Лігво

Літавиця тримала в руках склянку з соком й сьорбала звідти потроху. Вечірка набридла їй ще з годину тому. А після того, як той покидьок посмів штовхнути дівчину, ще більше. Літавиця тріснула б його по пиці, якби не втік. Але ж разом з Мишком вони вискочили на двір, обшукали його, паленіючи від гніву й бажання помститися.

— Бачу, ви непогано повеселились, — ущипливо докинула Літавиця, коли Денис підійшов ближче.

Потім, пригледівшись краще й ігноруючи яскраві спалахи ілюмінацій, вже серйозно й занепокоєно запитала:

— Так. Що з ногою?

— Нічого страшного, бувало й гірше, — він відмахнувся, бо дійсно після того випадку в підземеллі його такі рани не лякали.

Вона похитала головою. Знала ж, що у Дениса була травма, і тепер його ногу прикрашав величезний шрам. Коли вони познайомились, Денис надягнув шорти, демонструючи всім, як йому плювати на огидний слід. Дехто тоді кривився, дехто співчував, а Літавиця… Літавиця заявила, що шрам їй до вподоби та показала свій, під лівим підребер’ям.

— То як? — Денис кивнув в бік Дани, яку обережно повели до виходу.

— Ти цікавишся чи він не наш клієнт? Ніби ні. Він просто пришелепкуватий. Змій тут ні до чого.

— Добре. Бо я не відчував його присутності, — зізнався Денис.

Ще один страх виповз на поверхню потворним отруйним скорпіоном. Виповз і заліз Денису за пазуху, чекаючи вдалого моменту, аби вжалити. За постійним контролем над сном Змія та крихітними уривками легенд, Денис боявся, що впустив дещо. Втратив здатність відчувати Змія, чути його дихання так, ніби чийсь шепіт над вухом.

— Ти не мав. Ніхто не відчував його тут, він не може захоплювати свідомість людей.

— А підсвідомість? — криво усміхнувся Денис, підхопивши пляшку пива. — Ходімо. Треба спуститися в саму схованку й перевірити. Мені не подобається те, що я нічого не відчуваю.

Літавиця спохмурніла, та притримала усі заперечення при собі. Денис мав повне право залізти у саме лігво, попри всю небезпеку. Змій мав спати настільки міцно та глибоко, аби не відчути чужого дихання поряд чи стукоту серця. Це означало: надпотужна колискова, так близько до Змія як це тільки можливо. Біля стін лігвища, за якими спочиває клята потвора. Саме там, де ніхто з них, крім Дениса ще не бував.

— Гадаєш, що він зміг пролазити у сни? — затримавши погляд на Олесеві, що саме проводжав Дану до виходу, запитала Літавиця.

— Якщо він не може повернутися фізично, хто заважає йому зробити це ментально? Як він робив вже це раніше.

Денис відкрив пляшку та хильнув трохи прохолодного пива. Олесь зник у дверях разом з Даною. Проводивши їх поглядом, Денис повільно опустив пляшку. Пиво здалось гидким на смак, хоч до цього смакувало досить непогано. Літавиця обережно торкнулась Денисового плеча.

— Він не постраждає. Ходімо, заберемо Мишка.

Олесь давно вже зник за дверима й, мабуть, вже всівся у таксі. Та Денис, стискаючи в руці пляшку пива, волів насправді бути там, разом з ним. Не на місці Дани, ні. Просто поряд. Він усміхнувся, обернувшись до Літавиці, та повільно кивнув.

Мишко зустрів їх надворі. Він стояв, притулившись спиною до дерева, ніби дослухаючись до його шепоту. Та дерева зараз мовчали, дрімаючи, купаючись у вранішньому серпанку. Легка вуаль туману торкалась землі, стелилась по ній молочними патьоками, чіплялась за ноги. Темрява втекла занадто швидко як для тієї, яка завжди жадала відкусити шматок від світла.

— Що тобі сказав дуб? — запитав Мишко, не глянувши на Дениса й Літавицю.

— Дихання його сильне й пекельне, обпікає все. Він дужий, він духморний¹, однак йому не вистачає жертви, аби прокинутися. Те, що ми й так знали.

— Мене це ані краплі не заспокоїло.

У відповідь Денис лише мугикнув. Вони знали правду давно, але намагались відтермінувати ті дні, коли ця правда стане настільки реальною, що більше захищатися від неї не буде сил і сенсу. Поки Змій лежав у лігві й спав, це ще було можливо. А коли він прокинеться й перетворить Київ на кострубатий вуглик, все стане марним.

