Вогняне слово

— Бастій?

Та той не відповідав. Наближаючись, він ніби плив над землею, не торкаючись її підошвами. Мацаки жовтого, кольору горохового супу, туману відступали. На Дениса дивився батько. Цей проникливий погляд зелених очей ні з чим не сплутаєш. Хіба змарнів Євген, збліднув, навіть витягнувся. Цибатими ногами, ніби чапля, зачіпаючи всохлу траву, наближався до сина.

Євген мовчав, зімкнув губи у тонку смужку, лише рухав руками. Денис підійшов ближче, скоротивши відстань між ними. Батько зупинився, і його обличчя торкнулась невпевнена, скута усмішка. Вона зникла так швидко, як зникають цукерки у святкові дні, але в очах залишилась радість. Хоч Євген не мовив ані слова, Денис упіймав його настрій.

— Тато… Я не можу повірити, що бачу тебе! Якщо це справді ти, то…

Батько кивнув, простягнувши вперед маслакувату, шкарубку руку. Денис обережно взяв її у свою, хоч боявся, що він найменшого дотику зламає. Над ними пролетіло кілька чорних птахів, схожих на воронів, але менших та з довшими дзьобами. Їх вигадав Змій, і вони тут, у світі снів, слугували його очима.

— Ти не помер, юньчику¹, але був близьким до цього, — він зітхнув, торкнувшись кінчиками пальців синового чуба. У Дениса перехопило подих: батько!

— Якщо ти вже потрапив сюди, то справи кепські. Але, бачу, не смертельні.

Денису здалось, ніби він підморгнув, проте його змучені, запалені очі іноді смикались. Попри зовнішній спокій, батько відчував відкладену небезпеку. Змій полюбляв довгі та виснажливі спостереження, дозволяв розслабитися, аби потім вдарити зі всієї сили. Чорними блискучими лелітками сяяло небо, десятками пронизливих пташиних поглядів, і ті пташки знали все. Отже, знав і сам Змій.

— Сюди потрапляють вбиті та поранені Змієм Похазники. Я ж тут застряг. Зі своєї волі, не хвилюйся, мене визволяти не потрібно. Я тут, аби допомагати майбутнім Похазникам. Тобі найперше.

— Он як… Ти сидиш тут стільки років…

— Все клево. Воно того вартувало, хоча б для того, аби зустріти тебе.

Євген усміхнувся, і Денис перехопив його усмішку. Мати казала, що вона у них однакова, ніби скопійована та вставлена: трішки хитра, трішки ніжна, трішки навіть зухвала. Ця усмішка та очі кольору твані — одні на двох. А ще серце, серце героя, невиправного, надто сміливого та іноді легковажного.

— Ти так кажеш, що радий мене бачити? — зіщулився Денис.

— Можна сказати й так. Тільки місце не дуже хороше, не знаходиш? — батько розкуйовдив синове волосся.

Майже як колись. У тому житті, майже нормальному, коли батько був живим. Коли вони були разом. І ніякої страшної пожежі ще не відбулося. Денис майже впав у батькові обійми, а той майже схопив його, притиснув до себе та не відпустив. Майже, тому що цього не трапилось. Небезпека не дозволяла їм більшого, крім доторків.

Денис обернувся, а потім кинув короткий погляд догори. Кружляли дивні птахи, роздивляючись усе уважно. Денис затримав зітхання. Батько поруч. Такий реальний, попри те, що вигляд його був не найкращим. Батько поруч, а поговорити про щось звичайне, буденне вони не можуть.

— То як мені звідси вибратися?

— Ходи за мною, я виведу тебе на потрібну стежину. Та перед цим… — Євген напружився, сторожко озираючись. Коротка павза, а далі швидке та тихе:

— Дуляс². А тепер побігли.

— Дуляс?

