Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
«Денис Блават — учасник київської спілки диґерів «Опівнічники», проводить екскурсії найпотаємнішими місцями підземки, знається на легендах столиці. Він також один з тих щасливчиків, кого жодного разу не впіймали поліціянти: лазити по колекторах, у небезпечних вузьких тунелях, у проходах метро та ін. — заборонено. Та Денис, здається, не боїться нікого й нічого, бо продовжує досліджувати та мандрувати підземним Києвом».
Ось таку історію прочитав Олесь на сайті про диґерів. Про Похазника, тобто Дениса Блавата, багато не говорили, тому він продовжував бути особистістю туманною. Зі світлини під текстом на Олеся дивився усміхнений юнак, з нагрудної кишені джинсової куртки виднівся кінчик сопілки. Той самий Похазник, тільки кількома роками раніше. У соціальних мережах його немає (скоріш за все використовує псевдонім): знайдено тільки кілька старих фотографій на сайті.
Денис залишив свій номер, та чи міг Олесь просто взяти та зателефонувати йому як другу? Хоча й не думав, що міг назвати Дениса другом, досі погано його знав. Той номер, вже кілька годин вбитий у пам’ять телефона, вабливо просив набрати його. Та Олесь не знав, що говорити. Крім, звісно, знову запитань про сни, бо бачив він їх все частіше. Моторошні, темні, з юшкою з людських кісток та крові, яка варилась на багатті прямо посеред станції Майдан Незалежності…
Тому, хильнувши надміцної кави, Олесь пожалкував, що спустошив запаси алкоголю. Якби не Мишко з його метротерапією, якби не та розмова з Даною, то… Напевно, Олесь став би пиячити. Він коротко посміхнувся сам до себе, а потім зазирнув у чашку. Кавова гуща, така густа й в’язка, наче сама смола, не говорила ні про що. Хіба нагадувала багнюку під ногами. Та й про те, що він влипнув, Олесь знав і без ворожіння.
***
В університеті Олесь смикався весь день. Дана посміхнулась йому в коридорі та навіть підморгнула. Вони не балакали, але склалось враження, ніби все нормально. Мишко поїхав на змагання, тому не прийшов на заняття. Викладачі про це добре знали, тому проблем у нього не буде. Хіба у Степановича, але то таке. Довелось Олесю блукати від авдиторії до авдиторії з тими, з ким він раніше більше разом випивав на вечорницях у гуртожитку, ніж просто спілкувався. Ні, група — золото, проте вони ж не Мишко! Хай би яким харцизякою він не був! Харцизякою? Таке старе слово… Мабуть, вплив Дениса.
— Лесь! Олесь! — гукав хтось з натовпу. — Лесь, ти давно з нами не зависав, може, прийдеш?
То був Тарас Гулько, той самий хлопак, який примудрявся і погуляти добре, й вчитися непогано. Та й взагалі випромінював таку ауру довіри та веселощів, ніби його породив Діоніс разом з Афіною.
— Е? Ні, вибач, маю інші справи, — винувато усміхнувся Олесь, хоч жодних інших справ ще не вигадав.
— А. Ну…
Видно, Тарас злегка засмутився. Та не став вмовляти чи ображатися, лише поплескав Олеся по плечу.
— Ти ж не зникай зовсім. Якщо тобі кепсько, просто скажи.
— Та я… Цейво. Ні, все добре. Просто зустріч з деким, — коли Олесь казав з «деким», то мав на увазі Дениса, саме його уявляв.
Тарас кивнув, кинув: «Гаразд!» та поринув з головою у життя нормального студента. Спостерігаючи за тим, як він йде разом з іншими знайомими з різних груп та курсів, Олесь відчував себе частково чужим. Частково, бо все ще належав цьому світові, але й знав таємницю, в яку все одно ніхто не повірить. Мишку вдавалось поєднувати одне життя з іншим, у Дениса, мабуть, теж. А він взяв та й зациклився на страшних снах, на легенді про Змія, який спав під Києвом, на тому відчутті страху перед невідомістю.
