Шепіт

— То що, лобзюк, — усміхнувся Денис, — настав час відвертих розмов?

— Хто такий лобзюк? — спантеличено запитав Олесь. — Чому, в дідька лисого, ти так дивно балакаєш?!

— Лірники.

— Що лірники?

— Це слова з таємної мови лірників. Мій прадід знав лебійську мову, але з часом навіть наша родина втратила ці знання. Тож, я намагаюсь вберегти бодай щось.

— Он як. Я не чув про лебійську, так? Лебійську мову.

— Звісно ж. Про неї вкрай рідко згадують. Тому вона і… майже мертва.

Вони сиділи на тісному дивані, а на столі якраз догоряла остання свічка. За вікном панувала темрява. На дивані лежала старенька подушка, яку колись з клаптиків тканини зшила бабуся. Лише та маленька старенька, трохи засмальцьована подушка, розділяла Олеся та Дениса. Як дивно… Без світла Олесь відчував себе сміливішим, хоч ніколи не любив темряву. Тож, вп’явшись поглядом у кволий вогник свічки, що от-от мав би згаснути та мовив:

— Ми переїхали, коли я вступив до університету. У Києві жила бабуся, а ми у Дніпрі. Точніше, — він облизав суху губу, — раніше ми жили у Донецьку. Бабуся померла минулого року, а батьки повернулись у Дніпро. До речі, — усміхнувся, натягнуто, наче усмішка була завузькою для нього, — твої здібності у метро Дніпра діють?
Денис похитав головою. Він не очікував такої інтимної розмови, ба більше, рвучко схопивши подушку, мав на меті жбурнути її вбік. Його рука вже наближалась до Олесового плеча, однак Денис відсахнувся. Чим могло це зарадити, чим допомогти? Та нічим. Тому, повільно поклавши подушку на місце, ніби небезпечну зброю, залишився на місці.

Олесь не глянув на нього, тож просто замовчав. Вогник все ніяк не бажав згасати, ніби мав щось проти бідного Олеся. Бо він, згадуючи ту пекельну ніч втечі, ледь стримував сльози. Спогад вдарив по скронях, стукнув об маківку, скував груди. Олесь ковтнув слину, і зрозумів, що її замало. У горлі пересохло. Вогник вперто освітлював його обличчя. Вогник хотів, аби Денис побачив, як йому погано.

Згадка про дорогу, яка вела до смерті, відступила на задній план. Наче Олесь взяв та відклав спогад, однак залишив на видноті. Та сама полиця посередині, і зі всіх сторін видно, що саме на ній. Спогади про згорілі машини, про напівзотлілі в них кістки, про запах гару, який іноді переслідував Олеся. Вогонь забрав тих людей, ворожий вогонь ненависті та люті, жорсткості та заздрощів.

— Знаєш, — голос Дениса пролунав як заспокійливе: тихо й гладко, — на жаль, є Змії страшніше того, з яким маю справу я. Тобто ми. Але і той, і той здохнуть.

Останнє слово він мовив з таким натиском й ненавистю, що волосся на руках Олеся стало дибки. Коли він повернувся, Денис сидів, недобре посміхаючись. Його каламутні очі в напівтемряві здавались бездонно-чорними, як саме провалля. Він зітхнув та винувато мовив.

— Вибач.

— Все нормально. Я навчився жити з цим, — збрехав Олесь, а Денис удав, що повірив в це.

Вдруге Денис взявся за подушку, тільки тепер насправді відклав її вбік. Присунувшись до Олеся, обережно торкнувся плеча. Так обережно, що і сам майже не відчув тканини сорочки. Олесь кинув на Дениса короткий погляд і кивнув. Лише тоді Денис накрив плече долонею, легенько стиснувши тканину.

Жодне слово не злетіло з вуст Олеся. Гаряча рука на плечі, жар від доторку якою розливався тілом, відчувався навіть у тріщинках пальців. Сльози стояли в очах, однак жодна з них не зірвалась додолу. Олеся ніби штовхнули в іншому напрямку, розвернули й показали інший шлях. І він ступив на ту стежину, порослу моріжком, вкритим росою. Позаду залишилась розбита дорога, з вирвами та ямами, калюжами та багнюкою.

