Театральна

 Кілька днів Олесь почувався так, ніби напився каламутної води, наче вона була Біолою зі смаком «Чамбо». В дитинстві він полюбляв цей недорогий екзотичний напій. Зараз його, щоправда, більше тягнуло до світлого пива чи сидру, але ж… Хімії у Клові, мабуть, не менше ніж у тому «Чамбо».

— Мишко, щоб ти мізинцем об куток вдарився, що то таке було?!

Олесь стояв посеред кухні з вологим рушником на голові й стогнав. Голову ніби хтось відірвав, а потім як-небудь прикріпив назад. Звісно, тепер жодна плямка, рисочка чи ще щось не нагадували Олесю Дану, бо він просто не міг думати ні про що більше.

— Я ж підхопив там якусь інфекцію!

— Та все з тобою буде гаразд, — щось Мишко не сильно піклувався про, здавалось би, найкращого друга.

— Мені кахикнути на тебе кілька разів?

— Але ж в тебе немає кашлю, — помітив Мишко.

Зітхнувши, Олесь ляснув себе по лобу, забувши про вологу тканину. Кілька прохолодних струмків одразу ж потекли по щоках, по підборіддю, по шиї. Олесь здригнувся. Вчора, коли вони гуляли підземним містом з Похазником, він і не задумувався про свій сьогоднішній стан.

— Тобі аж настільки погано? — зрештою, Мишко пригадав, що він все-таки винуватий в нинішньому стані Олеся. — Тоді сходи до лікаря, а я ввечері до тебе зайду. Конспекти принесу.

— Ти диви, який щедрий. Май не увазі, одними конспектами не відхрестишся!

— Еге, еге. Ну, бувай.

Мишко. Хто б міг подумати, що він, цей ниций смердюк, затягне в небезпечні пригоди! Олесь жбурнув телефон на канапку, куди скоро завалився сам. Перед сном він гуглив сайти київських диґерів. Навіть встигнув прочитати кілька статей, де закликали вдягатися в рибальські чоботи, мати налобний ліхтарик та аптечку. Тобто все те, чого у них з Похазником не було.

Прокинувся Олесь спітнілий та роздратований. Головний біль відступив, але слабість залишилась. Годинник показував о пів на четверту, значить, Мишко скоро мав би з’явитися. Олесь ліниво й втомлено поглянув на свої останні запити: диґери Києва, підземелля Києва, таємниці метро Києва. Лише зараз, коли голова перестала так пекельно боліти, хлопець пригадав, що, власне, вчорашні пригоди звичайними не назвеш. Таке світлове шоу? Такі вільні переходи в місцях, де треба гнути спину до землі? Зупинка потягу, ніби він вірний пес і точно виконає команду?

О, якщо так продовжувати, то голова точно трісне. Тому Олесь відклав телефон й подався на кухню. Але й там йому не стало легше, навіть після склянки чистої води. Там, на кухні, стояла улюблена чашка Дани. Якимось дивним чином, дівчина не забрала її. Чи то розлюбила, чи то просто забула, чи то просто хотіла, аби все, навіть цей банальний подарунок Олеся, залишився у минулому.

Олесь приземлився на стілець, на якому зазвичай сиділа Дана. Незвично дивитися на кухню під таким ракурсом, коли досить довго сидів з іншого краю столу. Чашка непорушно стояла на місці. Здавалось, на ній ще залишились сліди Даниної помади. Олесь хекнув. Дешева чашка з магазину, де все по двадцять гривень, а так вколола, ніби іржавий цвях. І всеє ж, навіщо Дана тоді телефонувала?..

— Агов, Лесик!

Ось таке звертання миттєво висмикнуло Олеся зі спогадів, підхопило і палко гепнуло ним об стіну.

— Та йду я, йду! — гукнув сердито й поспішив відчинити двері.

Мишко чудово знав, що «Лесиком» називали друга лише родичі, та й ті не розуміли прохання «не треба». То були якісь інші люди, зі своїм ставленням до всього. Чомусь вони гадали, що могли Олеся кликати так, як хотіли. Але, на щастя, у цій маленькій квартирі він жив сам-один. Батьки приходили в гості раз у два тижні.

Мишко ввалився у квартиру й одразу побіг на кухню. Там зовсім безцеремонно налив повну чашку — ту ж саму, Данину! — води й випив так швидко, що обляпався. Олесь стримано спостерігав за цим дійством, лише трохи смикнувшись.

— Ху, я ледве видерся сюди, — Мишко поставив чашку на стіл й витер підборіддя рукавом. — А ти, бачу, так і не ходив до лікаря. Як почуваєшся?

— Завдяки тобі, друже мій, краще, — не без сарказму кинув Олесь, врешті відвів погляд від чашки. — А от мої кросівки, треба сказати, не дуже. Ти купиш мені новенькі, га?

— О, так тобі зовсім добре вже! Але кросівок не куплю, вибачай. Я на нулі.

— Попереджати треба, Мишко, коли відправляєш ліпшого друга на вірну погибель. Я б хоча б чоботи одягнув.

— Еге.

Мишко кинув на стіл торбу з конспектами й гостинцями. Купив апельсинів, винограду і кілька пачок фервекса. Олесь невпевнено дивився на останнє, не ризикуючи вливати в себе суміш. Йому ж наче стало легше. Хіба для профілактики…

Коли чайник закипів і в чашках швиденько розтанули останні грудочки маккави, Мишко нарешті заговорив.

