Перунове дерево

Колись давно тато розповідав Денису казку про страшного Змія Горинича, який викрадав молодих дівчат та хлопців. Змій пожирав їх, смакуючи свіжим ніжним м’ясом. Іноді змушував прибирати у своїх нірках та чухати свою лускату спину. Ніхто-ніхто не міг вбити страшне чудовисько. Жодна стріла, кинджал чи меч не могли його навіть подряпати.

Дивився він на місто жовтожарими очиськами, жорстокими й холодними, ніби самі глибини космосу, й змушував дерева слугувати йому. Гриз коріння, палив його пекельним вогнем й дивився на світ очима дерев. Ох, скільки ж їх тоді загинуло! Ох, скільки ж ще знищили люди, дізнавшись яким чином бачив їх Змій… Пустирів, боліт, ярів у Києві побільшало, та й люди голодними були…

Горювала тоді столиця, ридання лунали такі гучні, що чули аж в Чернігові. Голосили жінки, побиваючись за дітьми, голосили діти, бо вбивали старших сестер та братів, плакали чоловіки за доньками й синами. Зрештою, Змій погодився не виходити на полювання коли захочеться, а в обмін зажадав отримувати дівчат та юнаків щотижня. Він жадав смерті, і в кривозубій пащі його знаходили кирпату свашку всі його жертви.

Одного разу кияни порушили обіцянку, намагавшись згодувати Змію опудало, набите лахміттям, змоченим у смальці та крові вбитих волів. Однак Змій розлютився, розгнівався так сильно, що осліпив сотню жителів міста, а ще сотню спалив у своєму вогні. Вуглинки, на які перетворились люди, Змій проковтнув та страшенно зміцнів.
І коли місто поринуло у пітьму розпачі й безсилля, коли Київ почали покидати мешканці, а князі хапались за голову й не могли нічим зарадити, прийшли богатирі. Спочатку Добриня, потім Кожум’яка, а з ними ще кілька десятків хоробрих воїнів. Три дні й три ночі бились вони зі Змієм, й багато їх полягло у тому бою, когось Змій навіть з’їв та від того став сильнішим. Та не здавались мужні лицарі, бились до останнього.

І от, коли сам Змій, знесилений та втомлений, та Добриня, також поранений та слабкий, зійшлись у поєдинку, один з воїнів підпалив пожовклу траву. Полум’я, ввібравши в себе передсмертний шепіт воїна, його прокляття й бажання вбити ворога, обминуло Добриню. Жовтогарячими іскрами спалахнула трава, й чарівний вогонь потроху дістався Змія.

Обпікши лапи, Змій здійняв галас, намагаючись подолати це полум’я власним. На попіл перетворились дерева й тварини, тіла славних воїнів; гаряча, знемагаюча від пекельного вогню, земля благала зупинитися. Та Змій вперто намагався подолати стихію. Так вперто, що сам в ній обсмалився та й впав у глибокий сон, ледве встигнувши залізти назад, під землю. Сталось це на тому ж місці, де нині стоїть Кирилівська церква.

Добриня тоді оженився з останньою, на щастя, врятованою жертвою Змія. А попіл, який розвіявся над містом, просочився у землю й переплівся з корінням могутніх дерев. Першим, хто грав колискову для Змія був син Добрині. Сопілка з магічного дерева допомагала йому. Потім це вміння освоїла його донька, онука Добрині, а далі… Далі вже й не невідомо, та й не треба всіх знать. Головне, що їхня музика, їхня сила й наполегливість, віра не дозволяли чудовиську прокинутися.

Аж дотепер. Коли Похазником став Денис. Коли найстаріше дерево Києва зачуло небезпеку й забажало померти безболісно, бо на цю смерть воно заслужило.

***

Олесь збентежено усміхнувся у губи Дениса, не в силах відпустити його. А він й не намагався втекти чи зникнути, як робив вже кілька разів до цього. Стояв поруч, притулившись лобом до лоба, й гладив Олеся по спині.

Щось відбувалось там, де сплуталось коріння старих дерев й там, де переплітались довгі тремтливі пальці. Протилежне одне одному, темне та світле, але з’єднане однією таємницею. Як не міг ранок без ночі, так і темрява шукала світла.