Через годину Олесь все ж прийшов під гуртожиток. Там, на третьому поверсі веселились його знайомі, які цілком могли б стати друзями. І він був таким, як вони, всього кілька тижнів тому. І, тримаючись за тоненьку соломинку, інший кінець якої тримав Тарас чи хтось інший зі студентів, Олесь свідомо впустив її. Покрутившись біля лавок, де сиділи та палили хлопці з третього курсу, Олесь все ж передумав. Він розвернувся й швидко побіг назад, до метро. Раптове відчуття знову накрило його: ніби стояв посеред безмежного поля, чорного, відміченого вогнем, посеред величезного згарища й запах гару забивався у ніс…
У вухах загуділо, закололо, наче при отиті, а потім так ясно й чітко пролунала пісня Похазника. А потім затихла: знову довколишній шум живого великого міста. Олесь чортихнувся про себе. Невидима рука схопила його за комірець й поволокла до потягу.
Тільки-но двері зачинились за ним, у вагоні замерехтіло світло. Олесь поглянув на лампочку в стелі й помахав головою: зрештою, не вперше, тож не потрібно себе накручувати. Денис не відповів на дзвінок: ні на перший, ні через п’ять хвилин. А лампочка все мерехтіла над головою, й здавалось, що у тому блиманні також приховані якісь слова. Проте Олесь не розумів їх.
Він вистрибнув на Театральній, пробіг через неї, лише на мить озирнувшись на малюнок. На Золотих воротах стояв посеред зали, збираючись чи то стрибнути у напрямку Львівської брами, чи то Позняків. Ледь не зіштовхнувши з ніг поважного чоловіка, Олесь швиденько перепросив, кинувши йому «сорі!», й сів у вагон.
Пройшов поміж людей та зупинився у самісінькому кінці. Лампочка над головою, саме та, під якою стояв Олесь знову мерехтіла. Якби він розумів про що вона говорить, то вловив би не слова, а мелодію. Вона не балакала, вона передавала мотив музикальний, той самий мотив сопілки Дениса.
— Похазник?! — коли Олесь почув знайоме ім’я, він насторожився, роззирнувся.
Двоє хлопаків, приблизно років одинадцяти-дванадцяти, що якраз сиділи неподалік, обговорювали почуту легенду. Один з них, з кошлатим, неслухняним білявим волоссям, діловито заявив:
— Його не існує. Я знаю цю легенду все років сто! Ніхто не приходить!
— Це до тебе він не приходить! — мовив інший малий, кирпатий бешкетник. — А от до мене прийде, от побачиш!
— До тебе хіба лікар прийде, дурко. Не існує ніяких Похазників!
— А от побачиш! До мене він прийде, зрозумів?!
— Та добре, добре. Я наберу сто три зарання.
Вони почали штовхати одне одного, смикати за наплічники, борсатися ногами, словом, до бійки було далеко, але… не так, щоб дуже. На щастя, хлопаки зупинились якраз перед в’їздом на Львівську браму. Олесь нашорошив вуха, а в самого — серце в п’ятки пішло, та й так загупало, що… Невже він ото єдиний, хто не знав про легенду?! Нехай вони переїхали у Київ лише три роки назад, але ж! Але ж тут жила його бабуся, і вона оце ніколи не розповідала.
— Похазник! — зажмурився малий й так зморщився, ніби слово вимовлялось з неабиякою важкістю.
— Похазник! — повторив за ним Олесь, тихенько, аби ніхто не почув.
Лампочка несамовито замерехтіла. Блимнула ще кілька разів, а потім взагалі перегоріла. Хлопці обмінялись поглядами, й кирпатий бешкетник задоволено посміхнувся. Олесь не почув, що він сказав, та точно щось радісне.
— Похазнику! — сказав хлопак, а разом з ним Олесь.
Олесь почув далеку мелодію. Схожу на ніжну колискову, теплу, наче м’яка ковдра, наче домашнє молоко, наче доторк ласкавих рук. Зажмурившись, наче той малий, Олесь набрав більше повітря в легені й разом з тим сміливості й вигукнув:
— Похазник!
Після третього разу потяг зупинився. Олесь зрозумів, що він опинився в іншому місті. Але Дениса, тобто Похазника, ніде не бачив. Потяг не рухався, а завмер, навіть без наказу свого господаря. Олесь обережно рушив до дверей. Вони повільно відчинились, коли він торкнувся їх двома пальцями.
— Він існує, — кинув він хлопакам, та ніхто його ніхто з них, звісно, не почув.
Ступивши на бетонну підлогу закинутої станції, Олесь знову набрав номер Дениса. Трясця! Знову без відповіді. Дзвінок Мишку також нічого не дав. Тоді Олесь, лише тоді, відчув себе повним бовдуром. По-перше, дозволивши собі, піти за дивними почуттями й опинитися тут. По-друге, він, в дідька лисого, не знав що робити! А ще він втратив мелодію. Вона перестала звучати, і Олесь, наче дитина, яка раптово впустила мамину руку, затримав дихання перед гучним ревінням.