Та пояснення не пролунало. Довелось бігти. Страшна курява здійнялась у повітря, і здавалось, ніби пожовкла, багряна трава обабіч стежки, хапала за ноги. Денис мчав вперед, стискаючи татову руку. Як колись, коли вони бігали в парку, наздоганяючи безхатнього пса Боба. Позаду, під сірим, ніби крило сови, небом стрілами летіли птахи. Пахнуло сіркою та димом. Блищали лусочки Змія то тут, то там. Нагадування, що тут його володіння.

Раптом батько відпустив синову руку. Денис сіпнувся: дивні почуття охопили його вмить, ніби щось вжалило, чи то облили холодною водою, чи вдарили по спині. Захист батька більше не діяв там, де він опинився, а йти далі Євген не міг. Птахи каміннями летіли вниз, клекотали довгими дзьобами, хапаючи батька за волосся, вириваючи його та шматки й без того розідраного костюма. Вони цілились в очі, руки та ноги, намагаючись поранити якомога сильніше.

— Тато! Тато! Бастій! Бастій!

— Біжи далі сам! Біжи, не зупиняйся! І пам’ятай про…

Дуляс. Він хотів сказати саме це слово, та його викрали, захопили, пошматували дикі пташки. Денис розвернувся, хрипкий крик застряг у горлі, а очі свербіли від сліз. Батька знову вбивали, він знову помирав на очах сина, і син нічого з цим не міг зробити. Пташки роздирали його несправжню, примарну плоть, кров не проливалась, але біль… Євген відчував біль, ніби Прометей, тіло якого щодня відновлювалось, аби раз за разом страждати.

Дуляс. Дуляс. Тільки б не забути. Запам’ятати. Викарбувати в пам’яті. Дихати важко, рухатися несила, але треба бігти, і Денис біг, наче смолоскипом світив поперед себе вогняним словом старих музикантів.

Дуляс. Треба пронести слово через тенета Змієвих пасток, через його пекельні кошмари, принести його в реальність. Вхопившись за нього, як за драбину, кинуту з ґвинтокрила на дах у полум’ї, біг вперед Денис. Не озиратися, не озиратися, аби не бачити батька. Він вже мертвий. Він вже… живий.

Коли Денис озирнувся, то не побачив нічого, крім згарища. Кудлатий дим, схожий на мацаки якоїсь потвори, підіймався догори. Ані батька, ані птахів, лише дим. Кіптява роз’їдала очі, а з подряпаного нею горла лунали останні:

— Батько! Бастій! Бастій!

Хтось ніби схопив його за руку, бо долоня аж пекла, настільки сильно стиснули руку. Підступна темрява охопила Дениса, проковтнула його, затягнула у своє холодне черево, а потім виплюнула. У той світ, який зробив Денису так нестерпно боляче, що він закричав знову. Та вже не кликав батька, а кричав про вогонь. Кричав про вогонь, і сам палав від лихоманки, гніву та горя.

***

Крик прорізав тишу підземного міста, тяжко вдаряючись об стіну. Мишко поводився на диво спокійно, взявши на себе керівництво транспортуванням. Літавиця намагалась зволожити губи Похазника мінералкою, а Крутичуб з Чугаєм обережно тримали його. Всередині Олеся все клекотало від жаху та переживань. Та частина його, яка не дивувалась нічому у цій дивацькій компанії, здавалось, остаточно вмерла. Він тримав в руці Денисову сопілку, яку йому вручив Мишко, та крутив у голові найгірші сценарії кінця вечора.

Інші знали, що вони роблять. Вони завжди знали що саме та як треба робити, але ж не Олесь. Він постійно губився у здогадках, вигризав більшість знань про підземелля сам. Чи то його берегли, чи то навпаки: плювати хотіли на присутність. І перший варіант, і другий не радував. Проте Олесь не рвався влаштовувати сцену. Спочатку Денис.
Він знову кричав, звав когось. Те дивне слово, значення якого Олесь точно не знав. Крутичуб тихо підказав:

— Він кличе батька.

