Університет

Олесь провів кілька плідних днів за навчанням. Він закривав дні відсутності, друкуючи реферати та виконуючи додаткові завдання. Денис не з’являвся або ж з’являвся, та Олесь його не зустрічав. Мишко також згадав, що треба вчитися, та й іноді проводив час за конспектами разом з другом. Про Похазника та пригоди в метро вони говорили мало, хоча Олесь цікавився історією їхнього знайомства. Мишко запевнив: нічого цікавого. Еге. Так йому і повірили.

Думки про Дану більше не напосідали, і навіть сама дівчина вже весело здоровкалась з Олесем. Здавалось, що ті дні, коли вони побивались через розставання — якась дурнувата стежка, на яку обоє звернути з дороги життя. Покололи ноги, начіпляли будяків на одяг, наковталися пилу, загубившись у куряві… Словом, повернувшись на правильний шлях, пішли вже хто куди. І це — слушне рішення.

— То ти все, вільний? — якось запитав Мишко, коли вони разом чимчикували коридором.

— Напевно, — стомлено посміхнувся Олесь. — Етнографія ще залишилась, та викладачка там нормальна, гадаю, обійдеться без кровопролиття.

— О. А у мене там все закрито. Хоч десь!

— То, може, треба менше підземеллями вештатися? — зіщулив одне око Олесь, пильно придивляючись до супутника.

— Овва! Ти говориш вже майже як мої батьки!

Мишко похитав головою, штовхнувши вхідні двері, які іноді не бажали відчинятися, й вистрибнув на двір. Олесь рушив назирці. Стояла ясний погожий день, навіть й не скажеш, що кілька днів періщив такий дощ, що калюжами можна було плавати.

— То що, може, нарешті розкажеш, де і як ти здибав… Дениса?

— Так тебе це все ж цікавить?

Олесь кивнув. Звісно, за старанним навчанням, думати лише про Похазника та всі його балачки, ну… Хоча б Олесь збрехав, якби сказав, що взагалі не згадував про нього. Хіба ж можливо забути таку подорож у самісінькі глибини Києва, туди, де, здавалось, пульсувало серце старого міста.

— Ми познайомились на сайті диґерів. Денис розповів мені історію про Похазника, а взяв та й спробував. Спочатку мені здавалось, що той телепень це спеціально влаштував, аж ні! Похазника викликали деякі мої знайомі, та жодних результатів. Плюнули вони на це, й так не дізнались про справжнє єство Дениса.

— А це прямо така таємниця?

— Та краще так, ніж щоб хтось пальцем крутив біля скроні.

Мав рацію Мишко. Все одно ж ніхто не повірить, навіть якщо поведеш його підземеллям, все одно потрапить не туди. Тобто… Олесь спохмурнів, відчувши, як у голові все переверталось догори дриґом. Куди легше було просто навчатися та жити як жилось, ніж стрімко падати в невідоме.

— То… — почав Олесь, потираючи руки так, ніби змерз, — ти також чийсь там нащадок?

Усмішкою Мишка можна було різати фрукти: така гостра, але не загрозлива, скоріше хитра. Він перехопив руку друга, легенько стиснув його лікоть, смикнувши до себе.

— Добрині. Так, розкидало нас по світу, але добре, що повертаємось назад, у Київ.

— Еге-е.

Він вибрався з-під Мишкових загребущих лап, та й рушив дорогою. Мишко крокував слідом, мовчки клацаючи в телефоні. Нібито нічого не сталось, і Похазник існував у давно написаній книзі чи старому серіалі. Втім, ігнорувати його існування ні Мишко, ні Олесь не могли, та й не збирались. Мишко давно вже був частиною чогось великого, деталлю механізму, будови якого Олесь ще не осягнув, та… Сам Олесь став тим самим. Павутинки відповідальності повільно й ніжно, але вже стискали його.

— Мишко!

Олесь раптом зупинився. До входу в метро залишалось зовсім недалеко. Підземний перехід поглинав у пащу потік людей, відригував нових, та Олесю здалось ніби він завмер не над першою сходинкою, а над бездонною прірвою.

— Що? — зупинився собі й той, уважно поглянув на Олеся. — Що трапилось? Тобі стало погано?

