Клов

Потяг покинув станцію, і замість привітного світла станції, в вікна постукали млосні вогники ламп тунелю. Олесь похитав головою. Тільки-но він почув повну несінітниць історію, хай і цікавезну, але ж… Тому й хекнув, недовірливо поглянувши на друга.

— От ти вигадник! Таку відверту маячню міг розповісти лише ти! — сміявся Олесь, похитуючи головою.

Мишку вже легше: друг майже перестав ходити похмурим, ніби персонаж фільму Бертона. Він залишався блідим, з розкуйовдженим темним волоссям, під очима лежали не просто мішки, а цілі скирти темряви, але він усміхнувся. Нарешті! Кілька днів тому, якщо вірити Олесю, він розійшовся з дівчиною. Якщо не вірити, то сталось це набагато раніше. І приховувати болючий розрив виходило кепсько. Але тепер Мишко бачив його усмішку, чув приємний сміх і тихцем радів.

— Та ні, то така легенда є, — Мишко намагався говорити серйозно. — Чесно кажу. Я точно знаю, бо бував там не одноразово.

— Еге. Тебе тільки там і носить. Диґер дурнуватий.

Вагон легенько хитнуло. Пасажири, наче травинки на вітрі, похилились разом із ним. Дівчина на високих підборах ледь не гепнулась на підлогу, на щастя, їй допомогла молода пара, вчасно притримавши. Олесь похитав головою: ніхто з хлопців навіть не подумав запропонувати їй сісти. Нахабні. Хоча й він сам також не шоколадна цукерочка. Залишився без дівчини, от і стоїть, зітхає.

— Гей, — голос Мишка повернув Олеся до реальності. – Гей! Я знаю, що останнім часом у тебе були… деякі проблеми. Тому і хочу допомогти тобі розвіятися.

Дівчині поступилась місцем інша дівчина. Олесь хекнув, повертаючись до друга:

— Це ж яким чином? У клуб мене запросиш?

— Ох, — важко зітхнув Мишко, кинувши короткий погляд на наліпку-рекламу нічного клуба. — Ні. Ти що, забув, про що я казав? Про екскурсію підземним містом!

— А, — зіщулився Олесь, його ж такі пригоди цікавили мало, тим паче зараз. – А, точно. Ти про ту саму підземку, де живуть всілякі привиди і все таке інше?

— Еге, про те саме. Тільки привидів там, якщо я не помиляюсь, немає, — усміхнувся Мишко, вчепившись у поручень: вагон знову хитнуло так, що врізатися в когось або в щось було легко.

— І ти… — Олесь повільно видихнув. — І ти вважаєш, що це має мені допомогти?

Мишко стенув плечима. На всі сто відсотків не міг обіцяти, що після такої мандрівки Олесю стане легше. Але ж дивитися на те, як він побивається, як живе в невизначеності поміж «повернути її», «залишити все як є» та «стрибнути в нові шалені стосунки», Мишко також не міг. Ще трохи – і Олесь почне пиячити по-справжньому, а не заливати розлуку пляшечкою дешевого коньяку.

— Всього лиш хочу, аби ти розвіявся. Не думай, не примушую, але, на мою скромну думку, це може допомогти.

— Це все звучить як казочка, як міська легенда. Як маячня, врешті-решт…

Олесь колупнув нігтем наліпку з рекламою школи англійської мови. Наліпка майже не постраждала, зате палець став липким. Намагаючись витерти його об інший палець, Олесь зробив тільки гірше. Краще зосередити увагу на цьому, ніж серйозно розмовляти з другом про проблеми.

— Це безпечно. Кажу тобі як «дурнуватий диґер». Крім того, якщо ти забув, мій батько — машиніст, — Мишко поплескав друга по плечу, легенько, підбадьорливо. – Я ж за тебе хвилююсь, — сказав уже на вухо, ніби щось надто секретне й особисте.

— Та добре, — облишивши спроби здерти наліпку, в’яло усміхнувся Олесь. – Добре.

Потяг виїхав з тунелю. Вервечки вуличних ліхтарів, змієподібний рух автівок у вечірніх заторах. Бездонна блакить Дніпра, багатоповерхівки, які скелями нависали над річкою. Минуле й теперішнє разом, а за ними – тінь примарливого, але не такого вже й далекого майбутнього.

Мишку довелось зробити крок уперед: двері роз’їхались і в вагон війнуло свіжістю вечірнього Києва. Станція Дніпро. Майже безлюдна, осиротіла станція, з якої рідко хто починав чи закінчував маршрут.

— Тобі скоро виходити, — понуро нагадав Олесь другу, ніби той сам не знав.

Та в його голосі лунала невизначеність. Він, наче той маятник, рухався туди-сюди. Всередині ще пекло від недавніх образ, від того, що якась частина його життя назавжди змінилась, а ще дратувало те, що все так незграбно закінчилось. Але Мишко дивився на нього цими великими сірими, наче сам ранковий серпанок, очима і бажав лише найкращого.

— Добре, — здався Олесь, хоча Мишко давно вже мовчав, — добре. Я сяду на зелену лінію, якою, до речі, мало мандрую, але сяду. Я покличу того твого хлопака з чудернацьким прізвиськом. І чекатиму терпляче, попри здивовані й осудливі погляди інших пасажирів. Що мені? Я сиджу та кличу якогось дивного хлопця, бо палко бажаю екскурсію по підземці. Так?