— Я зможу змусити його спати ще раз. Один раз, — мовив Мишко, відступивши від дерева. — Більше підкрастися не зможу. Він ледь не відчув мене минулого разу.

— Тобі не доведеться. Цього разу я сам піду до нього.

— Що? — обличчя Мишка витягнулось, він кинув спантеличений погляд на Літавицю. — Але ж ти не зможеш захистити себе так само як я!

— Облиш, Мишко. Невже ти думаєш, що це буде вперше? — кинув Денис втомлено. — Я не можу більше грати колискову на безпечній відстані. Вона втрачає дію. А поки немає іншої — треба намагатися.

Мишко ляснув себе по лобові, приречено зітхнувши. Олесь мав рацію, коли казав про комплекс героя. У Дениса цей дурний комплекс відстежувався аж занадто явно.

— Це ризик. Але у нас немає варіантів більше, — докинула Літавиця, коротко посміхнувшись. — Ми будемо поруч з Похазником. І якщо всі ми…

— Що «всі ми»?

— Ти знаєш відповідь.

Денис заплющив очі всього на мить, відшукуючи у власній темряві бодай краплю спокою. Темрява запанувала в очах, полинула тілом, але не врятувала. Він залишився у самому центрі, прямо під дратівливим яскравим світлом, що дряпало очі. Він стояв посеред історії й на нього покладали занадто багато сподівань. Та найгірше те, що сам Денис очікував від себе чогось надлюдського. Він хотів цього, бажав за будь-яку ціну зупинити повернення Змія, але ж… З темряви вигулькнуло обличчя Олеся. В кутиках його губ причаїлась усмішка, сором’язлива й невпевнена, як тоді, коли вони поцілувались. І Денис схопив той образ, притиснув до себе й видихнув. Він мав би думати не лише про себе. Він мав би думати про Олеся. Денис ніколи не належав сам собі, але тепер він належав не лише підземному світу й обов’язку. Тепер він тримався за дещо інше.

— Мишко, будь ласка, — Денис розплющив очі, — просто дозволь мені й все. Я винен тобі за минулий раз.

— Добре. Все одно немає сенсу сперечатися.

Мишко зітхнув, копнувши кінчиком чобота землю. Минулого разу він ходив в самісіньке лігвище, втихомирювати Змія. О, ні, Мишко не володів здатністю грати чарівних пісень, він міг покладатися на везіння й затримувати дихання на тривалий час. Того часу вистачало, аби непомітно прокрастися до Змія, змусивши його слухати. Предки Мишка передали йому інший дар, яким не володів ніхто більше. Він міг торкатися Змія, його гарячої лускатої шкіри, залишаючись при цьому майже неушкодженим. Тієї ночі, коли Денис залишився з Олесем, саме Мишко поліз у лігвище. Саме він змусив Змія спати під мелодію Літавиці та близнюків.

Те, що відчув Денис аж ніяк не звалось полегшенням чи, тим паче, радістю. Він мовчки забрався на заднє сидіння бузкової тойоти Літавиці. Ні пари з вуст так і не злетіло. Поки Мишко з Літавицею балакали про Змія, про вечірку, про Змія й знову про вечірку, Денис тримався за сопілку.

За вікном авто вже розквітнув сірий ранок, схожий на замурзаний сніг. Люди темними цятками носились туди-сюди, машини потроху з’їжджались, аби от-от створити затори. Денис не відпускав сопілку. Вона залишалась соломинкою, тендітною ниточкою чайного пакетика, який ось-ось жбурнуть в окріп. Тим чайним пакетиком був сам Денис.

***

Змій спав майже тисячу років. Люди, які жили на поверхі й жваво тупцювали землю над колишніми нірками чудовиська, ні про що не підозрювали. Час від часу легенда виринала з глибин пам’яті, але знову камінням падала на самісіньке дно. Про Змія люди забули. Забули, тому що реальність їхня не дозволяла вірити в нього, та й реальність та подекуди лякала більше ніж міфічна істота.

Втім, Змій ніколи не забував про людей. Навпаки: він бачив сни, у яких поглинав, убивав, знищував цілі міста, й найперше — Київ. Місто, яке стало його могилою, через жителів якого він змушений був заснути на століття.