У Олеся ожило серце. Раптово, ось так, коли він не був готовим. Взяло і тьохнуло зненацька, врізаючись у ребра. Приємно. Боляче. Зігнутися б в три погибелі, однак Денис не дозволить.

Гілка нетерпляче постукала у вікно. Сторожко озирнувшись, Денис прислухався. Його занепокоєння передалось Олесю. Рука, що накривала його плече, трималась міцно й жадібно, ніби за рятувальне коло. Чорна галузка, тоненька й квола, дряпалась у дивному ритмі. Олесь нічого не розумів, от Денис розпачливо стиснув зуби.

— Сон Змія слабшає. Вони кажуть.

— Дерева? Ти розумієш їх?

— Вони кажуть, що коріння, яке проходить над його схованкою, обпалене. Дерева скоро вимруть.

— Але ти казав, що вони потрібні йому, бо це його очі.

Денис врешті відпустив плече Олеся, легенько мазнувши долонею по його спині. Якраз в цей момент затріщала свічка. В мерехтливому світлі потонув останній погляд Дениса. Кімнату поглинула пітьма. Пахнуло парафіном, воском та вогнем. Вогнем, який переслідував обох хлопців повсюди.

— Тепер вони служать нам, — прошепотів Денис. — І він знищить їх при нагоді. Особливо найстаріші, бо вони… вони наймудріші.

Гілки відступили, здавалось, дерева поснули як тільки їхнього господаря накрила темрява. Та він, загубивши погляд у чорноті, відчував, що справжня ніч тільки попереду. Цієї боятися не варто. Якщо Змій прокинеться, повториться історія Олеся, повториться його власна історія, повториться історія Києва, який віками намагались знищити… хто тільки не намагався.

— Ти ж не підеш? — поцікавився Олесь, намацавши телефон.

Від Мишка надійшло повідомлення, втім відповідати на нього чи навіть читати, Олесь не став. Зараз його увага була прикута до Дениса.

— Тобто? — Денис не одразу зрозумів, чого від нього хочуть.

Блакитне сяйво екрана впало на обличчя Олеся. Денис розгледів на ньому такий глибокий відчай та таке безмежне бажання не залишатися сьогодні наодинці, що:

— Ні. Якщо можна, я заночую тут.

Олесь встав і майже навпомацки почав копатися у шафі. Постільна білизна знайшлась лише тоді, коли сніговою лавиною впала на голову. Денис швидко постелив собі та, відвідавши вбиральню, влігся. Собі ж Олесь постелив на розкладному кріслі, у якому не спав вже зі сто років. Мабуть, востаннє ще коли приїздив до бабусі.

— Тобі там зручно?

Голос Дениса пошматував тишу. Олесь ж думав, що він давно заснув. Минуло хвилин з двадцять вже, як вони лягли. Олесь чув тільки себе, і його голос впевнено говорив про те, чого не могло бути. Та це сталось. Неминуче, як той клятий день, коли Мишко розповів про Похазника.

— Га? А, так, зручно.

— Я чую, як ти крутишся. Може, поміняємось? Ти ж звик спати тут.

— Наче ти можеш спокійно заснути, — хекнув Олесь, перевернувшись на живіт.

Денис сів на дивані, загорнувшись у ковдру. Тонка смужка світла з кухні сповістила про те, що електропостачання відновлене. Та Олесь не поспішав бігти та вимикати його. Лежачи ось так, на ліктях та спостерігаючи за співрозмовником, він згадував табір. Нічні розмови ні про що, захопливі та цікаві, прості й кумедні, неповторні!

— Не можу.

Він кинув погляд у вікно, а потім, почалапавши по холодній підлозі, вийшов на кухню. Олесь того не бачив, та Денис відписав кілька повідомлень Мишку. Пальці тремтіли, поки він набирав потрібні слова. Подих Змія відчувався у відповідях Мишка. Слава небесам, живого Мишка!

Денис випив води, вимкнув світло. Коли повернувся, то не стрибнув на диван, а зупинився біля крісла. Сів на самий його краєчок, проте Олесь підібгав ноги про всяк випадок.

— І все-таки давай я спатиму тут.

