіла й захекана, перестрибнула через зрізані сталагміти. В руці вона тримала кілька церковних свічок. Віск вже капав на неї, однак Літавиця не звертала уваги.

— Коли ти сказав про вогонь, ми з Мишком пригадали про ось… це, — промовила вона й потягнулась до стіни.

Мишко зірвав зі стіни смолоскип. Він висів тут сотні років, мабуть, ще самі монахи залишили його тут. А потім печери до Змія замурували, бо печатка, що захищала від нього реальний Київ, спала. І лише нащадки славних воїнів могли проходити сюди без перешкод.

Мишко почистив смолоскип як міг, від чого його білосніжне простирадло вмить посіріло. Клоччя смолоскипа виглядало так, ніби хтось пожував його перед цим. Шансів, що смолоскип запалає без необхідних горючих речовин було замало. Однак Літавиця ступила назустріч Мишку, простягнувши свічки вперед. Гарячий віск стікав по пальцях, застигав прямо на шкірі.

— Треба було взяти якийсь бензин чи що там? — мовив Чугай.

— А воно точно запалає? — запитав Крутичуб.

— Воно висіло тут занадто довго. Я сумніваюсь, що…

Він не договорив. Смолоскип спалахнув яскравим полум’ям, засліпивши на мить усіх присутніх. Яскравий вогонь, жовтожарий, ніби око самого Змія, шипів на них, лаявся, що так довго не звільняли. Вогонь сильний, вогонь могутній, вогонь предків, що пробували Змія прогнати.

Диво. Наче б і пора звикнути до див, однак Олесь аж відсахнувся. Вогонь наче збирався кинутися в бій: довгі язики виривались вперед, намагаючись обсмалити все, що траплялось на шляху.

Дуляс. Оце і це той самий дуляс. Денис дивився на нього з надією та вірою, і всередині нього все переверталось. Навіть церковний дуляс з місця, під яким заховали Змія, не впорається з чудовиськом, якщо він схибить. Якщо він, Похазник, схибить, їм всім кінець. Києву кінець.

— Тут не потрібен бензин, сірка чи інша речовина. Це ж магія, — усміхнулась Літавиця.

— А що по безпеці? — додав Крутичуб. — Будемо телефонувати сто один?

— Мишко приніс вогнегасники. Однак їх лише два і вони невеличкі. І нам доведеться накивати п’ятами, якщо все вийде з-під контролю, — Літавиця поставила свічки на сухе каміння, яке донедавна ще було вологим.

— Я вкрав їх з під’їзду багатого будинку, — перш ніж хтось задав питання, відповів Мишко. — Ну що, — звернувся тепер до Дениса, — ти готовий?

Ніхто не питав чи то жарт чи ні, бо часу було обмаль. Змій хрипів та вертівся, оббиваючи мізерні залишки тинькування, розбиваючи каміння могутнім хвостом, перетворюючи прохолоду на пару. Денис озирнувся на Олеся, і перш ніж ступити в самісіньке лігво, прошепотів:

— Зачекай на нас тут.

Зізнаватися в коханні в такий момент — важко, хоч і дряпало горло бажання, хоч і важким тягарем падало на серце. А як він не вийде звідти, то чим ці слова допоможуть Олесю? Прикують його, прив’яжуть до все мертвої людини. Денис підморгнув йому, змусивши Олеся коротко усміхнутися.

— Будь ласка… — він хотів попросити бути обережним, однак запнувся. Рвучко обійнявши Дениса, крізь вологу тканину поцілував його в скроню.

Мишку Олесь потиснув руку, яку волів би не відпускати. Він би нізащо не пустив їх обох, якби знав, що з Даною все в порядку.

Побажавши парубкам удачі, Олесь, Крутичуб та Чугай зайняли свої місця. Олесь опустився на підлогу, на один з обрублених кристалів. Крутичуб з Чугаєм взялись за гітари. Однак Літавиця, схопивши за руку Мишка тихо нагадала йому, вклавши слова прямо в вухо:

— Я досить слабка після недавнього зцілення, тому… Як щось трапиться…

Мишко обірвав її на пів слова, й голос його звучав як сталь:

— Я знаю.

Він обернувся й кивнувши Денису, пішов уперед. У темряві загубились-потонули їхні кроки. Зник мерехтливий вогник священного дуляса, луною звучали останні Мишкові слова. Він переступив поріг Змієвого лігва. Чарівна колискова розбудила підземне місто, заповнила собою час та простір. Заграли всі музики: Крутичуб з Чугаєм, Літавиця, руками, забрудненими воском і… Олесь. Олесь неспокійним, сполоханим серцем, яке й дарувало силу Похазниковій сопілці більше, ніж будь-хто.

