Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Ти повинен зробити добро зі зла тому що його більше немає з чого зробити.
Р. П. Уоррен
Вейндар, величне місто, побудоване на кістках, завжди мало гнітючу атмосферу, що слизькою аурою огортала кожного мешканця і навіть проїжджих. Саме тут, де план Тіней ближче за все стикався з матеріальним, жив один з семи наймогутніших створіннь Неосу, самоназванний темний бог Знань і Тіні.
Ахріман стояв у вікна південної вежі свого замку, та дивився на місто внизу. Він знав, що прямо зараз йому у спину дивиться юнак з мечем наголо, та свердлить цю спину поглядом. Але демон залишався спокійним, як завжди. Не дивлячись на те, що його матеріальна форма зовсім не була схожа на кремезного воїна, і у довгому чорному волоссі виднілися сиві пасма, обоє вони знали: Коул не переможе. Тим не менш, він обов’язково спробує.
— Лише подивись на них, — промовив Ахріман. Його голос був низьким і глибоким, немов безодня. — Люди… Жалюгідні, нікчемні мікроби, що живуть лише мить у байдужому всесвіті. Їхнє життя таке коротке, але вони все одно витрачали його на чвари і війни, замість того, щоб використовувати свій дар Пізнання за призначенням.
— Тому ти відібрав їх свободу?
— Мала ціна за мир. Подивись, чого вони досягли лише за п’ять років, — Ахріман повернувся до сина, розвівши руки в сторони, натякаючи на замок і місто навколо нього.
Крижана чорна вода стикнулася з зеленню свіжої трави. Очі у Коула були точно як у матері. Точнісінько з тим же ворожим поглядом, що був у Фредеріки, коли вони з Ахріманом бачилися востаннє, перед тим, як вона зникла. І навіть він, Геній Тіней, не міг її знайти.
Коул стояв перед демоном твердо, міцно стискаючи меч у руці. Світло від лампи грало відблисками на його блідій шкірі і чорному, наче у батька, волоссі. У ньому було все найкраще від обох батьків: гострий і допитливий розум Фредеріки; твердий характер батька. Ахріман справді пишався сином. І дуже шкодував, що їхні погляди зрештою так сильно розійшлися. Десь в глибині душі демон все ще плекав надію змінити його думку, але в той же час точно знав, що Коул ніколи не відступиться від своїх принципів.
— Завдяки мені вони стають краще, — продовжив демон. Він сів за стіл у велике різне крісло, і відкинувся на його спинку.
— Завдяки тобі вони живуть у постійному страху.
— Ну то спробуй зміни це, — криво посміхнувся Ахріман.
Меч свистнув, розрізавши повітря, але встромився лиш у пусте крісло. Коул тільки і встиг, що почути шурхіт одягу, перш ніж його свідомість поринула у пітьму.
***
Іноді, думаючи над природою магії цього світу і своїми здібностями, Німує знаходила вкрай іронічним той факт, що за весь час жодна відьма, включаючи її саму, не винайшла якийсь універсальний засіб вирішення однієї загальної жіночої проблеми. Немов сам всесвіт був проти.
Особливо часто ці думки відвідували її в дні, коли дівчина проклинала цей світ у середньому вдвічі частіше, через ту саму проблему. І добре б вона була вдома, в теплому рідному ліжку. Ну чи хоча б у таверні… Але ні. Останні кілька днів вона перетинала Червонолісся, прямуючи на північ. Будучи однією з небагатьох людей, що не бажали підкоритися владі Ахрімана, і ще носили голову на плечах, Німує була змушена постійно мандрувати із одного місця в інше, не маючи змоги осісти десь надовго.
На щастя, подорожувала вона не одна, і навіть не верхи, тож мала мала змогу відлежатися у критому возі, поки її супутник керував кіньми. Що до самого супутника… Аксель досі питав себе, чого йому не сиділося у тихому і затишному Аквелоні, і як взагалі ця відьма змусила його піти з нею. Втім, відступати вже було пізно, та й з іншої сторони… Часом їм було навіть весело. Німує так і притягувала до себе різні неприємності та пригоди, наче магнітом. Ну а мисливцю на чудовиськ, який уже років десять не бачив жодного, крім тіньових солдатів Ахрімана, якраз пригод і не вистачало.