Батька. Того батька, який помер через паскудство підступного Змія. Чи то батько кликав Дениса до себе? Олесь затримав дихання і, поки Дениса обережно поклали на дрезину, стиснув сопілку до хрусту пальців. Інструмент не зламався, а навпаки ніби зміцнів у руках одного з нащадків славного лицаря.

Рука тремтіла, а у грудях ніби землетрус розквітнув: хрипке дихання, уривчасте, його забракло. Сопілка сповнювалась силами: жагою до помсти, гнівом, розпачем та бентегою. Вона хрустіла в руках Олеся, ніби оголений дріт кахикав кіловатами електрики, вона обпікала пальці, але приємно, і від цього не хотіло відсахнутися. Вона стала продовженням Олеся чи він став частиною її.

Знову пронизливий крик. Денис гукав батька, супився та морщився, ніби бачив щось неприємне, огидне. Більше Олесь не дозволяв іншим, надто тим, хто знав краще, робити все по-своєму. Тепер він, розштовхуючи близнюків, всівся на дрезину поруч з Денисом. Там і ловив кожне його несамовите «Бастій!», обережно вклавши у розпашілу долоню сопілку. Страх не відступив, а просто причаївся. Нависнув над ним дощовою хмарою, яка все ніяк не бажала розщедритися опадами. Зате потім… О, Олесь передчував: його вдарить блискавицею, потужною та влучною, вдарить добре, але нехай.

Те «бастій» тріщало в голові Олеся, билось об кістки черепа, гупало в потилиці, віддавало у скронях. Накрапало розпеченою смолою вниз, до грудей, обпікало живіт, потрапляло на ноги. Весь Олесь, усе його тіло відгукувалось на ошалілий вереск Дениса.

— Поїхали! Літавице, зaстрибуй скоріше! — ось це розчув Олесь, попри шум у вухах через лункий гуркіт серця.

Коли Літавиця стрибнула до них, дрезина похитнулась та рушила з місця. Мандруючи вогкими тунелями, які мало нагадували звичайне метро, бо були занадто вузькими та глевкими, вона тихенько поскрипувала. Цей скрип змішався зі криками та стогонами знесиленого Дениса. І Олесь відволікався на них, шукаючи там щось звичайне, щось людське, буденне, аби не дозволити страху захопити себе.

Денис не чув його, що б там не шепотів йому Олесь. Денис не відчував його доторків, як би не намагались притулитися до нього. Він перебував у глибокому моторошному маренні, спітнілий та розпашілий, гарячково кликав батька… Тільки б не зійти з розуму. Тільки б оті четверо точно знали що саме допоможе Денису.

— Крутичуб, ти біжи вперед. Набирай якнайбільше джерельної води. А ти, Літавиця…

— Я знаю. Все зроблю.

— Добре. Добре.

Мишко зітхнув, відчуваючи як краплі поту застрягли десь на пів шляху до брів. Він витер піт долонею. Поглянувши на Олеся, який схилився над Денисом, Мишко зціпив зуби. Вони, щоб їх чортяки покусали, не звикли думати про себе. І Денис, і він сам, і близнюки з Літавицею. Хоч ніхто не муштрував їх, виховуючи суто як майбутніх героїв, здатних будь-якої пожертвувати життям, вони самостійно до цього дійшли.

Легенди, загадки, героїзм настільки просочились під шкіру, що, розбурхані кровообігом поширились по тілу. Наче хвороба. Смертельна хвороба — бути нащадком героїв та нехтувати власною безпекою.

Дрезина загальмувала. Тіні її пасажирів танцювали на стінах. На стелі виблискували лусочки Змієвого хвоста. Пахнуло застійною водою та тванню, віяло запахами болота та глини. Втім, з минулого разу дещо змінилось. Клов, до якого прибула дрезина, врізавшись в мілкий струмок, вже не був таким каламутним. Під дрезиною покоїлось чисте плесо, відкриваючи вид на розтріскане, щерблене дно та нарости з мулу та піску.