Денис тонув у вирію почуттів. Дозволив собі розслабитися, загубитися та забутися. Став просто людиною, вигризши собі бодай десять хвилин щастя. Він дивився на Олеся, ось так прямо, не приховуючи теплого, палкого погляду, блискоту очей й губ, яких не покидала усмішка. І все інше, що було до цього моменту здавалось далеким, воно відбувалось ніби багацько років тому, а не вчора.

О, якби ж він лише міг назавжди загубитися в очах Олеся, якби тільки міг… Втягнув його у цю історію зі Змієм й підземним Києвом, хоча Олесь заслуговував на нормальне спокійне життя. Його ж навіть не спитали чого хотів він сам. Вина залізним ланцюгом обвивала груди Дениса та неприємно дряпала, залишаючи іржаві сліди на шкірі. Він відкрив рота, аби перепросити за все, та інший голос збив з пантелику:

— Гей, хлопці! Агов! Ви де? Палки-цурки, цурки-палки¹, агов?!

То кричав Тарас. Він якраз вийшов, аби провітритися з пляшкою пива. Сьогодні Тарас вирішив не вживати нічого міцнішого й розпивав це пиво вже годину.

Олесю довелось причепити вуса назад, та губи його все ще пам’ятали неймовірний поцілунок. Добре, що під вусами можна сховатися. Можна сховатися й ніхто-ніхто, крім них двох не знатиме, що трапилось. Бо та усмішка, усмішка шалено закоханого, могла видати з кінцями.

— Знаєш, я б охоче втік звідси, — зізнався Олесь Денису.

— О, Літавиця засмутиться, — засміявся Денис, міцно стиснувши руку Олеся, — але не я.

— А ти… Цейво. Мабуть, нікому не треба знати про це.

— Ти про нас? — зіщулився Денис.

— Ти не подумай, що я… соромлюсь… Коротше, ті люди… — Олесь поглянув в бік дому, звідки лунали голоси й музика, зітхнув. — Майже незнайомі мені. Є кілька друзів, але ж… Чому так важко про це говорити?!

— Спокійно, — Денис посміхнувся, бо Олесь говорив важко, ніби слова застрягали у горлі. — Поки що це таємниця.

— Поки що.

Переглянувшись, хлопці повільно відпустили одне одного. Спантеличено й злегка сором’язливо, з острахом. Добре, що темрява лагідно приховала їхню збентеженість, хоча Тарас би і так нічого не помітив.

Тарас, почувши голоси, миттєво чкурнув у потрібному напрямку. Тепле пиво, зігріте в руках, смакувало як помиї. Тому дорогою Тарас жбурнув пляшку в кущі. Дерева над ними зашуміли, обурились та потягнули до Тараса гілки. Звісно, вхопити моторного хлопця їм не вдалось.

— Чого ви тут застрягли? Ходімо розважатися! — кричав Тарас з-за стовбурів.

Він йшов попереду, натхненно розповідаючи про вечірку. Хлопці йшли позаду. Іноді вони, ніби випадково торкаючись одне одного плечима чи руками, усміхались та обмінювались довгими поглядами. А коли Тарас озирався, полохливо дивились хто куди, наче там, у пітьмі шукали тонесеньку голку.

Перш ніж пірнути у вир подій, Денис попросив хвилинку. Торкнувшись стовбура молодої яблуні, він обперся на нього й змахнув куряву з чобота. Олесь пригледівся й помітив, що губи Дениса рухались, ніби він говорив щось. Може, через бруд на чоботях, а може й… Почути що саме Олесь не зміг, та Денис тихенько мовив:

— Я прийду до нього.

Ірчин дім перевертався догори дриґом. Лунали українські народні пісні, щоправда, у сучасній обробці, й всі охоче підспівували хто як вмів. Хлопці намагались станцювати гопак, але лише рвали штани чи гепались на підлогу з соковитою лайкою. Дівчата сміялись, згадуючи «Подоляночку», в яку грались в дитинстві, ще коли ходили у садочок. Хтось присмоктався до пляшки «Львівського» й ніяк не міг розлучитися з нею, а хтось блукав у саду, вишукуючи затишне місце для поцілунків й взаємного обмацування.