— Ти вже вибач, що не попередив. Але ж, чесно кажучи, я і не думав, що ти туди підеш. Не кожен повірить в таке.

— В таку дурню? — прокурорським тоном запитав Олесь, сьорбнувши трохи кави. — Але ж твій друг вигадник. Фокусник дідьковий.

— Фокусник? О, ну, добре, нехай фокусник. Ми з ним раніше часто спускались в підземелля. Але потім він почав усе частіше робити це сам. Та не відмовив у екскурсії новенькому!

Мишко випив одразу пів чашки маккави. Олесь до своєї не торкнувся, все дивлячись на чашку Мишка, ту ж саму, Данину. Всередині все переверталось, і розмова про дивака з метро потроху відходила на другий план. Все-таки не до магії та іншої дурні, коли серце нехай не розбите, а надтріснуте.

— До речі, — Мишко обережно забрав з-під пальців Олеся його чашку. — Конспекти. Постарайся розібрати почерк, бо Степанович диктував сьогодні як скажений. Ледве встигнув.

— Гаразд… Але я планую завтра піти на заняття. А ти сьогодні цейво… Дану не бачив?

— Та ніби ні, — талановито збрехав Мишко, бахнувши ще й порцію кави Олеся. — Я гадав, ви уникаєте одне одного.

— Так і є, — сумно посміхнувся Олесь.

В його руках знову опинилась та сама чашка. Мишко зітхнув, ледь не ляснувши себе по лобові. Не варто було говорити так. Але ж слова вже вилетіли, назад їх не запхаєш. Тож решту вечора, сидячи разом з Олесем за конспектами й апельсинами, намагався не згадувати ні Дану, ні Похазника.

***

У вівторок Олесь купив нові кросівки. Довелось потрусити калиткою, ще й так, добряче. Тому Олесь і розраховував на Мишка, бо той мав би дати хоч якусь копійчину через почуття провини.

— Ну, як ти, соколику? — на щасливу пику Мишка дивитися було тоскно.

Відчував же, що Олесю стало не просто набагато краще, а він вперше зайшов в університет вільно. Не роззираючись по сторонах в пошуках Дани, не шукаючи її серед натовпу, не намагаючись побачити її там, де її немає, й водночас з усім цим, стараючись уникати її.

— А то ти не бачиш. Тільки за кросівки вивалив купу грошей. Тож з тебе принаймні три сосиски в тісті. І це, друже мій, лише початок.

Мишко зіщулився, пильно придивився до друга. Складалось таке враження, ніби про неймовірні пригоди у підземці той і не згадував. Мишко і не знав, як реагувати: чи то радіти, що Олесь робить вигляд, ніби нічого не трапилось і не з’їхав з глузду, чи то сумувати, бо Олесь був дійсно тим самим, кого вони шукали, але… Але він і не збирався й словом обмовитися про Похазника. Втім, давити на Олеся Мишко не став. Добре знав, як то. Колись і сам був на його місці.

Раптом очі Мишка стали банькатими наче у риби, і він схопив друга за лікоть. Олесь не зрозумів причини такої палкої реакції, аж поки не обернувся. Дана прийшла на заняття. Вперше за ті два пекельні тижні він нарешті побачив її так близько. Буквально в декількох кроках!

— Може, мені побалакати з нею?

— Ти хочеш почути «так» або «ні»? — Мишко повільно відпустив його руку.

— Здається, я і без відповіді вирішив.

Олесь зробив один хиткий крок. Здавалось, ніби зупинився на краю височенної скелі, з якої от-от міг зірватися. Ковтнув слину, відчувши як примарливий вітер куйовдив волосся. Дана дивилась незмигно, зупинившись біля стіни з розкладом. Куточки її тонких губ склались в іронічну посмішку.

— Раніше ти мав кращий вигляд, — кинула вона, і посмішка ніби провалилась, впала кудись під ноги.

— І ти також, — Олесь усміхнувся, помітивши, що під шаром косметики на обличчі Дани виднілись сліди безсонних ночей і сліз. — Я гадаю, нам треба поговорити. Бо мені не хочеться, щоб все було ось так. Ну, як зараз. Хріново.

— Ось так? — вона нахилила голову набік. — Ти про те, що ми бігаємо одне від одного як ошпарені?

Мугикнувши, Олесь зніяковіло усміхнувся. Краще їхню ситуацію не опишеш: обидва страждають, переживають розлуку, хоч і більше не закохані. Тікають куди очі бачать, як тільки на горизонті з’являється колишня чи колишній. Не можуть ніяк побалакати через страхи та гордість.

Хтось мав почати першим. Спиною Олесь відчував не тільки холодок, а й чужі зацікавленні погляди. А ще в нього спітніли долоні, хоч раніше це траплялось всього кілька разів. Дана ж накрутила на кінчик пальця пасмо, розкрутила, знову накрутила. І це при тому, що вона не торкалась зачіски ні нервуючи, ні кокетуючи.

— Ти забула свою чашку у мене.

Мав би запитати, чому вона дзвонила, та притнув язика. Та й сама дівчина нібито забула про те, або вдала, що забула. А ну ж, може, то випадковий дзінок був?..