Крутичуб вже біг вперед, кинувшись у воду, й вона з тихим плескотом прийняла його. Він почовгав вперед, туди, де ріка невеличким водоспадом впадала в колектор. За ним вистрибнула Літавиця, але не рушила слідом. Коли Дениса підхопили, розмістивши голову на колінах Олеся, Літавиця дістала стареньку, трохи розхристану мотанку. Біль та жах, які переслідували Дениса, тепер мали б перейти ляльці.

Олесь оклигав, здивовано глипнувши на мотанку, а потім на Літавицю. Ніщо не мало б його бентежити, однак ці люди завжди знаходили спосіб! Зрештою, кажуть, що в кожній команді має бути свій цілитель чи цілителька. Отже, Літавиця якраз займає схоже місце.

Груди Дениса важко здіймались, ніби їх придавило цеглиною. Він перестав кликати батька, але лихоманка не відпускала його. Олесь не відпускав його руки, хоч відчував себе повністю безсилим. Сопілка, яка наситилась дивною енергією, не допомагала. Біль роздирав Дениса, шматував його, ніби голодний вовк здобич.

Коли Крутичуб повернувся з надщербленим горнятком чистої води, Мишко обплескав нею обличчя, груди та руки Дениса. Крапельки повільно стікали додолу, залишаючи після себе вологі доріжки. Літавиця втопила на дні горнятка мотанку, заплющивши очі. Знову шепотіла щось, Олесь не міг розібрати що саме. Лялька дійсно потонула, не піднялась догори. Вода почорніла, вода парувала, вода шипіла. Зрештою, коли Літавиця повільно розплющила темні, як сама ніч, очі, вода заспокоїлась. Проте з носа дівчина юшила кров. Вона обернулась, поспіхом витираючи цівку рукавом. Ціна зцілення — власне здоров’я.

— Дуляс… — хрипко злетіло з губ Дениса.

Він приходив до тями. Жар поступово відступав, шкіра зволожувалась, і дихання вирівнювалось. Олесь сидів по коліна у воді, хоч з радістю пірнув би у неї з головою, та мілкота заважала. Коли Денис розплющив очі, Олесь ледь не беркицьнувся з дрезини.

— Хвала небесам, Похазнику! — зітхнув Крутичуб.

Літавиця посміхнулась, виплеснула «чорну» воду, і чистий струмочок підхопив її, розчинив у собі. А потім… Потім Клов перетворився на каламутну, брудну річку. В ніс вдарив запах болота та мулу. Літавиця з Крутичубом сіли на дрезину, і Чугай змусив її рухатися назад.

Мишко відвернувся на хвильку, аби натягнути широку, але змучену посмішку, аби стерти сліди страху. Обережно поплескав Дениса по плечу. Мовчки, скупий на слова, ніби кожне коштувало грошей. Скупий, бо в грудях як застрягло щось, дісталось горла й там все стиснуло. Став до Чугая і почав тиху розмову з ним.

У Олеся також забракло слів. Денис дивився на нього винувато та зболено. Сон про батька досі не відпустив його, і язик обпікало вогняне слово. Олесь не питав нічого, лише торкнувся пальцями руки, та й завмер ось так, роздивляючись обличчя Дениса. Іншою рукою Денис продовжував тримати чарівну сопілку.

Скільки ж він усього пережив насправді, скільки знав та бачив? Але все одно лежав ось тут тендітною людиною, яка ледь не розпрощалась з життям. І за це його вартувало б тріснути по потилиці, а потім міцно-міцно поцілувати так, аби загубився подих.

— Ти не спитаєш як я? — зрештою запитав Денис.

— Ні, — похитав головою Олесь.

— Он як.

— Еге ж.

— Я зустрівся з батьком… Попри все, я радий, що побачив його.