— То що ти там робив? — нишком запитав Олесь, поки Тарас відволікся на розмову з іншими.

— О, є одна справа. Ти ж сходиш зі мною? До дуба.

— До дуба?

— Так, звучить не дуже, але… Ти ж хотів втекти? — його губи розтягнулись у зухвалій усмішці, яка, втім, швидко зникла. — Вибач. Можеш не йти, якщо не хочеш.

— Може, годі вже героїзму? — стомлено зітхнув Олесь, схопивши дві пляшки пива. — Раз ми тут, тримай.

Приємною гіркотою заспокоїло пиво розхитані, оголені нерви. Денис вже й не пам’ятав, коли пив міцне темне пиво й танцював. То було настільки давно, мабуть, танці ще в дитинстві після сімейного застілля, а пиво… З Мишком? Коли вони познайомились та Денис розповів йому все-все про підземну схованку Змія.

Мишко тримався трохи осторонь, спілкуючись з Літавицею та іншими гостями Ірки. Олесь глядів на нього з легкою образою, яка майже розчинилась у густині розуміння та безвихіддя. Кивнувши Денису, мовляв, зараз повернеться, Олесь повільно рушив до Мишка.

Над головою мерехтіли різнобарв’ям гірлянди, а під ногами хрустіли залишки конфетті та обгорток, які деякі гості жбурляли прямо на підлогу. Олесь відчував себе так, ніби збирався говорити з людиною, з якою не спілкувався роками. Збентеженість, невпевненість та сум’яття охопили його раптово, ніби підставляючи під ніжку. І він, полетівши додолу, ледь не розбив обличчя об Мишкові фортифікаційні споруди. Мишко ж бо закрився, відгородився, відчуваючи щось подібне до Олеся. Образа й вина стали його зодчими, вибудувавши стіну. На щастя, за міццю вона нагадувала картковий будиночок.

— Мишко? — гукнув його Олесь, зупинившись в кількох кроках.

— Так?

— Маєш гарний вигляд.

— О, дякую. Навзаєм, — він усміхнувся й потягнувся своєю пляшечкою пива до пляшки Олеся. — Тарас все-таки вмовив тебе прийти?

Олесь потягнувся назустріч та святковий дзенькіт майже потонув у шумі музики й голосів. Та мовчання, яке запанувала поміж хлопцями на довгі кілька хвилин, заглушило усі близькі й далекі звуки.

— Знаєш, ми з Денисом трохи перегнули патику, коли вирішили опікати тебе. Тобі, мабуть, це не потрібно, — раптово мовив Мишко, й на його вуста наповзла винувата усмішка. Стіни фортеці руйнувались самостійно. — Ні, не мабуть. Просто… у нас давно не було новеньких.

— Ну… Добре? — усміхнувся Олесь. — Насправді я не гніваюсь, але образливо нічого не розуміти й не знати. Ти ж мій найкращий друг. І ти знаєш про мене все.

— Так. А ти про мене…

Мишко кинув погляд вбік, туди, де одна з гірлянд наче зламалась й мерехтіла в раз десять швидше, ніж усі інші. Секрет, який не стосувався підземелля, жаром обсмалив шкіру грудей. Мишко видихнув, й видих його лунав розпачливо, добре, що Олесь того не чув. Проте він помітив, він побачив, що Мишко змінився. Полохливе сяйво сріблястих вогників підкреслило тінь журби на його обличчі. Він знову про щось не розповів.

Олесь сьорбнув трохи пива, запевнивши себе, що давити не треба. Хоча насправді стримався, аби не запитати у чому річ. Це було щось інше. Особливе, особисте, таке глибоке й крихке, що Олесь боявся, боявся, що коли почує це, всі його слова у відповідь розсиплеться, ніби розбита кераміка.

— Ти про мене, — Мишко обернуся до Олеся, борлак на його шиї смикнувся кілька разів. — Є дещо таке, що може налякати тебе зараз. І я насправді не впевнений, що маю праву порушувати твій відносний спокій, але ж…

— Але ж? — нетерпляче перебив його Олесь. — Не тягни, я готовий. Ти ж розповів мені про Похазника, чому зараз…

Тепер вже його обірвали, не давши продовжити речення. Мишко поклав обидві руки на плечі Олеся, ніби перекладаючи разом зі словами важкість того, що ось-ось пролунає.