Таке відчуваєш перед невідомістю. Коли заходиш до темної кімнати та простягаєш руку, аби ввімкнути світло, а фантазія вже малює чудовиськ. Завмерши на сходинці, Олесь видихнув. Не зараз і не тут причаїлись його чудовиська, і вони точно не були Мишком чи Похазником. Та вони точно існували, десь там, далеко під землею. Й… Олесь боявся зустрічі з ними.

— Мишко, пообіцяй мені, що ніхто не загине.

Звучало напрочуд клішовано, та в Олеся не було інших слів. Мишко повільно кивнув, хоч у погляді його промайнула тінь невпевненості. Він коротко посміхнувся, повернувшись та поплескавши друга по плечу.

— Ти ще не знаєш всього, але запевняю: все не так погано. Те, що зараз, мабуть, налякало тебе — спить. І спить вже давно. Ну, а тепер ходімо? Хочу заскочити у «Пузату хату» на Майдані!

З тяжким серцем, але Олесь зрештою пішов слідом. Мишко час від часу поглядав на нього, непомітно намацуючи у кишені монетку у п’ять копійок — свій невеличкий талісман на щастя. Стискаючи його, Мишко заспокоювався. Олеся ж відпустило те чіпке неприємне відчуття, та він повернув думки до відпочинку, на який заслужив після кропіткої праці. Вихідні треба провести у ліжку та добряче відіспатися.

***

Давно Олеся кошмари не мучили. Дурні сни востаннє бачив перед розставанням з Даною, а після — нічого, просто засипав та хіба в темряву падав. Того ж дня прокинувся так різко, що вдарився головою об кутик шафки. Він бачив Дану уві сні, бліду та виснажену, кволу та нещасну, оповиту зміями, наче виноградними лозами… Вона задихалась та ледь чутно благала про допомогу.

Першою думкою Олеся було негайно зателефонувати Дані та запитати як справи. Та вчасно зупинився, вирішивши просто переглянути її соціальні мережі. Начебто все в нормі: остання світлина опублікована двадцять хвилин тому, ранкова кава та два печива з шоколадною крихтою. Олесь видихнув. Всього лише сон, а він вже накрутив себе так, що серце гучно клекотало всередині.

До обіду ні Мишка, ні Дани Олесь не бачив. Мишко пізніше написав, що зайнятий, мовляв, тренування, скоро змагання і… А от Дана просто не потрапляла на очі, хоч її подруги бігли з однієї аудиторії до іншої.

— Вона у вбиральні! — відповіли на запитання збентеженого Олеся, та й він не став перевіряти.

Постояв, почекав у коридорі, а коли побачив як Дана і собі поспішала на заняття, заспокоївся. Притулившись до прохолодної стіни, витріщився на старезний, давно неактуальний розклад. В голові майнула думка, що зустріч з Похазником зробила з нього параноїка, і через це Олесь невесело посміхнувся. Чортяки-харцизяки понесли його в ту підземку!

— Вона не обвалиться! — голос, що пролунав звідкись збоку, точно належав Денису.

— Хто?

— Та стіна ж.

— А, так.

Про всяк випадок Денис показово перевірив міцність стіни, помацавши її та постукавши кулаком. Стіна не впала, а от Олесю конче закортіло гепнутися, аби магічні пригоди просто від нього відчепились. Або… або хоча б знову вийти на двір та пройтися.

— Багато занять ще? — поцікавився Денис, скануючи поглядом той самий древній розклад.

— Це дві пари. А що таке?

Олесь закинув наплічника, роззирнувся. Коридор давно опустів, хіба кілька студентів тупцювало на іншому його кінці. Денис скинув каптур й підморгнув так, наче спонукав здійснити злочин. А ще… Його брунатні пасма кудись поділись, і волосся ледве сягало плечей.

— Ти що підстригся? — Олесь тільки-но помітив, що звичних кучерів немає, і що Денис тепер виглядав дивно. Ні, зачіска йому личила, але ніби чогось не вистачало.

— Еге. Економлю шампунь. Ну, так що? Не хочеш плюнути на дві останні пари? Хочу тобі дещо показати.

— Прямо зараз?