***

Дана прокинулась в незнайомому, але приємному місці. Жодного разу вона не бачила подібної краси ні в Києві, ні в будь-якому іншому місті, де побувала. Схоже на величезний ботанічний сад, однак настільки пишний та красивий, що очі розбігались. Ніби «Софіївка», однак ще краще!

Запашні конвалії лоскотали босі ноги. Краплі роси, зриваючись з травинок та кущів, бадьорили та освіжали. Заклопотано гуділи бджоли, збираючи мед з різнобарвних тюльпанів та нарцисів. Дзюркотіли струмки та фонтанчики, серед буйства зелені вигулькували мармурові статуї та арки, альтанки та вимощені камінням стежки.

Але Дана звернула з широкої дороги, яка вела у серце саду, до величезного фонтану, оповитого диким плющем. Вичовганою стежкою рушила вона, роззираючись навсібіч. То горобчика маленького зустріне, то ластівка прямо над головою пролетить, то зашумить десь в конюшині їжак. Живий сад, шумний сад! Та такий красивий, що мило оку дивитися!

— Максиме!

Гукнула, але голос зачепився за крислаті дерева, загубився поміж гілля. Злетіли в небо наполохані птахи. Дана зупинилась, поглянувши на них. В очі вдарило яскраве сонце, яке спокійно мандрувало блакитним небесним океаном.

Зовсім скоро Дані вся краса почала набридати, мало того: вона почала лякати. Занадто ідеальне місце, ніби казка, ніби ілюстрація з книги. На шкірі сироти виступили й хотілось бігти геть щодуху, однак Дана залишалась тут. Ноги вели її далі, в самі недоглянути зарослі саду.

— Агов? Тут є хтось?

І знову ніхто не відповів, лише легіт тихенько перестрибував з одної крони дерева на іншу.

Там, попереду, панувала прохолода й пахнуло грибами. Там завжди були калюжі й болото, бо той куточок саду ніколи не висихав. Там, під брилами каміння, що прикрашало клумбу, причаївся Змій. Він ховався, злившись з фоном, очікував на жертву. І Дана, нічого не підозрюючи, йшла прямо до нього.

Вона спала у себе вдома. Вовтузячись на ліжку й іноді скрикуючи, вона нерозбірливо кликала когось на допомогу. І Максим, схилившись над нею, перебираючи поміж пальцями волосся, ласкаво шепотів:

— Це скоро закінчиться. Потерпи трохи.

Хтось відчайдушно гупав у двері, та Максим наче й не чув. Він незмигно дивився на Дану й шепотів про те, що все буде добре.

***

Змій перевертався з боку на бік, тож зайти у лігво було важко. Мишко протиснувся, прослизнувши попід стіною. В повітрі висіла гаряча курява. Дихання збивалось. Однак Мишку вдалось приборкати Змія: схопивши його за тулуб, він повільно наближався до пащеки. Однією рукою стримувати Змія, звісно, тяжко, однак допомагав Похазник. Він зупинився під стіною, а потім почав обережно рухатися вперед. Зволожена тканина захищала обох від жару, тільки-от навіть чарівна вода потроху випаровувалась.

Та Змій вже виповз назустріч Дані у її прекрасному сні. В’юнкою стежкою, ніби вона сама була вужем, наближався він до дівчини. Тепер не потребував пожирання людського тіла, аби сповнитися силами, тепер задовольнився б лише душею. Хоча… Ні. Тепер Змій знав, що душа потрібніша, важливіша за тіло. Він міг відновити своє панування над містом, поглинувши її, а потім того, хто привів її у Змієві сни. Двох жертв вже достатньо, аби прокинутися. Пожерти Похазника та його помічників та остаточно відновити панування над містом.

Однак мелодія, що линула аж сюди, у яскравий сон, заважала Змію. Вона також звільняла Дану: дівчина могла крокувати назад. Мелодія сопілки Похазника, мелодія, написана ще його батьком, лунала трохи інакше. Дана зупинилась, прислухавшись до мелодії: пісня пронизала всю її, одночасно попереджаючи про небезпеку та заспокоюючи. Мелодія, ніби ті блискучі камінчики з казки, вказували шлях назад.