— Тим хлопцем, якого врятував Денис, був я.

Олесь тьмяно згадував коротку історію, що її розповів Денис на Театральній. І коли вона нарешті виринула з пітьми спогадів, розширив очі й ошелешено поглянув на Мишка.

— Хильнув зайвого. Коли повертались додому на метро, посперечались. Дурні були, дикі. Тоді я, гепнувшись посеред колії, на щастя вижив. Ні напруга, ні потяг мене не вбили. Хоча останній міг би, якби не Денис.

— Але ж він сказав, що… Сказав, що не знає, де той хлопець зараз!

У Олеся аж дихання перехопило. Знову Денис не договорив до кінця. Олесь озирнувся, намагаючись знайти його серед інших, та марно. Денис танцював у натовпі, поряд з Даною та її новим хлопцем. Олесь хекнув, стиснувши в руці пляшку з пивом. Скинувши одну Мишкову руку, зробив кілька глибоких ковтків.

— Це я його попросив. Йолопом був. Про таке точно не розповідають. Про Змія, про підземелля, про Похазника, про що завгодно, але не про власну тупість. Це занадто.

— Може, ти й правий, — кивнув Олесь, а потім одним махом допив усе пиво. — Якби я дізнався про це раніше, ні за що б не дозволив тобі їздити на метро.

— Ти жартуєш? — зіщулився Мишко, не розуміючи чи Олесь спокійно прийняв новину, чи зараз трісне його по пиці.

— Не зовсім. Та, гадаю, ти вже знаєш, що так робити не можна. Стрибати на колію. Й друзям не розповідати про таке.

Він тицьнув Мишка кулаком в груди, скоріше грайливо, аніж боляче. Звісно, про такі ганебні й страшні водночас речі не розповідають, бо соромляться чи бояться. Тому Олесь й не розлютився. Та щось підказувало йому, що це не останній прихований секрет Мишка та Дениса. Це відчуття не дозволяло Олесю до кінця вірити їм обом. Нехай один і ліпший друг, а інший… Словом, тепер фортеця вибудувалась навколо Олеся. І з кожним недоказаним словом, замовчуванням, брехнею її стіни зміцнювались.

***

Олесь повернувся до Дениса, та про Мишка нічого не сказав. Лишень усміхнувся у відповідь на запитання чи все в порядку. І тоді, впевнений, що все нормально, Денис втягнув Олеся в танець. Лунала пісня Go_A «Жальменіна», й люди гарцювали, підспівували й веселились так, ніби викликали древніх духів. Спочатку Олесь рухався скуто й сором’язливо, але коли побачив як танцював Денис… Йому було взагалі начхати хто на нього дивився чи не дивився, він відривався так, що, здавалось, от-от відірветься від землі.

— Я давно не відчував себе просто людиною! — вигукнув він на вухо Олесю, намагаючись перекричати музику.

— О, це помітно, — він засміявся й ледве не спіткнувся, наступивши на чиюсь ногу. — Перепрошую!

— Нічого страшного! — навіть тепер Олесь розрізнив її голос. — А ти добре танцюєш!

Дана посміхнулась йому, а він їй у відповідь. Музика розігнала всі слова, які б вони могли сказати одне одному, та й інші люди поруч також. Олесь не міг більше влазити в Данин особистий простір, хоч як би не хвилювався за неї. Він не міг перемикатися на колишню повністю, коли на відстані простягнутої руки поряд був Денис. Але всередині щось клацнуло, ніби пастка зачинилась з брязкотом, так нікого й не впіймавши.

Коротким поглядом оцінивши Даниного нового хлопця, Олесь відвернувся. Хлопець як хлопець, якщо Дана з ним почувалась добре, то… Олесь бажав заспокоїтися та забути про ті сни, але ж не міг остаточно загубитися у нормальності, у безпечності цього світу. Тут не існувало Зміїв та ніяких загроз з магічного підземелля, люди просто жили реальністю.