— Бажано якнайшвидше. Та й хіба у тебе не було часу? — Денис хотів додати «пожити як нормальна людина», але вчасно приткнув язика.

— От чому ти завжди з’являєшся неочікувано? — видихнув Олесь, переставши витріщатися на Дениса.

Той стенув плечима й, відділившись від стіни, зробив кілька кроків до сходів. За Олесем залишалось рішення: йти на заняття чи знову повіятися в пригоди з королем, точніше, господарем підземки. На хвильку замислившись, зиркнувши в бік авдиторії, де вже проходила пара, Олесь все ж пішов за Денисом. Дарма, що стільки відробляв… Але ж дві пари, то ж не смертельно? Чи…

Олесь занепокоєно шарпав ляпки наплічника. Зараз вранішня тривога здавалась настільки далекою та затуманеною, бо її перекривали інші відчуття. Схоже на те, що наздогнало Олеся на сходинках, коли він шов з Мишком, тільки світліше, навіть приємніше. Втім, не без тіні, сірої та мінливої, яку відкидав на підлогу невідомий, але точно огидний предмет.

— Ходімо прогуляємось, тут недалеко. Не в метро. Принаймні не прямо зараз.

— Гаразд.

Та все ж остаточно забути про Дану Олесь не міг. Ідея про те, аби запитати у самого Похазника про дивний страшний сон вистрибнула як Пилип з конопель. Мулько було мовчати про це, тим паче, коли ти знайомий з такою незвичайною людиною.

Глипнувши на нього, такого серйозного, без натяку на нещодавній хороший настрій, Олесь замислився. Денис викликав у нього нехай не довіру, але й не здавався тим, хто міг підступно обманути. І тепер навіть здавався ближчим, бо був, зрештою, всього лише людиною. Не чарівником чи супергероєм, а таким же студентом, який, мабуть, мав силу-силенну прогулів.

— Хочу запитати.

— Так?

Коли Денис поглянув на нього, Олесь знову вчепився в лямки наплічника та ледь не впустив його. Довелось зніяковіло та коротко всміхнутися, перш ніж набратися потрібних слів для простого запитання.

— Мені наснились змії. Я не вірю у всю цю чортівню зі снами, але ж, гадаю, що не випадково це.

— Так, не випадково, — спокійно відповів Денис, хоча Олесь міг посперечатися: вловив у його голосі легке занепокоєння. — Дозволь допоможу? Ой, леле! Ти що там носиш? Пів бібліотеки?

— Може, краще про змій розкажеш?! — паленів Олесь: і від злості, і від сорому, бо Денис взяв та й звалив його наплічник собі на спину.

— Трохи згодом, добре?

Вони минули старенькі ворота з полущеною фарбою, з острівцями іржі та надписами не найніжніших виразів. Далі — сходинки до саду, на яких стояли та сиділи студенти. Вони палили, пили каву та жваво щось обговорювали. Олесь трохи заздрісно й водночас гордо поглянув на них. Причина тим гордості та заздрості єдина: ніхто не був частиною таємниці підземки.

Не дивлячись на те, що ботанічний сад знаходився недалеко від університету, Олесь бував тут рідко. Здебільшого, приземлявся на першу ж лавку, аби перепочити, потеревенити та насолодитися цигаркою або пивом в пакеті. Милувався красою рослин ще давно, коли мав міцно триматися за мамину руку.

— Чому ми тут?

— Ще хвильку!

Стежка вела донизу, до алеї, обабіч якої росли магнолії. Зараз вони не квітнули, та Олесеві дитячі спогади раптом випірнули в голові й дуже стрімко занурились назад. Мама приводила його сюди ледь не щотижня.

— Отже, причина того, що ми прийшли саме сюди одна. Ну, як не рахувати того, що ми просто прогулюємо. Причина: рослини. Дерева. Коли будували метро, то викорчували багацько їх, знищили, вбили, — Денис зупинився, й з виразом, наче екскурсовод почав розповідати про місцину. — Та, на щастя, деяке коріння вижило, уявляєш? Збереглось, бо переплелось з іншим, молодшим.

— Який це має зв’язок з підземкою? — не зрозумів Олесь, сторожко роззираючись по боках, ніби дерева могли підслуховувати їх.