Львівська брама дивилась на Олеся байдужими темними очима. Подихом вогкості, грибів та глевкої землі, доторком розбитого бетону та зрізаних кристалів. Десь там, Олесь знав, є чергова по станції, її працівники, та насправді він був один. Пісня більше не вела його до Похазника. Львівська брама, як готель над прірвою, як кімната без вікон, як затхла криївка, вона не любила гостей. Він не знав заплутаних шляхів підземелля, і ще він знову припхався сюди у кросівках.
— Та булавою тобі по макітрі! Я ж чув кляту пісню, де ти, Похазник?!
Олесь перестрибнув через баюру, у якій, наче у брудному дзеркалі, милувались своїм відбиттям люстри сталактитів. На хвильку йому здалось, ніби він знову чув мелодію. Прислухався, напружився, затримав дихання. Якщо зумів вийти на триклятій Львівській брамі, то й Дениса повинен знайти.
— Олесь! Лесь?!
Він розплющив очі. Промінь світла прорізав сутінкове єство станції, впавши на розтрощену підлогу. Зіщулився й, придивившись, помітив у темряві одного з близнюків. Крутичуба, здається, якщо правильно розрізняв їх.
— Це ти новенький же? Ох, Похазник попросив тебе зустріти. Ти вже вибач, що так воно трапилось. Ми… цейво. Ми не могли покинути підземелля надовго.
— То… щось трапилось? — видихнув Олесь.
Хоча й передчував, якою саме буде відповідь. Вийшов з острівця світла та підійшов до Крутичуба. Легка усмішка торкнулась його губ, проте одразу ж розчинилась у темряві. Ліхтарик вимкнувся. З пітьми линули тихі голоси, дівчина наспівувала пісню без слів. Принаймні так здалось Олесю.
— Термінова колискова для… — Крутичуб зробив павзу, яка у темряві лунала надто гучно. — Для Змія.
— Для Змія?
Тремтливий голос Олеся розбився об мовчазні стіни мертвої станції. Холодом війнуло йому в обличчя, ніби відповіддю на запитання. Крутичуб обережно торкнувся його плеча та мовив:
— Дивись, не загубись. Ходімо, нас вже зачекались, напевно.
Язикатий Денис, який завжди балакав про щось неймовірне, не був відвертим до самого кінця. Похазник, якщо вважати його окремою іпостассю Дениса, відрізнявся від нього. Зберігав таємницю та тримав язика за зубами, аж поки не ставало зовсім кепсько. Як ось от: коли самого Олеся торкнуло так, що, здавалось, в’язкі невидимі кошмари взяли та й стали реальними. Більш того: ті кошмари не переслідували Олеся, а поселились всередині нього, запустивши кігті-пазурі у всі м’язи, у всі органи, у всі кістки.
— То що ви тут робите?
Щербата підлога хруснула під ногами, наче галуззя сухого хмизу, й хрускіт змусив Олеся смикнутися. Підземелля з цікавого, навіть по-своєму моторошно красивого місця, вмить стало головним ворогом Олеся. Він шкірою відчував відчуженість цього місця, його настороженість, шорсткість, неприязнь.
— Гадаю, тобі Похазник все розповість. Або не все. Не знаю.
Крутичуб коротко посміхнувся, та Олесь того не бачив. Попереду майоріли вогники ліхтариків й калейдоскопи луски. Сопілка тихенько звучала, і жоден інший інструмент поки не підхопив її мелодію. Але до її звучання доєдналось ще дещо. Гугняве сопіння, хрипіння, щось схоже на віддалення гарчання, але точно не була ні собака, ані інший відомий Олесю звір.
Вони рушили темними проходами, й лише смуга світла от ліхтарика освічувала шлях. Олесь намагався ступати обережно, згадавши, як минулого разу зіпсував кросівки. Та калюж тут було мало, підлога здавалась, навпаки, сухою наче піски пустелі. Зрештою, хлопці пройшли до невеличкої зали. Зі стелі звисали брунатні кристали, схожі на бурульки, а на підлозі розкинувся килим зі зрізів сталагмітів. Крутичуб зайняв своє місце біля стіни, де давно висохлі потоки каламутних вод, утворювали дивакуваті візерунчасті шпалери. Олесь повільно обігнув кілька велетнів-зрубів та опинився навпроти Похазника. Тепер, як ще ніколи досі, бажав дивитися йому прямо в обличчя.