Денис усміхнувся, і пальці його переплелись з пальцями Олеся. Полегшення, що принесли за собою кловська вода та мотанка Літавиці, довершилось доторками. Ніжними, обережними доторками, ніби сам шовк. Олесь розумів: якби його батько загинув, то зустріч з ним, навіть ось така, принесла б щастя.

— А ти досі у козацькому костюмі, — засміявся Денис згодом, і зморщився, бо Олесь занадто сильно стиснув йому руку. — Та добре, добре! Мовчу.

Насправді стільки слів зібралось у його роті, що тільки й говори. Тільки жодне пролунало. Не образа, і не гнів, нічого такого Олесь не відчував, окрім дивного спустошення, яке накинулось на нього через усвідомлення можливої втрати. Він вже думав про те, що буде, якщо Денис помре. Він вже бачив цю смерть уві сні. А його сни… інколи ставали реальністю.

Балачки відкладені на потім, а зараз…. Зараз Олесь дивився у темно-зелені очі, намагаючись зачепитися за щось прекрасне та необхідне. Бо воно, бо ці очі, сам Денис, тримали його на плаву. Олесь знаходився за крок до того, аби зірватися. Волати про те, що трапилось. Борсатися у заспокійливих обіймах, відвертатися від обіцянок, тікати геть від людей, які… не боялись кирпатої свашки. Денис, Мишко. Коханий, друг. Чому вони такі пришелепкуваті?

***

Вони сиділи на кухні в Олеся та пили теплу фанту. Теплу, тому що вона весь день простояла на підвіконні, а сонце взяло та й нагріло пляшку. Робити щось інше не було сил. Мишко підпирав спиною стіну. Його напівпорожній стакан стояв на столі навпроти. Денис напівлежав на стільці, простягнувши ноги вперед, а Олесь дивився у вікно, підібгавши штору. Їхні стакани були порожніми повністю.

— Він сказав про вогонь. Я гадав, що повинен написати нову колискову, яка б приспала його навіки, але ж… Вогонь. Такий самий, яким Змія майже знищили в легенді.

— Еге. Тільки ж яким чином ми його спалимо?

— Звичайне багаття не підходить, маєш рацію. Ми можемо й собі нашкодити.

— Що ж тоді?

Мишко з Денисом обговорювали план. Олесь ніби чув їх, а ніби й не слухав. Обидва взялись за своє, осідлавши улюбленого коня. І для жодного з них не було нічого і, мабуть, нікого важливішого за обов’язок. Тож Олесь мовчав, ловлячи вухом деякі слова й про себе лаяв обох на чім світ стояв. Ніколи ще не зустрічав людей, які б так гралися зі смертю.

— Я думаю, твій батько мав на увазі якраз пісню. Твоя сопілка, ти не помітив, що вона змінилась? — врешті-решт обірвав Олесь їхню розмову, але від вікна не відлип.

Денис пригадав як палала його рука, коли темрява накочувалась звідусіль. То обпікала сопілка, сповнена вогняної люті Олеся, людини, яка ледь не втратила найдорожче. Денис підсів до Олеся, змусивши його поглянути на себе.

— Вибач. Я… Ти. Я знаю, що то був ти.

Мишко завбачливо покинув кухню, знайшовши собі місце на дивані. Через мить з кімнати долинули голоси з телевізора та сонний голос Літавиці. У новинах розповідали про дивні підземні поштовхи в районі Кирилівської церкви, пояснити які не міг ніхто.

Сховавши обличчя у вигині шиї Олеся, Денис прошепотів:

— Вибач. Занадто глибоко я поринув у все це.

Шкірою Олеся пронеслась хвиля сиріт, він затремтів. То було приємне тремтіння, і цю мить кортіло затримати, схопивши за хвіст. Однак момент втік, як і десятки моментів до цього. Денис відсторонився, лише його очі належали зараз Олесю.

— Я бачив сон, в якому ти загинув. І цей клятий сон не дає мені спокою зараз. Ти так легковажно, ніби тобі плювати на все… Ні, я не буду влаштовувати сцену, — Олесь видихнув, примруживши очі. — Просто думай про себе хоч трохи.