— Певно, її собі уже привласнив Мишко, — вона кивнула в сторону Мишка, а той недбало удав, ніби дуже зацікавлений старезним розкладом. — Диви, як вуха нагострив. Наче ельф.

— Тепер мені здається, що він хвилюється більше ніж я, — зізнався Олесь, мигцем поглянув на друга й одразу ж повернув погляд Дані. Завів руку за спину, й там стиснув кулак: це заспокоювало.

— Словом… Якщо в тебе щось трапиться, ти можеш на мене розраховувати. Гадаю… Так.

— То ми більше не ховаємось одне від одного? — не без полегшення запитала Дана, і в її блакитних очах промайнув вогник надії. — О, невже древній, але дурнуватий ритуал, коли двоє колишніх тікають одне від одного, завершено?

Вона усміхнулась, так відкрито й щиро, ніби вони і досі зустрічались. Темні плями під очима затьмарив рожевий рум’янець, що тільки-то виступив. Маленька ямочка зліва грайливо чорніла на правій щоці. Одна-єдина коротка розмова вирішила стільки питань.

З плечей наче мішок з картоплею звалився. Олесь навіть перестав сутулитися. Випрямився, кивнув, вже хотів було простягнути руку аби чи то потиснути Данину, чи то поплескати її по плечу, але вчасно передумав.

— Гаразд. Я обов’язково тобі зателефоную, коли що. І… цей. Дякую. Мені стало легше. Які ж ми дурні з тобою!

— Так… Ми дурні.

— Мені жаль, що нічого не вийшло. Сумно від цього.

— Так. Мені також це бентежить. І ще якийсь час я думатиму про те, що у нас могло б бути.

Вона знітилась, кинувши на Олеся спантеличений погляд. Тугий клубок знервованості та збентеженості поволі розплутувався, і кожен з колишніх закоханих тримав окремий кінчик його нитки. В кінці кінців, коли він повністю розплутається, напруга зникне зовсім, і розірветься зв’язок. Тільки спогади залишаться: і добрі, і не дуже.

Вони розпрощались, обмінявшись ввічливими напівпосмішками. Незграбно потиснули одне одному руку, коли Дана пішла, Олесь аж підстрибнув. По-перше, він не відчував ні кохання, ні ненависті до Дани, а просто бажав іноді спілкуватися й допомагати при потребі. По-друге, нарешті, нарешті він зрозумів, що вільний. Плащ минулого розв’язався десь під підборіддям й злетів зі спини. Стало прохолодно, але приємно. І, по-третє, та сама чашка нарешті перестане бути символом самотності й втрати. Мишко зможе пити з неї хоч вічно.

— О, чоловіче, бачу тебе відпустило зовсім! — вигукнув Мишко надто радісно: кілька поглядів миттєво впало на нього.

— Ти не галасуй, чоловіче, — перекривляв його Олесь, — а краще кишені готуй. Ти сьогодні платиш за мій обід. І перш ніж ти щось скажеш: однією маккавою не обійдешся!

— Хо-хо, розумію. Розмови з дівчатами пробуджують неабиякий апетит! Ходімо!

Наповнений пахощами благословенний буфет! Мишко одразу ж чкурнув до автомата з напоями, але Олесь притримав його за лікоть. Кивнувши в сторону ароматної випічки, поволік друга саме туди. Кілька сосисок в тісті, що їх не встигли похапати голодні студенти, лежали на полиці й очікували зоряного часу.

— Баварська сосиска, не молочна, — про всяк випадок оголосила продавчиня, чим розбудила ще більший апетит у хлопців.

— Михайло, мені три сосиски в тісті й два снікерси, — заявив Олесь, та Мишко його не слухав.

Він помітив, що в буфет увійшов інший древній друг. Вже без каптура на голові, усміхнений і живий. Ніби то не він стояв блідий, що той молочний кисіль. Мишко схилив голову набік, і на його губах заграла лукава посмішка. Давненько любий друг не з’являвся в університеті.

— Тебе не відрахували ще? — хекнув Мишко, гукнувши від щирого серця. Майже всі погляди впали на хлопця з довгим каштановим волоссям.

Та той не пас задніх й, жбурнувши наплічник на стілець, так само гучно мовив:

— О, ні! Я все відпрацював. А от твій екзамен по філософії… Що там, га? Колода?

Олесь забув про сосиски в тісті, але лише на кілька миттєвостей. Настільки сильним був голод, що навіть поява такого казкового персонажа як Похазник не збила його з пантелику. Але, щоправда, щось ніби кольнуло в грудях, шпилька, яка нагадала про дивовижну екскурсію. І про зіпсовані кросівки також.

— Колода! — відмахнувся Мишко, й швиденько підхопив Олеся, поки той не встиг вибрати на обід ще щось. — Он де, ходімо. Він сюди не просто так прийшов, цей По… Денис.

— Денис? — перепитав Олесь, бо ім’я видалось йому якимось… словом, не сподобалось.

— Еге, Денис. Уявляєш. А що таке?

Похазник, який весь цей час повільно наближався до Мишка і Олеся, нарешті зупинився достатньо близько. Олесь відчув запах його одеколону і… то був чистісінький запах метро, той самий, від якого хочеться гепнутися на рейси й нюхати те кляте масло, залізо й пил.

— Не подобається моє ім’я? — кривий серп посмішки вмить скосив високу траву Олесьових тупих згадок.