— Ти як? — помітивши занепокоєність Олеся, запитав Денис.

Коли ж він і сам поглянув на Дану та її супутника, усміхнувся:

— А, зрозуміло. Змій не схопить її, поки ми змушуємо його спати.

— Ти щось казав про якийсь дуб? — Олесь не бажав зараз обговорювати Дану. — Ходімо краще туди.

Бридке відчуття, яке було не до вподоби Олесю, скребло зараз в грудях. Не схоже на запізнілу й непотрібну ревність, не схоже й на страх чи заздрість, щось інше. Наче те, що відчував Олесь раніше, та не зовсім воно. Бо страху не було, лише занепокоєність, бентежна й тяжка.

— Ну, то що?

Денис ще раз кинув погляд вбік Дани, затримавши його не на ній, а на її хлопці. Короткий, але уважний, такий, що сам хлопець відчув його потилицею та почав озиратися. Втім, того, хто так прискіпливо глядів на нього, не знайшов. Денис вже йшов з Олесем геть з вечірки. Мишко вийшов надвір, але слідом не кинувся.

***

Вони йшли заплутаними, в’юнкими дорогами й стежками, якими Олесь ніколи не бродив та й навряд чи буде колись. Дерева, які вони зустрічали на шляху, схиляли галуззя донизу, ніби вітаючись. У шелесті їхньому лунали й зажурені, й радісні голоси. Вони передавали звістку про візит Похазника далі й далі, аж до самого діда, старезного дуба Ґрюневальда. Денис знав місцину чи занадто добре, чи заблукав й не говорив про це Олесю.

— То ти не засмутився? — запитав Денис.

— Чому?

— Бо ми рано пішли звідти.

— Ти добре знаєш відповідь, не вдавай.

Денис похитав головою, поморщивши носа. Олесь усміхнувся. Зустрічне питання саме крутилось на язику, бо Денис дійсно танцював так, ніби робив це якщо не вперше, то востаннє в житті.

— А ти не засмутився? Там, танцюючи, ти був, наче… Наче… Не знаю як пояснити. Трохи іншим, наче нарешті відкрився мені й світу, але потім знову обріс загадковістю й секретами.

— То ти це помітив? — трохи зніяковіло запитав Денис, а потім смикнув плечима. — Чесно зізнаюсь: мені сподобалось таке життя. Але, на жаль, у мене зовсім інше. Чи на щастя? Як гадаєш?

— Я досі тебе не збагнув до кінця, — зізнався Олесь.

Серед постійних секретів він відчував себе так, ніби сидів перед зачиненими дверима й чув лише те, що долітало до його вух. Іноді двері відчиняли, аби він чув краще, іноді розмовляли гучніше, але зазвичай відходили від тих дверей якнайдалі.

— То це добре чи погано? — запитав Денис й пройшов кілька кроків спиною вперед.

— Поки не можу відповісти відверто.

Денис раптово зупинився, й Олесь мало не в’їхав у нього. Перервавши обмін збентеженими поглядами, Денис обережно відступив. Він чув голос того самого старого дерева, яке раділо тому, що він нарешті прийшов. Поглянувши на спантеличеного Олеся, Денис простягнув руку.

— Побігли? Настав час порушити закон й перелізти через огорожу.

Зам’явшись на хвильку, Олесь все ж схопив Дениса за руку. Таємниця, уособленням якої й був, власне, Денис, вабила. Олесь тримав його руку у своїй і мчав, здіймаючи куряву над стежкою й тупцюючи траву. Ніч огортала приємними запахами й свіжим повітрям. І вони з Денисом розчинялись у ній, поки бігли темними садками чи парками. Олесь навіть не знав де вони зараз, поклавшись на орієнтування Дениса, й дозволивши вести себе.

Коли попереду зачорніло величне химерне дерево, Денис загальмував. Олесеву руку він відпустив повільно, усміхнувшись йому в обличчя. Так близько, що навіть підступна нічна прохолода відступила під тиском гарячого подиху.