— Клеви. Я думатиму про себе, — він знову присунувся ближче, цього разу злегка торкнувшись губами щоки. — Але більше про тебе.

— О! Було б непогано.

Олесь усміхнувся. Відчуття спустошення нікуди не ділось, чорною дірою пронизувало груди, проте стало трохи легше. Все обійшлося, обійшлося, отже, не варто накручувати себе.

— Що трапиться, якщо здолати Змія? — після короткої мовчанки, наповненої короткими поцілунками та обережними доторками, запитав Олесь.

— Не знаю. Змія ніхто не міг подолати повністю. Він завжди жив під Києвом. Але… Я б волів стати нормальним.

— Ти? Нормальним? — Олесь ледь не гепнувся на підлогу. — Отакої! Ти занадто любиш все це.

— Справді? — стомлено посміхнувся Денис. — Може й люблю. Але завжди заздрив іншим. Таким як Тарас.

Він говорив надто серйозно, і Олесь зітхнув, впіймавши правильну інтонацію. Простягнув руки вперед, мовчки запитуючи дозволи на обійми. Денис впав у них, дозволивши собі кілька хвилин бажаного відпочинку. Теплі й ласкаві Олесеві руки, стукіт його серця під брудною козацькою сорочкою, яку не встигнув переодягнути, хрипке дихання, бо занадто близько вони один до одного.

— Якщо Змій тебе в’є, я зроблю це після нього ще раз, — прошепотів Олесь Денису на вухо.

Сміх наповнив кухню, залиту сірим ранковим світлом. Наступив новий день, і дерева за вікном шепотіли про те, що варто бути обережним. Змій бив хвостом по стелі, хоч спав міцно, але бачив неприємні сни. Він бачив свою смерть від полум’я Похазникової пісні та церковного вогню, принесеного зі свічкою.

***

Легенди про Змія ширились Києвом, мандрували Україною, Європою, світом. Потім ці легенди викрали росіяни, і тут, у Києві про них майже забули. Що Змію, звісно, було на користь. Поки він спав, заколисаний піснями тисяч Похазників, люди ні про що не підозрювали. Та й не повірив ніхто у старезну дивну легенду. Тільки нащадки славних богатирів знали всю правду, і заприсяглися зберегти місто, не допустити трагедії.

Та Змій знайшов потрібну людину, завдяки якій планував повернутися. Хлопець, якому він снився вже кілька місяців підходив якнайкраще. Він був з сім’ї, де звикли випивати, і хоч сам заприсягся ніколи не поводитися як батьки все ж зламався. Змій дістався до його снів, вчепився за них як кліщ за шкіру, почав навіювати власні бажання. Жертва. Потрібна жертва. Жертва, яку довго мучили й лише потім вбили. Швидка смерть перестала подобатися Змію, він більше не міг насититися нею як сотні років тому. Він хотів страждань. Даниних страждань.

Вона сиділа сама вдома, здригаючись від кожного звуку за дверима. Скільки разів вже мирилась з хлопцем? Скільки разів прощала йому лайку, ревнощі, образи та штовханину? І тепер її більше лякало не саме його повернення, а власна реакція на це. Не зможе вона не забути про погане знову, пробачить і пустить у серце.

Телефон вона міцно тримала в руці, готова будь-якої миті набрати Олеся. Одного разу, коли хтось нахабно постукав у двері, вже майже зателефонувала йому. На щастя, то малі хулігани з поверху вище так забавлялись. Максима, так звали хлопця, цілий день — ні чути, ні видно. І це також насторожувало, бо зазвичай після сварок він з’являвся на порозі квартири дуже швидко.