— Е, ні, — швиденько відмахнувся той, хоч насправді з ім’ям цим були деякі асоціації, про які варто було б змовчати. — Ти просто не схожий на Дениса.

— А на кого ж тоді схожий? — саркастично запитав Похазник, запхнувши у рота кілька м’ятних гумок.

— Не знаю. Те, як ти говориш і поводишся, точно не Денисовське.

Мишко переглянувся з Похазником, обидва хекнули. Олесь знітився, сховавши зніяковілий погляд вниз. Досить цікавою видалась чорна риска на підлозі, залишена там, напевно, років з десять тому.

Коли вони, зробивши покупки, вийшли за двері царства розчинної кави та королівства булочок, Денис запитав:

— Ну, як ти?

Мабуть, Мишко вже розповів йому про Дану та й про все на світі. Олесьове життя стало надбанням народу, раз навіть така людина як Похазник, тобто Денис, цікавився самопочуттям. Чи то він про здоров’я? Олесь вчепився у власний наплічник, наче той містив у собі рятувальний парашут, видихнув:

— Нормально. Тільки-но поки що мені не дуже хочеться вештатися підземеллями.

— Та якщо чесно, мені також. Та вибору в мене немає, таке вже життя, — він розвів руками, глитнувши з паперового стаканчика охололої кави.

Олесь помітив, що тепер Похазник, тобто Денис, розмовляв нормально, а не так, наче насправді був старезним дідом. Щоправда, жодного сленгового слова чи інґліша від нього Олесь також не чув. Хоч і сам не часто користувався іншомовними запозиченнями.

— То ти що, невже вчишся тут?

— Можна й так сказати, я на заочному.

Денис викинув стаканчик і кивнув в бік виходу. Там вже гуртувались студенти, які поспішали додому або кудись на гульки. Денис запрошував Мишка з Олесем прогулятися десь поряд і погомоніти. Мишко з Денисом обмінялись косими поглядами, Мишко ледь-ледь підморгнув. Олесь цього не помітив, бо саме вгризався в сосиску в тісті, одну з тих, що встигнув вибити з друга.

— Перепрошую, але мені треба на тренування, — заявив Мишко, обвівши місцину серйозним поглядом. — Пропускати не можу.

— О, не знав, що у вас так все суворо, — всміхнувся Олесь.

— Це плавання, крихітко.

— Удачі тобі, любитель хлорки чи того, що вони сиплять в басейн!

— Та й тобі удачі, мій любий друже, — тепер Мишко підморгнув по-справжньому, причому водночас і Олесю, і Денису.

Мишко зник миттєво, наче то не він час від часу пропускав тренування заради якогось походу в підземелля та ще з якихось особистих причин. На плечі Олесю впала ковдра невпевненості та зніяковілості, бо як поводитися з цим от Денисом-Похазником, особистістю предивною, він не підозрював. Одна справа жартувати, коли поруч хоча б той нещасний Мишко, а інша — зостатись наодинці з майже незнайомцем.

— Ну що, не хочеш прокататися зі мною знову? — він запитав, а Олеся наче гарячою коцюбою по спині бахнули.

— Чесно? Не дуже. Але я б охоче просто провітрився.

— Просто не вийде. Маю до тебе розмову.

— Ой, звісно. Коли так кажуть, то все йде шкереберть. І це я ще притримав лайливе слово.

— Та ну?

Олесь стиснув залишки сосиски так, що лечо протекло і забруднило руки. Він злегка обманув себе, коли поговорив з Даною і гадав, що відпустило. Залишилось мулу на самому дні, але його було так просто скаламутити! І зайві пригоди зараз — все одно що сунути голову у ввімкнену газову піч.

— Добре, — врешті-решт кивнув, похапцем витер руку об стару, вже суху, але колись вологу серветку. — Розкажеш мені про ваші з Мишком брудні справи і про те, чому ти так дивно балакав.

— О, знаєш, що? Сьогодні чудовий день для того, аби зсунути твій дах! — натхненно вигукнув Денис.

— Так, твій, певно, давно поїхав… — буркнув собі під носа Олесь.

Але відчуваючи, що гірше йому вже не буде, назирці пішов за Денисом. Ще одні кросівки втрачати жаль, тож, якщо Денис знову поволочить його в підземелля, отримає скоріше по довбешці, ніж проведе ще одну екскурсію.

— Ти мені не довіряєш, і це цілком зрозуміло. Мишко також поводився обережно спочатку, але потім звик. Ну, до моїх дивацтв. Всі звикають.

— Мишко? Він недалеко від тебе впав насправді, — пожартував Олесь, та трохи скоцюрбився.

Пензлюючи затишними двориками, наповненими дитячим сміхом та гирканням деяких дорослих, хлопці прямували до найближчої станції метро. Олесь іноді поглядав на супутника, намагаючись вихопити в його зовнішності щось незвичне, непритаманне звичайним людям. Та нічого такого надзвичайного не було: трохи ластовиння на носі й на щоках, каламутні очі, брунатне волосся. Ну, таких по місту нехай не тисячі, але сотні точно. Ні третього ока, ні пазурів, ні гострих зубів чи вух.

— Міські легенди, — почав Денис, чим змусив Олеся паленіти, бо вирячився прямо на нього в той незручний момент тихого споглядання. — Ти багато знаєш про Київ?