Денис обвів сад довгим поглядом. Опустив голову, штовхнувши крихітний камінець, а потім колупнув розбитий асфальт черевиком. Там, унизу, спліталось коріння віковічних дерев. Сягаючи глибин, наче мацаками обвивало цеглу чи бетон, врізалось в тріщинки, пробиралось всюди, куди лишень могло дотягнутися. Одне коріння торкалось іншого, передавало йому свої знання, а те — вервечкою неслось далі. Перша, найдревніша мережа, про яку мало хто знав.

— Майже всі дерева тут — «очі» підземки. Їхнє коріння сягає тих самих глибин метро, стовбуром інформація передається на поверхню, а гілля шепоче. Не завжди то вітер блукає в маківках дерев, знаєш. Галузки самі вміють балакати.

— Такого я точно не очікував почути… Та хіба коріння сягає аж так далеко?!

— А я думав, що тебе вже нічим не здивувати! Колись Змій використовував дерева, він знав їхню мову, міг бачити крізь галуззя. Таким чином спостерігав за містом, ховаючись у своїх нірках.

— Та-ак.

Дерева мовчали. Ні подих вітру, ні простий шелест листя, ні тріск деревини — нічого. Стояли непорушно, наче камінні хрести у полі, та просто спостерігали, тонули у звуках великого міста.

Денис різко повернувся, та його уважний, проникливий погляд вперіщився прямо в Олеся. Той зніяковіло посміхнувся, удаючи, ніби прислуховується до дерев. Щось подібне відчував Олесь тоді, в метро, коли заснув прямо на плечі Дениса, а той боявся поворухнутися, аби не розбудити його. Коли щось калатнуло в грудях, а потім зненацька відпустило, коли забракло повітря, а потім воно чомусь стало свіжим, прохолодним, напрочуд легким.

— Ми майже нічого не знаємо один про одного, — першим заговорив Олесь, коли дивне відчуття відпустило його. — Ти б міг почати знайомство з фрази «Привіт, я Денис, нумо дружити».

Кинувши на Олеся здивований погляд, Денис захихотів.

— Ну, хіба так зараз знайомляться? — запитав він, як тільки сміх загубився десь поміж стовбурів. — Та й я звичайний, розумієш. Людина, але просто з деякими можливостями. У мене є родина, навіть маю кота. Та й живу я в квартирі на Позняках.

— Добре. А от, наприклад, твоє прізвище? — він продовжував допитуватися, не просто щоб вчепитися та задовбати, а тому що справді цікавився.

— Блават, — всміхнувся Денис, накинувши на голову каптур. — Так ще волошку називають.

— А-а. А моє — Гайовий.

— Я знаю. Мишко вже жартував про волошки в гаю, — хекнув Денис.

Щоки Олеся на хвильку спалахнули маковим цвітом, та, на щастя, це минулось. Денис кинув у сторону виходу з саду та пройшов повз Олеся. Чи то випадково, чи то навмисно зачепивши плече Олеся своїм. Не боляче, але відчутно.

— Гей! Обережніше, — Олесь хотів звучати гнівно та ображено, та вийшло хіба трохи обурливо.

— Вибач. Та треба поспішати, якщо не хочеш проґавити концерт!

— Який концерт?

— Побігли, побачиш!

Спочатку Олесю здалось, ніби Денис хотів схопити його за руку, ба навіть торкнувся пальцями руки. Та в останній момент Денис просто зиркнув на нього, підморгнув та помчав вперед. Від того серйозного парубка, який чесно відповідав на дошкульні запитання та розповідав про мову дерев, нічого не залишилось. Денис виглядав як бешкетник, що збивав з ніг перехожих.

Олесь мчав за ним як несамовитий, постійно натрапляючи на людей, і викликаючи неабияке обурення. В тому, аби ось так бігти, не встигаючи й видихнути нормально, було щось з дитинства, коли вони з друзями разом гасали подвір’ям і обливались потом.

Біля входу в метро Денис все-таки загальмував та почекав Олеся.

— Дозволиш? — і простягнув руку, збираючись взяти Олеся під лікоть.