— Це дерево хоче померти й передати свої знання іншому, молодшому. Кілька тижнів я чув його поклик, та прохав не поспішати. Воно знає занадто багато. Частина його коріння пам’ятає самого Змія. Та частина, яка колись належала іншому дереву, давно мертвому. Їхнє коріння завжди сплутується, і з мертвого починається живе. Мертве залишається в тиризі, тобто в землі, живить молоде, поєднується з ним. Дерева живуть довше за людей. Коли нас не стане, вони все ще стоятимуть тут. Хтось гадатиме «А що вони бачили?», а дерева відповідатимуть що саме. Тільки-от ніхто не зрозуміє їх. Окрім Похазника.

Дерево велично здіймалось над іншими деревами, а його гілки здавались кривими руками, які огортали все, до чого могли дотягнутися. Всередині дуба, наче роззявлена паща, виднілось дупло. Таке широке, що в ньому вмістився б стіл. Колись там, всередині живої рослини, навіть багаття розпалювали та веселились. Тепер дерево загородили й намагались зберегти, хоч воно вже давно благало про смерть. Огородили, лікували, навіть табличку прилаштували, що охороняють.

— То ми тут для того, аби ти його вбив? — іншого слова Олесь просто не знайшов.

Дуб шелестів листям, ніби тихо погоджувався зі сказаним. Чорне дупло нагадувало рану, яка все ніяк не могла загоїтися. Олесь знав, що у дерев немає серця, але зараз йому самому защемило в грудях. Таке гарне й таке нещасне дерево!

— Ні. Я тут, аби попрощатися з ним. Але перед цим маю послухати те, що він скаже.

— Так? То нам треба туди?

— За огорожу. Треба залізти всередину, — кивнув Денис й, відпустивши руку Олеся, ступив вперед. — Я перелізу першим, потім допоможу тобі.

— Давно я коліна не здирав.

— Звикай!

Він видряпався по огорожі, на щастя, не високій, але ж забув про костюм. Козацькі штани зачепились за цвяшок, недбало забитий посеред дощечок. Тканина тріснула й порвалась, створивши неохайний виріз. На шкірі червоною цівкою — подряпина, однак Денису було байдуже. Він відкинув дві тонкі дощечки, що закривали вхід в дупло. Потім окинув усе швидким поглядом, на мить притуливши до колись міцного стовбура долоню.

— Обережно, не повтори мою помилку.

— Та я вже якось постараюсь!

Олесь перекинув спочатку одну ногу, обережно балансуючи на огорожі, а потім іншу. Якщо щось станеться з костюмом, Літавиця точно не зрадіє. Та й самому шкода псувати козацьку одежину, нехай навіть сумнівно автентичну. Коли він стрибнув на землю, Денис притримав його під лікоть і за плече, аби не гепнувся. Олесь вдячно усміхнувся, й Денис обережно відпустив його.

— Стоїш?

— Стою.

— Добре. Тепер зайдемо всередину.

Тепло й парко було у дерева всередині, а ще пахнуло трохи землею й вологістю. Коріння мацаками вгризалось у ґрунт, схоже на міцні ліани, розкидані по поверхні. Переступивши через них, Олесь втиснувся до стовбура. Кора легенько торкалась шкіри, не дряпала. Денис притулився до стовбура, заплющивши очі й прислухавшись до шепоту.

Дерево розповідало свою історію: про людей, яких зустрічало, про слова, що вони говорили, про землю, яка годувала його й про Змія, який ту землю отруював. Навіть уві сні він шкодив деревам, особливо охлялим й найстаршим. Вони страждали й без нього, однак він висотував їхні сили, коріння, яке сягало так глибоко, що інколи торкалось його схованки.

Денис смикнувся, наче струмом вражений. Його руки напружились, стали жилавими, він вп’явся в дерево пальцями, нігтями дряпаючи кору. Заплющені очі блукали під повіками, так, наче Денис тяжко марив. Дерево повільно вмирало, й ділилось інформацією з іншими, чіпляючись в їхнє коріння, звільняючись від майже тисячолітнього тягара. Вмирало й раділо тому, що Похазник нарешті дозволив це зробити. Відпустив. Перепрошував, що тримав стільки років, що тримали предки й інші люди.