Він бачив сни так довго, що навчився подорожувати ними. Ні, він не намагався захопити кожного киянина чи прогулятися у його сновидіннях. Спочатку Змій просто спостерігав. Слабкий, ледь живий після бою, він довго відновлювався. Дивився на людей, вивчав, знайомився з їхніми страхами. Коли рани почали затягуватися й на зміну їм прийшли шрами, Змій вмів вже створювати неприємні сни, на кшталт кошмарів, але коротких й не деталізованих. А потім, відчувши себе майже здоровим й намагаючись не чути колискової, почав пролазити не лише у сни, а у голови через сни. Майже так само, як колись влазив у свідомість дерев, тільки тепер його очима стали люди.

Чіплявся за спотворених злістю, заздрощами, ревнощами та іншою пітьмою людей, насилав на них кошмари, час від часу самостійно являвся у сни. Тримав цих людей як тримають півника за горло, коли ловлять, аби зарізати. Вони стали його очима й вухами, аж поки не з’явився новий Похазник.

Тим Похазником був Денисів батько, Євген. Саме він вигадав таку сильну колискову, вклавши в неї стільки потужної магії та майстерності, що Змій втратив зв’язок з людьми. Він більше не міг влізати в їхні сни, а бачив лише свої потворні, моторошні сни про вогонь. Чого найбільше боявся Змій? Що чарівний вогонь все-таки дістанеться до нього. І батьку Дениса майже вдалось переконати його в цьому: прокинеться — згорить.

Та Євген помилився, коли самостійно, без друзів, вирушив до лігва. Змій спав, але чув кожен крок, відчував страх Похазника кожною своєю лусочкою, і це надихало його, зміцнювало, дарувало надію. Він живився тим страхом простої людини, хай навіть і Похазника. І цих кількох хвилин вистачило, аби потім, коли Євген того зовсім не очікував, пролізти в його сон.

Музика не допомагала. Вона ніби відреклась від Євгена. Проте він ще виконував колискові у підземеллях, більше не підходячи занадто близько до Змія. Намагаючись приспати його краще, Євген втратив себе. Загубився у страхітливих снах, і вони прийшли за ним у саму реальність. Змій боявся вогню, але саме вогонь вбив Євгена. Вбив, поки він спав. Змій прийшов до нього у сон та зробив полум’я реальним.

***

— Як ти почуваєшся? — Олесь акуратно притримував Дану за руку.

— Мені вже краще. Боже, — вона зітхнула, мазнувши рукою по обличчю й ще більше розмазала косметику. — Боже, мені так соромно! Таке ганьбисько, страх бере!

— Тобі-то чого? Ти нічого не зробила.

Вони зупинились навпроти дверей ліфта, які якраз розчинились. Війнуло затхлим алкоголем, ніби ліфт, що дивно, давно не провітрювався чи в ньому проїхав хтось не дуже тверезий. Дана хитнулась, ніби стояла на пароплаві, й Олесь встигнув, на щастя, її притримати. Запах алкоголю погано діяв на дівчину, й вона знову зарюмсала.

Бачити її такою Олесь не звик. Вона майже ніколи не плакала, поки вони зустрічались. Хіба що над книгою чи фільмом, навіть коли сварились через побутові дрібниці, Дана не плакала. Навпаки, вона завжди була такою… сильною. А тепер в ній ніби щось зламалось.

— Вдома хтось є?

Олесь натиснув на кнопку дванадцятого поверху, й Дана похитала головою, ковтаючи сльози.

— Сусідка поїхала… до батьків… Мені страшно… Самій…

— Зараз я зателефоную комусь з твоїх подруг. Зачекай.

— Ні! Я не хочу, аби вони мене бачили зараз!

Дана схопила його за руку й міцно стиснула. В очах її плескався такий неймовірний страх, що Олесь зітхнув. Дана тремтіла від хвилювання, від страху й від того, що досі не вірила. Така тендітна й бліда, з блискучою від сліз шкірою, з мокрими очима та косметикою, яка різними барвами сповзала з обличчя.

— Добре. Я посиджу з тобою, — усміхнувся Олесь, перехоплюючи Данину руку. — Ходімо. Тобі треба якнайскоріше лягти відпочивати.

Напівтемрява квартири заспокоїла Дану. Дівчина впала на стільчик й незграбно скинула взуття, розкидавши його коридором. Потім підійнялась, намацавши вимикача та притулилась до стіни.

— Ти проходь, там на диван сідай, — витерла долонею щоку, — мені треба в ванну.

Олесь затримався на мить, аби допомогти Дані проти у ванну. Вона рухалась незграбно, й могла з необережності поранитися або перекинути щось. Тому Олесь не пішов до кімнати, а залишився під дверима ванної кімнати. Зібрав розкидане взуття, а потім присів на стільчик. Кілька хвилин абсолютної тиші, лише шелестіння рухів за дверима й шум води.