— Так, — кивнув Мишко. — Ти знаєш, що робити, друже. Якщо що – я завжди на зв’язку. Тільки… будь ласка, не приховуй від мене нічого серйозного. Гаразд?

— Гаразд.

— От і домовились!

Двері знову роз’їхались, і Мишко, підморгнувши другові, поспішив вийти. Дивно якось, Олесь навіть не помітив, як вони проїхали Гідропарк… Перш ніж вистрибнути у шалений вир міста, Мишко обернувся й таємниче кинув:

— Якщо хочеш пізнати місто по-справжньому — спускайся в підземку.

І показав рукою слухавку біля вуха. Двері зачинились, потяг рушив далі. Разом із Мишком, здавалось, вислизнуло ще щось, невидиме, нематеріальне, але важливе. Поки що з впевненістю сказати, що саме, Олесь не міг. Він лишень підійшов ближче до дверей, і погляд його впав на мальовничі пейзажі, що змішувались з брудною реальністю великого міста. Як застарілі плями ґрунту на кольорових дитячих речах…

Двері роз’їхались. Олесь вдихнув трохи свіжого повітря, намагаючись затримати його у горлі якомога довше. Потім видихнув. Наступна станція – його станція. Треба змусити себе вийти на ній так, ніби нічого не трапилось. Бо, може, десь там Олесь натрапить на неї?

***

Майже весь наступний день Олесь подумки й не тільки подумки лупив себе по руках, як тільки тягнувся за телефоном. Ось уже екран вабив її номером, ось уже палець тремтів над зеленою слухавкою, майже натиснувши її, от уже серце так гупало в грудях, ніби град по солом’яних стріхах.

Розумні поради з інтернету, що вже і без контексту сміховино, наголошували: краще перетерпіти, ніж вступати в ту ж саму річку. З власного досвіду Олесь точно знав: двічі можна, та й тричі також не далеко. Тільки цього разу, Боже, хоча б цього разу, хотілось взути гумові чоботи й обійти ту багнюку десятою дорогою.

Олесь провів час за прибиранням. Переставляючи речі з місця на місце, аби потім не знайти їх там, де потрібно, нипав квартирою. Це дійсно допомагало. Бо коли витираєш пил з найвищої полиці, балансуючи на старезному ослінчику, скиглити про колишню навіть подумки не вистачає сил. Після того як Дана поїхала, у квартирі неначе холодний протяг заблукав. Гуляв він, холодними руками накриваючи плечі, втикаючись носом у шию, змушуючи Олеся зіщулюватися. Він уже кілька разів перевіряв вікна та двері – ані щілинки. Значить, діра в серці. Та сама, яку ніякими цеглинами, ніяким тинькуванням не затулиш.

Трясця! Олесь жбурнув засмальцьовану ганчірку й чхнув кілька разів поспіль. У цій клятій квартирі залишатися небезпечно: ще трохи та почне ревіти або ж гірше – таки набере Данин номер. Ні. Ні. Ще раз ні.

Двері за Олесем зачинились із гуркотом. З такою ж гучністю він вправлявся з замком, лаючись на ключ, на майстра, який встановлював замок, та на сусідку, яка зробила йому зауваження. Завтра Олесь про це пожалкує. То буде завтра, але сьогодні йому, на думку Мишка, терміново треба поїхати на Львівську браму.

Проблеми гнались за ним, наче зграя голодних безхатніх собак. Та Олесь вміло втікав від них: хвости, прогули, дивна поведінка, зовнішність близького родича сімейки Адамс, за яку часто ловив на собі засуджуючі погляди, розставання з Даною, самотність. Нехай женуться за ним, отримають хіба що п’яткою по пиці. Сьогодні він, не стримуючись у диких бажаннях, чкурнув вниз, по ескалатору, аби вперше за кілька місяців прокататися зеленою лінією.

Ось і величні колони Золотих воріт, ось і люстри, схожі на моторошні середньовічні корони. Залишилось лише стрибнути в останній вагон потягу в бік Сирця. Сісти позаду й покликати того хлопака. Як сказав Мишко, його прізвисько Похазник. Якась дивина, але добре. Олесь знає людину на прізвисько Спирт, і той Спирт, звісно ж, любить хильнути.

Олесь прослизнув у кінець вагона й всівся, прикривши очі. Людей було так багато, що якби яблуко вирішило впасти десь тут, обов’язково вдарило когось по голові. Душно, спекотно та й цей нестерпний запах поту… Звичайний десь в метрополітені. Залишилось лишень себе нюшити: чи запах, бува, не власний?

Прохання поступитися місцем, чийсь дзвінкий сміх, тріскотіння музики в навушниках дівчини, яка стояла поруч, палкі коментарі двох підлітків стосовно відео про гру. Олесь засапано сидів, закрившись від усього цього, ніби його не існувало більше. Кусав губу, хоч ніколи подібним не страждав, міцно мружився, та й так, що потім точно перед очима затанцюють барвисті смужечки.

Потяг почав гальмувати. Він завжди так робив перед таємничою станцією. Серце Олеся гупотіло, здавалось, у самій горлянці. Неначе стояв на верхівці скелі й боявся того, що розкинулось під ногами — безодні. Але не дивитися на неї не міг.