Сусідка написала і попередила, що не приїде. Увесь день Дана провела вдома сама. Намагалась дивитися смішні відео, читати та виконувати завдання, але нічого не допомагало. Зрештою, вона залізла під цупку ковдру та змусила себе задрімати. Неспокійні та неприємні сни нападали на неї, наче голодні злі собаки, вона здригалась і смикалась. Зрештою, Дана прокинулась від жаху: її страчували, прив’язавши до коней. Кінцівки поколювали та злегка оніміли, начебто їх дійсно відірвало, а потім приєднало назад.

Дана схопила телефон: жодного дзвінка чи повідомлення від Максима. Тоді вона підійшла до дверей і з острахом зазирнула у вічко: нікого. Нервово посміялась сама з себе, бо ж тут радіти треба, що він не приперся!

Легеньке полегшення прийшло згодом, після того, як Дана вмилась холодною водою та вирішила випити ромашкового чаю. Вона пішла на кухню. Потягнулась до вимикача, і коли світло залило кімнату, Дана так і залишилась стояти з витягнутою рукою.

Спокійно сьорбаючи каву, сидів за столом Максим. Коли ввімкнулось світло, він злегка зморщився, але усміхнувся. Обережно відставив чашку, розправив бганки на рукавах та грудях. Дана закляла від змішаних почуттів подиву та страху. Тіло перестало її слухатися, язик здерев’янів. Вона лише легенько смикнулась, не в силах на щось більше.

— Привіт, люба, — прощебетав він, підіймаючись з-за столу.

Лампочка під стелею замерехтіла та згасла. Кухню поглинув густий морок.

***

Київ прокидався. А, може, він ніколи й не спав. Перебивався швидким сном, дрімав, а потім знову кидався у швидкісний вир життя. Люди мчали на роботу, навчання чи розв’язували свої проблеми. Інші люди, забувши про сон, наче саме місто, обговорювали план зі знищення Змія. І ніхто, ніхто з тих, хто зараз мчав на метро, розпихуючи інших, не здогадувався наскільки близько до нього чари.

— Не випадково ж над лігвом тепер церква. Певно, вона також захищає місто від Змія, — мовила Літавиця. — Тільки от легенди про це не кажуть.

Сьогодні вона почувалась краще. Хіба виглядала сонною, бо побічні ефекти вчорашнього зцілення відчувались і досі.

— Тільки ти, Похазнику, більше не пхайся в самісіньке пекло один. Бо я, — Мишко поглянув на Олеся, але одразу ж відвів погляд, — бо я просто не витримаю.

Він пам’ятав про обіцянку. Ніхто не постраждає. Ніхто не помре. Обіцяти завжди набагато легше, ніж виконувати тим паче, якщо від тебе майже нічого не залежить.

— Побачимо. Грати на сопілці все одно мені.

— Денисе…

— Знаю. Але тепер магія сопілки сильніша, ніж будь-коли. Впевнений, що все буде добре. Лишень потрібно влаштувати Змію пекельну лазню.

Погляд Дениса зачепився за Олеся. Той стояв біля раковини, витираючи рушником давно вже суху чашку. Відпускати Дениса на небезпечне завдання, коли перед очима виринали картинки зі страхітливого сну? Та залюбки! Олесь невесело посміхнувся більше сам до себе, ніж до когось ще. Розвернувся та взявся за іншу чашку, за Данину.

— Крутичуб з Чугаєм та Літавицею подбають про освячений вогонь. Донесуть його аж до самого лігва. Далі вже справа за колисковою.

— Якщо ви всі будете грати, хто ж підсмалить Змієву дупу? — поцікавився Олесь.

Мишко впевнено відповів, навіть не дозволивши Олесю й подумати про щось інше.

— Я. Я не володію чарами музики. І Змій в моїй присутності не такий агресивний.

— Ніхто не зробить це краще за Мишка, — кивнула Літавиця. — Однак варто подумати про не магічні потреби. Наприклад, якщо наше маленьке спалення спричинить пожежу. Вогнегасники, захисні маски, зволожені ганчірки, одяг… А оскільки кловська вода має бути лише свіжою… Ви розумієте про що я. Підземний Київ не повинен перетворитися на згарище разом із тією потворою.