Той не сперечався: просто дозволив бурхливому потоку вітру та натовпу заковтнути себе. Те, як обережно тримав його під лікоть Олесь, аби не загубитися серед людей, викликало теплу посмішку. В спину їм летіли зауваження, прокльони та погрози, але хлопці настирливо рухались далі, не відпускаючи одне одного. Хоча якийсь чолов’яга ледь не зірвав з плечей Дениса Олесового наплічника. На щастя, Денис встигнув розвернутися так, щоб той горе-злодій отримав по щелепі. Якби ж тільки Денис вмів так же реагувати на крадіжки власних телефонів…

На проміжковому вестибюлі станції Денис раптом зупинився, і Олесь ледь не врізався в нього. На лавках під стінами сиділи знуджені пасажири. Серед них Олесь помітив компанію музикантів: троє молодих людей. Там була смуглява дівчина, яка тримала в руках джембе, а також двійко хлопців-близнюків з гітарами. Денис широким жестом запросив їх слідувати за ними.

— А хіба музикантам не заборонено грати в метро? — тихо запитав Олесь.

— Ти, схоже, забув, з ким маєш справу, — прошепотів Денис у відповідь, і, злегка стиснувши його лікоть, підштовхнув до наступного ескалатора.

— А ти запізнюєшся, — докірливо кинула дівчина, та зрештою посміхнулась.

Вона стрибнула на сходинки ескалатора, та й Олесь і оком не змигнув, як опинилась далеко попереду.

— Так, а хто ж це такий? — запитав один з близнюків, зіщуливши світло-карі, наче вересковий мед, очі.

— Як це «хто»? Новенький.

Новенький мугикнув. Денис попросив його рухатися швидше, та цього разу не змусив ганятися слідом. Вони спускались донизу, обганяючи людей на ескалаторі.
Уже внизу, коли в ніздрі забився знайомий запах метро, а вуха наповнились шумом потягу, Денис хутко підійшов до однієї зі стін. Олесь, напевно, мільйон разів проходив повз неї, не звертаючи уваги на те, що похоронили в ній дещо напрочуд стародавнє.

—— Амоніт — це древній молюск, пояснив Денис, накривши долонею завитка, яка чітко виднілась у мармурі. — Якщо до нього торкнутися, можна опинитися у світі Змія.

— Тобто, не обов’язково діставатися аж до Львівської брами? — спантеличено запитав Олесь, й руки його самі потягнулись до наплічника.

Денис так і ходив з ним, і Олесь відчував себе дуже незручно через цей приємний, та в ту ж мить — сороміцький факт. Денис лишень всміхнувся та відказав:

— Звідси ми не зможемо дістатися Клова та будь-якої іншої підземної річки чи місцини. Вважай, що ця кімната зачинена, забута чи занедбана, і вихід звідси лише у світ звичайного міста.

— Зрозуміло, — автоматично мовив Олесь, хоч насправді мало що зрозумів.

Музиканти обмінялись поглядами одне з одним та всміхнулись, помітивши збентеженість Олеся. Дівчина першою підійшла до нього й, легенько штовхнувши плечем, підбадьорливо мовила:

— Не хвилюйся. Ми також були на твоєму місці. До цього звикаєш.

— Зазвичай так кажуть перед тим, як трапиться щось погане, — кинув один з близнюків, за що й отримав від іншого поштовх у бік.

— Дивись краще туди, — запропонувала дівчина, звернувши увагу Олеся до древнього равлика.

Денис провів двома пальцями по викопному відбитку три рази за годинниковою стрілкою. Світло замерехтіло, і скоро станція занурилась в непроглядну темряву. Олесь роззирнувся, але крізь цупку темну ковдру нічого не побачив. Доти, поки завиток, якого тільки-но торкався Денис, не засяяв. Стіни та стеля станції вкрились блакитно-пурпурними кольорами, а там, де звичайно висіли лампи, розцвіли дивовижні квіти.

Олесь злегка зіщулився: світло неприємно щипало очі. Та потім, коли світло стало звичним, Олесь міг розгледіти всю красу неймовірного світу Похазника.