—Як думаєш, та твоя подруга ще жива?
Акселю набридло їхати в тиші, тож хлопець вирішив трохи побалакати. Прямували вони, як сказала Німує, до її старої знайомої, що жила десь під Шиванськими горами.
Дівчина відповіла не одразу, і Аксель подивися на неї через плече — та ні, поки не вмерла. У його голові вкотре проскочила думка про те, що він ніби дивиться у дзеркало. І справді, Німує виглядала, немов його сестра. Їм це навіть інколи казали незнайомці. Вона мала таке ж саме світле волосся, хіба що трохи кучеряве. Та і очі — такі ж чорні та глибокі, що навіть важко відрізнити зіницю від райдужної оболонки.
— Не знаю, мабуть, — перевівши погляд з білої тканини над возом на Акселя, відповіла Німує. — Перевіримо. Все одно я більше нікого не знаю і цих місцях.
— Хто вона взагалі?
— Стара… Навіть, дуже стара знайома. Колись ми разом вчилися магії. Вона завжди була дуже вправною у цьому, навіть краще за мене. Іноді.
— О, дивись.
— Що там?
Аксель зупинив воза.
— Не впевнений. Щось магічне.
Німує, почувши це, вирішила таки піднятися. Взагалі-то вона розраховувала, що вони будуть на місці тільки увечері, але, можливо, дісталися швидше.
— Ну і ну. Виглядає кепсько, — мовила чаклунка, ставши поруч з Акселем.
— Погано для нас?
— Ні, просто магія слабшає.
Повітря перед ними мінилося всіма кольорами веселки, і рухалося, мов хвилі у вітряну погоду. Німує простягнула руку і торкнулася бар’єру, який зустрів її легким спротивом, а потім впустив.
— Уже скоро бар’єру зовсім не буде, — прошепотіла Німує. Вираз її обличчя змінився на занепокоєний. — Пішли. Щось тут не так.
Дівчина зробила крок вперед, пройшовши крізь бір’єр і розтанувши у повітрі. Аксель, зітхнувши, пішов слідом. Не любив він всі ці чарівні штуки…
Через секунду після того, як і він щез, з бар’єру висунулася рука чаклунки, яка схопила чарівний посох, що сам по собі вилетів з возу, і затягнула його через магічну плівку.
Всередині бар’єру, на перший погляд, був все той же ліс, що і до цього, але одразу була помітна різниця — жодних природних звуків, і навіть вітру, схоже, тут не було. Листя на деревах немов застигло у часі, не рухаючись ні на міліметр.
Німує знала, що ця ознака була притаманна подібним чарівним просторам лише тоді, коли власник або давно тут з’являвся, або помер. Обидва варіанти були не дуже приємні, але, дівчина все ж сподівалася, що відьми просто давно не було вдома.
Пройшовши по стежці між дерев, Німує вивела Акселя до невеличкого будинку, який немов вирізали прямо всередині великого старого дуба, крона якого повністю закривала галявину, де він стояв.
— Ого.
— Вона любить таке, — посміхнулася Німує. — Природна магія то її профіль.
— Але, схоже вона не вдома, — помітив Аксель, підійшовши до вікна, вкритого пилом. Зазирнувши туди, він побачив доволі простий інтер’єр, без якихось вишукуваньвишукувань. Так і не скажеш, що дім відьми. Хоча, він не те, щоб багато їх зустрічав.
— Проте, гадаю, буде не проти, якщо ми тут не на довго зупинимося. Може, скоро з’явиться.
— Треба тоді пригнати сюди віз і Кригу.
— Так, добре. А я поки озирнуся тут.
Через п’ятнадцять хвилин двоє пили чай на кухні, поки за вікном Крига їла траву. Кобила, схоже, була дуже рада нарешті як слід відпочити. Та і мандрівники теж. Хоч бар’єр і слабшав, але все ще був достатньо міцним, щоб сховати це місце від тих, хто про нього не знає. Німує навіть стало трохи краще, коли вона нарешті дісталася безпечного місця. Хоча, біль все ще був і хотілося до ліжка.