— Кхе, про Київ? Та ніби про Кия, Щека, Хорива та Либідь точно чув. А що таке? Невже ти їх знаєш особисто?

— Знаю чи не знаю, то вже моя справа. Я про інше.

Денис дістав цигарки і запальничку, та й смачно прицмокнув, зробивши першу затяжку. Жестом запропонував Олесю сигарету, але той похитав головою. Тоді, в підземеллі, Похазник був насторожений, недовірливий і обережний, а тепер він надто компанійський та відкритий. Невже підземелля так сильно впливало на людей? Він же і розмовляв там дивакувато.

— Про що ти?

— Ми з Мишком та ще кілька людей досліджуємо київські легенди. Не для навчання, а для себе. Чув легенду про Змія? Зараз ми працюємо над нею. Змій Горинич, який жив під Києвом та приніс багато смертей та горя місту. Чув про таке?

— Я гадав, що Горинич — російський персонаж.

— Еге. Уяви, вони навіть його собі привласнили, — хекнув Денис, сплюнувши майже цілу цигарку і розпачливо тупнувши по ній. — Так от. Ми досліджуємо підземелля під Києвом у пошуках його лігва. Якщо точніше, то ми його давно знайшли, та… Є деякі нюанси, про які згодом. Але для того, аби все було добре, нам потрібна допомога. Таких як ти.

Олесь схрестив руки на грудях. Насправді йому страшенно хотілось вірити Денису, але зовсім повірити у казкові розповіді він також не міг. Невидима рука реальності тримала його за комірець і не дозволяла впасти обличчям в багнюку фентезі.

— То ти якийсь обраний чи що? — врешті-решт запитав, очікуючи почути колючу відповідь.

— Обраний? О, було б гірше, якби так. Але я насправді просто нащадок декого дуже знаменитого, — без краплі гордості, звичайно притаманної таким промовам, мовив Денис.

— Це ж кого?

— Добрині. Він знищив Змія. Майже.

— Та-ак. Майже.

Він очікував почути все, але щоб аж так далеко зайти! Змовчав, хоч на язику вертілось кілька запитань і жартівливих зауважень. Денис поводився спокійно, говорив без жодного натяку на розіграш, дивився прямо, не приховуючи погляду, не усміхався, жодна зморшка на його обличчі не смикнулась.

— Так, бачу, ти думаєш, що я з тополі гепнувся. Та це не зовсім так.

— Вибач, але мені не кожного дня люди заявляють, що вони нащадки Добрині, — якомога стриманіше відповів Олесь.

— Еге, та нас багато таких. От Мишко, наприклад. Чи… навіть ти.

— Хто?

Денис сунув руки в кишені, а потім кинув швидкий погляд в небо. Ніби воно могло допомогти йому пояснювати тонкощі роботи підземним провідником з дуже цікавими здібностями. Лише одинока пухнаста хмаринка, що якраз пропливала над подвір’ям, нагадувала силует котика. Котик, на думку Дениса, не міг означати чогось дурного, тож, він провадив:

— Мишко мій помічник. Шукає необхідних людей, знайомить з ними. Розумієш, мені потрібна хороша, надійна компанія. А ти, попри всі твої справи сердешні, — він поклав правицю на ліву сторону грудної клітини, — якраз такий.

— Слухай, — Олесь не знав як почати так, щоб делікатно. — Скільки разів тобі казали, що ти несповна розуму?

Вийшло зовсім не делікатно, зате правдиво. Замість того, аби поринути в незвичайні історії Дениса, та сприйняти їх за чисту монету, Олесь заплутався ще більше. Коли він прийшов до університету його турбувала Дана, зіпсовані кросівки й дурко-Мишко, та тепер… На голову не налазило оте все, про що йому розказував Денис. Хоча… Олесь примружився: начебто той Денис неагресивний, просто неординарна людина, запальний вигадник.

— І не раз! Я вже звик.

Він кивнув у бік входу в метро. Зелена буква «М» загубилась поміж зелені та невеличких крамничок, які виростали тут як гриби після дощу. Скільки вже з ними боролись, зносили, штрафували — вони все одно через деякий час повертались. Хоча їх поменшало, тому і розгледіти те чарівне «М» було простіше.

— Тільки без походів у підземку, — про всякий випадок повторив Олесь.

— У підземелля. Та й не збирався. Сьогодні обіцяють зливу. А у дощ ніхто не полізе туди, навіть я!

— Тоді куди?

— Додому? — запитав Денис, а Олесь здивовано глянув на нього, ніби такі хлопаки жили деінде, але не у звичайній квартирі. — Що таке, га? У мене, наприклад, проїзний є. Економія не завадить.

— Це дивно… Ти ж цей. Ну, навіщо тобі проїзний?

— А що таке, хіба я маю не платити за проїзд? — усміхнувся Денис. — До того ж…

Поміж ними промчався парубок на велосипеді, лише дивом не збивши нікого з ніг. Кинувши швиденьке: «Сорі!» гайнув далі, залишивши Олеся у тотальному спантеличенні. Наплічник гепнувся з його рук. Скуйовджене волосся Дениса через різкий порив вітру, що приніс за собою шибайголова-велосипедист, впало йому на обличчя. Він швидко замахав руками, прибираючи шкоду. У безодні кишені знайшлась резинка. Олесь підхопив наплічник, поки Денис лаштував зачіску.