Він чув як Дана балакала сама з собою, лаялась і знову плакала. Прислуховувався до її інтонацій, але всіх слів не розібрав. Постукав тихенько, запитав чи все нормально. Дана відповіла, що так. І хоч Олесь не накручував себе, проте встигнув подумати чимало. Той сон, в якому Змій захоплював її, мучив та, зрештою, вбивав, не залишав шансів. Олесь слухав. Все його тіло напружилось, вросло під двері ванної й очікувало.

Переймаючись через Дану, Олесь забув про себе. Те, як колотилось його серце, як гуділо в голові уривками фраз Мишка, Дениса та Літавиці, Тараса та інших, кого він сьогодні бачив. Все змішалось, гострим камінням дряпало по скронях. Олесь втомився, й сон вже бродив навколо нього, намагаючись вхопити. Однак Олесь відсахувався. Він широко розплющив очі й слухав. Слухав до тих пір, поки Дана не вийшла з ванної й не посміхнулась.

— Чому ти тут сидиш? О… — вона аж схопилась за чисте, трохи розпашіле від пари, обличчя. — Невже ти думав, що я… Що я щось з собою зроблю? Через оте гидке, через оту бридоту?!

Олесь розвів руками, бо він й справді так думав. А ще він пам’ятав, що Змій якимось чином знав про Дану та ймовірно збирався зробити їй боляче. Але ж, що страшне міфічне чудовисько, що цілком реальний дурень — все одно, якщо Дані боляче, Олесь не зможе залишатися осторонь.

— Вибач. Але мені також треба вмитися. Як бачиш.

Холодна вода допомогла, хоч і не дуже. У кімнаті Олесь, гепнувшись на диван, відчув запах порошку й ромашки. Дана постелила йому чисту постіль й принесла гарячого чаю. Скидати з себе козацьку одежину виявилось не так просто, особливо враховуючи, що надягав її не сам.

Ранок майже переступив через поріг, хоч у кімнаті панувала затишна напівтемрява. Олеся загорнуло у теплий коцик спогадів та ностальгії. Він вдячно усміхнувся Дані й потягнувся за чаєм. Однак це відчуття швидко минуло, бо темні, моторошні знання пролізали у всі щілини. Як світло, бува, з’являлось у пітьмі, осяйними кинджалами пронизуючи ніч, так і тут, але навпаки. Лилась звідусіль липка субстанція страху, передчуття горя, неминучості жаху й безодні невідомості.

— Знаєш, — присоромлено почала Дана, стискаючи коліна пальцями, — я тоді телефонувала тобі не просто так. І не через чашку. Ну, тоді… Ти пам’ятаєш?

Олесь кивнув, одразу ж відставивши чай, насупився, бо відчував: зараз Дана розповість дещо неприємне.

Смужка вранішнього світла, яка прорвалась через зашторене вікно, впала на Данину шию. Ніби прожектор на обличчя акторки, аби підкреслити її емоції. Дана сіпнулась та відвернулась. Тепер світло впало на її подряпину й садно на щоці.

— Ми часто сварились. І тоді ми також посварились. Але ти не подумай, ні, він мене не бив. Ми просто сварились… Я злякалась, розізлилась й не знала, що робити. Набрала твій номер, щоб… Щоб заспокоїти його, сказала, що ти приїдеш та всиплеш йому з усіх сил.

— Але я не взяв слухавку, — згадав Олесь винувато.

— А я перестала телефонувати. Ми помирились. І все було добре, до цієї от пори, — Дана ледь усміхнулась, цю її усмішку викрила та сама смужечка світла.

Олесь майже встав та майже пригорнув до себе Дану, та стримався. Стримався, не тому, що вважав це недоречним, чи боявся, що вони повернуться до себе колишніх. А через те, що не хотів заражати Дану злістю й ненавистю. Той її хлопець мав би отримати по пиці. І він, оця падлюка, проста людина, а не бридка зміюка…

— Я не знав. Не думав, що все так. Чому ти не розповіла?

— Навіщо? У кожного своє життя. Хіба ти мені все розповідаєш?

Так звучала правда. Олесь знітився, не знайшовши правильної відповіді, та й непотрібна була вона. Дана намацала мозоль й надавила на нього, сама того не розуміючи. Олесь відкинувся на спину дивана, змахнувши з обличчя залишки ночі.

— Я б дуже хотів розказати тобі все, але не можу.