— Я гадав, ми всю ніч розмовлятимемо, — пожартував Олесь, та все ж, і сам не усміхнувся.

— Нам треба виспатися, — Денис легенько поплескав його по руці, і майже одразу відсахнувся. — Аби змусити Змія спати, мені потрібно багато сил.

— А. Так, звісно, — зніяковів Олесь.

Поспіхом зібравши свої речі, він вистрибнув з ліжка й кинувся до дивана. Даремно гадав, що цієї ночі не спатиме, бо як тільки голова торкнулась звичного місця, одразу ж заснув. А Денис, потонувши у теплі, яке залишив йому Олесь, довго лежав з заплющеними очима. І запах, запахи шампуню чи одеколону, але запах Олеся, вривались у ніздрі стрімко й безпардонно. Повернувшись набік, Денис посміхнувся. Усмішка його втопилась у подушці, в яку він сильно втиснувся.

***

Олесь прокинувся пізно. Дениса вже не було, але він залишив записку з одним-єдиним словом «Дякую!» і… смачним сніданком на плиті. Олесь зітхнув. Мишко штовхнув його у безодню, і найстрашніше, що йому подобався цей політ.

«Я виграв! Відмічаю зараз з командою, тут таке свято!! До речі»

Те про що Мишко писав після «до речі» було видалено. Повідомлення редагувалось, втім, Олесь не став чіплятися за це. Мишко надіслав ще одне повідомлення через кілька годин.

«Будь обережним, будь ласка. Змій».

Звісно, Мишко ж також. Мишко… Треба обов’язково вхопити його за вухо й змусити розповісти свою історію. Тож, не гаючи час, і швидко заправляюсь омлетом, Олесь строчив повідомлення.
«Вітаю тебе, чортяка! Але май на увазі, що вже їду по твою душу. Чекай на лавці біля гуртожитку через сорок хвилин!»

Мишко виглядав так, наче після перемоги його кілька годин вовтузили по підлозі. Та вчора йому було не до проблем зі Змієм, хоча… Олесь вже не довіряв другу як раніше. Мишко насолоджувався мінералкою, а під очима його чорніло два величезні мішки. Чи спав він взагалі?

— Ну, ти як? Бачу, непогано вчора повисів.

— Та є трохи, — він притулив пляшку до лоба, і Олесь розгледів тонку подряпину на його щоці.

— Ти що впав десь чи бився?

— А? Ну, то таке.

Мишко відмахнувся, притуливши тепер пляшку до рани. А потім швидко смикнув за рукав, сховавши ще кілька глибоких подряпин. Олесь набундючено спостерігав за ним, очікуючи почути правду.

— Та добре. Була мінібійка з хлопаками. Напились і почали корчити з себе героїв. Та все нормально, ніхто не постраждав. Майже.

— Ох, Мишко… Це правда?

Притуливши воду до щоки, Мишко кивнув. Вигляд він мав змучений, але в сірих очах спалахували вогники. Зрештою, іноді бійки траплялись, особливо коли збуджені студенти святкували чиїсь досягнення. Мишко усміхнувся, намагаючись відігнати від Олеся будь-які інші думки, особливо про Змія. Не зізнаватися ж Лесику, що вчора він, Мишко, змусив Змія заснути. Тому зараз мав такий кепський вигляд.

— То про що ти хотів побалакати?

Олесь сів на лавку, попередньо змахнувши з неї кілька древніх сухариків. Мишко всівся поряд. Як тільки інші студенти, які палили на ґанку зникли всередині, Олесь почав:

— Як ти дізнався, що ти… ну, ти це ти?

Начебто повірив у байку з бійкою. Мишко зітхнув з полегшенням.

— Я хіба не казав? Дениса зустрів. Я перший зі своєї родини, хто зміг викликати Похазника. Ну і… — він схилив голову набік, облизавши пересохлу губу, — я почув мелодію. Колискову. Мелодію чують лише деякі нащадки воїнів, такі ж як і ми з тобою.

— Не чув її до того. Денис зіграв її на Університеті.