— Коли вмирає таке старе дерево, воно передає свою пам’ять іншим. Звісно, дерева помирають і без Похазника, але це, — він розслабився та лагідно погладив кору дерева, — це дерево незвичайне. Крім того, що воно старезне, воно ще й Перунове. Коли воно зовсім молоде, в нього влучила блискавка.

— Перунове дерево, — тихо повторив Олесь, і його пальці також торкнулись шкарубкої кори.

— Тому воно таке сильне. Було, — Денис сумно посміхнувся, відступивши від стовбура.

Він відчув страх та розпач, що ними жив дуб стільки років. На кінчиках пальців залишились не лише трухляві часточки кори, а й холод. Таким віє з підземелля, таким огортає, коли стає моторошно. Таким страхом заражає Змій, коли дихає поруч. Змій, який може прокинутися, бо язик його, подвійний і довгий, бо хвіст його потужний й важкий, вже обпікають коріння дерев…

Старий дуб від верхівки до коріння, від сонця й до земних надр голосив про те, що нарешті вільний. Прослуживши вірою та правдою сотні років, він нарешті спокутував провину предків, яких використовував Змій. Зустрів смерть там, де листочки ніби торкались самого неба, й гілки його опустились, стомлені й крихкі. Шляхетний й мужній дух покинув старий дуб, але його коріння залишилось, аби зростися з іншими.

— То він вже все? — розгублено запитав Олесь, озирнувшись.

Стовбур ледь помітно почорнів, ніби попіл встелив його поверхню. Тріщинки збільшились, розлетілись павутинням по корі. Дерево, як старий будинок, збиралось от-от зруйнуватися та посипатися.

— Ходімо. Треба повертатися… — Денис рушив до виходу, затримавшись навпроти Олеся. — Не бійся, він не розвалиться. Принаймні не прямо зараз. Але потрібно йти.

Олесь ще раз оглянув дупло всередині. Здавалось, ніби він бачив м’язи, жили, кістки дерева, хоч насправді, звісно ж, нічого не було. Тіні грали так, підкреслювали то одну то іншу нерівність стовбура, що фантазія розпалювалась, домальовувала. Чи, може, то була не зовсім уява?

Земля під ногами хрустіла, а тонке галуззя густих хащів так і намагалось схопити бодай за щось. Розірвані штани Дениса оголювали ногу до самого коліна. У темряві Олесь не помітив великого шраму, який залишився у Дениса з тієї ночі, коли він вперше самостійно блукав Львівською брамою.

Денис гайнув вперед, гайнувши на пагорб. Олесь йшов позаду. Його вже не дивували зміни в поведінці Похазника-Дениса. Тільки-но він втратив, мабуть, друга? Якщо так можна назвати дерево-помічника, дізнався про щось неприємне, але видерся на вершину пагорба й усміхнувся.

— Тут дуже гарно, скажи?

— Так, красиво.

Олесь зупинився позаду й простягнув руки вперед. Денис озирнувся на хвильку, впіймавши його погляд, й м’яко впав в обійми. Вітер гнав ніч геть, та вона благала залишитися. До ранку залишалось кілька годин, і поки ще темрява панувала, намагалась приховати у собі якомога більше. Наприклад, чиїсь поцілунки чи страхи, чиїсь проблеми чи злочини, вона ховала все, до чого могла дотягнутися.

Та забракло їй сил приховати тепло обіймів й доторків, хоч й намагалась, прохолодою дмухала та під одяг намагалась дістатися. Коли Олесь все ж тремтів, Денис пригортав його до себе дужче, запрошуючи під свій жупан. Тут, на верхівці порослого пожовклою травою пагорба, здавалось, що не лише Київ десь далеко, а що не існує ніякого Змія, що життя тече річкою без бентеги й одноманітності.

— Ти як? — зрештою наважився запитати Олесь.

— Змій. Як би я не хотів удати, ніби все нормально, ці знання не зітреш.