— Розумію, — Дана кивнула, підійнявшись, й пішла до виходу. — У всіх є неприємні секрети. Та зараз не про це. Будемо спати? Вечір був… шалений.

Олесь не міг не погодитися. Коли за Даною зачинились двері, він впав на диван й витріщився на тіні, які танцювали на стелі. Світло аптечної вивіски, що дратівливо миготіла зеленим та червоним, проникало у кімнату навіть попри штори. Олесь намацав телефон у кишені. Телефон мовчав: жодного дзвінка чи повідомлення. Сунувши його під подушку, Олесь перевернувся, заплющив очі. Зелено-червоне блимання заважало спати. Думки про Дану заважали спати. Думки про Дениса заважали спати.

Він знову дістав телефон, швидко й з одруками набравши просте запитання: «Ти як?». Стиснувши телефон в руці, Олесь нарешті задрімав. Неспокійний сон хапнув його, поволік у країну кошмарів, заплутав у павутинні жаху.

Олесь смикнувся, вигнувся й розслабився. Його заплющені очі гарячково забігали. Він побачив те, що скувало його тіло розпеченими лещатами.

Денис нерухомо лежав серед сталактитів та сталагмітів, що ніби зуби в пащі чудовиська тягнулись до нього з двох боків. Кров юшила з ран, а на губах застигла крива усмішка. Придивившись, Олесь помітив, що в закляклій руці Денис щось стискав. Олесь нагнувся, попри те, що коліна його відмовились згинатися, а потім впав поряд. У скляних каламутних очах відбивались тіні сталактитів. Обережно розігнувши холодні пальці, Олесь дістав луску. Луску Змія зі шматком м’яса, яке встигнув відірвати Денис. Холодом війнуло по спині, а в груди ніби цеглина прилетіла. Олесь кричав, хапаючи мертвого Дениса за руки, за плечі, притискаючись лобом до лоба, відкидаючи брудне волосся з обличчя… Він волав, тіло його тремтіло, пальці німіли, а очі почервоніли від сліз та злості.

— Олесь! Гей, ти чуєш мене?!

Дана стурбовано нависла над ним, намагаючись вихопити зі страшного сну. Олесь ніяк не міг виринути з чіпких лап кошмару, але почав потроху прокидатися.

— Ох, Лесик, з тобою все нормально?

Він невпевнено кивнув. Подушка його зволожилась сльозами та потом, а ковдра валялась на підлозі. Олесь підійнявся на ліктях. Телефон гепнувся на підлогу, поряд з ковдрою. Два пропущених виклика від Мишка. Чотири від Літавиці. Один від Дениса.

— Добре, просто чортівня наснилась. Я тебе розбудив? — збентежено усміхнувся Олесь, продираючи заспані очі.

— То вже неважливо. Ти так кричав, що я… Не пам’ятаю, аби тебе мучили кошмари раніше.

— Ну… Іноді траплялось. Ти просто не пам’ятаєш.

— Хіба? — здвинула брови Дана, насправді нічого такого так і не пригадавши. — Гаразд. Ходімо кави вип’ємо тоді, тобі покращає. У мене є твоя улюблена, а у Марічки — крутезна кавомашина!

Вона говорила так, ніби вчора нічого не трапилось та навіть усміхалась. Олесь також усміхався, бо не знав яким чином ще можна приховати страх. Коли вона рушила на кухню, він нарешті зміг поглянути на те, що дряпало долоню. Луски в ній не було, однак крихітна часточка її, що різала шкіру, нажахала Олеся. Сон ставав реальністю прямо зараз. І якщо Крутичуб не бачив того самого… То Денис ще не знав, що на нього чекає.

Олесь квапливо підхопився, намагаючись водночас просунути ногу у вузьку штанину й набрати номер Дениса. Він ледь не впав, зашпортнувшись об ковдру. Кинувся до дверей, всунувши одну руку в сорочку, а іншою тримаючи телефон.

— Вибач, але мені треба йти! Не впускай його, якщо прийде, добре? Телефонуй мені чи комусь, кому довіряєш! Добре? Телефонуй тільки!

Дана визирнула з кухні, тримаючи в руках чашку з ароматною кавою.

— Що? Куди це ти так… Щось трапилось?

— Ні, — він сунув ногу в чобіт й про себе вилаявся, що не взяв свого одягу на вечірку. — Є одна негайна справа. Залишайся на зв’язку, добре?