— Тож, тут безпечно? — спитав Аксель.
— Поки тримається зовнішній бар’єр — це місце можуть знайти лише ті, хто про нього знають. Тож так, можна сказати, що безпечно.
Аксель кинув. У магії він майже нічого не тями в, тож покладався у чих питаннях на Німує. Вона, хоч і виглядала молодшою за нього, але іноді складалося враження, що вона живе уже не перше життя — так багато вона усього знала.
— Я перевірила майже весь дім, схоже тут і справді давно нікого не було. Через магію продукти ще свіжі, але пиляки… — чакнлунка провела по столу пальцем, немов якийсь ревізор. — Достатньо.
— Чекай, «майже весь»? А що ще залишилося?
— У підвалі є двері, зачинені міцним магічним замком. Я б могла його відкрити, але не впевнена, що варто.
— Хм… А там не може сидіти якась потвора, що вночі вийде і з’їсть нас?
— Навіть якщо там щось таке є — поки замок на місці воно не вийде, — знизала плечима Німує. — Але, якщо хочеш, можемо перевірити.
— Хочу.
Аксель не звик залишати якісь таємниці на потім, бо мисливці на чудовиськ знали, як ніхто інший — подібні таємниці можуть коштувати тобі життя. Особливо, коли вони стосуються магії.
Через декілька хвилин вони стояли перед масивними дерев’яними дверями, що злегка світилися від чар. По центру двері вертілося магічне коло — той самий чарівний замок. Німує проводила з ним якісь незрозумілі для Акселя маніпуляції, а він стояв поруч і просто чекав.
Як і казала Німує — відкрила вона замок без проблем, а коли двері відчинилися, то за ними показались сходи, що вели кудись вниз. Переглянувшись з Акселем, Німуе знизала плечима і пішла першою, освітлюючи шлях магічною сферою на кінці посоха. Спускалися вони менше хвилини, а наприкінці опинились у круглій кімнаті. Більшу її частину займав прозорий магічний бар’єр у вигляді дванадцятигранника.
Побачивши, що було всередині, Аксель подивився на чарівницю, запитально вигнувши брову.
— Я не знаю хто це.
Всередині бар’єру, на невеликому кам’яному постаменті, лежав хлопець, вдягнений у дорогий, на вигляд, одяг, здебільшого черного і синього кольорів. Він мав довге темне волосся, а на грудях у нього лежав меч, зроблений ніби з обсидіану.
— Твоя подруга раптом не займалася викраденням людей?
У відповідь Аксель отримав суворий погляд.
— Просто жартую. Але це виглядає сама розумієш як… — він поплескав долонею по бар’єру і тут же ойкнув.
По куполу пробіжали декілька блискавок, а потім він замиготів і зник.
— Я нічого не робив!
— Ну, того, що ти його торкнувся, було достатньо, — підсміхнулачя Німує. — Це була В’язниця Грюдуса. Просте закляття, навіть новачок впорається. В’язень ніяк не зможе вибратися, але якщо діяти ззовні, то вистачить навіть найменшого магічного впливу. Наприклад, магії у браслеті, що я тобі дала.
— О. Зрозуміло, — Аксель подивися на браслет на руці. Бусини з кістки лисиці були всіяні різноманітними рунами, що іноді світилися. Німує подарувала його хлопцю ще коли вони тільки почали мандрувати разом. — Але, все ж. Хто це?
Аксель хотів було підійти ближче до постаменту, але раптом витягнув меча.
— Ти чого?
— Відчуваєш запах?
— Ем… Соняшник? — здивовано промовила Німує.
— Так. Демони пахнуть сирою землею. А діти демонів і смертних — польовими квітами.
Німує подивилась на незнайомого хлопця, і прошепотіла те, що помітила майже одразу, але не придала цьому значення.
— Він… дещо схожий на Фредеріку
— Хочеш сказати, що він син твоєї подруги? — скептично перепитав Аксель, і навіть меча опустив.
— Не знаю. Можливо.
Хлопець на постаменті ворухнувся. Обсидіановий меч з дзвоном впав на підлогу, а сам Коул, тихо простогнавши, сів, схопив однією рукою голову, а іншою сперся на постамент.