Тут. Зволікати немає часу. Олесь відкрив рота й тихо, неначе хтось підслуховував його, покликав:

— Похазник? Похазнику! Бляха, що я роблю…

Розплющив очі. Різноколірні мушки плили всюди, ніби дощило. Люди залишились на місцях. Лунали голоси, звучала музика з навушників, відчувалось прискорення руху потяга: він поступово виїжджав з мертвої станції.

Гірко посміхнувшись, Олесь даремно намагався приховати розчарування. Мишко просто пожартував, посміявся з нього, розіграв. Олесь сунув руку в кишеню, намацав телефон. Той завібрував прямо в руці, а потім різко відключився. Екран телефона згаснув, він вимкнувся на хвильку, а потом увімкнувся – зв’язку не було. Один пропущений від Мишка. Хто б сумнівався: відчув, що друг його згадав незлим тихим словом.

Дертися з самого кінця вагона, коли тебе стискають десятки тіл, звичайно, небезпечно. Але Олесь ризикнув. Його ніхто не чув, ніхто не знав, чого він прийшов сюди й кого кликав, однак буруни сорому накривали його знову та знову. Ховаючи погляд, переступив через колоди ніг, витягнутих до поручнів рук, через чиїсь кинуті на підлогу наплічники, та вибрався так-сяк до дверей.

— Стій.

Олесь і так стояв. Щоправда, тепер стояв лише ще більше зосередивши погляд на маслянистій плямі на підлозі.

— Стій.

Роззирнувшись, Олесь глипнув на хлопака в мішкуватому худі на блискавиці. Той зовсім не реагував на цей чіпкий погляд, а розмовляв ніби з кимось невидимим. Ні до кого з людей не звертався натомість лагідно торкаючись стінки вагона, розмовляв з потягом. Олесь спорснув, вчепився за поручні й незмигно дивився на незнайомця.

Замерехтіли лампочки, пасажирів кинуло вперед. Машиніст попросив зберігати спокій. Запанував морок, лише мляве світло тунелю освітлювало вагон хоч якось. Олесь обмацав темряву довкола й не наштовхнувся на жодне м’яке тіло, лише на пустоту.

— Пнай з маньком*, — мовив той самий парубок, і двері перед ним роз’їхались.

— Що? — не зрозумів спантеличений Олесь, кліпнувши кілька разів поспіль. – Що?

— Ходімо, кажу. Йди зі мною. Потяг не стоятиме тут вічно.

— Е?

Олесь не тремтів від страху, але якесь дивакувате передчуття застрягло важкістю у шлунку, викликаючи печію в горлі. Він ковтнув слину, намагаючись позбавитися сухості й жару, але слина не рятувала. Горло наче кігтями дерли.

Незнайомець, скоріш за все, той самий загадковий Похазник, чекав на пероні законсервованої станції. Повітря тут пахнуло інакше, ніби в старезному бабусиному льосі: вогкістю, грибами, трохи багнюкою й самим метро. Дивно, але тут той божественний запах, який так любив Олесь, відчувався ще більше.

Олесь вистрибнув з вагона, й тонка смужка під його ногами — межа між вагоном та пероном — здалась йому прірвою.

— Похазник — це я, — здогадки підтвердились. — Ти ж кликав мене?

— Так, я… кликав.

Потяг рвучко зірвався з місця й, дмухнувши подихом з ароматом смоли та паленого пилу, заховався у темряві тунелю. Олесю здалось, ніби він також рушив разом з вагоном. А стояти тут, в оцій от глевкій напівтемряві, залишився зовсім не він.

— Так від кого ти? — поцікавився Похазник, сунувши до рота цигарку. — Сюди так просто не приходять.

— Від Мишка, — швидко відповів, без зайвої сором’язливості тепер вирячившись на таємничого юнака. — А ти хто взагалі такий? Втікач з битви екстрасенсів?

Вогник запальнички освітив обличчя. Олесь встигнув помітити каламутно-зелені очі, кольору річкової твані. Похазник затягнувся й видихнув убік. Цигарки, очевидно, не дуже якісні, бо смерділи як самокрутки Олесьового дев’яносторічного прадіда.

— Ні. Я, можеш вважати, екскурсовод по підземній частині шуста, тобто міста. Нашого Києва. А Мишко просто працює разом зі мною. Знаходить клієнтів, таких от як ти.

— Ще ж яких?

Олесь сунув руки в кишені. Він завжди робив так, коли почувався некомфортно й шукав захисту всередині. Втім, Похазник не звучав нахабно та поки що не поводився так. Скоріше, він діяв обережно, недовірливо й навіть повільно. Свою цигарку він, до речі, палив, мабуть, ціле століття.

— Яких? — повторив знову.

— В яких серця розбиті та все таке інше.

— Ти ба який. А звідки… — та під коротким, але надто гострим поглядом зрозумів, що Мишко, певно, насправді давно про все розповів. – І що, згодовуєте розбиті серця чудовиськам?

— Чудовиська давно мертві, залишились тільки люди, — філософськи відповів Похазник.

— А пахне так, наче ті чудовиська досі тут живуть.

Жарт видався невдалим, втім, Похазник навіть коротко, боязко усміхнувся. У напівтемряві станції, де джерелами світла були тьмяні, зеленуватого кольору, лампи, здавався смертельно блідим. Його сплутане довге волосся, кінчики якого каштановими вирами виглядали з-під каптура, лише підкреслювало цю блідість.