Дана застигла у дверях з чашкою кави, усміхнувшись вслід Олесю. Він поводився дивно, але Дана не образилась і не злилась. Вчора вона помітила його з хлопцем. І їй хотілось вірити в те, що бодай хтось один з них став щасливим. Хоч і важко сказати таке про Олеся, який ось так, напівоголений та наляканий, вистрибнув у погожий київський день.

***

Смерділо сіркою. Смерділо так сильно, що довелось надягнути маски, які залишились з ковідних часів. Це допомагало мало, але ж хоч трохи. Попереду йшов Похазник, повільно переступаючи через хрускотливі камінці. Позаду — Мишко, Літавиця та Чугай. Крутичуб залишився на Брамі, очікуючи на Олеся.

Денис вже знав. Крутичуб, задрімавши по дорозі сюди, бачив клаптики сну, який наснився й Олесю. Бачив й розповів Денису, але більше нікому. Похазник-бо просив завжди все, що стосується саме його та його смерті, нікому не розповідати. Знав же, що інші захочуть відмовити від плану.

Він встигнув зателефонувати Олесю, та він не відповів. На язику крутилось кілька речень. Денис мав би встигнути промовити їх до того, як Змій заподіє щось лихе. На другий раз чи третій, втім, Денис не спромігся. Якщо вивалити на Олеся свої почуття зараз — він не витримає. Один поцілунок важливий, але не настільки, якщо підкріпити його зізнанням. Слова мають значення. Брешуть ті, хто від них відмовляється.

Промінь ліхтарика вихопив з темряви чорну земляну дорогу, яка вела у підземелля Кирилівської церкви. Звідтіля, куди вони йшли, линули тихі звуки сопіння й шарудіння. Змій спав майже зовсім поряд.

— Може, ми все-таки почекаємо на нього? — запитала Літавиця, поглянувши на екран телефону. — Тут немає зв’язку, він не зможе додзвонитися.

Денис зупинився, вимкнувши ліхтарик. Довкола нього запанувала в’язка темрява. Ніхто не осмілювався освітити його обличчя, бо одного голосу виявилось достатньо, аби зрозуміти: Похазнику боляче.

— Хочете чесно? — хрипко мовив він, кахикнувши, аби прочистити горло. — Коли сюди прийде Олесь, я почну сумніватися. Задкувати, боятися, перейматися аж занадто. Я, в дідька, захочу повернутися до нормального життя! — він не перейшов на крик, але голос набув моторошного забарвлення. — А тепер ходімо. І досить вже про це говорити.

Він розвернувся й зробив впевнений крок у темряву. Вона радісно поглинула не лише його тіло, а й ковтнула розпач та журбу, які ятрили душу, відбиваючись блиском в очах. Похазник поморщився, ніби терпів нестерпний біль. Він заглушив почуття людські, аби стати тим, ким був його батько. Справжнім сміливим Похазником, який не побоявся вийти до самого Змія.

За товстою стіною, вимощеною крихтами з мармуру та кахлів, спочивав Змій. Коли він лише спустився сюди, поранений, обпечений священним воїнським вогнем, тут не було ще таких міцних стін. Їх збудували пізніше нащадки Добрині та інших богатирів, а священнослужителі поставили печатку на невидимі двері, що поєднували світ Змія з реальністю. З часом печать спала, і більше ніхто не знав, як встановити її на місце. Та й Змія священники більше не бачили, хіба що чули зрідка дивні звуки з печер. На щастя, він спав. Мелодії линули століттями, і Похазники вигадували свої особливі пісні, які міцнішали з кожним виконанням.

Денис знав коротеньку легенду про першого Похазника. Коли волхви покинули місто назавжди, і над лігвом виросла велична Кирилівська церква, Змій почав рухатися. Мертвий сон спав з нього, й люди, які знали таємницю чудовиська, занепокоїлись. Нащадок Добрині самостійно, відмовившись від будь-якої допомоги, вирушив у лігвище. Волхви передали йому знання про те, як приспати Змія: спочатку те були замовляння та тихі пісні. Але Похазник вирішив посилити це музикою. Дістав сопілку, витесану з Перунового дерева, відміченою блискавицею, й заграв колискову. Змій провалився у глибокий тривалий сон.

Згадуючи про це, Денис вагався. Ні, він не боявся заходити до Змія, навіть знаючи, що може не повернутися. Його лякало те, що він повернеться звідти ні з чим. Змій прокинеться й Київ поглине непроглядна темрява. Змій принесе за собою страждання, смерть та горе. І він, Похазник, не зможе його зупинити, бо сумує за звичайним життям та явно не такий сильний як перший Похазник чи батько.