Дана повинна була прокинутися. Тільки-от в реальному житті на неї також чатувала небезпека. Тому Похазник спрямував всі сили на Змія, злегка змінивши мелодію так, аби вона стримувала його силу уві сні.

Змій шипів, випускав дим, кахикав, та все ніяк не міг видобути вогонь з гарячої горлянки. Наче застряг він там кістою, та все ніяк не міг відхаркнутися. Цим і скористався Мишко. Одна рука його міцно тримала рятівний факел, а друга стискала Змієве тіло. Денис уважно спостерігав за ним як міг: бо крізь пар та куряву побачити будь-що нормально було неможливо. Тож мусив сильно не напружуватися, аби не перестати грати, не перервати чарівну мелодію.

Там, за кілька десятків метрів, грали на своїх інструментах інші. Літавиця заплющила очі, відбиваючи пальцями по джембе, а Чугай з Крутичубом відчайдушно, дряпаючи шкіру, акомпанували Похазнику на гітарах. Олесь і чув їх всіх, і ніби й не чув. Вуха наче під товщу води потрапили. Думки клубочились навколо Дани, Дениса та Мишка.
Олесь не вмів грати чарівну музику, але руки його відбивали в такт мелодії. Він торкався зрізаних сталагмітів, і вібрація від цих доторків, ніби тріщинки битим склом, розповзалась печерами, доповнювала музику. Олесю залишили одне з найстрашніших: просто чекати. Нічим зарадити чи допомогти він не міг, але хоч сам того не знав, вже допомагав.

І линула мелодія тисячолітніми коридорами, торкаючись найпотаємніших її частин. Люди нагорі могли чути щось дивне, але лише ті, в чиїх венах текла краплина крові легендарних героїв. Київ тихенько мугикав колискову, намагаючись приспати страшного Змія. В шумі транспорту, в тихих та гучних голосах, у поривах вітру та дзюрчанні Дніпра звучала стара мелодія. Та найгучніше співали дерева: старі й молоді, завезені в Київ здалеку й ті, які народились тут.

Змій корчився від страждань, завданих ненависною піснею. Однак найбільше докучала йому неможливість проковтнути Дану. Він не міг рухатися, а вона поволі відступала, віддаляючись.

Мишко ледь не впустив факел, коли Змій різко бахнув хвостом по стелі печери. Похазник втиснувся в стіну, але вистояв. Він хотів гукнути Мишку, аби кидав факел й хоча б ранив Змія, але не міг. Мишко підбирався до роззявленої пащеки.

Тхнуло сіркою, й дихати тут ставало неймовірно важко. Кловська вода випаровувалась, й шкіри торкались перші палкі поцілунки спеки. Змій виплюнув трохи вогню, його тіло напружилось, він відчув силу. Намагаючись відштовхнути Мишка, майже досягнув мети: той відійшов, відчувши гострий біль у кількох пальцях.

Однак як би не вертівся Змій, як би не пручався, Мишко кинувся до нього знову. Тепер він торкався священним вогнем шкіри біля пащеки, і від цього Змій, звісно, пручався все більше.

Сипався тиньк та бруд згори, оголювалось коріння дерев, які від цього помирали. Чорніли насадження навколо церкви, і люди, які ставали свідками дивини, втрачали свідомість. Наполохані та налякані вони бігли до священників, аби окропили святою водою землі.

— Біжи! — вигукнув щодуху Мишко.

Він жбурнув смолоскип зі святим вогнем в пащеку Змія, й притримав її, навалившись усім тілом. Чорним димом кахикав Змій, крутився-вертівся страшно, аж до стелі підстрибував. Обсмалив йому всередині все дуляс, а мелодія через значну втрату сил чулась ще гучніше. Мишко стримував гадюку скільки міг, аж поки не відступив, ледве переставляючи ноги. Змій бився в конвульсіях, і його крик пробирав до кісток.

Похазник застиг у проході, але все ж послухався Мишка, вистрибнувши з лігва в останній момент. Прохід до Змія завалило камінням. Мишко залишився там. Мелодія перервалась, разом з Похазником перестали грати всі інші.

— Мишко! Мишко! — волав він, лупаючи об каміння кулаком. — Мишко!