Олесь кинув погляд у тунель. Туди нещодавно поїхав потяг, і звідтіля ось-ось мав би з’явитися інший.

— Я нічого не розумію. Навіщо я тут взагалі?

Похазник посміхнувся. Потяг наближався, про це говорили самі стіни, підлога, стеля. Запах сльотавого дня, грибів та горілого пилу посилювався. Таємничо зіщуливши очі, Похазник мовив урочисто гучно, як звичайно викладачі звертались до першокурсників першого навчального дня:

— Для прогулянки підземним, найпідземнішим Києвом, — пів місяць його посмішки змінився на тонку смужку серйозно стиснутих губ. — Дивись-но під ноги, лобзюк*. Сталагміти давно не зрізали тут, можна спіткнутися.

— То це… Щось на кшталт екскурсій, ну, знаєш, про яку вічно волають на залізничному вокзалі з автобусів… — Олесь нервував і, аби не видавати збентеження, вирішив дурнувато жартувати.

А що ще роблять люди, коли залишаються наодинці з диваком у каптурі посеред моторошної станції? Коли над головою ціле місто, а під ногами камінці, гострі-гострі, які легко можуть дістати всі кишки? Тільки жартувати залишається.

— Ні, — Похазник так зненацька плеснув його по плечу, що Олесь здригнувся. — Ходімо. Прогуляємось.

— Так… І що там на мене очікує? – бажання жартувати й надалі зникло. Сталагміти прямо кидались під ноги, ніби так і кортіло їм, аби хтось наштрикнувся на них.

— А ти не тікаєш, не волаєш, як ґедзем вжалений, не біжиш поперед батька в пекло, тобто поперед мене в невідомість. Словом, так себе ще не поводили. Ти ніби й боїшся, а ніби тобі страшенно цікаво, що буде далі.

— Еге. Що ж мені ще робити? Раз Мишко порадив мені притупцювати сюди, значить, у цьому місці щось є. Не знаю що, але добре. Я тут згадав. До речі, ти ж не людоїд?
Похазник пхекнув і показово чвиркнув, язиком прочистивши щілину поміж зубами.

— Ні, таких, як ти, я точно не зжер би. То що, ти готовий до неймовірної прогулянки підземеллям?

— Та напевно. Тільки помирати тутечки я не збираюсь.

— Я взагалі-то також. Але якщо ти будеш так часто згадувати кирпату свашку*, вона прийде.

— Кирпату кого? Що? — розгубився Олесь, і лише методом виключення й підсвідомої пам’яті поколінь, здогадався про кого мова. — Ти дуже дивно розмовляєш.

— Та хіба.

Різка мовчанка повиснула в повітрі майже матеріально. Похазник увімкнув ліхтарик і направив тонку смужку його світла вперед. Далі вони йшли також мовчки. Лише хрускіт розмитого бетону під ногами боровся зі страшною тишею, густою, наче вишневий кисіль. Зі стелі звисали дзеркалі відбиття сталагмітів, кривими лініями патьоки брудної води розмалювали стіни. Станція, приречена на смерть з самого початку, відкрилась у повній моторошній красі.

Відчуваючи себе першовідкривачем, Олесь роззирався й запам’ятовував маленькі дрібнички. Іноді під ногами блискотіло зелене пляшкове скло, іноді з-під каміння визирали древні недопалки.

— Тут є чергова, — тихо мовив Похазник, але дарма: шепіт його відлунням пронісся пустим залом, — але нам вона ніяк не загрожує. Просто не помітить нас.

— Це ж чому? — сторожко запитав Олесь. — Ти що, вбив її?

Еге, кирпата свашка знову тут. Олесь блискавично швидко посміхнувся, так, що залишки посмішки змусили губи поповзти донизу.

— Ні. Вона нас не помітить, ще раз кажу. Не зверне уваги на нас. Як тобі більше подобається.

— Не знаю. Як це взагалі? Ми що тепер привиди?

— Так, я знаю: Мишко, цей шмурник*, тобі нічого не розповів, а просто відіслав сюди. Так? — він обернувся так різко, що Олесь відчув на собі всю красу раптової хитавиці. — Та і я майже нічого про тебе не знаю. Тож, будь ласка, перестань жартувати про смерть, клеве*? Ходімо вже, дідько, дивитися на підземелля.

Олесь гмикнув. Те, що він взагалі сюди прийшов, явно натякало на його відчайдушність, розпач та повну втрату інстинкту самозбереження. Та невже Дана мала на нього такий величезний вплив, що він… що він аж під землю ладен залізти, аби тільки не згадувати про їхнє розставання? Бо разом їм було навіть гірше, бо вони обоє хотіли розійтись, поки не прибили одне одного.

— Тримай-но ліхтарик. Далі нічогісінько не побачиш без нього. Тримайся поряд зі стіною й не віддаляйся від мене. Розмовляй тихо. Пасінок не боїшся? Мишей тобто?

— Якщо вони не скажені, то ні… А ти все ж диґер, еге ж?

Перехопивши ліхтарик, Олесь спрямував його промінь на вкриту гобеленом плісняви стіну. Клейко чіплялись за підошви частинки мертвого моху, який дивом тут колись виріс. Запах вогкості пробивав будь-яку нежить, і Олесь шморгнув носом.

— Е, ні. Але, якщо тобі стане легше, то щось на кшталт того.