— Так, розумію тебе, — хекнув Олесь, впіймавши на собі розбитий погляд Дениса
.
— Коли я дізнався про нього, то гадав, що мій батько схиблений. Тобто… Мене не готували з раннього дитинства. Батько дозволив мені пожити спокійно, поки я був мекрій, тобто малий. Я знав лишень Літавицю та близнюків, бо вони були дітьми батькових друзів. Потім мені розповіли хто я і хто вони такі. Я не повірив. Батько провів мені екскурсію підземеллям, показав схованку Змія, його могутню спину, схожу на цей пагорб і я… Після того я кілька днів не міг двох слів зв’язати. Мама страшно кричала на батька, пам’ятаю мене навіть до лікаря водили. Звичайно, всієї правди йому ніхто не розповів, та мені допомогло. Через пів року я звик до нової реальності, хоч мама була проти. Її ніхто не питав, авжеж. А батько… Тата не стало зовсім скоро. І підземеллями довелось блукати самому.

— Тепер все інакше. У тебе ціла компанія підртимки. І я також. Звучить банально, але як є. Хоча я половини не розумію й досі, проте, — він усміхнувся, втиснувся в комірець жупана й вдихнув його запах, пахнуло пилом й одеколоном. — Є деякі речі, які я вже зрозумів, на щастя.

Денис видихнув, його подих на мить заплутався у волоссі Олеся. А потім, підхоплений вітром, вирушив поміж дерев, які мовчки спостерігали за ними. Пальці торкались товстої грубої тканини, відчуваючи як під нею тремтить, слабке на такі доторки, тіло. Момент, у якому хотілось би застрягнути беззаперечно, якби існувала часова петля.

Раптовий сигнал телефона увірвався злим псом й пробіг поміж хлопцями блискавкою. Олесь дістав мобільний, намагаючись звикнути до яскравого світла екрана. Денис ні про що не запитував, а все зрозумів без слів. На вечірці, поки їх не було, щось трапилось.

— Дана написала. Пише, що посварилась з хлопцем, він пішов і кинув її. Просить проводити додому…

— О. А, ну, все нормально. Проведи її! — Денис кивнув й тепер вже стояв на шляху назад. — Ходімо. Постараємось якнайшвидше повернутися!

— Так… дякую.

Олеся дрижаки брали від однієї думки про те, що з Даною трапилось щось жахливе. Той хлопець, з яким вона прийшла сюди, міг накричати на неї чи вдарити. Писала вона з одруківками, мабуть, пальці тремтіли чи вона плакала… І чому він не пригледівся до того хлопця пильніше?!

Вони мчали тими ж стежками, перестрибуючи через чагарники та збираючи насінини трав, які чіплялись за одежину. Тепер Олесь забув про те, у які речі одягнений, ним рухало бажання якнайшвидше дістатися Ірчиного дому. Він картав себе за те, що нічого не зробив. Не помітив, що Дана нещасна чи що вона з тим хлопцем забави ради, та й, словом, нічого такого не було.

Діставшись, нарешті, дому, Олесь роззирнувся. Дани ніде не було видно. Неприємне відчуття краваткою затягувалось на шиї. Олесь відтягнув комірець, розштовхуючи натовп іншою рукою. Денис рушив слідом, але тримав дистанцію.

— Вибач… Але мені треба, — винуватий погляд Олеся потонув в Денисових зелених очах.

— Йди, — коротко посміхнувся він. — Йди. Я розумію.

— Вибач.

Олесь зараз точно відчув, що означала фраза «розриватися на шматки». Він ще дивився на Дениса, але той продовжував жестом показувати, мовляв, йди, не турбуйся. Дивився і не міг знову його збагнути… І досі, дотепер, відчував запах його одеколону на собі.

Нарешті Олесь помітив Дану. Вона сиділа в оточені кількох дівчат та хлопців, притримуючи біля щоки зволожену водою серветку. Сиділа, опустивши погляд і ніби не чула нічого, що говорив їй Тарас. Олесь закляк. Його ніби по спині палкою тріснули, змушуючи хворобливо знітитися.

— Що трапилось? — він протиснувся поміж знайомих, сівши навпочіпки перед Даною.

Вона присоромлено гляділа на нього червоними від сліз очима, її губи зрадливо тремтіли, волосся скуйовджене, а на щоці червоніло величезне садно. Через момент вона вже не стримувалась. Витираючи сльози забрьоханим рукавом, насилу мовила:

— Він штовхнув мене…