— Гадаєш? — лукавість закотилась в куточки Мишкових вуст. — Ти чув її, слухав її не раз і не два. Невже ти забув, як намагався знайти пісню в інтернеті десь з пів року тому? Ніхто ніколи не чув схожої, і ти задовбав мене, аби я сказав що це і звідки? Пам’ятаєш?

Спантеличено скривившись, Олесь похитав головою. Уривки не складались в один-єдиний спогад.

— Ні. Якщо я її чув, то чому не впізнав?

— Чесно? Біс тебе знає. Може, тоді твоя голова була зайнята чимось чи кимось іншим. Може, тоді ти був не готовий і забув про чарівну мелодію.

— Повір, я б її не забув! — паленів Олесь у похмурому напруженні.

— Але ж забув. Ти досі не звик до того, що магія працює інакше? Ти не був готовий до знання про Змія. Втім, те, що ти почув мелодію, переконало мене. Один з нас. Ти.

— Гаразд. Я мав би зрозуміти, що всі ви схиблені на таємницях і кожне слово з вас треба витягати.

Олесь обурився й ображено зіщулився. Та пляшка, яку так притискав до себе Мишко, зараз стала б у пригоді. Тріснути б нею кілька разів того дурбелика, аби дійшло нарешті, що не можна стільки всього приховувати! Та йому вже дісталось, на щастя чи на жаль, тож, довелось Олесю лише розгнівано зуби точити.

— Сподіваюсь, ти, дупа Нептунова, хоча б пам’ятаєш про свою обіцянку?!

— Про це я пам’ятаю, — хрипко відгукнувся Мишко, винувато усміхнувшись.

Раптом з дверей вивалився Тарас. Вчорашні його вечорниці та святкування перемоги Мишка проходили поряд, поки не злились в один галасливий вулик. Тож Тарас виглядав не краще за Мишка. Хоч і не таким побитим у всіх сенсах цього слова.

— Мишко! Лесь! О, як чудово, що ви обидва тут!

Він поплентався до хлопців, ледве переставляючи ноги.

— Вибачте, вчора гарцював так, що ледве ходжу, — пожалівся він, втиснувшись поміж Мишком та Олесем. — Гарно погуляли, та якось мало. Слухайте, — обійнявши хлопців, міцно притиснув до себе, — маю крутезну ідею. Ірка вже навіть погодилась провести це дійство у себе. От наґуґлив: «Козацький герць»¹. Потім почитаєте про це. Так от, як вам ідея: посиденьки в козацькому стилі? Одяг можна взяти напрокат. Вечорниці такі будуть, всі закачаються. Ну, що, як вам?

Тарас теревенив швидко, аж ніхто не міг і слова вставити. Так натхненно та збуджено говорив, так жестикулював, ніби та вечірка була справою його життя. Навіть про біль в ногах забув, повеселішав, засміявся. З легкою заздрістю дивився на нього Олесь. Він не вмів настільки палко радіти, та й ніколи не веселився так, наче завтра кінець світу.

— Мені подобається, — схвально кивнув Мишко, зустрівши на обличчі Олеся дивний переляк. — Я прийду. А коли?

— Післязавтра о двадцятій. Іркину адресу знаєте? Вона скине. Якщо що, їхати доведеться в Козин.

Олесь похитав головою, мовляв, без мене. Та чи міг Тарас допустити, щоб Олесь пропустив таке?

— Ти й так пропускаєш все найцікавіше, друже. Будь ласка, завітай цього разу. Обіцяю, буде драйвово!

Тарас штовхнув його плечем, і Олесь знесилено зітхнув. Мишко підморгнув, сьорбаючи водичку.

— Добре, — стомлено мовив Лесь, роздробивши одне нещасне слово на букви.

— Прекрасно! Ти можеш запросити когось!

Підхопившись, Олесь кинув короткий колючий погляд на Мишка й пішов геть. Лише помахав рукою, не обертаючись. Тарас провів його здивованим поглядом, а потім запитав:

— Що це з ним? На щось образився?

— Мабуть, — Мишко знав, на що саме і на кого, та біль у всьому тілі не дозволяв гнатися за Олесем. Та й що йому казати? «Змій ледь не прибив мене, вибач, та моя обіцянка — цяцянка!»

— Так, а кого він запросить? Дану?