Відповідь трошки заспокоїла Олеся, хоча він і не дуже бентежився. Мишко не просто так сюди його відіслав, і хоча це все дивина та й годі, але ж думок про Дану майже немає… От якби ще не кепсько жартувати про смерть і второпати, хто ж такий той Похазник, чому він розмовляє так чудернацько і що то за псевдонім такий у нього.

Здалека почулись кроки: хтось прогулювався залом, переступаючи через зрізані та неурізані гриби-сталактити. Чергова йшла зустрічати потяг, який мав проїхати повз станцію. Олесь миттю замислився: чому вона не побачила їх з Похазником, коли вони прибули сюди? Невже точно не помітила? Хоча, якщо в Києві підземкою повзають диґери, то хтось точно їх не помічає. По Львівській брамі не погарцюєш, лишень через те, що така в тебе примха.

Олесь міг би гукнути її, втекти від Похазника й повернутися додому. Нехай би Мишко потім зневажав його, але то минулося б. Та вони з Похазником відійшли ще далі, а Олесь так і не скористався шансом, та й то бажання покликати її розчинилось у ньому.

Затягнувши каптур так, аби не ловити маківкою брудні краплі, Похазник обернувся й кивнув головою вбік. Олесь встигнув помітити в тому короткому й швидкому погляді сміливість та рішучість. Блукати підземеллями, звісно, не так лячно, коли в тебе такий провідник. Дивак, але мужній. Боже, якби ж то не вступити в щось куди гірше, ніж просто в ляпавицю бруду.

— Обережно, — прогугнявив Похазник. — Краще закутайся, бо змерзнеш. Та й бридко тут, визнаю.

— Еге, — Олесь і собі натягнув каптур, затягнувшись до самого підборіддя.

Вони пройшли повз чорні тіла зрізаних кристалів, й опинились біля вузенького проходу між двома стінами. Похазник пірнув у гущу темряви, Олесь затупцював на місці. Коли голова Похазника виринула назад, і він попросив рухатися хутко, довелось набрати трохи більше повітря й стрибати за ним. Протиснувшись поміж глевкими стінами, повільно видихнув: добре, що не страждав жодними фобіями або ж вони взяли та й вимкнулись.

— Куди ми прямуємо? — запитав Олесь, коли набридло слухати хлюпання води під ногами й відчувати, як кросівки потроху перетворюються на затонулі кораблі.

— Ми йдемо до колишньої схованки змія. Звідти відкривається розкішний вид на підземну ріку. Кожен киянин повинен побачити її.

— Ріку? Ти серйозно? І… які змії? Тут хіба водяться гадюки?!

— Ти ще не зрозумів, де ти й з ким? — помахав головою Похазник, і Олесь поглядом вбив кілька цвяхів у його спину. — От побачиш, це так лепсько!

— Лепсько, — повторив, ніби смакуючи забутим словом.

І тут йому здалось, ніби щось заплуталось в ногах, швидко промайнуло, щось м’яке й мале. Точно миша! Олесь завмер, повітря зупинилось в горлянці. Анічичирк. Опустив промінь ліхтарика донизу: ні мишей, ні пацюків, ні жаб – лише невеличкі каламутні калюжі. Навіть сміття немає. Очевидно, хтось слідкував тут за порядком, хоча краще б робив це ретельніше. Львівську браму й території навколо чепурними також не назвеш.

Над головами шуміли вентиляційні шахти. Скоби-сходинки, вмонтовані в стіни, вели до них. Олесь задер голову, і погляд його разом з яскравим світлом ліхтаря, наштовхнувся на невеличкий отвір. Стіни тут — такі ж вогкі, краще не зачіпати. Ноги вже вологі, але Олесю не холодно, навпаки – передчуття чогось неймовірного, незвіданого зігрівало.

Ще кілька переходів: і тісних, і просторих, запах метро, його шум. Здавалось, що десь там, за кремезними стінами тунелів, зовсім поруч, одна з центральних станцій. Такий жвавий там рух, такі гучні й часті звуки лунають звідти.

— Де ми зараз? — запитав Олесь, світлом ліхтарика обмацуючи стіни.

— Обережно, дивись під ноги! — завбачливо попередив Похазник. — Зараз ми стрибнемо в діру.

Опустивши промінь ліхтарика донизу, Олесь побачив роззявлену пащу порожнечі. Відчинений люк-лаз так і вабив застрибнути до нього, як у пригодницьких стрічках. Здивування вивітрилось з Олеся, наче дешевий одеколон, придбаний у переході.

— Там щось шумить, — лишень і мовив, бо дійсно внизу щось гомоніло. — Це каналізація? Я чую воду.

— Це Клов. Підземний струмок.

Взявши в зуби ліхтарик, Похазник зробив крок уперед. Через мить він уже ліз донизу, а тонкий промінь світла вдарявся о стінки проходу. Війнуло холодком з ароматом річки, брудної каламутної річки. Олесь здригнувся. Наче весь цей час на ньому був теплий светр, але потім його раптово не стало. Підійшовши ближче та сунувши ліхтарик до рота, Олесь подумки перехрестився.

Зістрибнувши з останньої сходинки, Олесь втрапив в калюжу. Вилаявшись, він ледь не загубив ліхтарика: довелось витирати бруд з нього рукавом. Кросівки розм’якли ще більше, і Олесь пожалкував, що не докинув ще триста гривень на кращі.