— На цій станції збереглись залишки лусочок Змія. Вони замуровані в стелю та деякі стіни. З часом шкіра розшарувалась, стала схожою на пелюстки, та! — Денис здійняв вказівного пальця догори. — Та вона не втратила магічної сили. Змій вмів осліплювати. Раз на місяць тут відбувається ось таке суразне¹ дійство.

— А як… Як ви про це дізнались?

Задерши голову догори та насолоджуючись побаченим, Олесь навіть злегка відкрив рота: це ж просто неймовірно, дивовижно, чарівно! Повільно, наче не бажав за будь-що у світі відривати погляд від стелі, Олесь поглянув на Дениса. Затуманеним поглядом, у якому відбивалося захоплення, подив та насолода водночас.

— Люди торкались равлика та загадували бажання. Коли ж її вперше торкнувся я — потрапив сюди, — розповів Денис.

— А я навіть не звертав уваги…

— Не ти один, — кинула незнайома дівчина. — Ми з хлопцями також.

Денис змінивсь. Як і тоді, коли вони познайомились, він став серйозним, обачним та знову почав вживати незнайомі архаїзми. Його обличчя торкнулось мерехтіння осяйної луски, і через це воно здавалось ніби частої її, тієї глибокої давнини.

Згори спалахували калейдоскопи незвичайного походження. Музика, яка зненацька пролунала з різних кутків залу, зробила це місце схожим більше на танцювальний майданчик.

— Ти не поцікавився моїм гобі, коли влаштовував свій допит, — лукаво всміхнувся Денис та дістав з внутрішньої кишені тоненьку сопілку. — Тож слухай.

— Ти ще й музикант? — та чомусь Олесь не здивувався: Денис з його оповідками про Змія, а тепер ще й з сопілкою, нагадав йому хитрого факіра.

Луска змінила колір, тільки-но сопілка Дениса зазвучала. Мелодія линула залом, заповнюючи кожну щілинку в стіні, підлозі, стелі. Вона залізала під рейси, луною застрягала в тунелях. Потяги разом з вітром розносили її далі, на інші станції, а могутнє коріння дерев несло музику на поверхню. І мало хто міг розпізнати мелодію Похазника, почути її у шумі великого міста.

Олесь спостерігав за мінливим забарвленням луски, яка реагувала на кожен звук. Денис, заплющивши очі, кружляв то на одній, то на обох ногах, вкладаючи в мелодію сакральне, зрозуміле лише йому та цьому місцю, звучання. Він нагадував Лукаша з «Лісової пісні», який своєю прекрасною мелодією зацікавив красуню Мавку. Та історія закінчилась трагічно, і в Олеся пішов холод шкірою через порівняння.

Наплічник м’яко приземлився на підлогу. Олесь не бажав заважати будь-яким зайвим шурхотом, ба навіть намагався не видавати свого захоплення, хоч на язику вертілись щирі слова. Голова стала легкою, ясною, ніби небо погожого сонячного дня. Так хороше й приємно, як давно вже не бувало.

Незвично для Олеся, заклопотаного чи то вдома, чи то на навчанні. Музика огортала його, позбавляла страху, убезпечувала, заспокоювала.

Мелодія неслась далі, будила мешканців підземки, або ж навпаки — змушувала їх провалитися у міцний сон. І тільки тоді, коли сопілка подарувала світу останню ноту, Олесь впіймав на собі погляд Дениса. Трохи втомлений, та цілком задоволений. Затихнули й інші інструменти: джембе та гітари, які весь цей час акомпанували сопілці.

— Сподобалось? — поцікавився Денис, дбайливо заховавши сопілку до кишені.

Олесь кивнув: йому не просто сподобалось, о, він би слухав ту мелодію знову й знову! Він навіть збирався поплескати в долоні, та вирішив, що то недоречно. Підхопив наплічник та сунув руки в кишені.

— Гей, Похазнику! — голос дівчини повернув зачарованого Олеся на землю. — Треба завершувати.

— Добре, шановні кудрипники², концерт завершено! — проголосив Денис, вдячно кивнувши своїм музикантам.

Він підійшов до стіни та знову торкнувся равлика, хоч тепер поводив по ній пальцями проти годинникової стрілки. Олесь спостерігав за ним, та з раптовим жалем розумів: на сьогодні див достатньо. А ще на сьогодні цілком достатньо… Дениса. Хоча, ні! Він же не розповів про сни!