— До того ж, — різко продовжив Денис, хоч його супутник вже забув, що про що саме йшла мова, — я звик купувати проїзні. Мені без них некомфортно. То що, ходімо?

Олесь кивнув. Вони попрямували по старій, викладеній шматками бетонної плитки, стежиною до входу в метро. Вечірній легіт приємно вдаряв в обличчя. В небі — жодного натяку на дощ, хоч Денис вже про нього згадував.

Кілька стареньких з палицями для скандинавської ходьби, шумний гурт молоді, заклопотана мама з двома дітьми, чоловік з цуценям лабрадора — всі разом стояли на хіднику в очікуванні зеленого світла. Треба було перебігти дорогу, а там вже і вхід в метро. Олесь бажав якнайскоріше дістатися дому, хоча відчував за собою дивний потяг до дурних, але цікавих байок. Щось в ньому сколихнулось-таки, розбудив Денис, розбурхав сплячу дитину чи любителя пригод, який досі тонув у рутині та незначних локальних історіях.

— Ти ж розумієш, що абихто не зміг би викликати мене.

Оце Денис видав якраз в ту мить, коли ліва нога Олеся наздогнала праву на окрайку, а за спиною мигнуло вже червоне. В той день, викликаючи невідомо кого, Олесь не дуже сподівався на успіх. Втім, Похазник все-таки з’явився. Він продемонстрував таку чудасію, про яку нормальна людина аби забула від гріха далі, або з’їхала з глузду, втягнувшись в легенди. Все більше і більше здавалось, що Олесь на пів дороги до другого. Хоч, по-перше, перевірити чи так це він не міг. А, по-друге, Денис — точно не просто диґер-стрибунець з неймовірною фантазією.

— То що, ти йдеш? — озирнувся до Олеся Денис.

— Еге.

Спантеличений Олесь рушив за супутником. Оминаючи острівки студентів, одиноких людей, що виходили та заходили в метро та маленькі калюжі. Дрібна мжичка клювала обличчя. Денис мовчав усю дорогу до входу в метро, лише біля турнікетів продовжив розмову.

— Насправді Мишко давно про тебе розповідав. Та я не поспішав знайомитися. Тепер розумію: даремно. І чого Мишко назвав тебе нудьгарем?

— Як-як він мене називав?!

— Бачу, шок минув, — правильно помітив Денис, коли дверцята роз’їхались у різні сторони.

— Трохи. То що Мишко ще наговорив про мене?

— Чомусь, як тільки людині кажуть, що про неї балакають інші, вона одразу перемикається на це. От працює — безвідмовно. Та, добре, добре. Мишко просто згадував, що ти колись цікавився легендами. Ну і ще дещо.

— Що?

— От і я вирішив перевірити. Чи ти зможеш подорожувати підземеллям з нами чи ні, — Денис не планував відповідати на питання, а прямував вперед.

Проштовхуючись крізь натовп, обертався іноді, аби переконатися: Олесь нікуди не подівся. А він, на диво, й не думав тікати. Денис зацікавив його, хоч і оповідки були дивними казками, але. Небезпеки Олесь не відчував, то було схоже, на легеньке зачарування артистом, який грав свою роль досконало. Денис поводився так, ніби дійсно когось грав. Та незрозуміло де саме – чи зараз, чи тоді, у підземці.

Запах метро приємно вдарив у ніздрі. Пахнуло паленим пилом, дьогтем та гарячим залізом, а ще сирістю, яка неслась здалеку, з самісіньких глибин тунелів. Як і колись, в далекому дитинстві, Олесь нюшив на повні груди. Стояв на жовтій обмежувальній лінії та вдихав аромат підземелля. Навіть про таємничого Дениса з усіма його вигадками та магічними цяцянками забув. Та Денис, вдоволено спостерігаючи за супутником, легко посміхався. І посмішка наче перекочувалась з одного кутка його губ в інший.

— Креозот.

— Га?

— Креозот, — повторив Денис. — Метро пахне саме ним. Ну, найбільш за все. Звісно є й інші запахи.

— З дитинства люблю запах метро, — чомусь вирвалось в Олеся, і він густо почервонів, ніби видав дуже інтимну таємницю.

Та Денис навіть не помітив цього. Кивнув, глибоко вдихнувши, але потім злегка поморщився. В тому повітрі було ще щось: старовинний дух небезпеки, яка поки що тихо спочивала під містом. Навіть тут, стоячи посеред людей та відчуваючи себе частиною цього шумного потоку, Денис не міг розслабитися. У своєму ж царстві, у метро! Де міг лише одним помахом руки зупинити цілий потяг… Навпаки: саме під землею всі його органи чуття напружувались так, що він сам, здавалось, ставав тими стінами тунелю, тим подихом вітру, тим запахом, принесеним з пащі темряви. Там, невидиме людському оку, ховалось огидне чудовисько, яке колись і повзало нірками, а тепер — тунелями. Там жив Змій.

— Не хочеш прокататися до Театральної? В підземелля ми не підемо, дощ на дворі. Ти хіба забув? Але покажу та розкажу тобі дещо.

— Що ж ти ніяк не наговоришся? — похитав головою Олесь, вдаючи незадоволення.

— То ненадовго. Доїдеш додому цілісіньким!

— Та поїхали, добре… — зітхнувши, Олесь коротко посміхнувся. — Мені якраз туди і треба.