— Доброго ранку, сплячий принц, — усміхнувся Аксель. — Як ся маєш?
— Хто ви, в біса, такі? — хрипко просичав Коул, прибравши волосся з обличчя. Його зелені очі ніби слабо світилися у напівтемряві приміщення.
Від матері йому дістався дар емпатії, тож він, як хотів, міг доволі чітко відчувати чужі емоції та наміри. Незнайомці перед ним не сприймали його, як ворога, тож і сам Коул не спішив хапатися за меча. Як то кажуть, спершу питай, потім бий.
— Німує. Чаклунка.
— Аксель Леодас, мисливець на чудовиськ. Зокрема на демонів. А сам ти хто? І як тут опинився?
— Коул Тарністер, — відповів хлопець. Почувши прізвище, Німує остаточно впевнилася, що він син Фредеріки. — Не знаю… Відчуття таке, ніби у мене похмілля одразу за наступні п’ятдесят років одночасно.
— Щось ти не схожий на того, кому можна так багато пити, — підсміхнувся Аксель.
— Ти б голився частіше — теж так виглядав би, — процедив крізь зуби Коул, вставши на ноги. Його трохи хитало, але він все ж встояв. — Ми однолітки.
Такий висновок Коул зробив, просто прикинувши, що Акселю на вигляд десь двадцать п’ять чи біля того. Тобто стільки ж, скільки і йому. Підібравши з підлоги свій меч, Коул сховав його до піхв, що висіли на поясі і ховалися під подолом плаща.
— Хочеш сказати тобі вже двадцать п’ять? — спитав Аксель. Він провів долонею по обличчю, і давно не голена щетина видала звук, схожий на шарудіння їжачих колючок.
Коул хотів було якось колко пожартувати, але прислухався до внутрішніх відчуттів, і вирішив натомість спитати:
— А який зараз рік взагалі?
— Тисяча сімсот сорок шостий, — відгукнулася Німує. Вона зацікавлено вивчала хлопця магічним зором. Чарівної енергії у нього було хоч відбавляй, але вона вся була сплутана, наче клубок ниток, як ним погралася кішка. Теоретично він міг би чаклувати, але з великими труднощами.
Хлопець, почувши відповідь, здивовано присвистнув. Схоже, він лежав тут уже років п’ять.
— Тоді ні, мені вже за тридцять, — посміхнувся одним куточком губ Коул. — До речі, де ми?
— Вдома у Фредеріки Тарністер, — відповіла чаклунка, слідкуючи за редакцією Коула. — Твоєї матері, я так думаю. Але, нажаль, самої її тут немає.
Коул завмер, його зіниці звузилися. Він зрозумів, чому відчував себе так дивно. Дім у матері був лише один — магічний простір десь у лісі під Шиванськими горами. Він згадав останнє, що пам’ятав, і прикро посміхнувся. Ну так, куди б ще батько сховав його, як не сюди.
— Отже, Ахріман досі володіє Неосом? — спитав Коул, хоча відповідь уже знав. Схоже, за ці п’ять років батько досить далеко просунувся, став могутнішим. Темна енергія плана тіней відчувалась навіть тут, навіть через бар’єр.
— Так… Куди ти?
Коул пройшов повз мандрівників і швидко піднявся сходами.
— Вам треба забиратися звідси. Чим швидше, тим краще.
— Чому це?
— Тому що скоро мій батько пришле сюди своїх тіньових солдатів. І ви точно не хочете з ними зустрічатися.
Німує здогадались мовчки, а от Аксель не втримав здивованого вигуку.
— Чекай, вони ж підкоряються лише… ВІН ТВІЙ БАТЬКО?!
— Не кричи, мисливцю. Так, Ахріман мій батько.
Вони піднялися сходами і Коул озирнувся. Він не бачив цей дім уже років сім. А якщо додати час, який він лежав у підвалі, то і всі дванадцять. Але зараз здавалося, що цей час був цілою вічністю. Цілу вічність назад у нього було нормальне життя, до того, як батько раптом вирішив, що без його втручання людство приречене на самознищення у вогні вічних війн.
— П’ять років тому, після того, як зникла мати, я бився з ним. Але програв. Схоже, вбивати мене він не захотів, тож сховав тут, — пояснив Коул, подивившись на мандрівників.
