Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
POV Хана
Вступ до вищого навчального закладу – переломний момент у житті кожного підлітка. Більшість з нас вчиться жити незалежно від батьків, самостійно вирішувати свої проблеми, відповідати за свої вчинки.
Здається, ще вчора навчання в коледжі здавалось мені чимось далеким і розмитим, але ось я вже стою на зупинці, серед юрби таких самих майбутніх студентів, чекаючи на автобуси, що відвезуть нас далеко за межі столиці на наступні пів року.
Орієнтований на японський напрямок, коледж міжнародних відносин та дипломатії «방탕», до якого мені вдалося вступити, знаходився далеко в горах. Майже цілий рік (якщо не брати до уваги короткі зимові канікули) на відстані від рідних, зовсім нове оточення, це все лякає мене до гикавки. Справжнє щастя, що разом зі мною туди їде і моя найкраща подруга – Марія, або просто Ем. Тож, я сміливо можу припустити, що на дошці ганьби скоро з’являться нові фото. Адже іноді ми можемо вести себе абсолютно по-ідіотськи. Хоч і навчалися завжди досить непогано.
- Ха-ана! – Спочатку почула я, а потім вже й побачила, як щось яскраве, з купою брязкотливих браслетів і гігантською рожевою валізою протискається крізь натовп.
- Хотіла сказати, що ти майже спізнилась, але тепер хочу спитати, як ти збираєшся тягнути ОЦЕ? – Кивнула я на валізу, на що Ем лише махнула рукою.
- Вона з коліщатками, якось дотягну. От і добре, що не сказала, бо я, між іншим, була в розпорядника щодо тварин. Ти ж сама хотіла, щоб я взяла черепашку з собою. – Не перестаючи посміхатися Ем всілася зверху прямо на свою валізу.
- Ну звичайно, вона без мене зовсім би засумувала. – Нічого не можу з собою вдіяти, черепашка в подруги дійсно дуже класна. І як на мене, ідеально підходить для домашньої тваринки студента.
- Ха-ха, вона? Ти нічого не плутаєш? Іноді в мене виникає відчуття, що ти приходиш в гості зовсім не до мене, а до неї.
Ми могли б ще довго жартома сперечатися, але гучні гудки восьми автобусів, що під’їхали, змусили всіх припинити розмови на півслові.
Підлітки, що сиділи хто на бордюрі, хто на лавці чи на своєму багажі, посхоплювалися на ноги, хапаючи сумки й валізи. Тепер я розумію, чому заборонялось приходити на посадку з супроводом. Біля автобусів утворилася така тиснява, що й без батьків та друзів були великі шанси щось загубити, чи ненароком отримати в око.
Ми з Ем швиденько запхали валізи у відділення для багажу нашого «експресу» номер сім, і вже успішно вмощувалися на задньому сидінні.
- Ну ось, наступні пів року ми не побачимо цього міста, хіба тобі не сумно? – Спитала подруга, визираючи у вікно.
- Якщо чесно, то не дуже. Окрім батьків я не маю навіть за ким сумувати. Кошмар, я їду до коледжу без ніякого досвіду у відносинах з хлопцями! – Зітхнувши, я відкинулась на спинку сидіння. – Якщо вірити серіалам, зазвичай таких цькують.
- Тебе зацькуєш, ага. – Хихотнула Ем. – А як же ЮнДже, чи як його там?
- Я тебе прошу. Ми ніби то й гуляли, за ручки трималися, але я й близько не відчула ніяких метеликів у животі. Може це взагалі вигадка?
- Та годі тобі. Якщо подумати, у нас в школі і хлопців нормальних не було. Глянь у вікно, скільки красунчиків їдуть з нами! Обов’язково когось підчепиш. До того ж, я чула, що в «방탕» усі викладачі – молоді чоловіки! Не впевнена, чи це правда, але якщо так, то сумувати нам не доведеться!
- Ага, або їм. Кожного року, мабуть, знаходиться хтось, хто вважає, що клеїти вчителя – це круто.
Студенти нарешті розсілися по місцях. Автобус рушив, поступово зникали з поля зору знайомі краєвиди. Ми на повній швидкості мчали вперед, в нове незвідане життя, що таїло в собі безліч несподіванок та сюрпризів.
Музика в навушниках заколисувала, а від тихенького похитування автобуса спати хотілося ще більше. Ем давно вже сопіла на моїх колінах, маю надію, що її пудра легко відітреться з моїх нових джинсів.