Мелодія лунала гучніше. Вдаряючись об вищерблені стіни, блукала поміж рядами зруйнованих стовпів сталагмітів, а потім, плескаючи босоніж по люстерках калюж, тікала далеко-далеко. Й там, торкаючись ласкавими пальцями темної луски Змія, заспокоювала його, колихала, забирала у глибокі сни.
Похазник ледь помітно кивнув Олесю. Той нічим не відповів на коротке вітання: стояв непорушно та свердлив поглядом. Стояв, лише іноді тупцюючи на місці через прохолоду та нетерплячість. З нього вже лились слова, якими збирався описати страх та занепокоєння, те, що привело його аж сюди, що навіювало лячні сни, що, зрештою, перетворило його зі звичайного студента на якогось там нащадка Добрині.
Коли минуло кілька хвилин, Олесь трохи розслабився. Гидке відчуття хоч і причаїлось, та вже не тривожило так сильно. Похазник закінчував грати, і Олесь, прислухавшись більше не вловив того моторошного хриплого сопіння-гарчання. Підземелля потроху поверталось до звичного життя, спокійного, завжди тихого, хіба краплями води чи шумом потягу сполоханого.
— Звертій1 міцно спить, — мовив Похазник й, дбайливо обійнявши сопілку пальцями, притулив її до грудей. — Ти, — звернувся він до Олеся, — відчув, що його сон ненадійний. Я мав би розповісти тобі все, та сподівався, що є трохи кучасу2. Бач, Змій поганенько спить, ніби прокинутися збирається.
— Ми не хотіли б тебе лякати, — почав було Чугай, а потім розпачливо махнув рукою, — та що там вже. Словом, щось коїться. Бо спати ця потвора стала дуже чуйно.
Олесь обвів важким поглядом усіх. Зупинився на Літавиці, та вона лише зажурено всміхнулась: він тієї дівчини, з якою вони бачились минулого разу, нічого не залишилось. Тоді Олесь знову вп’явся поглядом в Похазника. Пильно й довго глядів у ті очі кольору твані, які зараз, у напів темряві дивної зали, перетворились на кавалки Змієвої луски.
— Я знову бачив сон.
Денис кивнув іншим, аби залишили їх наодинці. Чугай зітхнув, легко штовхнувши Крутичуба перед себе. А Літавиця коротко посміхнулась Олесю. Винувато, як здалось йому.
— Я знову бачив той сон, — стримано повторив Олесь, хоч готовий був перейти на крик. — Я взяв у Мишка слово, що ніхто не постраждає. А тепер виявляється, що все занадто серйозно. Занадто, навіть для мене.
В темряві розчинились чужі кроки. Похазник-Денис опустив погляд додолу, й обережно наступивши на щось, всміхнувся. Хруснув бетон чи скам’янілі потоки води та мулу, а може й щось інше, бо… Коли Денис нагнувся, аби дістати те, що розвалилось, Олесь побачив щось схоже на довгий рукав чи шарф.
— Подекуди тут можна зайти шкіру Змія. Він вилазив з неї доволі часто, ніби панич одежину змінював, — зауважив Денис. — Минуло стільки років, а вона досі не перетворилась на попіл.
Олесь прикрив очі, зазирнувши всередину себе. Там, наче жаба на дні колодязя, лопотів страх. Не розплющуючи очей, на самісінькому видиху, Олесь повільно вимовив:
— Ти пам’ятаєш, як я виходив дихати повітрям? Тоді я повернувся. Якщо я піду знову, то навряд чи вчиню так само.
— Гаразд. Визнаю: я мав би одразу розповісти тобі все. Та вирішив, що треба невеликими порціями, — Олесь того не бачив, але Денис кинув назад древню шкірку Змія й наступив на неї. На жаль, перетворити її на попіл не зміг навіть його величезний гумовий чобіт.
Денис помовчав трохи, а потім, переступивши через Змієву одежину, підійшов ближче до Олеся. Той стояв, і його били дрижаки чи то від холоду, чи то від страху, чи то від злості. Він бажав почути все до кінця, дізнатися, якого чорта копитного, він опинився тут, як йому відкрився шлях на Львівській брамі, чому саме він бачить ті страшні сни… Він хотів почути нарешті історію Дениса, бо вірив йому. Вірив тому дурнуватому Похазнику, хоч він і говорив такі дикі речі, за які звичайно крутять пальцем біля скроні.