— Досить необачно, — посміхнулася Німує. — Просто так Ахрімана не здолав би навіть найсильніший маг.
— Знаю, — легко усміхнувся Коул. — Але спробувати треба було. До речі, що ви тут робите?
— Ми сподівалися зустрітися тут з Фредерікою, і, можливо, трохи пожити. Але, схоже, тепер цей варіант відпав, — знизала плечима чаклунка.
— Дуже шкода, тут затишно, — кивнув Аксель.
— А звідки ти знаєш мою матір?
— Ми вчилися разом і досить добре дружили.
— Зрозуміло… Допоможете мені?
Німує і Аксель переглянулись.
— З чим?
***
Магічний вогонь, що мінився різними кольорами, тут виглядав ще дивніше, бо був єдиним, що рухалось у цьому, застиглому у часі, місці. Охопивши величезний дуб, він швидко пожирав його, перетворюючи на попіл.
Коул стояв біля возу, який вже був готовий їхати далі, і дивився, як горить останнє місце, що зв’язувало його зі старим життям. Дивне відчуття.
— Ну що, хлопче, ми їдемо чи зачекаємо друзів твого татка? — крикнув Аксель, озирнувшись на хлопця.
— Вже йду, не бурчи, — усміхнувся Коул.
Він заліз до возу і той рушив вперед. Коул подивися на Німує і та підбадьорливо посміхнулася йому.
— Тож, тепер ти з нами чи тебе десь висадити?
— Не впевнений. Чесно кажучи, на не знаю, що далі робити…
Коул ще раз поглянув на палаюче дерево, в останнє. І завмер. Його око зачепилося за дещо знайоме серед попелу, і хлопець простягнув руку, ніби бажаючи схопити це. Невеликий чорний предмет, швидко пролетівши крізь гілля дерев, ліг у руку Коула.
— Тож, вони і справді не горять, — посміхнувся мечник. — Гей!
Німує вирвала у нього з рук книгу швидше, чим хлопець встиг відкрити її. Вона була доволі товстою. Чорна шкіряна обкладинка, на якій було зображено грозові хмари, і була прищеплення фурнітура у вигляді золотих блискавок. Прогорнувши книгу, Німує остаточно впевнитися, що не помилилася.
— Вибач, просто здивувалася, — мовила Німує, повернувши книгу. — Звідки це у Фредеріки?
— Не знаю, вона була у неї скільки себе пам’ятаю, — нахмурився Коул, подивившись на чорну обкладинку. — А що це?
— Чорна книга. Громник. Чаклуни отримують чорні книги від могутніх потойбічних створіннь, з якими укладають договір. Як твій батько, наприклад. Громник — це книга Нарукамі, богині з Ефірного плану.
— Богині чого?
— Ворожіння і таємних знаннь. Кажуть, у цій книзі можна знайти таємниці, які зведуть з розуму непідготовлених.
— Цікаво, чи є тут спосіб перемогти бога, — хмикнув Коул. Але книгу не відкрив. Від гріха подалі.
— Колись був.
— Що?
— Не ти один у минулому бився з Ахріманом.
— Чекай, що?
Аксель, який досі слухав в пів-вуха, навіть відволікся від дороги.
— Чого ще я про тебе не знаю?
— Багато чого, мисливцю, — підсміхнулася Німує і подивилася на Коула. — Шістсот років тому, у минулому житті, я була тою, хто вигнав Ахрімана з матеріального плану і зачинив у Шадоуфоллі.
Коул и Аксель на мить втратили мову і переглянулись.
— Ну і ну. Цікава ж у нас тут зібралась компанія, — реготнув Аксель, повернувшись до дороги. — Хоч світ рятуй.
— Чекай. Тобто, ти знаєш, як перемогти його?
— Ні, нажаль. Той спосіб був одноразовим. Але, можливо, є інший, — мовила Німує, поклавши руку на книгу. — Треба лише знайти його.
— Ти можеш це зробити?
— Книгу може читати лише той, кому вона належить. Але є спосіб обійти цю умову. Мені потрібен буде час.
Коул посміхнувся.
— Ну, це вже щось.