Змій шипів, кричав та бився об стіни хвостом та пащекою. Жар всередині зростав, випалював все тіло. Жертви, яких пожирав Змій тисячоліття тому, пропливали йому перед очима. Там, у гарному сні Дани. Вони з’являлись, закривавлені, благали помилувати, а потім вмить ставали такими щасливими та зникали з задоволеними усмішками.
Дана стояла осторонь та не розуміла, що відбувається. Змій меншав на її очах, аж поки не перетворився на гадючку. Тільки все навкруги сіріло, втрачало фарби, ніби занурювало Дану в чорно-білу кінострічку. Мелодія обірвалась. Дана більше не спала. Вона розплющила очі та зрозуміла, що бачила кошмар. Однак на цьому її жах не закінчувався: поряд з нею лежав Максим.

***

Олесь зірвався з місця. Через хвилину він тримав Дениса в обіймах. Мишка поруч не було. За стіною запанувала страшенна тиша. Змій заспокоївся, замовчав. Затихнув і сам Київ, замовчали дерева. У цій тиші найгучніше кричав Денис, всередину себе. Хрипкий його голос, на жаль, не міг розколоти каміння. І Олесь не міг. Ніхто з них не міг.

— Я знаю, що він обіцяв тобі. Однак халі¹… Я дуже боюсь, що Мишко…

Давно сухе простирадло спало з Дениса, й він потоптався по ньому, поки обіймав Олеся. Над їхніми головами зникали залишки лусочок Змія, як і розпорошувались вони по всьому підземеллю. Повітря наповнювалось свіжістю, стираючи запах сірки, кіптяви та спаленої шкіри. І хоча свіжістю цьому місцю була непритаманна, звідкись вона бралась… Змій утворив прохід у тунель нагору, коли бився хвостом.

— Так, він це говорив. Та я… Та я… Не знаю, — Олесь розгублено заспокоював Дениса, а в самого так сумно було, так розпачливо, що аж вити хотілось.

Мишко. Він, мабуть, найбільше серед усіх страждав він комплексу героя. Олесь знав його так довго, а зараз розгубив усі слова, якими міг би заспокоїти Дениса.
Коли прийшли Літавиця та Чугай з Крутичубом, Олесь вже сам намагався звільнити прохід до лігва. Тиша. Така лячна тиша, від якої хочеться верещати. Ніхто не відкликався, хоч Олесь вже майже зірвав горло.

Денис допомагав Олесю. Шкіра на пальцях вже лущилась, тріскала й кровоточила. Зрушити з місця особливо велике каміння не могли вони всі навіть вп’ятьох. Викликати сюди рятувальників залишалось єдиним правильним варіантом. Жодної радості від перемоги. Такою ціною вона… не те щоб непотрібна, а просто… дуже болюча.

Чугай пошепки нагадав брату про небезпеку розбирання завалів непрофесійними рятувальниками. Крутичуб лише нахмурився. Їм пощастило, що жоден камінець не гепнувся на голову. Найстрашніші думки вже заполонили друзів, тому забезпечувати власну безпеку вони не поспішали.

І Літавиця, яка попереджала Мишка перед цим, гарячково розбирала каміння. Здавалось, що вона от-от вгризатиметься в нього. В кишені у неї спала одна мотанка, змочена давно в цілющій воді, не така дієва, але все ж… Головний біль, кровотеча з носа, слабкість чи навіть втрата свідомості — та плювати на це все, якщо потрібно врятувати друга.

— Тихо!

Попри те, що пил дряпав горло й з очей текли сльози через нього й через розпач, жоден чи жодна не кахикнули. Денису здалось, що хтось гукнув його звідти. Глухим та далеким видався голос, однак точно належав Мишку. Серце, огорнувшись в надію, заклекотіло в грудях.

— Мишко?! Мишко! Ти чуєш нас?

Відповідь пролунала настільки тихо, що Денис виставив одне вухо вперед.

— Мені ж не здалось? Ви чули?

— Нібито… Я не впевнений, — відповів Крутичуб, а самому ж хотілось, аби не почулось.

— І я, — винувато додала Літавиця.

— Я чув, — невиразно, але все ж таки усміхнувся Олесь.

Весь цей час він прислуховувався разом з Денисом. І якщо це гра жорсткої фантазії, то вони обидва занадто сильно бажали одного й того ж. А якщо це правда, то їхній славний друг живий! І треба будь-яким способом дістати його звідтіля.

— Мишко? — голосно запитав Олесь.

І там, за товстою стіною, хтось відповів. Мишко вигукнув, як йому здавалось, на всю горлянку:

— Так!