— Ми робимо все, аби те, що тобі наснилось, не здійснилось. Змій прокидається. Повільно, але прокидається. Мій прадід, дід, тато, всі вони… Словом, вони колихали його ось так, як зараз це роблю я. І їм вдавалось приспати його, а до цього — іншим нащадкам Добрині чи Кожум’яки. О, вибач, вони також боролись зі Змієм у свій час, і ще багацько славних воїнів. Але він обрав час, коли я став Похазником.
— І я бачу ті сни, тому що…
Олесь не завершив, бо розплющив нарешті очі. Буря всередині його потроху вгамувалась, та все ж він гнівався. Денис стояв поряд, змучений і стомлений, розпашілий та спітнілий. Наче гра на сопілці давалась йому з величезними зусиллями. Та він знайшов у собі сили, аби коротко посміхнутися та полізти у кишеню за цигаркою.
— Я рідко палю, але іноді хочеться. А ти бачиш ті сни, тому що Змій прокидається, і тепер ви з ним пов’язані, ти знаєш про нього, а він про тебе. Він бачить ті ж сни, що й ти. Ти, як і дехто з нас, бачиш майбутнє міста уві сні. Ти ж не бачив чорних дерев? Понівечених, у кіптяві? — раптом запитав Денис, і Олесь похитав головою.
— Ні, не бачив. А ти? Ти бачиш віщі сни?
— Ні. Крутичуб бачить.
— Ну, а ти, значить… Цейво. Як той щуролов, — не знайшов необхідної назви Олесь і набундючено здвинув брови.
— Гамельнський щуролов. Щось на кшталт того, проте Змія з міста мені не вигнати. Він спить під Кирилівською церквою, ми зараз майже під нею. До самого Змія підходити небезпечно. Тож, ми збираємось тут.
З тунелю війнуло смородом. Так смердить з пащеки дворової собаки, коли вона з’їла щось не те або хворіє. Потім гупнуло чимось масивним, почулось як обвалилась кам’яна стіна. Олесь не здригнувся, проте все його тіло напружилось у передчутті небезпеки. Денис сторожко прислухався: тиша.
— Він спить. Просто перевернувся.
Олесь ще кілька хвилин вдивлявся в густе полотно пітьми, проте ні Змія, ні когось схожого на нього не помітив. Тільки шум води та відлуння руху потягів порушували тиху київського підземелля. До того, аби схибнутися остаточно, у Олеся залишалось всього кілька хвилин, так він гадав. Тож, повернувши погляд до Дениса, зажадав конкретних відповідей.
— Я прийшов аж сюди сам. Не знаю яким чином мені підкорився той дурнуватий потяг, та річ не в тім. Ти знаєш, що я хочу тобі вірити і я… напевно, роблю це. Та ти знову, ти та твій триклятий тритон Мишко, обдурюєте мене. Мою колишню дівчину зжирає Змій, я, виявляється, нащадок Добрині та бачу віщі сни, а ви тут колискові чудовиську граєте. Отаке дивовижне життя у мене!
За своєю справедливою жагою до правди, Олесь й забув про втому Дениса. Виснажений, він ледь тримався на ногах, і цигарку він навіть не підпалив, просто крутив поміж пальців та й все. Наївне відчуття туманної безпеки, відтягування неминучого, надія, що все обернеться на краще — все боролось у ньому разом з комплексом героя. Тим самим, від якого страждав кожен у його родині, від якого іноді гинув, гордо вважаючи, що з усім розбереться сам.
— Маємо поговорити, то так. Але не тут. Мені б, Лесику, присісти.
Він вперше почув оте тихе «Лесику» та його охопило раптове почуття сорому. Ще хвильку тому Олесь, розлючений, наляканий та збентежений, вимагав пояснень, готувався до довгих бесід, проте зараз… Зараз він розм’як. Ні, він усе пам’ятав, й відгомін важких думок та передчуття вертівся у ньому як колесо хургала3, але ж вигляд Дениса лякав зараз не менше за самого Змія.
— Поїхали до мене.
Це запропонував Олесь: спонтанно й швидко, слова випередили думки. Каламутний погляд Дениса говорив про невпевненість та зніяковілість. Та Олесь й не збирався забирати слова назад. Йому нарешті перепала можливість побалакати з Денисом, якого так важко впіймати й змусити говорити, що було байдуже де.