Очі потроху закривалися, музика ставала все далі, ніби у вуха мені напхали вати. І варто мені було подумати «все, засинаю», як автобус загальмував так несподівано, що я лобом стукнулася об сидіння попереду. Не боляче, але все одно неприємно. Я швиденько витягла навушники з вух і глянула на подругу, яка вже прийняла сидяче положення і намагалась хоч трохити пригладити волосся.
- Приїхали? – Здивовано спитала вона, поглядаючи то на наручний годинник, то у вікно. Але за склом було видно лише густий зелений ліс.
- Панове студенти! Просимо на вихід. Не створюйте натовп, виходьте по-одному. – Водій заглушив мотор і піднявся зі свого місця, вказуючи нам на двері.
- Що? Це що, жарт? Коледж посеред лісу? Там же звірі і всілякі комахи! – Ем панічно смикала мене за рукав піджака. – Поїхали додому!
- Та заспокойся, зараз вийдемо й подивимось. І як ти собі це уявляєш? Привіт, мамо, я втекла в перший же день?
- Ну, так.. – Подруга трохи заспокоїлась і я, скориставшись цим, потягла її до виходу.
Всі вісім автобусів зупинились на узліссі. В моїй голові також потроху почала зростати паніка. Звісно, в інтернеті я читала, багато відгуків про коледж, практично всі позитивні, але про те, що він знаходиться в лісі не було жодного слова. Я люблю природу, але прожити так пів року – це занадто.
Я роззирнулась довкола. На обличчях «новобранців» застиг подив, а ось старші хлопці й дівчата спокійно розбирали свої речі й проходили між автобусів на інший бік дороги. Ну якщо всі туди йдуть, то і нам мабуть треба. Схопивши однією рукою валізу, а іншою взявши подругу під ліктик, я поспішила слідом за старшокурсниками.
»Беру свої слова назад» - Промайнуло в моїй голові, варто було мені побачити, ЩО знаходиться по той бік дороги. Височенні ковані ворота, з-за яких видніються далекі дахи кількох високих будівель, ранкове сонце блищить на склі вікон, дійсно вражаюче видовище. А позаду – велетні гори, вкриті зеленню, наче охоронці спокою цього місця.
- Доброго ранку! Панове студенти! – Ворота за тихеньким скрипом роз’їхалися., і до нас вийшов широкоплечий чоловік у темно-синьому костюмі. Юрба старшокурсників радісно загуділа.
- Так-так, я теж радий вас бачити. – Всміхнувся чоловік. – І радий також вітати новеньких у нашому коледжі. Але в ногах правди немає, новенькі – гайда за мною, проведу вас до нашого управителя, він розселить вас по кімнатах. А тих, хто повернувся я не затримую, можете вже йти наводити безлад у своїх покоях.
Студенти, сміючись, потяглися до воріт.
Чоловік йшов так швидко, що ми ледь наздоганяли його, про огляд оточення мови навіть не йшло. Можливо, це для того, щоб мі не відволікались і не губилися по дорозі?
Хвилин за п’ять ми наблизились до найбільшого корпусу – гуртожитку. Широка будівля, висотою в дев’ять поверхів, з великими вікнами й балконами, а навкруги – зелений газон, і лавки, сховані під гіллястими кленами, а поміж них петляють викладені каменем доріжки.
Біля входу до корпусу, за невеликим столиком сидів ще один симпатичний молодий чоловік, здається китаєць.
«Якщо це управитель, то які ж тоді вчителі?» - Подумала було я.
- Ха-ана, я більше не можу, ходімо до туалету! – Прошепотіла мені на вухо Ем. – Все одно черга довга.
- Ми його поки знайдемо, усіх вже заселять.
- Не заселять, він прямо в тебе за спиною, ну йдемо!
- Ну добре, тільки швидко. – Ох, як вона вже щось вирішила, то вже нічого не поробиш.
Ховаючись за спинами студентів, ми позадкували до місця призначення.
- Ого! Та в нас мабуть і кабінет директора менший був, ніж тут туалет! – Вражена Ем розглядала дійсно немаленьку будівлю, як для туалету звісно. Дійсно, розвернутись було де, всі поверхні блищали чистотою, а ще й дзеркало на всю стіну – приємно.