— Все, далі я сам. Псайте псальні² та куграйте³.

Не обернувшись, аби глянути на друзів, Похазник рушив вузьким проходом. Літавиця зробила кілька кроків уперед, та Чугай зупинив її. Мишко тяжко зітхнув, перевіривши телефон: зв’язок зник.

— Олесь, мабуть, скоро буде тут, — прошепотів він. — Я піду за Похазником. Хтось все одно має бути поруч.

— Але він же сказав, — почав бува протестувати Чугай, який завжди слухняно виконував накази Похазника.

— Він багато чого говорить. Та це не матиме сенсу, якщо він там загине. Тим паче, не забувай про мою здібність.

— Тоді буде два тіла, — хекнув Чугай, однак Мишка вперед пропустив. Через мить, коли Мишко прослизнув повз нього, стримано додав: — Постарайся лишень зробити так, аби не було жодного.

Мишко усміхнувся, обережно ступивши у пітьму. Денис йшов попереду, тихенько награючи мелодію колискової. Чим ближче він підходив до лігвища, тим гучніше лунала мелодія. Літавиця з Чугаєм також грали, і хоч їхня мелодія звучала слабко, Похазник заспокоювався. Він відчував підтримку. Чужі пісні насичували його тіло силою, а розум — натхненням та світлом.

Похазник зупинився навпроти входу. Колись саме тут були невидимі запечатані двері, а тепер — просто брили каміння, через які можна перелізти. Сморід Змія змушував очі сльозитися, але Похазник не відривався від сопілки. Його пісня линула далі, покликана відвернути лихо.

Перелізши через насип каміння, Похазник побачив величезну спину-гору, вкриту лускою. Змій хрипко сопів уві сні. Луска жовтожаро блищала, а над пащекою в’юнко звивалась пара. Мелодія Похазника огортала могутнє тіло, ніби ковдра, заколисувала, вганяла у непролазні хащі сну. Змій дихав важко, неначе хтось переслідував його. Хвіст його нервово вдаряв по підлозі, де виднілась вже вищерблена ямка.

Він не чув, що хтось поряд, інакше кігтисті лапи вже б схопили Похазника. Однак варто було зберігати спокій та обачність. Мелодія приспала його, прокралась у найменші тріщинки на тілі, сколихнуло гидке тіло, дісталось самих глибин потворної душі. Так, саме душі. Навіть у найпаскудніших створінь вона є. Інша справа, що душа у них чорна, ніби сама смола, небезпечна й отруйна, як бліда поганка.

Похазник слідкував за диханням й кожним рухом Змія. Обійшов половину його величезного тіла, переступивши через кігті. Під самим Змієм лежало кількасот його шкірок, скинутих останнім часом. Всі інші трохи змарніли, але не зникли. Темні лусочки вкривали обпалену гаром стелю: видно, коли Змій корючився тут від болю, втратив частину їх. Вони застрягли там, як і на Театральній та інших нині станціях метро.

Напружено прислуховуючись, Мишко стояв за стіною. Вчепившись нігтями в шкарубку її поверхню, намагався бодай якось допомогти Денису. Звісно, сил не вистачало, аби повністю захистити його, проте… Мишко сподівався, що це подіє. Похазник мав вийти звідти живим і, якщо це можливо, неушкодженим.

Але ж… Але ж ставало спекотно та парко. Грати на сопілці біля Змія, який нагрівав повітря гарячим диханням, — нестерпно. Він боровся з колисковою, намагався випірнути зі снів, бив хвостом по підлозі й стінах, скрипів гострими зубами, парою шипів. Однак Денис, притиснувшись до прохолодної поки стіни, продовжував грати. Дихання збивалось вже, й пісня слабшала. На мить здалось навіть, що Змій розплющив жовте око й ненависно споглядав на Похазника.

Він спав, він спав, на щастя. Боровся, вертівся-крутився, проте спав. Пробудитися він не зможе без жертви. Проте Денис не подумав про те, що Змій може обрати жертвою саме його, а не Дану. Втискаючись в стіну, дряпаючи спину, він грав. Розпашіле від спеки обличчя, краплинки поту на лобі, сухі губи й важке дихання. Слабшав, ледь тримався на ногах і… якби не Мишкова допомога, то давно вже б впав.