— Ну все, — мовив один з близнюків, — нам пора, не хворій.

— Стоп. А ви… а ми ж навіть не познайомились! — зненацька пригадав Олесь.

І тут зала станції знову наповнилась чужими голосами, наситилась шумом, ожила. Казковість випарувалась, наче її тут і не було. Олесь зробив крок вбік, аби пропустити чоловіка, який поспішав на потяг.

— Я — Чугай. Мого брата називай Крутичубом, — сказав один з близнюків, і Олесь помітив, що у них насправді очі різного кольору: у одного сірі, а в іншого світло-карі. — А це — Літавиця.

— Ще побачимось, Олесь, — посміхнулась йому Літавиця. І її очі такі темні-темні, наче сама ніч, весело поглянули на нього. — А ти телефонуй, якщо що, — кинула вона вже Денису й показала рукою слухавку біля вуха.

Коли брати Крутичуб та Чугай з Літавицею розчинились у натовпі, Олесь ще довго дивився їм услід. Дивні були у них прізвиська, про походження яких Олесь не знав нічого та й… поки не бажав дізнаватися.

— Я так розумію, вони також?

— Еге, вони також, — кивнув Денис. — То що, тобі на Чернігівську?

— Так, але спочатку ти розкажеш мені про сни, — нагадав Олесь, нервово смикнувши наплічника.

Вони вийшли до жовтої розмежувальної лінії й Олесь витягнув шию, вглядівся в пітьму тунелю. Денис зупинився позаду. Потяг шумів десь в темряві, й в обличчя віяло приємним запахом метро. Олесь вдихав його й усміхався. Втім, згадка про дурний сон знову запанувала над іншими думками. Й перш ніж приїхав потяг, Олесь обернувся: на хвильку йому здалось, що Денис зник як минулого разу.

— Ходімо, — мовив він тихо, десь над вухом Олеся, ніби розгадав у чому полягав його раптовий страх.

Вільне місце залишилось лише одне, і ніхто з парубків не став його займати. Вони стали біля дверей, до яких просили не притулятися, та й стали один напроти одного. Олесь повільно опустив наплічник на підлогу, розташувавши його між ногами. Денис кинув короткий погляд у вікно, звідки було видно назву станції. А потім, коли потяг рушив, і їх обох разом з іншими пасажирами злегка гойднуло, Денис мовив:

— Ті сни, що ти бачив, то попередження. Я не впевнений, що вони пророчі, але тепер, коли ти знаєш про Змія, бачити такі сни — означає, що він також знає про тебе. Та й не лише про тебе, — очі Дениса зустрілись поглядом з очима Олеся, і в них зачаїлась мудрість така, яка буває, мабуть, лише у деяких старців. — На щастя, Змій давно спить й буде спати, сподіваюсь, ще довго.

— Спить? — спохмурнів Олесь: бліде обличчя нажаханої Дани вмить випірнуло поперед очі.

Потяг різко загальмував й зупинився посеред тунелю. Машиністу повідомили про аварійну ситуацію на наступній станції, а він попросив пасажирів зберігати спокій. Олесь же ледве втримався на ногах і дивом не врізався в Дениса. Хоч той насправді готовий був його впіймати, навіть руки простягнув.

— Ти як?

— Та все нормально. Це просто зупинка чи якісь таємничі справи підземелля?

— Це просто зупинка, — посміхнувся Денис.

Та Олесь всього на мить, але встигнув відчути щось подібне до того, що вже було тоді, коли вони з Мишком йшли в метро. Він кинув погляд на Дениса, виражаючи короткий, але все ж страх перед тим, що нібито спало десь там, у пітьмі.

— Тримайся, зараз рушимо, — сказав Денис за кілька секунд до того як потяг і справді поїхав далі.

Весь шлях до Чернігівської Денис намагався стояти ближче до Олеся. Чи то поглядом, чи то випадковим рухом показати йому: боятися нічого, я поряд. Біда лиш в тім, що й сам Денис не був впевнений цілком у тому, що Змій спить настільки міцно… Бо щось наближалось, щось наближалось, наче фари швидкого потяга метро розрізало темряву тунелю.