- Гей! Потім будеш розглядати туалети. – Я запхнула подругу до кабінки. – Не вистачало ще спізнитись на заселення.
- О, так ви теж першокурсниці? – Із сусідньої кабінки вийшла невисока мила дівчина в червоному платтячку. – Значить, якщо спізнюся, то хоч не сама, вже не так погано. – Всміхнулась вона.
- Ага, будемо разом ночувати на лавці. Я – Хана. – Злегка вклонилась я незнайомці. Чомусь відразу здалося, що ми поладнаємо.
- А мене зовуть Ан ЮнХі, але можете називати мене просто Юні.
- Досить базікати, погнали! – Повз нас пронісся вихор в лиці моєї подруги.
Шокованій Юні я пояснила:
- Це моя однокласниця – Марія, або просто Ем. Не лякайся, в неї завжди енергії повно.
Щось неладне ми запідозрили відразу. Біля входу в гуртожиток вже нікого не було, крім управителя, що вже збирався.
- Хе-ей, почекайте! – Закричала Ем і побігла вперед, розмахуючи руками. Ми рвонули за нею.
- Ов-ва. – Здивувався чоловік, знову розгортаючи свій журнал. - Де ж ви були?
- Ну, нам треба було.. – Винувато опустила голову ЮнХі.
- І що ж з вами тепер робити? Усі кімнати вже зайняті…
Я ледве встояла на ногах. Це ж як так? Тут що, кімнат менше, ніж студентів? І що тепер робити? Повертатися додому?
Побачивши наші шоковані обличчя, управитель замахав руками.
- Ні-ні, я мав на увазі всі кімнати зайняті на поверсі для першокурсників. Цього року в нас на диво багатий набір. – Заспокійливо всміхнувся чоловік. – Але не хвилюйтесь, ще дві вільні кімнати є на поверсі викладачів. Взагалі-то ми мали намір туди заселити хлопців, але всі вже розійшлися.
Ну клас. Завжди мріяла жити з вчителями. Але все ж краще, ніж на вулиці.
- Ханген! – З корпусу вибіг чоловік, що зустрічав нас коло воріт. – За годину приїде моя племінниця, признач їй кімнату одразу, щоб ми вже тебе не смикали.
- Ну ось, тепер в нас точно зайняті всі кімнати. – Знов посміхнувся Ханген. – Ну, дівчата, хто з вас хто?
- Лі Хана і Чо Марія в одну кімнату будь-ласка. – Сказала я.
- Марія? Іноземка?
- Не зовсім. Моя мама українка, ось так і назвали. – Ем відповіла вже давно завченою фразою. Кожен другий цікавився її ім’ям.
- Ясненько. Тепер ти. – Чоловік поглянув на нашу нову знайому.
- Ан Юнхі.
- Готово. Як ти вже чула, твоя сусідка прибуде за годину. Ходімо, проведу вас. – Підморгнув китаєць і притримав для нас двері.
Ми мовчки пройшли повз стійку охоронця і до ліфта по довгому коридору. Кожен був занурений у власні думки. Держу парі, Ем також буда не дуже рада жити на поверсі викладачів.
Біля ліфта Ханген зупинився і протягнув нам дві зв’язки ключів.
- Хана і Марія, ваша кімната – дев’ятсот сімнадцять, ЮнХі – дев’ятсот вісімнадцять. Розташовуйтесь, а завтра о дев’ятій чекаємо вас в головному корпусі на посвяті. До зустрічі! Чоловік ще раз підморгнув нам і швидко попрямував геть по коридору.
- Очманіти… - Зірвалося з моїх уст, як тільки ми відкрили двері з номером дев’ятсот сімнадцять. Кімната була набагато більшою, ніж я собі уявляла. Стіни й підлога світлих тонів, плазма на стіні, навпроти неї невеликий столик, зручний диванчик і пара крісел-мішків, на підлозі м’який килим, а за ширмою – два ліжка з приготованою свіжою білизною, і два письмові столи з усілякими канцелярськими дрібничками. Простора шафа була ховалася в стіні.
- Оце так ол-інклюзів. – Ем впала на ліжко. – Цікаво, це на всіх поверхах так, чи нам так пощастило?
- Ну що, ти додому хотіла, здається, то поїхали?
- О ні, мені і тут непогано!
За сотню кілометрів від дому, починався зовсім новий етап нашого життя.