Тарас перехопив у Мишка вже майже пусту пляшку з теплою водою та притулив до свого лоба. Зітхнувши, Мишко похитав головою. На губи набігла хитра усмішка, яка буває лишень тоді, коли підозрюєш кращого друга у чомусь «надто особистому». Ой, не Дану запросить Олесь, не Дану.

Того вечора Олесь приїхав на Львівську браму. Проїхав. Вийшов на Сирці, повернувся назад. Коли потяг їхав повз мертву станцію, Олесь невпевнено покликав Похазника два рази. На третьому затамував подих, дозволивши потягу їхати далі.

Разом з залізним змієм, що ховався у пащі тунелю, сховався у темряві Олесь. Не потрібно. Рано. Неправильно.

***

Ніч минула швидко і без кошмарів. Олесь намацав телефон, очікуючи побачити там повідомлення від Дениса. Чомусь саме від нього, хоч він не обіцяв писати. Замість того, там була купа повідомлень від Мишка, Тараса та інших знайомих.

Мишко писав, що все добре. Та все одно це не те ж саме. Бо завмираючи над повідомленнями в тремтливому очікуванні, від якого жаркими хвилями накривало тіло, Олесь бажав почитати хоча б ті самі слова саме від Дениса. Такі ж самі, ті ж самі букви, а враження — інші.

В університет Олесь приїхав рано, ще навіть двері не відчинили. На лавку коло ґанку хтось приліпив яскраві наліпки з квіточками. Борючись з бажанням поздирати їх до дідька, Олесь знову дістав телефон. Мишко попередив, що запізниться. Тарас писав, що скоро буде. Дана виклала світлину з вранішньою кавою. Тільки Денис мовчав. Жорстоко мовчав, наче не здогадувався, що щось змінилось. А може…

«Привіт. Треба поговорити».

Все, що написав йому Олесь. Але, на диво, відповідь надійшла майже одразу ж.

«Привіт! Сьогодні буду в універі. Побачимось!»

Хіба він сидів та чекав на повідомлення? Чи може сам збирався написати?

«І… вибач, що не писав».

Двері відчинились з характерним скрипом. Важкі та дерев’яні, як здавалось Олесю, здатні прибити не одного студента. Кілька жайворонків вже забігло всередину. І Олесь, востаннє поглянувши на наліпку квітки троянди, кинувся слідом.

Після кількох пар, Олесь зайшов у їдальню, аби перекусити або ж зустріти клятого Дениса. Дана якраз сиділа в їдальні разом з подружками. Коли Олесь підійшов ближче, дівчата затихнули. Дана привітно посміхнулась, і Олесь кивнув у відповідь.

— Ми можемо поговорити наодинці?

— Так, звісно, — вона поглянула на дівчат.

Ті, переглянувшись між собою, підморгнули Дані. Сказали, що сильно поспішають на заняття, та на яке саме не придумали. Олесь зайняв місце навпроти Дани, стерши зі столу кілька хлібних крихт. Коли він зайшов до їдальні та побачив дівчину, в голові складалась розмова. А тепер слова розгубились, точно ті крихти.

— Щось трапилось? — запитала Дана, відсунувши від себе тацю з брудним посудом.

— Та ні начебто. Просто хотів запитати як. Як здоров’я?

— Та все добре ніби. А що таке?

— Просто цікавлюсь, — Олесь бігло посміхнувся, сховавши за цією усмішкою свою невпевненість.

Якщо він не скаже Дані прямо, що вона в небезпеці, вона не буде готовою. Якщо скаже, то вона подумає, що та небезпека насправді він сам. Тому Олесь, підтягнувши до себе тацю з тарілками, запропонував:

— Я проводжу тебе додому сьогодні?

— О, я… Ти тільки не хвилюйся, але у мене… — її блакитні очі забігали, наче не знали на чому сфокусуватися. — У мене на сьогодні плани.

Олесь розгублено закивав, все ж ясно як білий день: у Дани нові стосунки, і це добре, мабуть. Та вона, напевно, встигнула подумати, що Олесь хотів повернути її чи… Тому він, похитавши головою, ніби відганяючи від себе такі думки, мовив:

— Все нормально. Я радий за тебе, чесно. Та, будь ласка, будь ласка, — він перейшов на шепіт, серйозно поглянувши на Дану, — будь обережною.