— Я серйозно. Відпочинеш, якщо… — ось тут він сором’язливо відчув, що трохи промазав, бо, зрештою, нічого не знав про особисте життя Похазника, — в тебе немає вдома інших справ.
Денис жбурнув надтріснуту цигарку на землю, прослідкувавши за її недовгим польотом та швидким приземленням. Він згадав той день, коли вперше проводжав Олеся додому, і до грудей наче розжарене вугілля притиснули. Втім, зрештою, Денис відповів поважно й спокійно:
— О. А, ні. Якщо запрошуєш, то чом би й ні?
Денис тепло посміхнувся, і від тієї усмішки Олесь зігрівся більше, ніж від накинутого на голову каптура. Коли вони йшли назад, до Львівської брами, Олесь обережно струсив з плеча Похазника бруд, яким він вимазався, напевно, коли притулявся до стіни. Денис відчув легкий приємний доторк, але удав, що ні. Лишень кинув погляд вбік, туди, де тільки-но здіймалась рука Олеся.
— А ми не можемо дістатися Чернігівської звідсіля?
— На жаль. Треба повернутися в місто. Звертій не подумав про нашу зручність, коли рив нірки.
Коли вони зайшли до вагона, і магія невідомого Києва розвіялась, Олесь миттєво зайняв місце для Дениса. Місце залишалось одне. Вони могли б довго сперечатись кому сідати, але зрештою, Олесь змусив Дениса сісти. На переході до Театральної він уважно стежив за Денисом, аби той не гепнувся десь від слабкості.
— Та не вмру я. Не хвилюйся.
— Щось не вмієш ти заспокоювати, — мугикнув Олесь, але вгамувався.
До Чернігівської вони їхали мовчки. Іноді Олесь кидав короткі погляди на Дениса, а той дивився навпроти себе, у вікно. Пейзажі змінювались, виходили та заходили пасажири, та він все глядів в одну точку: обрав собі плямку на склі та глядів на неї. Змій, якого він сьогодні заколихав, спав вже тисячі років. І тепер, коли Денис змінив померлого батька на посаді Похазника, вирішив прокинутися. Не відриваючи погляду від крихітної цятки, Денис помацав себе за кишені: сопілка на місті. Видихнув повільно, а потім, загнавши посмішку у кутки губ, звернувся до Олеся:
— Ти точно хочеш поговорити вдома?
— Точно, — швидко відповів Олесь, хоч і обурився. — Ходімо.
У крихітній квартирі Олеся, яка дісталась йому від бабусі, пахнуло свіжістю. Зранку він повідчиняв усі вікна, і тепер кімнатами гуляв протяг, зате яким було повітря! Всадовивши Дениса на диван, Олесь зачинив вікно. З вулиці якраз долинула чиясь лайка: сварились сусіди через паркування.
— Щось будеш? Пити? Чи їсти? — запитав Олесь, хоч насправді їсти у нього… ну, було нічого, треба готувати.
— Поки що чорний чай, добре? З цукром.
Олесь вийшов на кухню, а Денис знову намацав сопілку у кишені. Його дивна, але дієва зброя проти страшного чудовиська, залишалось лише сподіватися, що не підведе. Прикривши очі, Денис про себе грав мелодію, намагаючись вигадати нову, більш потужну пісню.
Скільки ложок цукру сипати Денису? Олесь кинув навмання дві. Потім побачив, що чай налив у ту ж саму чашку, Данину. Моторошні моменти з кривавого сну знову стали напрочуд реальними, і Олесь вилаявся. Якщо Змій прокинеться і почне полювати, чи означає це, що його першою жертвою стане Дана?
— Дідько!
Переливши окропу, Олесь обпік руку й одразу ж сунув палець до рота, ніби це могло допомогти краще, ніж проточна вода. Лише потім він відкрив кран, і сунув руку під потік холодної води.
Чай парував на столі, в кошику лежало куплене кілька днів тому печиво, і на кухні запанував затишок. Денис зазирнув у кімнату, коли Олесь витягнув руку з-під крана, та зрозумів: біль не зник. Він зморщився та озирнувся на Дениса.
— Щось тебе довго не було, я встигнув задрімати, — всміхнувся він, кинувши погляд на чашку, — це мені?
— Еге, так, пригощайся.