Похазник сміливо йшов уперед, вузеньким проходом, який тягнувся поміж двома струмочками. Зі стін звисали жовто-брунатні бурульки, а стіни прикрашали чудернацькі узори, нанесені замурзаними пензликами.

— Ну, як тобі? — розкинувши руки в боки й роззираючись із неймовірною гордістю, запитав Похазник.

— Чесно? Я шокований.

— Та бачу. Не треба шкудатися*, добре?

— Чого не робити? — спантеличено запитав Олесь, сторожко ступивши вперед.

Ріка хлюпала з обох сторін. Переступити її, таку малесеньку — зовсім неважко, й не скажеш, що колись Клов веселою змійкою розрізав київські землі. У шумі та бруді тонув його голос, колись дзвінкий, тепер — слабкий, зацькований. Олесь мляво усміхнувся. Сентиментальність, яка раптово заскочила йому прямо на спину, хвацько огорнула та змусила пожаліти бідний струмочок.

Похазник не поспішав рухатися вперед. Він зупинився й, торкнувшись вогкої стіни, щось прошепотів. Олесь не зрозумів того слова, щось схоже на «дулясити»* чи «дуляхкотіти», словом, там точно було щось з «дулею». А після, коли розтер поміж пальців залишки іржавої води, задер голову. Спостерігаючи за ним, Олесь і не знав навіть, хто з них більший дивак. Оцей Похазник, який розмовляв як персонаж зі старезної книги й вештався підземеллям, чи він, Олесь, який через особисту трагедію опинився тут.

Почовгав до Похазника, а вода плескала у взутті, й навіть джинси змокли знизу. Якщо вони вийдуть звідси на поверхню, то завтра на Олеся очікує важкий день. Похазнику, звісно, до одного місця: на ньому гумові чоботи. А він, Олесь, поперся сюди так, наче на заняття зібрався.

— Трясця! — вигукнув він, коли нова порція води з невеличкої калюжі холодно торкнулась ноги.

Неприродно лагідний, без краплі сарказму погляд, кинув на сіромаху Похазник.

— Дивись. Подивись угору.

Олесь перестав жваво стрибати-тупцювати на місці в марних спробах позбавитися води. Ліхтарик у його руці вимкнувся. Не світив своїм також і Похазник. Але в колекторі було так світло, наче місячної ночі.

— Це що таке?

Під стелею бурульками росли маленькі сталактити. Цілі гірлянди їх ошатно прикрашали колектор, наче гіпсова ліпнина старовинний палац. І ось там, де кожен з кристаликів торкався чи зростався з іншим, зароджувалось незвичайне сяйво. Здавалось, ніби саме небо провалилось сюди, в підземелля, та й розсипало всюди лелітки зірок.

— Якщо я скажу, що це магія, як відреагуєш? — лукаво посміхнувся Похазник і перевів погляд на стелю. — Можеш вважати — світлодіоди. Працюють по схожому принципу.

— Магія? Ти, певно, жартуєш, — похитав головою Олесь. — Хоча від тебе можна очікувати всього.

— Гадаєш?

Олесь змовчав. Роззирнувся довкола, дозволяючи собі роздивитися найменші візерунки на стінах, кристалики люстри сталактитів чи ковдри зрізаних сталагмітів. Торкнувся, не гидуючи, каламуті водної поверхні. Струмок відповів глухим шепотом. Все не так погано: шкіра не почала лущитися й злізати. Хоча запах… запах стояв жахливий.

Моторошна, навіть огидна й бридка, але все-таки — краса. Наче царство Чахлика Невмирущого, підземного божества, князя темряви — одночасно страшно прекрасне й до тремтячки жаске. Щось було тут, у цьому колекторі з його арковими стелями, вологими стінами, в запаху брудної води, грибів та плісняви. Щось таке, що змушувало серце клекотати від страху й зачарування одночасно. І жодних, жодних звуків: лише розмова струмка з самим собою.

Уже й не так прохолодно, якщо не звертати уваги на вологе взуття. Над головою — підземне небо, довкола — стіни могили колись відомої на весь світ ріки. І як це інші люди можуть ходити вулицями Києва спокійно, навіть не знаючи, що в них під ногами таке? Але й сам Олесь цього не знав, аж поки не послухав Мишка. Дивно навіть: думати, що знаєш місто як своїх п’ять, ну, добре, чотири пальці, і не підозрювати про чудові підземні пейзажі.

Одна лише думка затьмарила собою навіть страхітливу красу Кловського колектору. Дани тут не було. Вона більше не з ним. Олесь в’яло посміхнувся сам до себе, але вийшло так, що ту посмішку перехопив Похазник.

— Сподіваюсь, тобі стало краще, — мовив він, знову торкаючись стіни. — Ходімо, треба повертатися.

Світло над головою вимкнулось, і темрява довгими мацаками рвучко захопила його залишки. Похазник перескочив через калюжу, прудко й вправно, навіть не вмочивши взуття. Олесь же знову заплямувався. Схоже, всі види бруду київського підземелля вже прикрашали його кросівки та джинси.

— Назад ми дістанемось на дрезині, задля економії кучасу. Тобто часу.

— На дрезині? — Олесь нервово натиснув на кнопку ліхтарика, але той все ніяк не запалювався. – Але ж там потяги! Яка ще дрезина?!

— Ти ж бачив. Потяги мене слухаються, — відповів Похазник.