Брови Дани смикнулись, а потім по губах розповзлась посмішка. Дівчина не знала як реагувати, та все ж, їй була приємна така увага. Вона поплескала Олеся по руці, і поспішила його запевнити:

— Не хвилюйся. Я вмію за себе постояти, ти ж знаєш.

— Так.

Він не додав «напевно», лише попрощався з нею. Коли ставив брудний посуд на спеціальний стіл, відчував на собі Данин погляд. Як добре, що вона не почула шалене калатання його серця. Як добре, що гуркіт посуду все заглушив.

Олесь швидко покинув їдальню. Він чув як дівчата про щось балакали з Даною, з усіх слів найгучніше пролунало два: «запросив» та «вечірка». Такого сум’яття, збентеженості та журби водночас, він ще не відчував. Ноги вели його назад, до Дани, аби розповісти їй все як є. Та розум зупинив, не допустивши відчайдушного вчинку.

— Лесику! — то вигукнув Мишко, який сьогодні пропустив цілих дві пари. — Нарешті я тебе знайшов.

— Еге. Я розмовляв з Даною. Якось, знаєш, не хочеться, аби її зжер ваш Змій.

— Не з’їсть. Принаймні поки ми…

Олесь перебив його, розпачливо кинувши наплічник на стілець. Наплічник гепнувся на підлогу. Кілька зошитів та ручок вилетіло з нього, покотилось по коридору. Олесь дивився на Мишка, уважно, незмигно. Тепер подряпини на його обличчі, на руках, на шиї виглядали зовсім інакше. Тепер Олеся дісталось страшне розуміння того, де саме був Мишко. І чому Денис так рано пішов.

— Як я один з вас, як ви говорите, то ставтесь до мене відповідно.

— Ти про… Так, я розумію. Та не треба хвилюватися, я все вирішив.

— Ти вирішив… — Олесю здалось, ніби він побачив себе зі сторони: зім’ятого, виснаженого та блідого чоловічка, який от-от мав би вибухнути. — Мишко, чому ви так любите таємниці? Я не бажав бути одним з вас, це ви так вирішили. І раз я потрібний вам, не знаю для чого, але якщо так, то, подумайте не лише про свій проклятий героїзм!

Ручка під його підошвою хруснула та зламалась. Олесь відступив, поглянувши додолу. Мишко зробив крок вперед, переступивши через один з зошитів.

— Ти не бачив його і не знаєш, на що він здатний. Повір, краще ми.

— Он як?

Олесь все ще наступав на ручку. Сині уламки її тріщали під ногою, врізаючись в потерту підлогу.

— Мишко, я знову нагадаю тобі про обіцянку.

— Зі мною ж все в порядку, — прогугнявив Мишко.

Обличчя його перемінилось, він вже не жартував і не посміхався. Так виглядала людина, яка ледь не загинула від сильних лап чудовиська, від лап Змія. Людина, яку майже вхопила смерть, але в останній момент відпустила, наче хижий птах здобич. Олесь вже бачив такий глибокий погляд. Так на нього вже дивився Денис.

Змовчавши, Олесь просто присів та почав збирати речі. Образа обпікала йому груди та сипала в обличчя їдким піском. Мишко присів поряд. Спочатку він просто дивився на Олеся, а потім перехопив його руку.

— Ти боїшся втратити когось з нас. Мене. А я боюсь втратити тебе. Ми всі боїмось.

Олесь відсахнувся та заштовхав зібране добро в наплічник. Коли він підняв погляд, за Мишковою спиною, вже стояв Денис. Німий свідок цієї сцени. Олесю довелось зібрати себе докупи, наче те начиння з наплічника та підійнятися на ноги.

— Я тебе зрозумів, Мишко.

Він сказав це, кинувши слова кудись вбік, наче вони не призначались Мишку. Потім обігнувши Дениса, вийшов на сходинки. Над першою ж зависнув як тоді, в переході.