***

Олесь примчав у метро у зім’ятому костюмі, з розкуйовдженим волоссям, залежаною щокою через спання на одному боці. Люди дивились на нього як на прокаженого, однак проїхатися потягом йому ніхто не завадив. На Львівській брамі він вийшов, навіть вивалився з вагона й чкурнув до Крутичуба. Цензурні слова розгубились, однак і вони залишились неозвученими. У Олеся просто перехопило дихання від емоцій. Крутичуб розповів йому про все, що трапилось.

— Похазник вирушив до нього в лігвище. Зараз намагається повернути Змія до міцного сну.

— Я вже навіть не питаю, чому мені нічого не розповіли. Але якого хріна?!

Олесь штовхнув камінець, але той не здвинувся з місця, й лише завдав болю самому Олесю. Він зіщулився, але витерпів. Жах огортав його дбайливо, як обіймає матір дитину, ніби піклуючись, однак задля того, щоб потім вдарити по найважливішому. Похазник. Денис. Чому він ніколи не слухався, чому він завжди робив по-своєму?!

— Мені треба туди. Сподіваюсь, ваш Похазник ще живий. Бо маю дике бажання тріснути його!

Звісно, бити Дениса Олесь не збирався. Однак подивитися в його очі, ті каламутно-зелені, кольору болотяної твані, навіть дуже. Подивитися та запитати, чому він завжди ліз у небезпеку. І чому не думав про те, що шкодить цим не лише собі.

— Ходімо. Однак він заборонив нам підходити до лігвища, — мовив Крутичуб.

— І ви його завжди слухаєтесь? Ну, добре. Ви можете не йти, а я піду. Вуха йому повириваю!

Олесь змусив Крутичуба перейти на біг. Оминаючи сталагміти, проштовхуючись у проходи, згинаючи спини та стукаючись потилицею о низькі стелі, чимдуж мчали вперед. От і чутно вже колискову, видно плями світла: то Чугай з Літавицею. Та Олесь оминув їх, кинувшись туди, куди вказав йому Крутичуб. Весь шлях Олесь подолав сам, лише потім почув, як позаду мчать інші.

Перед входом в лігвище його зупинив Мишко. Блідий та знесилений, він підтримував розпечено-червоного Дениса. У Олеся підігнулись ноги, він закляк на мить. Картина страшного сну пронеслась, ніби пейзаж за вікном. За стіною хрипів Змій, нерухомо він спав, але дихав важко й парко. Олесь простягнув руки вперед, й Мишко перекинув на нього частину ваги Дениса.

— Що з ним? — єдине питання, на яке спромігся переляканий Олесь, обережно тримаючи безтямного Дениса.

— Все буде гаразд. Нам треба вийти до Клова. Сядемо на дрезину.

Ледь живий, але ще дихав. Олесь прислухався до його дихання, але серце так шалено калатало, що заглушило всі інші звуки. Поки вони його несли, Денис не прийшов до тями. Гарячий, ніби після кількох годин під безжальним сонцем, він ніби посміхався. То була коштовна посмішка переможця, втім, він не подбав про ціну тієї своєї перемоги.

Олесь розпачливо притулив руку Дениса до обличчя, відчуваючи його жар. Роздивлявся розпашіле рум’яне обличчя, замурзане трохи попелом чи пилом. Жодного садна чи подряпини. Здавалось лише, ніби сам Денис поволі перетворювався на вогонь. І це пекельне полум’я, що розквітнуло всередині нього, будь-якої миті могло вбити. Олесь затримав крик, який роздирав горло. Пошматований, пошрамований там, де ніхто не бачив, волів випустити назовні все. Однак… Однак не став. Дениса б його крик до тями не привів.

Денис мандрував світами Змія. Перед очима майоріли картини минулого, змінювані, наче барви калейдоскопа. Під ногами хрустів випалений хмиз та суха луска. Пахнуло димом та згарищами. Вогонь огортав дерева та кущі яскравими жовтогарячими пазурами. Самого Змія ніде не було видно, зате… там був хтось інший. Денис пригледівся: не марення. Темна фігура, яка поволі рухалась назустріч, належала людині. Хтось, тримаючи у руці смолоскип з іншим вогнем, вогнем світлим, ніби саме сонце, впевнено прямував до нього.

Зробивши вперед кілька кроків, Денис раптово закляк. Фігура наближалась, і вогонь не смів торкатися її, навпаки: слухняно розступався перед нею. Полум’я факела освітило обличчя незнайомця: суворе та стримане. Однак у кутику губ чоловіка причаїлась усмішка. Денис хрипко видихнув й самими губами прошелестів:

— Бастій⁴?

І той його тихий шепіт насправді був гучним одчайдушним криком, який чули усі інші.