Денис сів за стіл, та не поспішав сьорбати чай. Обпечена рука Олеся розбудила в ньому спогад про батька. Розплескавши трохи чаю, поки тягнув чашку до себе, Денис хекнув. Батько помер у пожежі. Ніхто того не знав й не повірив би, проте полум’я, яке тоді охопило будинок, створив хтось… то була не людина. Денис то відчув, та що він міг зробити? На поверхні він не Похазник, а лише Денис Блават, звичайний молодик.
— Мої предки, як ти зрозумів, також були Похазниками у свій час. Все почалось з прадіда, а до того, навіть я не знаю, хто виконував цю роль. Мій прадід був лірником, він переїхав до Києва з Галичини. Сестра мого діда, а потім і сам дід також колихали Змія у підземеллі, вони якраз стали свідками будівництва перших станцій метро. Орися, так звали сестру діда, загинула. Знаєш про Куренівську трагедію? Так от. А мій дід… Він втопився, коли вирушив під землю у дощ. Батько ж згорів, коли грав нову колискову. Тепер її виконую я, — Денис помовчав, взяв чашку та сьорбнув трохи теплого чаю. — Не знаю, яким чином, але я впевнений, що його вбив саме Змій. Батько не встигнув підготовити мене як слід. І тоді, коли я зумів зупинити потяг на Театральній, зрозумів: татові здібності тепер мої. Це сталось, я тобі не говорив, але за два дні до його смерті. Я мав би допетрати чому, але ж… ні.
Олесь сидів навпроти та також не торкався чаю, лише слухав. Погляд Дениса змінився, він став тужливим та мстивим водночас, а губи стиснулись в тонку смужку. Якби той Змій зараз прокинувся, підійнявся над містом, Денис би його, мабуть, роздер власними зубами. Хоча, звісно ж, все було б навпаки… Денис стискав чашку, ніби намагаючись задавити її, ніби вона була могутньою шиєю чудовиська.
— Вибач, — навіщось перепросив Олесь, відчувши щось гостре в грудях, наче шпилькою в серце. — Значить, якщо з тобою щось станеться, то…
Вибачення та одразу ж таке запитання? Олесь заховав погляд на дні власної чашки. У воді плескалось відбиття хлопця, який боявся тепер не лише за власну шкуру, чи за Дану, а й за Похазника. Краще б він не знав, краще б не питав! Кому потрібна та клята правда, якщо вона така страшна?!
Олесь знайшов тріщинку на столі й розколупав її. Це заспокоювало, хоч і не надовго. Втім, Денис відповів спокійно, наче говорив про себе, а про далекого, майже незнайомого йому хлопця:
— Чугай, Літавиця чи Крутичуб. Заміна завжди є.
Стіл хитнувся від зусиль Олеся, й Денис притримав його за кутики, притиснувши до підлоги. Холодний вже чай знову розплескався. Дві калюжі злились в одну величезну пляму посеред столу. Рідина залилась у щілину, роздзьобану Олесем. І він, торкнувшись вологої деревини, криво посміхнувся. Під ніготь забився бруд.
— А якщо він прокинеться? Ви, ну, що тоді? — запитав Олесь, сховавши руки в кишені, аби більше нічого не чіпати.
— Хтось має його подолати. Хтось з нас. Бачиш, немає ніякого пророцтва, окрім того, що ти вже знаєш. Нащадки древніх воїнів, нащадки тих, хто майже подолав Змія. Музиканти. Казкарі. Ті, хто бачить віщі сни. Ми без зброї. Без мечей чи кинджалів, без рушниць чи гармат.
Денис відпустив стіл тільки-но зараз, та пальці його все ще відчували гладкість та міцність покриття. Взяв чашку та кількома величезними ковтками випив чай. Видихнув. Олесь бачив не якогось там фантастичного персонажа, який міг все на світі, він бачив юнака, на якого покладали багато сподівань, і під їхнім вантажем він нітився, ламався, страждав.
Невже вони, нащадки славних воїнів, приречені на таке от життя? І чому все, що здається таким чарівним та неймовірним, насправді жаске та жорстоке? Навіщо люди переписували казки та легенди, які насправді були моторошними й правдивими?
— Так, Мишко втягнув мене у карколомні пригоди, нічого не скажеш, — хекнув Олесь, спостерігаючи за тим, як збільшувалась пляма. — Та як його подолати? Невже твої предки про це не подумали?