— Ми підготуємося краще, — усміхнувся Денис, знову кинувши погляд на Олеся. — Навіть якщо ми його не вб’ємо, сил на регенерацію йому забракне. Змій знову спатиме сотні киндиків³, перш ніж знову зможе подорожувати чужими снами.

— Добре було б. Тоді ми з Мишком все підготуємо. Є одна маленька річ, про яку я хочу нагадати.

Мишко кивнув. Вони з Літавицею обмінялись поглядами і вирушили до виходу. Олесь досі протирав чашку Дани, аж так, що кераміка скрипіла від його рухів. Денис підійшов ближче, втулившись щокою в плече Олеся.

— Твій сон не здійсниться. Жоден з твоїх снів.

— Ти забув про «якщо» чи «але», — набурмосився Олесь.

— Ми повинні боротися, аби вони не справдились.

Млява посмішка з’явилась на губах Олеся. Денис дивився на нього благально, тепло та винувато. Вплутався, загубився, вляпався в історію з легендами, Змієм, підземеллями… Закохався в частину цих легенд, в головного їх персонажа, від якого нічого іншого вимагати не міг. Денис слідував плану, заповіту предків. Марно шукати нормального життя з ним, та все ж… Олесь простягнув руку вперед, пригортаючи до себе Дениса акуратно та повільно. Ще мить — і вони тонули в обіймах одне одного, і руки їхні блукали по спинах, торкались волосся, гладили плечі. До поцілунку залишалось кілька подихів. І м’які губи заглушили запитання, випередивши його. Так легко, так хороше, і воліли б повторювати його знову та знову.

Однак раптово Денис відсахнувся. Зблідлий та зморщений, він реагував на щось страшне та небезпечне. Він чув дерева, погано, але чув. Трапилось лихо! Змій майже вхопив жертву і от-от вб’є її.

— Змієва жертва, змієва жертва, — повторив за голосами Денис. — Скоро трапиться трагедія, якщо ми не зупинимо його зараз же!

— Дана… — видихнув Олесь, і кров хвилею прилинула до його щік.

Денис вилетів у двері, врізавшись у шафу плечем, перечіпившись за взуття. Вибіг, нальоту надягаючи кросівки та нервово втискаючись у куртку. Перш ніж кинутися за ним, Олесь поглянув на Данину чашку. Тріщина, яка розколола її навпіл. Тріщина, яка зараз розколола навпіл його серце.

Тук. Тук. Дана. Тук…

Схопивши телефон, Олесь набрав номер дівчини. Гудки змушували його маркітно⁴ тремтіти. На тому кінці слухавки нікого не було. Сон, кошмарний сон, знову виринув з глибин пам’яті та зостався плескатися на поверхні. Олесь стиснув кулак, врізавши ним по столу.

Тук. Тук. Тук. Дана. Сон. Змій. Жертва.

Олесь зім’яв сорочку, схопивши себе за груди. Знову ніхто не відповів. З коридору кричав Денис, лаявся, що ліфт не викликається. Він повернувся за Олесем, перепросив, що не почекав, казав ще щось, та хіба було до тих слів?

Вони вибігли з квартири. Двері за Олесем зачинились. Частина тріснутої чашки там, на кухні, впала на підлогу, розбившись на десяток крихітних уламків.

Тук. Тук. Тук. Ноги несли Олеся до станції. Денис тримав його за руку, щось говорив, та Олесь нічого не чув. Взагалі нічого, крім шаленого гуркоту серця у вухах.

Шепотіли дерева, губились сліди на асфальті, плутались тіні, шуміло у вухах.

Тук. Тук. Тук.

Дана не бере слухавку. Дана… просила його залишитися. Дана боялась. А він…

Тук.

Тук.

Тиша у слухавці.

Вони не встигли?

Це… кінець?