— Боже… — зітхнувши, він все-таки запалив клятий ліхтарик. — Ти божевільний.

— Трошки є. Зовсім трошки. Але й ти непогано тримаєшся як на того, хто побачив стільки дивацтв і не з’їхав з глузду.

— Напевно, мені просто не до цього. Бо ти тут всяко намагаєшся мене прикінчити.

— Еге, видно, в тебе дуже глибока травма, — голос Похазника лунав не без сарказму, але в цілому без злоби. – От побачиш, звідси ти вийдеш зовсім іншою людиною.

— О, так. Оце точно.

Олесь поплентався за Похазником. Він навіть не знав, що найгірше: те, що вони зараз сядуть на дрезину і потяг перетворить їх на добре перемелений фарш, чи те, що він майже не боявся Похазника. Ненормального хлопця, який постійно сипав незнайомими словами та, мабуть, мав якусь владу в підземному місті.

Вони видерлись до лабіринту тунелів. Похазник повернув направо, і скоро показалась колія. У млявому блакитному світлі вона виглядала наче притока Клова. Чорне тіло дрезини розвалилось внизу, очікуючи їх на колії. Ціле та непошкоджене, хоч тільки-но тут промчав потяг. Наближався наступний: Олесь чув його гул здалеку.

Похазник уже сидів у дрезині, не без насолоди спостерігаючи за отетерілим Олесем. Стрибати на цю дрезину, це наче крокувати в безодню – результати ті ж самі. Якщо не потяг, то струм їх вб’є. Та Похазник знову ж таки напрочуд спокійний, сидів собі внизу та посміхався.

— Ну ж бо, стрибай. Повір, нічого з тобою не станеться. Треба повернутися, бо Мишко твій вже явно перехвилювався.

Олесь поволі спустився, намагаючись не натрапити на колію під напругою. Про Мишка вже майже й забув, та телефон мовчав. Часу перевіряти чи хтось телефонував не було. Похазник скерував дрезину так, що вона майже одразу розігналась до шаленої швидкості.

Дрезина прорізала напівтемряву тунелю, а збоку мерехтіли мляві й яскраві, жовті та червоні, лампочки на стінах. Проносились повз кахлі, плитки на стінах, надписи, повз загадкові двері технічних приміщень. Вітер бив в обличчя, скидав каптури, губився в волоссі, нишпорив під одягом. Запах метро вдарявся в ніздрі з потрійно силою.

Несамовите калатання серця, яке, здавалось, то підіймалось у горлянку, то падало в шлунок. Шум у вухах, спітніле чоло, вибалушені від неймовірного драйву очі. Це краще за будь-які атракціони. А ноги… ноги, ніби ватні, поролонові, не сила й пальцем порухати!

Похазник вправно керував дрезиною, не звертаючи уваги на потяг-переслідувач. Олесь лельом-попельом повернув голову, й потонув у яскравому світлі фар. Відкрив рота, аби гукнути Похазника, вилаятися та проклясти його водночас, та всі слова ковтнув оскаженілий шум потягу. Олесь збліднув. Він ніби нічого не їв, але його вже добряче нудило.

— Нам кінець? Нас розплющить, як комашню! – волав він, чіпляюсь за поручні, ніби це могло б врятувати, потім відчув у собі сили встати.

— Ні! Тримайся добре! Невже ти думаєш, що я вперше тут? – усміхнувся Похазник, й одним легким рухом всадив знервованого Олеся на місце. — Не заважай.

— Трясця! Трясця!

Олесь відчував себе мішком з картоплею, кинутою в льох, цеглиною, яку виплюнула стара багатоповерхівка. Похазник взяв та й зупинився. Прикривши рота долонею, Олесь відчув, що от-от заблює все довкола. Якщо, звісно, потяг не встигне перший розквасити їх.

Он і машиніст. І він, здавалось, наче спокійний, як синоптик, який пообіцяв дощ і той дощ таки почався. Точно ж машиніст… Олесь вже уявив свої нутрощі на величезному склі його кабіни. Неабияке видовище буде.

— Стій.

Похазник стояв посеред дрезини, дивився прямо на потяг. Все одно, навіть якщо потяг раптово зупиниться, гальмівний шлях ніхто не скасовував. Та все, їм кінець. Якщо Похазник зупинить потяг, який в сотні разів швидше за дрезину і скасує гальмівний шлях, то… То… Олесь не міг підібрати слів, бо його знудило по-справжньому, в основному гірким шлунковим соком. Давно такого не траплялось.

— Стій.

Коли стіна поруч розфарбувалась в залишки древнього Олесьового обіду, а сам він виявив, що досі живий, задоволений Похазник гепнувся на дрезину. Потяг стояв на місці, наче дресирований песик. Олесь же, відірвавшись від найцікавішого заняття, нарешті роззирнувся. Похазник влаштував таке шоу! Явно хотів потішити своє дурнувате его хворого на голову чарівника чи хто він там такий!

— Ти ледь не вбив нас, — витираючи брудні губи рукавом, кинув Олесь. — Кретин. Чому ми просто не сіли в той проклятущий потяг?! Нащо це все?!

— Але ж я нікого не вбив, — спокійно заявив Похазник, придивився до нього й додав: — У тебе зліва у кутку баглайки. Губи тобто. І сісти назад ми могли лише там, звідки приїхали. Лише на Львівській брамі.