— Як бачиш, — погляд Дениса також потонув у плямі чаю на столі, — лише попередили про лихо. Наче це й так не зрозуміло. Сопілкою, навіть витесаної зі старезного дуба, в яке влучила блискавиця, я його не прикінчу. Потрібна булава, меч, та що завгодно.
Денис підійнявся так різко, що стіл знову захитався. Пляма розтеклась більше, і тепер частина її вилилась на підлогу. Олесь підхопився аби витерти її, але кинувся спершу до Дениса. Дозволити йому піти зараз не можна, бо, мабуть, всієї правди він так і розказав. Та й мав кепський вигляд.
— Стій.
Олесь навіть не помітив, як заговорив наче Похазник. Він і наказував Денису, і просив його водночас. І лагідно, і суворо, ніби з потягом розмовляв.
— Хіба я можу зупинитися в тебе? — хекнув Денис, схиливши голову набік. Його каламутно-зелені очі уважно вивчали співрозмовника, та він просто вп’явся поглядом в Олеся, доводячи того до зніяковілості.
— Можеш.
Він і не думав, що може звучати так сталево. Попри атмосферу збентеженості, все ж кинув одне-єдине слово впевнено і без заминок.
— Залишайся.
І ще одне слово, але кинуте вже тихіше, ніби гучність голосу зненацька зменшилась. Серп посмішки прорізався на обличчі Дениса, та ненадовго: він знову замислився над ймовірним поверненням Змія.
— Добре. Залюбки, — мовив Денис, коли Олесь заметушився на кухні, намагаючись відмити зі столу пляму.
Кілька хвилин минуло у густому мовчанні, наповненому лише зосередженим сопінням Олеся над триклятою плямою. А потім лампочка під стелею замерехтіла й вимкнулась. Разом з нею знеструмилась уся квартира, будинок, вулиця. Олесь жбурнув ганчірку й визирнув у вікно. Блимали лише аварійні ліхтарі та автомобільні фари. Місто поринуло у пітьму. За хвилину на телефон надійшло повідомлення про надзвичайну ситуацію. Що саме трапилось не зазначили, але обіцяли повернути електроенергію за кілька годин, усі критично важливі об’єкти перешли на генераторне живлення.
— Сидіти нам без світла.
Денис не відповів, він все ще дивився у вікно. Змій? Якби він прокинувся, Денис відчув би це першим, та й Олесь також. Мазнувши вогкою, бо встигнув торкнутися столу, долонею по підборіддю, Денис глибоко вдихнув. Гуркіт серця нагадував стукіт у двері. Так приходять або п’яні несамовиті сусіди, або погані, навіть страшні, звістки.
— Денисе? Тобто, цейво. Похазнику? Чуєш?
Олесь зберігав спокій й не відчував того спектру емоцій як тоді, в підземеллі. Він дістав кілька свічок, вже наполовину спалених, але ще придатних для використання. Підпалив й виставив на стіл, перед Денисом.
— Це ж не Змій, так? Бо я не… Ну, все наче як завжди.
— Еге, це не він, — Денис обернувся й посміхнувся, тіні вогників падали йому на обличчя й танцювали на щоках. — Слухай, — він провів рукою над свічкою, — я тут зрозумів, що дуже погано тебе знаю. Навіть ти краще знаєш мене. Такого таємничого Похазника. То, може, раз ми сидимо у темряві, щось розкажеш?
Ті дві свічки, з вогниками яких тепер грався Денис, Олесь купив для романтичного вечора. Вони мали б пахнути корицею та карамеллю, та просто пахнули воском. А тепер, після того, як колись палали весь вечір, нагадували шоколадні недоїдки.
Від такої пропозиції Олесь аж присів. Він так давив на Дениса, аби той розповів свою історію, а про себе нічого не розказував. Хіба Мишко там щось наговорив, але ж не він сам! До речі, Мишко…
Діставши телефон назад, Олесь швидко написав повідомлення другу: запитав як минуло змагання і додав, що у Києві хоч в око стрельни, так темно. Тільки-но Олесь відірвався від телефону, одразу ж зіштовхнувся поглядами з Денисом. Він завмер в очікуванні, і вогники тепер танцювали у його очах.
— Гаразд. Тільки краще перейдемо до кімнати.
Олесь взяв одну свічку, а на іншу кивнув Денису. Вони покинули кухню якраз за мить до того, як у вікно поскребла, наче нігтем, крива гілка старезного дерева. Тільки-от річ у тім, що жодне дерево на подвір’ї не могло дотягнутися аж сюди.