Мишко обмінявся з Денисом поглядами. Анічичирк. У галасі, що принесли за собою студенті, втопились усі ймовірні слова. Денис ледь помітно кивнув Мишку, і той хрипко зітхнув. Зібравши кілька загублених речей Олеся — олівець та гумку, сунув їх собі в кишеню.

Денис пішов за Олесем. Ступив на сходинку нижче, аби краще бачити співрозмовника та мовив:

— Вибач, що зник ось так. Мій ранок почався о шостій, і я не бажав тебе будити.

— Якось банально, — помітив Олесь, та не ображено, а просто як факт.

Перед його очима сходинки плили, наче хвилі, які злодійкувато налітали на берег. Денис пропустив дівчат, притулившись до стіни. На сходинках було замало місця для серйозних розмов. Втім, його ніколи не вистачало, коли мова йшла про щось важливе.

— Ходімо донизу. На двір.

Олесь не зчувся, але був підхоплений під руку й стягнений на подвір’я. Цього разу Денис навіть не питав чи можна торкнутися його. Відпустив аж тоді, коли дійшли до лавки. Всівшись на неї, дістав цигарку, запалив.

— Жалюгідно. Після таких розмов зазвичай не зникають. Та, скажу тобі чесно, я мав повернутися в метро і зіграти кілька пісень, — Денис прокашлявся в кулак.

Здавалось, що то дим дряпав йому горлянку. Вогник цигарки палахкотів поміж пальцями Дениса. Він не палив, а просто вдихав запах цигарки. Дим потворними мацаками збирався навколо нього, а потім зникав, бо Денис просто змахував його рукою.

— Ти також?

— Я також.

Знесилено гепнувшись поряд з Денисом, Олесь вдихнув цигарковий дим. Закашлявся, але не відійшов. Денис швидко погасив цигарку об лавочку.

— Треба було одразу мені сказати про це.

— Про цигарки?

— Так, — кивнув Денис, впіймавши пильний погляд Олеся.

Він шукав рани, подряпини, синці, будь-які знаки того, що вчора Денис мав справу зі Змієм. Та нічого, жодного нагадування про важку ніч, окрім… хрипкого голосу Дениса та шкарубкої, мозолистої шкіри на пальцях.

— Він спить. Міцно спить, нам вдалось повернути його колишній сон, — він жбурнув недопалок у смітник.

Олесь зачепив нігтем шматочок фарби, що якраз злазила з лавочки, наче шкірка зі Змія.

— Я хочу піти на вечірку. З тобою.

Слова повиснули в повітрі, наче павутина посеред бабиного літа. Це було нелогічно і дивно, особливо після такої розмови. Та все єство підштовхувало Олеся до цього. Якщо він повинен йти туди з кимось, то це мав бути Денис.

Олесь зірвав шматочок фарби, оголивши чийсь вишкрябаний надпис К+М. Денис зупинив його руку своєю, стиснув. Підсунувся ближче й впустив голову на плече Олеся. Приємна важкість обпекла шкіру й розлилась тілом, наче тепле молоко.

— Знаєш, я не палкий прихильник костюмованих вечірок. Але я піду, — поковзавши щокою по плечу, усміхнувся Денис. — Я навіть знаю, де дістати костюми. Літавиця.

— Літавиця? — запитав Олесь, хоча його зараз бентежило зовсім інше.

— Еге. Тільки треба знати розмір.

Денис повернувся, і його губи заледве торкнулись Олеся. До поцілунку не вистачило зовсім трохи, та все одно подих лоскотав шкіру. У цьому «майже» Олесь загубився на хвильку разом з Денисом. Наближалось щось інше. Не пригоди в підземеллі й не боротьба з могутнім Змієм.

***

Додому до Ірки збіглися знайомі знайомих. Будинок гудів, ніби от-от збирався вибухнути. Хлопці з приклеєними вусами, у цупких жупанах та у штанях-убранє та дівчата хто у сорочках-вишиванках та з пишними вінками, а хто як войовничі козачки у штанях-гачі та сірих сорочках, збирались звідусіль. Мишко вдягнувся як збіднілий шляхтич, тож, мав при собі кілька «коштовних» перснів та золоту сережку у вусі. Тарас правив за козацького писаря, тож всюди носився з гусячим пером. А Дана… Дана у компанії незнайомого Олесю хлопцю, грала роль доньки самого гетьмана.