Поки вони їхали, він встигнув настрочити Мишку кілька повідомлень. Там називаючи Дениса, «божевільним» та «дурником» все ж визнавав, що з ним цікаво. Принаймні поки що, бо наче ніяких загроз. Та Мишку ще обіцяв виписати на горіхи за такі скажені знайомства.

Денис також щось комусь писав. Олесь не бачив кому і що, хоч одного разу зазирнув у телефон, старенький, ще кнопковий, але хоч добре — не чорно-білий. В епоху, коли люди не можуть жити без соціальних мереж та всіх благ новеньких андроїдів та айфонів, у Дениса – така древність. Та нею лише горіхи бити!

— Ходімо! — сунувши телефон до кишені, підхопився Денис.

Олесь з ввічливості не запитав про той старовинний гаджет. Він вийшов разом з юрбою людей на Золотих Воротах й почимчикували до переходу.

Театральна — одна з тих станцій, красою яких захоплювався майже кожен, коли мав на те час. Бо, коли стрибаєш через чужі голови, аби встигнути на роботу чи навчання, тобі не до зачарування станцією метро. А от коли ти, не заклопотаний і можеш дозволити собі неспішну прогулянку, от тоді, тоді навіть буденні станції мають інакший вигляд.

Та й хто б міг подумати, що через майже тисячоліття, метро прокладуть саме в колишніх помешканнях Змія! Легендарного Змія, але ж все-таки, якщо вірити Денису, то тунелі лежать саме там, де він повзав. Принаймні у старій частині міста так і було. Бо що тоді робив голодний Змій на Лісовій? Хто тоді там жив?

Спускаючись вниз, Олесь думав про те, скільки ж людей не знали правди. Напевно, весь той натовп попереду, та й позаду також. І в тому таємничому знанні, нехай неймовірному та мало схожому на правду, таїлась радість. Олесь на хвильку відчув себе особливим. Тепло розлилось тілом та осіло десь у шлунку.

А досі ж київські легенди мало цікавили його. Так, хлопець чув про будинок з привидами, про Господаря Зеленого театру, про фонтан Самсона. Легенда про Змія Горинича ніби ховалась під товстим шаром пилу, згадували про неї значно рідше. Зелений театр, будинок з котами, будинок з химерами чи замок барона Штейнегля викликали у людей більше інтересу, розбурхували кров та зачаровували більше. Можливо, через те, що до частинки містики торкались безпосередньо, а от зі Змієм… Як торкнутися до того, кого давно не існує? Чи не існувало взагалі?

— Тут колись також був портал. Перехід. Та він закрився, — прошепотів Денис так, аби почув лише Олесь. Хоч ніхто з оточення не слухав.

Погляд Олеся тепер впав на стіну з зображенням глядацької зали: велюрові червоні лаштунки, м’які крісла, простора сцена, стеля з кришталевою люстрою та ліпниною, приємне світло: не надто тьмяне, і не надто яскраве. Наче продовження зали станції: якщо дуже довго дивитися на малюнок, то можна уявити себе там, на сцені.

— То причина нашого перебування тут — це? — запитав Олесь, обернувшись до Дениса.

— Це? Ні. Просто саме тут я дізнався, що володію незвичайним даром. Зупиняти потяги, наприклад.

— І як же це трапилось?

— Не дозволив потягу переїхати підлітка, який посперечався з друзями й стрибнув донизу, — посміхнувся Денис, кинувши короткий погляд в бік потягу: той саме прибував з боку Лісової. — Зупинив. Ти вже бачив як.

— Серйозно? — Олесь здивовано здійняв брови, та не до кінця вірив у слова Дениса, та й знову поглянув на зображення театру.

— Потяг зупинився, коли перший вагон вже в’їхав на станцію. Той хлопак запанікував і не встигнув би вистрибнути самостійно, працівники метро не встигнули вчасно повідомити про проблему, та й… він стояв, наче опудало посеред городу: не падав між коліями… Одним словом: те, що трапилось, назвали дивом. Тоді машиніст, стікаючи потом, розхристаний і розпашілий, вирішив, що то не лише диво, а і його старання. Знав би він чиї вони насправді. Ха.

— Так, а де той хлопак тепер? — зацікавлено запитав Олесь, хоч погляд від намальованої сцени.

— Чорт його зна. Але сподіваюсь, що він більше не стрибає під потяги. Ти хіба не чув про той випадок?

— Ні, не чув. Знаєш, — Олесь уважно поглянув на Дениса, але наче й не бачив його, а дивився крізь. — Знаєш, я… Мені треба подихати трохи.

Денис кивнув. Налякав бідолаху, бо он як вже побіг до виходу, аж п’яти горіли. Не дивина: бо ж не часто зустрічаються люди, які не лише балакають, що вміють зупиняти потяги коли заманеться, а й справді це роблять. Та й не тільки потяги… Олесь біг, не озираючись і, кинуте йому в спину Денисове: «Я тут почекаю» стало ніби гострим камінцем.

Коли він вибіг на вулицю, потрапивши під зливу, стало трохи легше. Голова не гуділа як вулик через думки про магію, легенди та божевільних знайомих. Там вже не пропливала Дана та навіть Мишко, через якого це все й трапилось. Олесь пірнув під невеличкий піддашок магазину і зупинився там. Стояв та дивився, як краплі дощу розбивались об асфальт чи тонули в каламуті калюж. Скільки часу він там провів — й сам не знав, та у кафе поряд змінили дошку-меню з обіднього на вечерю.