Але його почули погано. Від Змія залишилась лише шкірка, як і всі інші, що він скидав тут багато років підряд. Мишко врятувався лише завдяки кловській воді, залишки якої зволожили шкіру, а також завдяки тому, що Змій пробив вихід у дальній стіні лігвища. Мишко відлетів туди, вдарившись об каміння та втративши свідомість. Друзів він почув не одразу та не міг гучно кричати. Голова пекельно боліла, і хоч руки-ноги рухались, Мишко не міг встати, лише повз до нового виходу.

— Треба дістати його звідти.

— Я обійду лігво, може десь є щілина! — нарешті зрозумів Крутичуб.

— Ми обійдемо. Ти з однієї сторони, а я з іншої! — вигукнув йому брат, і вони розбіглися у різні боки.

Літавиця струсила з одягу залишки пилу, опанувавши себе нарешті. Вона повернулась до хлопців, але ті виглядали не краще. Олесь також роздер пальці до крові, а Денис, заплутавшись ногами в простирадлі тяжко дихав: йому дісталось від Змія. Літавиця винувато посміхнулась:

— Вибач, що не допомогла вам. Однак я можу зараз, — вона вже сунула руку в кишеню, аби дістати мотанку.

— Не треба, — зупинив її Денис. — Мишкові потрібніше. Ти чекай на хлопців тут, а ми підготуємо дрезину. Потрібно обережно доставити Мишка до води.

Літавиця кивнула. Денис кивнув Олесю, і хоч той не надто охоче пішов за ним, згодом зрозумів чому Денис вирішив піти саме з ним.

Вони рушили темними коридорами, зі стелі яких, наче залишки спаленого паперу, падали лусочки Змієвої шкіри. Потрібно було весь час обережно струшувати їх з себе. Подекуди луска ще іскрила. І здавалось, ніби саме підземелля перетворилось на пащеку якогось вогняного чудовиська.

— Ви ніколи не звертались в лікарню? З вашими… травмами? — раптово запитав Олесь.

Він мав що сказати, однак саме це запитання вирвалось найпершим.

— Звертались. У мене є шрами. У Літавиці. У всіх. Звісно, Мишко поїде в лікарню, але спочатку кловська делька².

— Кловська делька, — повторив Олесь та усміхнувся, обережно торкнувшись руки Дениса своєю. — Як ти гадаєш, Мишко буде в порядку?

Денис міцно стиснув Олесеві руку, а потім сунув її до себе в кишеню. Ні, тут не було прохолодно: гарячий відгомін Змієвої смерті ще вирував у повітрі. Це заспокоювало, налаштовувало, надихало. Один доторк рук значив так багато.

— Буде. А як не буде, то ми йому таке влаштуємо!

Він широко усміхнувся, хоч на очах були сльози. Сльози радості та журби, сльози страху та сили, сльози гордості та розпачу, сльози всіх-всіх Похазників, які були до нього. Сльози поколінь, що стримувати Змія, сльози загиблих тисячоліття тому й сльози нині живущих. І Денис не стримував їх, вмився ними, дозволивши собі на хвильку, вже перед самою дрезиною, бути слабким та вразливим. Так, герої плачуть, вони ридають, вони вмиваються сльозами й втискаються в плече вірного друга.

Олесь міцно обійняв Дениса, зовсім скоро плече його зволожніло. І він сам вже хитався, бо ноги ледь тримали після всіх пригод. Він гладив Дениса по спині, ніжно цілував його в скроню, прислуховувався до хрипкого дихання та швидкого серцебиття. Денис стискав Олесеві плечі, якомога ближче притуляючись до нього, й тремтів, тремтів…

— Невже це все закінчилось? — запитав він в Олеся, ніби той знав точну відповідь.

— Мабуть.

— Мабуть.

Через хвильку, коли Крутичуб подав сигнал, щодуху засвистівши, Олесь з Денисом повільно розійшлись. Денис витер сльози рукавом, і підморгнув, ніби нічого й не трапилось.

— Досить кліксати³, — додав він, впіймавши на собі збентежений погляд Олеся.

— Досить… кліксати. Ще одне нове слово.

— Саме так. І… Дякую тобі.

Денис кивнув вперед, і стрибнув на дрезину. Олесь за ним. Дрезина рушила вже вогкими печерами, до яких повернулась волога й прохолода. Олесь заспокоїв Дениса, однак не сам себе. Мишко, на щастя, вижив, однак що з Даною?

Востаннє Олесь робив це в класі восьмому. Гриз брудні нігті.