Денис чекав Олеся на місці. Літавиця досі не відпустила його, вибираючи якесь найкрутіше, як вона сказала, вбрання. Посмикуючи несправжній вус, Денис постійно вглядався у напівтемряву стежки. Звідти виходив хто завгодно, та тільки не Олесь. Відчуття — точно як тоді, коли Олесь покинув його на Театральній та ходив дихати повітрям.

Нипаючи туди-сюди поміж дерев, Денис не слухав жодне. Вітер куйовдив йому волосся, а під ногами шелестіла трава. Неподалік знаходився старезний дуб, такий древній, що годився у дідусі деяким містам. Денис чув його тихий хрипкий голос, хоч він і губився в інших, в молодих. Дуб дрімав, він бачив надто багато, і давним-давно стомився. Він бажав померти, та люди не дозволяли йому. Дуб Ґрюневальда. І він кликав Дениса прийти, знемагаючи у бажанні спокійної смерті.

Однак Денис не міг кинутися до нього, як і не міг дозволити померти прямо зараз. Дерево ще мало б послужити. Його коріння, сплутане-зв’язане з іншими деревами, утворювало мережеву витинанку. Саме дуб Ґрюневальда, як один з найстаріших мав би першим відчути повернення Змія. Бо мав з ним майже тисячолітній зв’язок.
Олесь летів зі всіх ніг. Літавиця, яка підкинула його аж сюди, також вийшла. Втім, окинувши поглядом палац-будинок Ірки, зникла в ньому. Перед тим, на що вони всі очікували, Літавиця бажала повеселитися.

Сунувши до рота люльку, з якою так і не встигнув розібратися, Денис розвернувся назад. В’юнка стежина привела його до Олеся. Він стояв, постійно смикаючи за довгі рукави чорної, як ніч, сорочки. На ній червоними, точно сам вогонь, нитками палали орнаменти. На попереку у нього висів маленький мішечок зі травами, а на шиї сяяв великий срібний хрестик.

— Ти характерник? — запитав Денис, м’яко зупинившись поряд.

— Щось на кшталт того, — усміхнувся в вуса Олесь. — Я не впевнений, що вони виглядали ось так. З хрестиками.

— Не хвилюйсь. Це просто вечірка, та й шаровари одягнули майже всі. А тобі дуже пасує шапка, козаче! — він засміявся, зсунувши шапку набік.

— Довго чекав?

— Нічого. Твоє запізнення того вартувало. Маєш прекрасний вигляд.

Денис обережно забрав руку, та погляд його так і вп’явся в Олеся. Той посміхнувся, і шапка, і весь одяг йому наче став замалим: забракло дихання.

Десь над деревами пробіг сам Стрибог, змусивши їхні верхівки зашелестіти. І в тому тихому шепоті загубився звук кроків назустріч одне одному. В них потонули слова й залишились лише очі. Короткі жадібні погляди двох людей, які довго втікали від себе. Темрява оточувала їх зі всіх сторін, але всередині нуртувало багаття, і сяйво його передавалось обличчю.

Витягнувши шию вперед, Денис упіймав губи Олеся. Вуса лоскотали шкіру. І тому, лише на хвильку відсторонившись, Денис обережно відклеїв їх. Олесь тихо засміявся, та сміх його знищив глибокий поцілунок. Обережно й ніжно цілував Денис, загубивши пальці у смолянистому волоссі, відклавши вбік всі проблеми. Зараз він не чув нікого й нічого, лише подих Олеся, тихий і гарячий, що передавався йому, наповнював, бентежив, тремтливо відгукувався у нестійних зараз ногах. Лесь стискав його плечі, ніби боячись когось, хто міг вкрасти у нього Дениса, вкрасти й потягнути у ніч, у підземелля. Ні, він не віддасть його Змію. Вирве, вигризе, впаде сам, але не віддасть йому Дениса.

Небезпека, здавалось, відступила. Спантеличена, вона споглядала на них, чигаючи здалеку. Вичікувала, аби напасти зненацька. В той момент, коли на неї не чекають.