Підпираючи колони спиною, ніби ті розваляться без нього, Денис незмигно дивився на ескалатори. Минуло десь хвилин сорок, і з кожною секундою надія на повернення Олеся танула як морозиво на сонці. Денис кусав нижню губу, чого раніше ніколи не робив. Іноді він дивився на екран телефона, аби знати точний час чи просто бодай чимось зайняти руки.

«От побачиш, він повернеться!»

Повідомлення від Мишка змусило Дениса злегка посміхнутися.

«Еге. Сподіваюсь на це».

«Я йому писав, знаєш. От не скажу, що він відповів, але… Але!»

Денис заховав телефон, залишивши Мишка без відповіді. Погляд знову впав на натовп, які спускались донизу. Жадібно вишукуючи Олеся у строкатій юрбі, Денис пожалкував, що залишився тут. Він же спочатку наговорив, а потім уже подумав, як завжди, але… Певно, що перехвалив Олеся, коли вирішив, що той сприйматиме все тихо та спокійно. Та його ж винесло, зрештою.

Коли спина Дениса перетворилась на скелю, що зрослась зі стіною, у натовпі показався Олесь. Збентежений та спантеличений, плентався поміж людей, ніби намагався сховатися за ними. Різко випрямившись, Денис відчув різкий біль у спині, та проігнорував її, підхопившись. Олесь спеціально – а може й ні – рухався повільно й невпевнено, наче відтягуючи момент зустрічі. У вологих речах, змочених дощем, зі справжнім кублом на голові, але ж повернувся! Міг би скочити в маршрутку чи таксі й погнати на інший кінець Києва.

Порив вітру, створений відбуттям потягу, здійняв у повітря куряву з часточок пилу й розкиданих горе-рекламщиками листівок. Олесь зупинився за кілька кроків від Дениса, зміряв його довгим прискіпливим поглядом. Довелось випрямитися ще сильніше, але спина знов занила. Денис знітився та зітхнув. Втім, Олесю було не до цього: він дивився глибше, ніж просто на зовнішність.

— Половина з того, що ти мені тут наговорив — брехня. Та я сам збрешу, якщо скажу, що мені не хотілось би дізнатися більше. Мишко, хитра його дупа, втягнув мене у це все. І він же запевнив мене повернутися.

Він проговорив це такою скоромовкою, що Денису довелось придивлятися до його губ та прислухуватися до слів. Люди поруч також не замовкали. Не мовчали й потяги метро. Та й те, що ховалось під Києвом не дрімало у спокої: сопіло, хропіло, рухалось…

— О. Ну, Мишко молодець. А я радий, що ти повернувся, — зрештою усміхнувся Денис.

Потягнувшись, Денис відчув полегшення: спина перестала боліти. Разом з тим вже притупленим болем майже розчинилось хвилювання. Олесь стояв поруч, непорушно, точно не збирався нікуди тікати. І щось радісне, щось невагоме й легке здіймалось нутрощами Дениса, лоскотало живіт та горло. Та він давив у собі ті почуття, лише легенько посміхаючись. Похазник не дозволяв собі забагато емоцій. А тепер, ось тут, зараз, він ставав ним, господарем метро і… ще кимось неймовірно важливим для Києва.

— Ось тепер пора додому, — нагадав Денис.

Олесь здригнувся і похитнувся, коли прибув новий потяг. Ноги ніби не слухались, і Денису довелось обережно притримати його за лікоть. Зачарований історіями, поставлений в тупий кут, Олесь забув про втому та втратив почуття реальності. Забагато інформації. І прогулянка допомогла мало. Він дозволив всадовити себе на сидіння.

— Мені до Чернігівської. Розбудиш, якщо що? — засапано запитав Олесь.

— Звісно.

На наступній станції Олесь вже задрімав. І завдяки різкому руху потяга, впустив голову на плече Дениса. Ліниво розплющивши очі, швидко роззирнувся: чи не проспав, бува, свою станцію. Потім знову заснув, і знову його голова опинилась на плечі супутника. Тому довелось сидіти спокійно, намагаючись не гойдатися навіть через трясовицю потяга. Спочатку було незручно, потім затекла рука, але Денис терпів. Від Олеся пахнуло вітром, дощем і метром. І, вдихаючи його, Денис задоволено усміхався, крадькома, аби ніхто-ніхто не помітив.

— Суразни кімані*, — прошепотів Похазник.

В той день пасажирам здалось, що відстань під Гідропарком, Лівобережною, Дарницею та Чернігівською містичним чином зросла. Потяг зупинявся два рази посеред шляху, їхав незвичайно повільно і… начебто потрапив у крихітну часову петлю.

Коли ж Олеся хтось боляче штовхнув ліктем в бік, він сонно розліпив очі. Готуючись попросити Дениса не штурхатися, раптом зрозумів: поряд вже давно не він. Розпливчата картинка поступово прийшла в норму. Поряд сиділа поважна літня пані, і невдоволений вигляд її попереджав про те, що виникне деяка неприємна розмова.

— Не смій, юначе, навіть щось говорити. Не ввічливо спати на плечах у незнайомих панянок! Ганьба!