І показав на собі де саме на губі щось залишилось. Олесь скривився, проте відвернувся і витер залишки блювотиння. За що це йому тільки? Зітхнув, обурено поглянув на Похазника та змовчав. У роті пекло від гніву та й не тільки від нього. Дрезина рушила з місця, а потяг повільно, надто повільно як для потягу — слідом.

Всю дорогу назад, Олесь більше не дивився на супутника й люто мовчав. Таке мовчання можна відчути шкірою: воно залазить під неї, як вакцина, але не лікує, а навпаки — отруює. Тіло Похазника цілком відчуло ту несамовиту напругу. Його наче кинули в бочку з олією, і тепер він, весь липкий, намагався всидіти на місці. Бо напруга росла, так росла, що її можна було б покуштувати виделкою в повітрі.

Нарешті вони прибули. Олесь не хотів уже нічого, а от Похазник, схоже, отримав уже весь світ.

— Ми на місці, — і подав руку так, ніби нічого не трапилось.

— Боже мій…

— Так, боже твій, давай руку.

Похазник допоміг Олесю стати на перон. Потяг якраз промчав повз них, а дрезина, на диво, залишилась неушкодженою. Проте Олесю було вже не до цього: вестибулярний апарат вирішив нагадати про своє існування небувалою хитавицею.

Вогники останнього вагону зникли у темряві. Наступний потяг очікувався через кілька хвилин.

— Гей, друже, обережно, — і поспішив притримати Олеся за лікоть.

— Десь можна оцінити цю нашу екскурсію? Бо я готовий вліпити тобі одну зірочку!

— Але ти принаймні забув про оту свою… Свою проблемку, — Похазник хекнув, а Олесь рвучко відсахнувся від нього. – Добре, добре, не смикайся. Нам треба сісти на потяг. Скоро будеш вдома.

— А щоб тобі заклало…

— Та мені давно вже. Ти краще тримайся.

— Поки ще ноги в мене працюють, — сказав як відрізав, та легше не стало.

Ноги захитались, наче спеціально, і Похазнику довелось знову притримувати його за лікоть. Знову запанувала мовчанка, така ж міцна, наче немирівська горілка. Олесь і радий вивільнитися, але ж без допомоги просто заплентався у власних ногах. Коли наступний потяг прибув, Похазник обережно проводив супутника до вагона. Двері ось так просто відчинились перед ними, хоча явно не обійшлось без магії. Львівська брама — не та станція, на якій зупиняються потяги. Втім, Олесь уже не слухав, а просто бажав відпочити. От усе б віддав за філіжанку ароматної кави та гарячий душ…

Розвалившись на сидінні, Олесь не звернув уваги навіть на інших пасажирів. Що дивніше: вони не дивились і на нього. Втомлений юнак, який скоріше виглядав п’яним, кросівки якого залишали вологі сліди на підлозі, ні в кого не викликав запитань. Люди просто сиділи, зайняти чимось своїм.

— Знаєш, колись тунелі мали інший вигляд. Тут жив Змій Горинич. А потім на місці його нірок побудували метро.

— Еге. Мені дуже цікаво, — засапано відповів Олесь, він смертельно хотів якнайскоріше опинитися вдома. Ні метро, ні магія, ні цей дивний юнак з чудернацьким прізвиськом – нічого не цікавило.

Похазник коротко усміхнувся. Він стояв біля дверей, спиною до надпису «не притулятися». Олесь того не бачив, але Похазник стягнув каптура, вивільнивши волосся й пальцями, ніби гребінцем, вклав їх.

— Якщо захочеш зустрітися — знаєш, що робити. Мишку привіт.

Коли Олесь розплющив очі, то опинився у набитому людьми вагоні. Більшість пасажирів дивились на нього з відразою, співчуттям чи з безмежною байдужістю. Тепер його точно помітили: в такому страшному забрьоханому вигляді притомні люди в метро не їздили. Олесь винувато заховав ноги під сидіння, наскільки то було можливо, сунув руки в кишені, опустив голову. Ще трошки потерпіти — буде вдома. Аби не вигнали!

Неприємно заскиглило з лівого боку, наче після несильного удару. Тільки синець після з’явиться зовсім не на шкірі, а набагато глибше. Олесь втомлено та рвучко видихнув. Голова йшла обертом та, здавалось, вагон потонув у хитавиці. Та люди стояли спокійно і… дивились на нього. Бажання зростися з сидінням охопило Олеся, він знітився та вп’явся поглядом у тонку лінію на підлозі.

Зненацька телефон в кишені заволав. Одне повідомлення, друге, третє. Телефонував Мишко, мама (вона якимось чином завжди відчувала, коли Олесь потрапляв у тотальну халепу) і… Дана. Олесь затримав дихання на хвильку й видалив повідомлення про пропущений виклик від неї. Тремтячими пальцями набрав номер Мишка.

— Мишко, слухай, нечиста ти сила, ти куди мене, бляха, відіслав?!

І він окинув поглядом вагон. Серед пасажирів, які все ще косо дивились на нього, жодного Похазника не знайшов. Певно, встигнув зіскочити на станції або ж скористався своїми фокусами. Олесь клацнув зубами. Гнів витіснив образу й збентеженість. Похазник зник, залишивши його, Олеся, на поталу осудливим поглядам людей. Стискаючи телефон, наче руків’я меча, почав лаятися виключно на Мишка.